СЛОВНИК 47 страница

ЛЕСЕВИЧ, Володимир Вікторович (1837, с. Денисівка, Полтавщина — 1905) — філософ-позитивіст. Навчався в Петербурзькому інженерному училищі та в Академії генерального штабу, служив на Кавказі. Після виходу у відставку (1864) відкрив у себе на батьківщині школи для селян з українською мовою навчання. Мав тісні зв'язки з народницьким рухом, за що відбував заслання до Сибіру. У різний час співпрацював у журналі "Отечественные записки", "Русское богатство", "Русская мысль". Деякі публікації підписував псевдонімом "Українець". У межах позитивізму погляди Лесевича еволюціонували від захоплення ідеями Конта до беззастережного прийняття філософії Авенаріуса. Лесевич розробив вкрай релятивістську теорію пізнання, яка з необхідністю вела до емпіріокритицизму. Головну заслугу емпіріокритизму Лесевич вбачав у розробці теорії пізнання, яка отримала своє завершення у виробленні поняття "чистий досвід", що, в свою чергу, остаточно позбавило філософію її необгрунтованих зазіхань на роль науки. Функцію філософії Лесевич вбачав у синтезі наукового знання.

Основні твори: "Нарис розвитку ідей прогресу" (1868); "Спроба критичного дослідження першоначал позитивної філософії" (1877); "Листи про наукову філософію" (1878); "Що таке наукова філософія" (1891).

ЛЕССИНГ, Готхольд Ефраїм (1729, Каменц, Саксонія — 1781) — німецький філософ, літератор. Навчався у Ляйпцизькому університеті; від 1748 р. заробляв на прожиття літературною працею. Його переклади, п'єси, есеїстика, літературно-критичні статті сприяли торуванню шляху, німецького Просвітництва, в якому чільною постаттю невдовзі став Гете. У праці "Лаокоон" Лессинг розробив ідею про притаманність кожному різновиду мистецтва свого особливого чільного принципу, якого цей різновид повинен неухильно дотримуватися з метою досягнення довершених результатів (наприклад, поезія має орієнтуватися на темпоральність, пластичні мистецтва — на просторовість). Для літературного та філософського доробку Лессинга характерним є послідовне обстоювання ідеї релігійної толерантності; у п'єсі "Мудрий Натан" він проводить думку, що добро не несе на собі відбитку релігійного кредо і його моральна потуга не залежить від релігійної належності. Зусилля, спрямовані на виховання й освіту людського роду, Лессинг пов'язував із обґрунтуванням закону прогресивного історичного розвитку, якому не в змозі завадити деякі регресивні відхилення. Головною метою людства вважав здійснення в діях людей євангельського вчення про чинення добра заради його самого, а не бажаної винагороди. На схилі життя Лессинг проголосив себе послідовником Спінози та детерміністом, хоч ця теза не була обґрунтована у його працях.

Основні твори: "Лаокоон" (1766); "Мудрий Натан" (1779); "Виховання людського роду" (1780).

ЛЄДНІКОВ, Євген Євгенович (1938, Донецьк) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук, професор. У 1964 — 1978 рр. працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, з 1978 р. — завідуючий кафедрою філософії Московського інституту тонкої хімічної технології. Наукові розробки — в галузі логіки і філософії науки, сучасного розуміння природи наукових абстракцій та абстрактних об'єктів у структурі теоретичного знання, логічних проблем існування, теорії означених дескрипцій для широкого класу модальних логік.

Основні твори: "Проблема конструктів в аналізі наукових теорій" (1969); "Критичний аналіз номіналістичних і платоністських тенденцій в сучасній логіці" (1973); "Пропозиціональні установки та епістемічні модальності" (1988).

ЛИПА, Юрій Іванович (1900, Одеса — 1944) — український історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному факультеті Одеського університету (1917 — 1918). Від 1919 р. — емігрант у Польщі. Закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 — 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від російської культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. — "Віснику"), редагованому Донцовим. Відхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943). Відмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. — передусім поет, потому — ще й прозаїк, від 1936 р. — історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Липи як поета — інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Липа — найбільший український поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком — український Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Липи — "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину — свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для української суспільної думки XIX — XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом — це, на переконання Липи, нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Липа — автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" — це "життєдайний простір України", а вона — його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга. Імперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

Основні твори: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

ЛИПИНСЬКИЙ, В'ячеслав Казимирович (1882; с. Затурці, Волинь — 1931) — український мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в українській політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Липинським, є першою програмою українських самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх українських земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та української "хліборобської демократії". У суспільстві Липинський виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна — "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Липинським, виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Липинський уперше висунув у 1911 р. на нарадах українських патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона грунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Липинський дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі українська держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі російської імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Липинський бачив першого українського абсолютного монарха, який створив українську гетьманську династію. З монархічної теорії Липинського випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Липинського, особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Липинський відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Липинський був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці української землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами української держави.

Основні твори: "Україна на переломі (1657 — 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

ЛИПКІВСЬКИЙ, Василь Костянтинович (1864, с. Попудні, Київщина — 1937) — священик, кандидат богослов'я, активний учасник українського національного церковного руху першої третини XX ст. в православній церкві в Україні по здобуттю нею автокефалії. Закінчив КДА. Перекладач богословських текстів на українську мову. Більшість його творів було знищено. Брав участь у відновленні діяльності українських православних громад, у формуванні та діяльності Всеукраїнських православних церковних рад. Один із організаторів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 1921 р. Всеукраїнським православним церковним собором обраний архієпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України. Під тиском радянських репресивних органів на другому соборі Церкви 20.10.1927 р. "звільнений від тягаря митрополичого служіння". 1937 р. заарештований НКВД за "антирадянську" діяльність і згодом розстріляний. Вніс значний вклад у "розмосковлення" та модернізацію православ'я в Україні, ліквідацію в ньому монархічно-єпископських засад. Автор кількатомної "Історії Української Православної Церкви", збірників проповідей, ряду богословських та публіцистичних праць.

Основні твори: "Православна Христова церква українського народу" (1951); "Відродження Церкви в Україні (1917 — 1930)" (1959); "Відродження Української церкви" (1961).

ЛИСИЙ, Василь Прокопович (1943, с. Липовеньке Кіровоградської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1970). Доктор філософських наук (1988), професор (1991). З 1974 р. працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Предметом наукових інтересів є філософські проблеми діяльності людини, теорії пізнання та діалектики. Автор багатьох наукових праць.

Основні твори: "Єдність теорії і практики в матеріалістичній діалектиці" (1985).

ЛИСЯК - РУДНИЦЬКИЙ, Іван Павлович (1919, Відень — 1984) — український історик, політолог, публіцист. Осердя філософських зацікавлень Лисяк-Рудницького становило історичне пізнання та філософія історії. Розпочинав студії у Львівському університеті, продовжував у Берліні, завершував 1945 р. в Кардовому університеті (Прага). Працював у різних зарубіжних науково-освітніх закладах. У центрі історіографічних інтересів Лисяка-Рудницького — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х рр. XX ст. Найвагоміші праці присвячені Драгоманову, Липинському, Хвильовому, Назарукові. Інтереси Лисяка-Рудницького як політолога концентруються навколо чільної теми — доля України в новітній історії. Він займався як аналізом визначальних тенденцій політичних змін у новітній Україні, що розглядались у контексті сучасного світового процесу, так і політичним прогнозом. Відчутним у його працях є вплив філософії історії Гегеля, зокрема ідей щодо наявності в історичному процесі власної об'єктивної логіки та можливості свободи тільки у правовій державі. Крім того, універсалізм і лінійність філософії історії Гегеля були одним із джерел поділу Лисяком-Рудницьким націй на історичні та неісторичні. Хоча такий поділ не є достатньо методологічно обґрунтованим (включно із його наслідком — віднесенням українців до неісторичних націй), але приймаючи його, Лисяк-Рудницький зміг чітко вирізнити два шляхи і, відповідно, два способи націотворення. Згідно з першим, процес націостановлення йде згори донизу (основним націотворчим чинником є вища суспільна верства), згідно з другим, цей процес іде знизу вгору, тобто націостановлення відбувається внаслідок національного самовизначення народу, демократичним шляхом. Відсутність історично сформованої державницької і культурної еліти утруднює побудову національної держави. Попри тлумачення української нації як доісторичної, Лисяк-Рудницький визнавав у її становленні наявність певного культурного успадкування й на рівні еліт. Ідея історичності є чільною в політико-філософських міркуваннях Лисяка-Рудницького. Звідси — критичне ставлення до таких концепцій в етнології і націології, які методологічно споріднені з романтизмом, голізмом та есенціалізмом. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, Лисяк-Рудницький як історик близький до "державницької школи" в українській історіографії. Звертаючись до популярної в певних історіософських побудовах антитези "Схід — Захід", він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (суспільно-політичної) та східної (християнсько-духовної). Досить різке протиставлення етосу й естетичного чуття українців, з одного боку, та особливостей їхньої суспільно-політичної традиції, з другого, пом'якшується тезою Лисяка-Рудницького про "унійність" української свідомості, що значно посилює підстави для віднесення українців до європейської спільноти народів.

Основні твори: "Розмова про бароко" (1943); "Консерватизм" (1958); "Інтелектуальні початки нової України" (1958); "Роль України в новітній історії" (1963); "Україна між Сходом і Заходом" (1969); "Між історією і політикою" (1973).

ЛИТВИНОВ, Володимир Дмитрович (1936, смт. Черкаське Донецької обл.) — український філософ, літературознавець, перекладач. Закінчив факультет іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка (1963). Кандидат філософських наук (1974). З 1980 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Член Спілки письменників України. Основний напрям наукової діяльності — історія філософії України.

Основні твори: "Латинська мова" (1984, 1996); "Історія філософії України", у співавторстві (1993, 1994); переклади з латинської мови філософських творів Еразма Роттердамського (1981, 1993), Цицерона (1998); "Латинсько-український словник", укладання (1997); "Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України" (1983); "Ренесансний гуманізм в Україні" (2000).

ЛИХО — життєвий стан, обумовлений істотною втратою для даного суб'єкта. На відміну від неприємностей і невдач, лихо, як таке, відзначається глибиною і непоправністю. Внутрішнім аспектом лиха постає комплекс переживань (суму, скорботи, жаху, відчаю тощо), за допомогою яких людська особистість зрештою здобуває нову рівновагу в стосунках з реальністю. Лихо — незамінне джерело життєвого досвіду людини. Воно спонукає до усвідомлення справжнього сенсу життєвих цінностей і разом з тим — до самоподолання як способу виходу з важкої ситуації, безпосередньо засвідчує трагічну повноту життя. "Серце мудрих — у домі жалоби" (Еклезіаст. 7, 4). Водночас надмірне лихо здатне зламати особистість; негативний, руйнівний ефект людських страждань — важливий компонент морально-психологічного досвіду сучасності. (В. Малахів)

ЛИЧКОВАХ, Володимир Анатолійович (1946, Варшава) — український філософ, естетик. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1974). Доктор філософських наук (1996). З 1990 р. — завідуючий кафедрою філософії та культурології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів — естетика і мистецтво авангардизму і постмодернізму. Досліджує естетичні аспекти людського світовідношення, проблеми розвитку некласичної естетики в Україні.

Основні твори: "Людина і світ" (1994); "Переживання краси" (1997).

ЛІ (китайською — принцип, закон, істина, атрибут) — 1) Одна з основних категорій китайської філософії, визначає ідею загального, універсального упорядкувального начала, закону, властивого Всесвітові, а також кожному об'єктові або явищу. У філософському сенсі зустрічається, починаючи з Мен Цзи, Мо Цзи, Сюнь Цзи. Для Хань Фея лі є загальною "культурою формування речей". 2) Етикет, церемонії, ритуали. Використовувалась у найстаріших пам'ятках "Ши цзин" та "Шу цзин" в значенні релігійних та придворних ритуалів, обрядів. Для Конфуція лі означає комплекс ознак поведінки людини як на особистому, так і на державному рівні. Дотримання нормативного набору лі є головним показником пристойності людини і основною характеристикою ідеального типу особи — цзюньцзи. В цьому значенні категорія лі використовувалась представниками раннього конфуціанства, що дало привід для критики конфуціанців з боку інших філософських шкіл (моїзм, легизм, даосизм), які вбачали інші важелі регуляції поведінки людей в суспільстві. В таких творах китайської філософії, як "Лі Цзи", "Чжоу. Лі" категорія лі набуває значення соціального, етичного та загальнокультурного нормативу, стає в один ряд із категоріями "гуманність", "доброчесність" та ін. (А. Усик)

ЛІБЕРАЛІЗМ (від латинського liber — вільний) — 1) Світоглядна орієнтація, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж та форм свободи, перш за все — свободи особистості. 2) Сукупність ідейно-політичних течій, політичних та економічних доктрин, концепцій та програм, які ставили за мету ліквідацію (пом'якшення) різноманітних форм гноблення, державного та суспільного примусу по відношенню до індивіда. 3) Різновид політичної ідеології. Становлення лібералізму відбувалося протягом XVII — XVIII ст., інтелектуальні передумови утвердження лібералізму створювали Локк, Сміт, Вольтер, Монтеск'є, Мандевіль, Шефтсбері, Беккаріа, Кант (вчення про суспільний договір, додержавний "природний" стан людини, про природжені права людини та ін.); подальший розвиток ліберальний світогляд отримав у творчості Токвіля, Констана, Бентама.Дж. Ст. Мілля, Спенсера, Хобхауза, Ірина, Мізеса, Ойкената ін. Особливу роль в оформленні лібералізму відіграли Американська та Французька революції. Значного поширення лібералізм набув у XIX ст. — "класичний" (економічний) лібералізм обґрунтував невтручання держави в економіку (доктрина "Laissez faire et laissez passez"). Лібералізм — водночас і узагальнюючий вектор соціальної емансипації (в усіх вимірах, формах та визначеннях), і передумова, засіб цієї емансипації. Є підстави розглядати лібералізм як невід'ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, в межах якої він уособлює всеосяжний рух, швидкість, затвердження нового. Консерватизм (як ідеологія) здійснює функції внутрішньої критики лібералізму, соціалізм репрезентує один з ключових принципів розвитку, а націоналізм — практичне використання ліберальних принципів на національному рівні тощо. Світоглядне осердя лібералізму складають індивідуалізм, гуманізм, толерантність, демократичність, космополітизм, соціальний оптимізм, наголошення на самоцінності особистості. Лібералізм ґрунтується на певних уявленнях про людську природу, передбачає здатність розуму адекватно сприймати світ, спроможність людини змінювати світ на краще. Головна функція лібералізму — всебічне обґрунтування необхідності розвитку і змін, відкритості різноманітним інноваціям, в кінцевому підсумку — соціальним трансформаціям. Це зумовлює радикалізм лібералізму, його протистояння звичаю, традиції, усталеному порядку. Особливе значення з цієї точки зору має комунікативний аспект лібералізму, який полягає в тому, що лібералізм об'єктивно забезпечує суттєве прискорення соціального розвитку шляхом залучення до нього нових соціальних спільнот, груп та індивідів, зняття тих чи тих перешкод на шляху спілкування (комунікації). Оскільки уявлення про свободу, фундаментальні засади та цілі розвитку постійно змінюються, відбувається й еволюція лібералізму — від класичних форм (ринковий, економічний, "буржуазний" лібералізм продовжує зараз існувати як лібертаризм) до сучасних, коли нове розуміння сутності і параметрів соціального розвитку вимагає посилення соціальної складової лібералізму, обґрунтування ним відповідних функцій держави ("соціальний лібералізм"). Лібералізм зараз репрезентований в діяльності державних та суспільних інституцій, у певних процедурах та принципах управління, що дає змогу практичної реалізації ліберальної політики. (В. Заболоцький)

ЛІБЕРТАРИЗМ — 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. Вцілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє лібертаризм від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму. На відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, — тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Лібертаризм поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї лібертаризму викладені в працях Рейд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники лібертаризму називають також об'єктивізмом. (В. Заболоцький)

ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, лінгвістичного аналізу філософія, філософія звичайної мови — напрям аналітичної філософії, одна з форм неопозитивізму. Виникла в 40-х рр. XX ст. у Великій Британії ("пізній" Вітгенштайн; Райл, Віздом, Остин, Строссон та ін.). Відомі дві лінгвістичні філософії: оксфордська, яка виходить із філософських традицій Мура, і кембриджська, на формування якої мав найбільший вплив Вітгенштайн. Своєрідність лінгвістичної філософії як аналітичної філософії полягає в аналізі звичайної повсякденної мови. Завданням лінгвістичної філософії, на думку її прибічників, є виявлення уявного характеру філософських проблем і джерел їхнього виникнення в мовній практиці, очищення мови від філософських двозначностей. Прихильники лінгвістичної філософії критикують логічний позитивізм за звернення до логіко-математичних моделей і нехтування "мовною реальністю". Відмовляючись від аналізу об'єктивної детермінації змісту мовних виразів, лінгвістична філософія розглядає їх як засоби конструювання світу.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ у філософії — кардинальне зміщення центру уваги філософів з аналізу "суб'єкт-об'єктної проблематики" на дослідження "проблематики мови". Лінгвістичний поворот здійснила не тільки англо-американська аналітична філософія, а й континентальна; остання під впливом головних трьох течій філософської думки: структуралізму Соссюра, постфройдизму Лакана, фундаментальної онтології Гайдеггера. Лінгвістичний поворот датується від появи у 1947 р. "Листів про гуманізм" Гайдеггера, де він відкрито дистанціювався від екзистенційного гуманізму Сартра і переключився на дослідження мови як "дому буття". У1953 р. Мерло-Понті в інавгураційній лекції у Колеж де Франс наголосив на тому, що теорія знака Соссюра надає європейській філософії можливість подолати одвічну категоріальну опозицію "суб'єкт — об'єкт" і завдяки цьому оновити природу філософської рефлексії. Приблизно в той же час Леві-Стросс запропонував проект, в якому соссюрівська концепція "мови" застосовувалася для дослідження міфу і структури спорідненості. Паралельно з ним Лакан використовує цю ж концепцію "мови" як аналітичне знаряддя для деконструкції психоаналізу Фройда. Лінгвістичний поворот оновив загальноєвропейську культуру філософської рефлексії; його ініціатори замінили класичне уявлення про рефлексію якісно новим уявленням про неї як про "конкретну рефлексію" — конкретну у тому сенсі, що вона, на відміну від картезіанської самосвідомості ("я мислю"), опосередкована всім універсумом знаків і тому може прибирати наступних форм: герменевтична практика; практика освоєння реальності за допомогою наративів; семіологічна практика; граматологічна практика; практика розмаїтих переописувань світу в термінах "фінітних словників"; практика деконструкції та ін. Тема лінгвістичного повороту є однією з центральних у сучасному філософському дискурсі Заходу. В її обговоренні беруть участь представники багатьох впливових течій філософії, антропології, культурології, соціології, герменевтики, психоаналізу, лінгвістики, семіології та ін. В їх числі — Рикер, Варт, Деррида, Апель, Габермас, Ліотар, Рорті, Бауман, Девідсон та ін. (В. Лук'янець)

ЛІНИЦЬКИЙ, Петро Іванович (1839, Лебедин — 1906) — український філософ, представник української духовно-академічної філософії. Закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, магістр ХХП курсу (1861 — 1865) КДА, з 1865 р. — викладач філософських наук у КДА, з 1867 р. — бакалавр, з 1869 р. — доцент, з 1871 р. — екстраординарний, з 1890 р. — заслужений професор філософії КДА. Протягом майже 20 років очолював кафедру історії філософії (з 1869 p.), а з 1887 р. — кафедру логіки та метафізики. Читав курси з історії філософії, логіки, педагогіки, метафізики. Філософський спадок вченого охоплює близько 20 фундаментальних праць та велику кількість статей, що упродовж 40 років постійно друкувалися в "Трудах КДА" та в богословсько-філософському часописі "Віра і розум", виходили окремими виданнями. Дотримувався ідеалістичних поглядів, які характеризувалися різко антипозитивістською спрямованістю та витлумаченням багатьох гносеологічних проблем у дусі кантіанства. При цьому доробок Ліницького важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, позаяк його філософія була в своїй основі поєднанням різних філософських течій та тенденцій. На відміну від Юркевича, котрий центром суб'єктивності вважав серце, Ліницький наголошував роль розуму, не заперечуючи при цьому і значення серця в духовному і душевному світі людини. Його позиція є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму та дедуктивізму. Високо оцінював умогляд як основну форму пізнавальної діяльності. В поглядах на суспільство піддавав нещадній критиці теорію економічного детермінізму, великого значення надавав праву власності, при цьому не заперечував здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, але наполягав на здійсненні спочатку інтелектуальної революції.

Основні твори: "Огляд філософських вчень" (1874); "Слов'янофільство та лібералізм" (1882); "Витончена література й філософія" (1893); "Основні питання філософії: Досвід системного викладу / Підручник для духовних академій" (1901).

Поиск по сайту: