СЛОВНИК 30 страница

ЕТИКА ДІАЛОГІЧНА — напрям в етиці, що вбачає джерело моральних зобов'язань суб'єкта в стосунках до іншого. Ґрунтується на засадах філософії діалогу Бубера, Розенцвайга, Бахтина, Левінаса та ін. Акцентує необхідність самоподолання “Я”, його відкритості й співпричетності щодо інших і разом з тим наполягає на збереженні смислової дистанції в міжсуб'єктних стосунках. Являє специфічний варіант подолання опозицій автономної й гетерономної, деонтологічної й аксіологічної етики. Висуває проблеми співвідношення зобов'язань щодо Ти й Інших у третій особі, симетрії (Бубер) й асиметрії (Левінас) в інтерсуб'єктивних взаєминах, ідей множинності людських світів і "ціннісної вертикалі'' (Батищев), що уможливлює діалог. Має перспективи застосування в галузі як міжособистісних, так і міжкультурних, міжконфесійних та ін. відносин.

ЕТИКА ФОРМАЛЬНА і МАТЕРІАЛЬНА — відмінність між етикою формальною та етикою матеріальною, що була вперше тематизована Кантом, а потім конкретизована Шелером (в опозиції Канту), грунтується на розбіжності поглядів щодо морально-етичного підґрунтя людських прагнень та дій. Якщо етика матеріальна (Шелер, Гартман та ін.) виходить із того, що моральні належності спираються на змістово визначені цінності, з яких виводяться моральні норми, то етика формальна (Кант, дискурсивна етика) спирається на формальні принципи розуму, завдяки яким обґрунтовуються і матеріальні (змістові) цінності. Сучасним проявом етики матеріальної є етика ціннісного консерватизму, яка ґрунтується на певній ієрархії цінностей. Навпаки, комунікативна (дискурсивна) етика є формалістичною, оскільки вона виходить із формальних процедур дискурсу, на якому ґрунтуються норми і цінності.

ЕТИКЕТ (від французького étiquette — встромляти) — система правил поведінки і відповідних ритуалізованих дій, призначення якої — зовнішньо впорядковувати людські взаємини через суворе узгодження форм поведінки з тією чи іншою ситуацією спілкування. Термін "етикет" виник у XVII ст. при французькому королівському дворі, коли було запроваджено спеціальні картки для придворних із переліком обов'язкових правил поведінки. Певну цілісність сукупності правил і прийомів етикету надає їх зв'язок із формами моральних стосунків (повага, шанобливість, тактовність, делікатність, ґречність тощо), а через них — із засадничими моральними цінностями (людська гідність, загальне порозуміння та ін.). Це робить етикет підсистемою моральної культури суспільства. У різних формах свій етикет мають усі культури і прошарки населення; пріоритетними сферами його поширення і побутування є світське життя, дипломатія, судочинство, військова служба. (В. Нестеренко)

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ — теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою етичного релятивізму є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Етичний релятивізм, особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності'' та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей етичного релятивізму — наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), етичний релятивізм прибирав різних форм — культуро-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний етичний релятивізм" Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів — ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного етичного релятивізму вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у етичному релятивізмі обертається іншою метатеоретичною хибою — онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти етичного релятивізму з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі етичного релятивізму, що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант етичного релятивізму, використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності. (В. Пазенок)

ЕТНОЕКОЛОГІЯ — науковий напрям на перетині етнографії та екології людини, який вивчає форми взаємозв'язків етнічних спільнот з їх довкіллям. Етноекологію також визначають як напрям, що досліджує традиційні екологічні знання, тобто знання місцевого населення про своє довкілля та шляхи використання цих знань в освоєнні довкілля, його ресурсів та окремих елементів в інших сферах матеріального й духовного життя. Традиційні екологічні знання — це системи знань, набутих певною культурою для класифікації об'єктів, діяльності та подій універсуму даної культури. Вони репрезентують досвід, накопичений упродовж тривалого часу спілкування людських спільнот з їх безпосереднім довкіллям. Поняття традиційних екологічних знань увійшло в науковий обіг у 1980-х рр. На відміну від наукових екологічних знань, традиційні екологічні знання є не просто системою знань та їх практичного застосування, а інтегрованою системою знань, практики та вірувань. (Т. Гардашук)

ЕТНОЕТИКА — галузь етичного знання, новий різновид теорії моралі, який з'ясовує співвідношення моральних універсалій і національно-специфічних моральних уявлень та норм, особливостей відбиття в них вселюдських моральних вимог. Базуючись на комунікативному принципі рівноправ'я та справедливості щодо відмінних моральних цінностей, етноетика конкретизує та доповнює макроетику, етику екуменізму. Як розділ теорії моралі етноетика вивчає різні аспекти моральної самосвідомості національних спільнот: онтологію моральних взаємин, специфіку модифікацій етичної свідомості, співвідношення абсолютного і відносного в моралі, питання свободи і права націй на розвиток відповідно до власних традицій і цінностей самореалізації. Виявляючи архетипічні джерела моральних поглядів, звичаїв, норм, етноетика фіксує інваріантні моральні цінності народів, з'ясовує своєрідність розуміння моральних чеснот (честь, спільне благо, обов'язок, повага до "інакшості"), сприяючи тим самим самоідентифікації етносів як суб'єктів моралі у контексті історичної долі даної національної спільноти. Етноетика відіграє важливу соціальну роль: формує сучасну комунікативну культуру міжетнічних стосунків, сприяє запобіганню конфліктних ситуацій в інтернаціональній сфері, викриває і спростовує міфи, що живлять шовінізм, радикальний націоналізм, ідею меншовартості, ксенофобію. Виконуючи пропедевтичну функцію "науки жити разом", етноетика впливає на процеси забезпечення суспільної злагоди, цивілізованого спілкування людей, стабільного поступу суспільства. (В. Пазенок)

ЕТНОКУЛЬТУРА — культура, першоджерелом якої є колективна творчість даної спільноти, що включає спосіб життя, світогляд, мову, народне мистецтво. У сучасних суспільствах етнокультура не існує відокремлено від професійної ("високої") культури і є її складником; цей складник у вигляді "етнічного осердя" значною мірою визначає самобутність національної культури в сучасних державах. У найширшому значенні етнокультура — це "життєвий світ", який обіймає все, що дана спільнота колективно створює (на додаток до природного оточення): спосіб поведінки, суспільні установи, спосіб виробництва, мову, етносимволіку, міфи, ритуали, художню творчість тощо. Спільнота творить свій "життєвий світ" у нехай обмеженому, та все ж наявному просторі свободи: хоча природне оточення і впливає на характер етнокультури (бо етнокультура має бути "вбудована" в природне оточення), але воно суворо не визначає особливостей етнокультури. Це і є найглибшим джерелом унікальності будь-якої етнокультури та причиною відмінностей в етнокультурах тих спільнот, які існують в однакових природних умовах. Навіть на початкових стадіях творення етнокультури важливу роль відігравало індивідуальне навчання (передача знань та умінь від батька чи матері до дитини). Крім того, такий, безперечно, значущий чинник у творенні етнокультури, як індивідуальний талант також зазнавав впливу спільноти. Значення терміна "етнокультура" залежить, зрештою, від того, в якому значенні застосовується термін "етнос". Етнічні утворення зазнавали та зазнають історичних перетворень, у ході яких успадкування (традиції) модифікуються. (В. Лісовий)

ЕТНОС, етнічність — спільнота, в якій люди об'єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності — мови, звичаїв, міфів, епосу і тому подібного (див. Етнокультура). Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини: найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження. Так, вірі у кровну спорідненість рідко коли відповідають реальні обставини, як правило, ці обставини є уявними. Поняття "етнос" поєднує в собі об'єктивний складник — культурну спільність із суб'єктивним — етнічною самосвідомістю. Етнічна самосвідомість — це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільноти як чогось відмінного від інших спільнот. Вона, отже, містить у собі, по-перше, елемент протиставлення іншим спільнотам (ми — вони, свої — чужі) і, по-друге, хоча б деяке уявлення про основу своєї єдності. Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити себе від інших, можуть бути різної природи — антропологічні (фізичні), ознаки побуту чи поведінки, мова, вірування, звичаї тощо. Слово "етнос" грецького походження — у найдавніших своїх застосуваннях (наприклад, у Гомера) цим словом позначали не тільки окремі групи людей, а й деякі скупчення тварин (наприклад, рої комах або пташині зграї). З певного часу словом "етнос" греки стали називати негрецькі племена. Цю традицію запозичили римляни, які також вживали це слово на означення культурно віддалених племен, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом "етнос" стали називати нехристиян, язичників. Під час та після виникнення європейських націй в Європі стали застосовувати слова, похідні від латинського populus (народ), або ж слово "нація" (див. Нація). Хоча у формуванні європейських націй етнічний чинник відігравав важливу роль, це упродовж тривалого часу залишалося поза увагою (бо націю розуміли передусім як політичне утворення). Оскільки слово "етнос" несло в собі занижені чи негативні смислові відтінки, то на Заході (особливо в англомовних країнах) його стали вживати тільки щодо етнічних груп. Сучасний англійський дослідник Сміт виокремлює такі найважливіші ознаки етнічної ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або більше диференційованих елементів спільної культури; 5) зв'язок із конкретним "рідним краєм"; 6) почуття солідарності у значної частини населення. Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і чим більше цих атрибутів властиві населенню), тим більше воно відповідає ідеальному типу етнічної спільноти. Етнічні нації — особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура, ідеологія, політика та право. Термін "етнічність" в сучасній філософії та етнології застосовують на означення абстрактного поняття, з допомогою якого мислять дещо найсуттєвіше і необхідно наявне в будь-якому етносі. (В. Лісовий)

ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ — наука, що вивчає етнонаціональну структуру суспільства, способи і шляхи міжетнічної взаємодії та комунікації, взаємозв'язок етнічних і соціальних явищ та процесів. Етносоціологія включає: соціологічне дослідження етносу як соціокультурної комунікативної системи, етнічних спільнот і діаспор; вивчення проблем етнічної ідентичності, етнічної стратифікації, соціальної адаптації в іноетнічному середовищі, етнонаціональних конфліктів; дослідження соціально значущих питань націоналізму, етноцентризму, етнорегіоналізму, етносепаратизму тощо. Формування етносоціологічного напряму почалося у 20 — 30-ті рр. XX ст. (Німеччина, США). Термін "етносоціологія" впроваджений у науковий обіг німецьким вченим Турнвальдом. В американській науці цей термін не набув поширення, внаслідок її тяжіння до "соціології розвитку", "культурної антропології" та "соціальної антропології". У Великобританії та Франції етносоціологія здебільшого існує в рамках "соціальної антропології". В Німеччині соціологи основну увагу приділяють вивченню окремих форм етнічних суспільних конфігурацій. В Україні етносоціологія як самостійна галузь соціологічного знання започаткована наприкінці 1980-х рр., зосереджуючись переважно на питаннях етнокультурного поліморфізму, статусу українського етносу та етнічних меншин, їхньої взаємодії тощо. Етносоціологія ґрунтується на загальних аналітичних методах, якими послуговується соціологія. Втім амбівалентний характер етносоціології, широта підходів та наявність різних альтернатив не виключають їхньої множинності. Понятійно-категорійний апарат етносоціології має тісний зв'язок із соціологією та етнографією / етнологією. Проте такі її поняття, як "етнос", "нація", "націоналізм", "етнічна спільність", "етнічна стратифікація", "етноцентризм" і такі інші залишаються дискусійними. Різноманітність існуючих точок зору обумовлюється об'єктивною багатозначністю та багатоаспектністю етнічних / національних спільностей. Найбільш відомими парадигмами в етносоціології є примордіалізм, інструменталізм та конструктивізм. (Л. Аза)

ЕТОЛОГІЯ — біологічна дисципліна, що досліджує поведінку тварин і біологічні засади поведінки людини. Вчення про поведінку бере початок у таких традиційних галузях знання, як психологія, фізіологія та зоологія. Згодом на їх основі сформувалися порівняльна психологія та зоопсихологія, еволюційний аналіз поведінки та етологія, яка певною мірою є синтезом згаданих вище дисциплін. Попередником сучасного наукового підходу до вивчення поведінки тварин є Дарвін. Його теорія природного добору дозволяє розглядати поведінку на еволюційних засадах, становить ключовий аспект сучасної етології. Погляди Дарвіна на інстинкт є підґрунтям поглядів засновників класичної етології. Значної ваги набули також висновки Дарвіна про еволюційну єдність людини та представників тваринного світу. Засновниками класичної етології є австрійський вчений Лоренц та голландський вчений Тинберген. Характерною рисою їх досліджень стала спроба поєднати еволюційне, або функціональне, розуміння суті поведінки з розкриттям причин та механізмів поведінкових актів, а також наголошення на необхідності безпосереднього вивчення поведінки тварин у природному середовищі. Дослідник поведінки має дати відповіді на наступні запитання: які причини конкретного поведінкового акту, що його здійснює тварина; як відбувається становлення цього акту в процесі онтогенезу; яке значення він має для виживання; як відбувалася його еволюція? Концептуальне становлення класичної етології завершилося у 1950-х рр. У 1960-ті рр. виникла об'єктивна потреба пояснення механізмів поведінкових явищ на всіх рівнях організації живого, а отже, й необхідність тіснішої взаємодії етології з іншими біологічними дисциплінами. На основі подальшого розвитку міждисциплінарних зв'язків утворився комплекс суміжних дисциплін, що вивчають усі рівні організації та регуляції поведінки в процесах онто та філогенезу. Вони об'єднуються під загальною назвою синтетичної етології. Згідно з Тинбергеном, внаслідок злиття класичної етології з нейрофізіологією, багатьма розділами психології, екології, еволюційного вчення та генетики етологами слід вважати усіх біологічно орієнтованих дослідників поведінки. Науковий підхід Лоренца та Тинбергена вирізнявся значною філософською спрямованістю й не лише вплинув на подальший розвиток науки про поведінку, а й стимулював бурхливі дискусії в гуманітарних науках. (Т. Гардашук)

ЕТОС (від давньогрецького ἦθος — місце перебування, спільне житло), в подальшому — звичка, звичай, місце проживання людини, вдача, характер, спосіб думання. Поступово усталюється переносне використання слова, внаслідок чого воно починає стосуватися таких змін в людині (під впливом звичаїв, традицій і відповідної поведінки), які стають практичною нормою і внутрішнім законом, формуючи питому людську природу, настільки ж стійку й невідворотну, як і природні закономірності. В античній філософії терміном "етос" спершу позначали природу, стійкий характер того чи іншого фізичного чи соціального явища. Від Сократа походить принципово нове тлумачення, що поряд із традиційною поведінкою людини вирізняє таку, яка ґрунтується на внутрішніх переконаннях і доказах розуму. Аристотель утворює прикметник, яким позначає чесноти характеру (етичні), на відміну від чеснот розуму (діаноетичних). На означення науки, що вивчає етичні чесноти, він вживає іменник "етика", який увійшов до назви його праць: "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". Поряд із таким філософським вживанням слова "етос" зберігалися й інші, ближчі до первинного значення (етос як незмінний природний характер, темперамент; етос музичних ладів і стилів ораторського мистецтва). В подальшому стали вдаватися до підкріплення словом "етос" стійких ціннісних характеристик — як індивідуальних, так і колективних ("героїчний етос", "етос вірності" і таке інше). Ці багатоманітні ціннісні етоси сприяють наповненості життєвого світу конкретними моральнісними проявами й сприймаються як безумовні, незалежні від критичної рефлексії. У філософії XX ст. у контексті повороту до онтологічно-екзистенційного осмислення людського буття склалося більш узагальнене поняття етосу, що позначає онтологічно й феноменологічно обумовлений характер багатоманітних ціннісних етосів. Гайдеггер повертається до первісного значення терміна "етос" як місця проживання людини, її онтологічного світоперебування. У філософській герменевтиці питання про "метанорми" доконечно включає "живий етос" — традиції, звичаї, усталені моральні приписи та відповідну поведінку. В соціології та соціальній психології поняття "етос" також використовується на окреслення найбільш стійкої частини соціальної поведінки, що зумовлена функціонально важливими нормами і цінностями. (Т. Аболіна)

ЕТОС НАУКИ — одне з основних понять сучасної філософії, соціології та епістемології науки. Поняття етос науки відіграє центральну роль у тих галузях рефлексії, в яких наука осмислюється як одна з соціокультурних практик, а саме як когнітивна практика співтовариства учених. Етос науки — це сукупність найбільш функціонально дієвих, необхідних для життєдіяльності даного наукового співтовариства цінностей, норм поведінки, морально-етичних імперативів. У ньому у своєрідній формі закріплені історичне минуле практики наукового співтовариства, особливості його соціальної організації, усталений спосіб життєдіяльності. Наприклад, до засадничих елементів етосу науки належать такі цінності, норми й регулятиви, як універсалізм, свідомий скептицизм, неупередженість, інтелектуальна незалежність і скромність. Докладно питання етосу науки розроблено в концепції "нормативного етосу науки" американського соціолога, історика новоєвропейської науки та одного з фундаторів структурно-функціонального аналізу в соціології Мертона. Визначаючи головну мету наукової діяльності як систематичне розширення зони достовірного знання, етос науки доби Модерну являє собою парадигму демократичної, цивілізованої поведінки. Він синтезував у собі як пізнавальні, так і соціокультурні компоненти. Його імперативів творці науки дотримувалися не тільки тому, що вони були функціонально ефективні й плідні за результатами, а й тому, що сприймалися всіма вченими як справедливі й благородні.

ЄВАНГЕЛІЄ, (від грецького — εύαγγέλιον — блага вість) — ранньохристиянські твори, які розповідають про життя Ісуса Христа, розкривають зміст його вчення. Авторство Євангеліє приписують або учням Ісуса — апостолам, або їхнім найближчим послідовникам. Нині відомо понад 30 Євангелій. Окрім чотирьох, які ввійшли у канонічний текст Нового Завіту — Євангеліє від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана, — були ще Євангеліє від Петра, Андрія, Филипа та інші. Перші три канонічні Євангеліє близькі за змістом, й вірогідно, вони мали спільні усні й письмові джерела; їх прийнято називати синоптичними (від грецького συνόψις — огляд). Найперше за часом написання — Євангеліє від Марка, в якому відсутнє описання непорочного зачаття Діви Марії й чудесного народження Ісуса. Євангеліє від Іоана відрізняється від синоптичних за змістом і стилем. Воно написане під впливом ідей Філона Александрійського і гностиків (див. Гностицизм). Якщо в Євангеліє від Матфея переважає юдейсько-християнський зміст, то в Євангеліє від Луки відчувається вплив християн-неюдеїв. Останнє також вирізняється різким осудом багатіїв. Оскільки ні в Об'явленні Івана Богослова, ні в Апостольських посланнях Євангеліє не цитуються, це засвідчує, що вони були невідомі їх авторам. Вперше оповідають про Євангеліє (після канонізованих) Іриней і Татіан біля 180 р. Написання Євангеліє відповідало назрілій потребі нової релігії в розгорнутому поданні її віровчення. Тривалий час у літературі доводилося, що євангельські оповіді не є відображенням реальних подій. Проте останнім часом домінуючою стає позиція історичної школи, згідно з якою в змісті новозавітних Євангелій знайшло відображення в містифікованій формі життя реальної особи, яка відіграла помітну роль в історії єврейського народу в першій третині І ст. Затвердження чотирьох Євангелій як канонічних відбулося лише в 325 р. на Нікейському церковному соборі. (А. Колодний)

ЄВГЕНІКА — термін, запропонований відомим англійським антропологом і психологом Гальтоном (1883) на означення наукового напряму вивчення чинників, що зумовлюють порушення спадковості людини, з метою покращення її фізичних та розумових властивостей шляхом накопичення корисних ознак і скорочення (виключення) шкідливих. З кінця 20-х рр. XX ст. популярність євгеніки значно знизилась внаслідок активного залучення її концепцій для ідеологічного обґрунтування ідей расизму, соціодарвінізму, технократичних методик маніпулювання генофондом людини (концепція "расової гігієни" у фашистській Німеччині). У сучасній науці раціональні елементи євгеніки успішно розробляються такими дисциплінами, як генетика людини (антропогенетика), молекулярна генетика, медична генетика та ін., що орієнтуються на вирішення таких важливих проблем, як збереження спадкового здоров'я людини й охорона її генофонду, визначення ступеня ризику виникнення генетично зумовленої патології в конкретній родині, вивчення впливу різноманітних мутагенів на генетичну структуру людини. Важливим є також виявлення генетичних засад обдарованості людини. Розробляються методи морально й соціально виправданого впливу на генні структури людини з метою виправлення чи заміни генетичного матеріалу з порушеними функціями (генна терапія). Вирішення цих проблем пов'язане з великою моральною та фаховою відповідальністю вчених. У багатьох країнах світу створено медико-генетичну службу та мережу генетичних консультацій. (М. Кисельов)

ЄВДОКИМЕНКО, Володимир Юхимович (1927, Житомир — 1996) — український філософ, доктор філософських наук; професор. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1949). Фахівець у галузі історії української філософії, теорії та методології дослідження нації та міжнаціональних відносин. Усе своє творче життя працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Під його редакцією підготовлено низку колективних монографій, зокрема "З історії філософії та соціології на Україні" (1968); "Історія філософії на Україні" (1987 — 1988) та ін.

Основні твори: "Суспільно-політичні погляди Панаса Мирного" (1955); "Суспільно-політичні погляди М. Коцюбинського" (1964); "Розвиток філософії в Українській PCP" (1968); "Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму" (1966).

ЄВЛЕВИЧ, Хома (?, Мотилів —?) — українсько-білоруський поет, гуманіст, культурний діяч. У 1625 р. навчався у Краківській академії. У1628 — 1632 pp. обіймав посаду ректора Київської братської школи. Після утворення Києво-Могилянського колегіуму (1632) переїздить з Києва до Могильова. Відома його поема "Лабіринт", що була написана польською мовою (на сучасну українську мову перекладена Крекотнем). Євлевичу властиве ренесансно-гуманістичне розуміння історичного процесу як наслідку розумної чи нерозумної діяльності певного народу та його керівного прошарку, а не як результату провіденціалістської функції Бога. Шанобливе ставлення до мудрості і слідування її настановам у Княжу добу спричинилося, на думку Євлевича, до величі і розквіту давньоукраїнської держави та забезпечило процвітання її міст, насамперед Києва і Галича. Навернення до мудрості, плекання своїх звичаїв і віри, розвиток освіти, підтримуваної щедрими меценатами, можуть відродити втрачену могутність та давню славу. У поемі в непрямій формі висловлене схвальне ставлення до можновладця, коли той є "філософом на троні". Природа для Євлевича — представника ренесансного гуманізму, — це об'єкт естетичної насолоди. Ренесансною ознакою твору є також постійна присутність на його сторінках персонажів античної міфології.

ЄВРАЗІЙСТВО — напрям суспільно-політичної думки Росії. Період формування — 20 — 30-ті pp. XX ст. Євразійство виникло у середовищі російської еміграції, котра сприйняла Жовтневий переворот 1917 р. як своєрідну історичну помсту за насильницьку вестернізацію Росії у XVIII ст. Головні представники: економіст і географ Савицький, філософ та історик культури Флоровський, мистецтвознавець Сувчинський. Згодом до них приєдналися Г. Вернадський, Карсавін, Алексєєв, Франк та ін. Як опоненти євразійству виступали Мілюков, Бердяєв, Кизеветтер, Струве. Євразійство намагалося визначити культурну та геополітичну приналежність Росії як цивілізації в контексті проблеми Заходу і Сходу у світовій історії. Всупереч російським слов'янофілам, прихильники євразійства вважали російське суспільство переважно азійським, а не європейським. У центрі історіософської уваги євразійства були духовно-цивілізаційні метаморфози російського етносу у XIII — XV ст., коли Московія була складовою частиною Золотої Орди. Саме цей період, на думку прихильників євразійства, сформував фундаментальні особливості ідеалів, побутових стандартів, життєвих норм російського народу. Євразійство заперечувало київські витоки московської державності, вбачаючи такі в імперії Чингіза. Віддаючи належне азійському корінню російської культури і державності, євразійство відстоювало ідею "неповної подібності" своєї країни до азійських політичних і культурних форм, наполягаючи на тому, що її характер є настільки самобутнім, що його не можна цілковито віднести ані до Європи, ані до Азії. Представники євразійства сподівалися на порозуміння з комуністичним режимом СРСР на ґрунті боротьби із Заходом за допомогою азійських цивілізацій; деякі з них безпосередньо співпрацювали із спецслужбами Радянського Союзу. Прихильники євразійства, за винятком Савицького та Трубецького, не сприймали Україну як окрему культурно-історичну реальність. Євразійство втратило будь-який вплив у кінці 30-х рр. XX ст. У сучасній Росії відбувається "ренесанс" євразійства. Його представники: Дугін, Проханов, Гумільов та ін. Теоретичними речниками виступають журнал "Наш современник" та "Москва". Для ідеологів євразійства, Україна — малозначущий провінційний елемент російського суперетносу та суперкультури. У неоєвразійських глобальних концепціях, що мають за мету відновлення імперської наддержави, Україна розглядається лише як пасивний об'єкт окультної змови "мондіалістів-атлантистів" проти євразійства. Європейський характер української духовності відкидається, натомість постулюється невід'ємне "євразійство" України. Усе питомо українське розчиняється у безмежному євразійському космосі, але то є російський космос, що не втрачає своєї етнічної визначеності і державницької москвоцентричної спадковості. Неоєвразійство, як і неослов'янофільство, дедалі більше виступає як чинник ідеологічного обслуговування російської внутрішньої та зовнішньої політики. (І. Лосєв)

Поиск по сайту: