СЛОВНИК 13 страница

ВІДНОСНОСТІ ТЕОРІЯ — заснована Ейнштейном фізична теорія, що розглядає просторово-часові закономірності, справедливі для будь-яких фізичних процесів. Універсальність просторово-часових властивостей, які розглядаються відносності теорією, дозволяє говорити про них як про загальні властивості простору-часу. Відповідно до загальної відносності теорії, або теорії тяжіння, властивості простору-часу в даній області визначаються полями тяжіння, які діють у ній. У спеціальній відносності теорії аналізуються властивості простору-часу, справедливі з такою точністю, яка дозволяє нехтувати тяжінням. Спеціальна відносності теорія, яка є частковим випадком загальної відносності теорії, ґрунтується на принципі відносності — всі явища у всіх інерційних системах, що рухаються, мають однаковий перебіг. Цей факт можна сформулювати як інваріантність законів природи відносно перетворень руху. "Скинувши з Олімпу апріорності" (Ейнштейн) найбільш фундаментальні категорії мислення (категорії простору, часу та ін.), відносності теорія ввела у науковий вжиток і обгрунтувала конкретні методологічні засоби деабсолютизації понять строгих теорій. Це змусило значною мірою переосмислити категоріальний апарат філософії: категорії простору, часу, матерії, об'єкта, суб'єкта, причинності, абсолютного і відносного та ін. Результативними є спроби побудувати єдині багатомірні (коли простір — час мають більше чотирьох вимірів) теорії гравітації, електромагнетизму та інших взаємодій. (О.Кравченко)

ВІДНОШЕННЯ — філософська категорія, яка характеризує вид зв'язку речей або властивостей, що визначається сторонами відношення і, в свою чергу, сам їх визначає. Наприклад, кількісне відношення 2/7 визначається числами 2 і 7; це відношення визначає інші числа, що йому відповідають: 4 і 14,6 і 21,8 і 28 і т.д. Якщо за вихідні взяти числа 2 і З (2/3), то відношення і відповідні числові пари змінюються. Основні види відношень: якісні, кількісні, сутнісні (до них належать закони), причинні, цільові. Важливість категорії відношення виявляється у тому, що інколи дійсність охоплюється трьома поняттями: річ — властивість — відношення, основним серед яких є річ. Це породжує речовизм у тлумаченні буття і його пізнанні, коли вся багатоманітність зв'язків зводиться до відношення визначеностей до властивості, а об'єктів — до речей. Для певних потреб така структура корисна, і як елемент дійсності вона справді існує. Розкриття відношень та їх зміна — одне з основних теоретичних і практичних завдань людини, яка повсюдно намагається знайти і сформулювати закони, в яких узагальнюється знання відношень. Але світ відношення відкривається їй лише тому, що вона сама відноситься до світу: своєю діяльністю роздвоює його на суб'єктивне і об'єктивне, усвідомлює це відношення, робить його предметом і проблемою діяльності. Отже, для людини її зв'язок зі світом постає як усвідомлюване, пізнаване і змінюване нею відношення, а вся дійсність — як сукупність відношення.

ВІДОБРАЖЕННЯ — філософська категорія, що позначає властивість будь-яких тіл, явищ, процесів, подій змінюватися під впливом взаємодії між собою і зберігати зміни, які виникають, у специфічних для себе формах: знаках, відбитках, структурних перетвореннях, енергетичних збуреннях тощо. Суттєвою рисою цих змін є те, що вони відносно адекватно відповідають якостям взаємодіючих матеріальних систем та обставинам, в яких відбувається взаємодія, і за визначених умов можуть виступати образами одних предметів у структурі інших. Хоч образ предмета щодо самого предмета виступає явищем вторинного ряду, однак на підставі змісту і характерних особливостей образу можна з'ясувати природу відображених предметів та умов їх існування. Оскільки взаємодія має певну протяжність у часі, відображенню та його результату властива процесуальність. Відповідно до рівня структурної організації матеріальних систем, що відбивають інші матеріальні системи, виділяють різні види відображення. Найрозвиненіші і найдосконаліші з них пов'язані з розвитком суспільства та діяльністю людини, коли компонентами процесу відображення стає взаємодія суб'єкта й об'єкта, а його результат виявляється в різновидах суспільної свідомості: науки, мистецтва, права, політики, моралі тощо.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — філософсько-соціологічне поняття, яке характеризує міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам; співвідношення обов'язку і міри його виконання суб'єктом (особою, групою, класом). Відповідальність виникає на основі соціальних норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення суб'єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі. Відповідальність у структурному відношенні — явище багатогранне і містить такі найважливіші складники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї безпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистих інтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей; прагнення особи до самореалізації в об'єктивному світі; самозвіт і самооцінка; суб'єктивна готовність відповідати за свої дії. Ці компоненти взаємопов'язані, і лише комплексний характер їх вияву створює об'ємну картину розуміння відповідальності. У свою чергу, відповідальність сприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості, добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основу поділу критерію (характер дій конкретного суб'єкта чи форма вияву об'єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову (колективну), класову, соціально-політичну відповідальність; а також відповідальність правову, економічну, моральну, політичну, соціальну, екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життя особливо зростає роль особистої (персональної) відповідальності, яка включає чинник усвідомлення індивідом відповідальності перед собою, колективом, суспільством, національною спільнотою, людством вцілому. При цьому пріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях, особливо етико-філософських, відповідальність тісно пов'язана з проблемою свободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії, зростанням духовного потенціалу націй та кожного окремого учасника формування нового цівілізаційного простору.

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЕТИКА — етика, започаткована М. Вебером на противагу етиці переконання з метою подолання дихотомії телеологічної (яка оцінює моральність дії залежно від її наслідків) та деонтологічної (що виходить із відповідності принципу, переконанням, обов'язку) етик. Якщо етика переконання розглядає відповідальність як ставлення чогось в обов'язок особистості, відповідно до принципів, яких вона дотримується, то відповідальності етика пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. В XX ст. відповідальності етика набуває глобальних вимірів; на засадах онтології вона розробляється Йонасом, який, на противагу Канту, пропонує наступне формулювання категоричного імперативу: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі". Комунікативна філософія (Апель, Габермас) розробляє дискурсивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічний і телеологічний аспекти етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації як критерії легітимації норм. Згідно з Апелем, моральна максима, яка заступає кантівський категоричний імператив, містить припущення, що прямі й побічні наслідки в задоволенні інтересів кожного окремого учасника (згоди), очікувані із всезагального дотримання даної максими, можуть бути без примусу прийняті усіма. (А. Єрмоленко)

ВІДРОДЖЕННЯ — епоха розвитку європейської культури (XIV — XVI ст.), коли відбувається перехід від культури Середньовіччя до культури Нового часу. Термін "Відродження" традиційно означає відродження Античності в європейській культурі. Звернення до античної культури властиве романському відродженню, яке виявилось передусім у невербальних мистецтвах, а вже потім у художній літературі та філософії; при цьому античні мотиви не витісняють християнські, а взаємодіють із ними. На відміну від романського, германське (північне) відродження відроджує дух першохристиянства з його філософськими та моральними ідеалами, а тому має не естетичний, а морально-релігійний характер, викликаючи до життя таке явище, як Реформація і виводячи на світову арену третю конфесію християнства — протестантизм. Філософія епохи відродження — це не просто відродження і засвоєння філософської античної традиції, а й оригінальна переробка та модифікація аристотелізму та платонізму, епікуреїзму та стоїцизму. Найвеличніші постаті доби відродження — Кузанський, Бруно, Коперник, Мак'явеллі, Компанелла, — не пориваючи з багатою спадщиною античної та середньовічної думки, заклали нові засади філософування, які сприяли формуванню наукового світогляду та наукової картини світу, що знайшла втілення в природничонауковій картині світу Галілея — Ньютона та у філософських течіях емпіризму та раціоналізму Нового часу. В Україні відродження (або ренесансний гуманізм) охоплює ранньоновітній період розвитку української думки (середина XIV — кінець XVII ст.). Набувши розвитку у різних формах, воно позначилося відкритістю до різних інтелектуальних традицій (насамперед до західноєвропейської), формуванням нового світогляду з властивою йому вірою в людину та її можливості, опануванням античної спадщини, наближенням до природи, ідеалізацією останньої як об'єкта мистецького зображення, переважанням ідеалу споглядання (з притаманним останньому перенесенням творчої активності людини у внутрішній духовний світ) над ідеалом громадянської активності, започаткуванням новітньої освіти. (Н. Хамітов)

ВІДЧАЙ — поняття філософії екзистенціалізму, що окреслює екзистенційну ситуацію граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. К'єркегор розрізняє два вияви відчаю: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Ця контраверза породжує суперечність і, розв'язуючись, може конституювати ще один фундаментальний вияв відчаю — нагальне прагнення вийти за свої межі, стати іншим. Якщо перший вид відчаю може призвести до самогубства людини, а другий, витіснений у підсвідоме, повернути до буденного буття, то третій виводить людину у принципово новий буттєвий простір метаграничного буття, в якому відбувається розв'язання колізій і буденного, і граничного буття в екзистенційному просторі толерантності і любові. Людина, яка потрапила в екзистенційний простір відчаю, стає майже нечутливою до жаху: відчай є метаморфозою і туги, і жаху. Але якщо туга й жах замикають людину в собі, то відчай розгортає перед нею світ. Відчай — це стан граничної самотності та безвиході. Самотність, породжена відчаєм, концентрує в собі безутішність та безвихідь і, переповнившись ними, стає безкінечно тяжкою, заповнюючи все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю разом з тим звільняє особистість від буденних стереотипів світогляду і надає йому таку цілісність, яка прокладає шлях до звільнення від самотності-нудьги, самотності-туги й самотності-жаху. Самотність відчаю парадоксальним чином розкривається світові, і у такій екзистенційній ситуації людина бачить вихід з абсолютної безвиході.

ВІДЧУЖЕННЯ — фундаментальна метаморфоза людської діяльності, наслідки якої (як і сам процес) стають непідвладними її суб'єктові. Один із найтиповіших виявів відчуження — зображуване в давньогрецьких трагедіях "невлучання у ціль". Воно відтворює іманентну суперечливість діяльності, пов'язану з особливостями входження індивідуальних людських вчинків у "стихію всезагальності" (Гегель). Цим зумовлена, зокрема утопічність спроб "остаточного" подолання відчуження, котрі мали місце в історії людинознавчих концепцій. Щоправда, існують форми відчуження, які виникли історично і властиві певній цивілізації. Вони можуть зазнавати модифікацій або відходити у минуле, проте їхнє місце заступають інші.

ВІДЧУТТЯ — одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. Відчуття соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його відчуття в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від відчуття. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох відчуттів і обумовлює його існування самим актом відчуття (Берклі, Мах). Перебільшення ролі відчуття у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення відчуття у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу відчуття вивчає фізіологія та психологія.

ВІЙНА — складне соціально політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно правовому аспекті війна — це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб’єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан війни у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, війні передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер війни простежується впродовж останніх сотен років при обчисленні людських втрат. У ХVII ст. загинуло у війнах 3 мільйони осіб, тоді як у ХVIII ст. ця цифра складала 5,2 мільйони, а в ХIХ ст. — 5,5 мільйони. У ХХ ст. війна включала в об’єкт руйнування не тількі воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової війни тільки цивільних загинуло 2 мільйони осіб. Історико-філософська традиція аналізу війни починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "Війна — батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні війни, а Платон розкрив економічні причини війни і намагався в "Законах" визначити правила ведення війни. Позитивне ставлення до війни в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали війну не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. Війна — раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків. Німецький "філософ війни" Клаузевіц дослідив зв'язки війни з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню — як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир". Надмірна політизація в тлумаченні війни марксистськими теоретиками XIX — XX ст. заважала усвідомленню визначення війни як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду війни у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали німецькі теоретики (Мольтке, Шліффен), російські вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), українські воєнні теоретики XX ст. (Банков, Колодзінський, Петлюра) та ін. Війна як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кінці XIX — першій половині XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі війни втрачає сенс. Мир як політична альтернатива війні завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: Війна наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру — через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна війна не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн. (М. Цюрюпа)

ВІКО, Джамбаттиста (1668, Неаполь — 1774) — італійський філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. — професор риторики університету в Неаполі, від 1734 р. — придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права. Найважливішим внеском Віко у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За Віко, люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постала як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецького історика Полібія та давньокитайського — Сим Цяня, Віко розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. Віко обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини — дитинству, юності та зрілості. Ці епохи Віко пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, — влада аристократії; третю, людську, — влада демократії або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

Основні твори: "Універсальне право" (1720 — 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

ВІЛЬНОДУМСТВО — ідейна течія в духовному житті суспільства. Вільнодумство визнає право людини на свободу мислення, критичне ставлення до існуючих порядків і поглядів. Термін "Вільнодумство", з'явився у процесі боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії, тобто як антирелігійна течія суспільної думки. Вперше його вжив англійський деїст Коллінз (1676 — 1729), який вважав, що найкращий шлях до істини пролягає через вільнодумство. У вузькому розумінні вільнодумство виступає як антирелігійне, що визнає право розуму на вільне пізнання світу, а відтак є формою критичного релігієзнавства. Якщо на перших етапах свого розвитку вільнодумство орієнтувалося на форми зовнішнього вияву релігійності (критика деяких обрядів, поведінки служителів культу тощо), то у пізніші часи воно переноситься на внутрішній зміст релігії, набирає теоретично обґрунтованих форм. Історичними формами вільнодумства є єресі, богоборство, релігійний нігілізм, деїзм, пантеїзм, антиклерикалізм, скептицизм, антитеїзм та ін. (А. Колодний)

ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, Юрій Михайлович (1958, смт. Літин Вінницької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Докторська дисертація "Етно-культурні проблеми філософії мови Олександра Потебні" (1997). Доцент кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка. Автор понад 70 наукових праць з української філософської думки, філософії мови, філософії історії.

Основні твори: "Олександр Потебня як філософ" (1995); "Розвиток філософської думки в Україні. Курс лекцій", у співавторстві (1994).

ВІНДЕЛЬБАНД, Вільгельм (1848, Потсдам — 1915) — німецький філософ, глава баденської школи неокантіанства. Погляди Віндельбанда формувалися під впливом критичної філософії Канта. Започаткований Віндельбандом у контексті трансцендентальної філософії підхід пізніше дістав назву нормативізму, або ж телеологічного критицизму. За такого підходу предметом філософії постає не те, що є, тобто той чи інший зріз буття (як це має місце в окремих науках), а те, що має бути, належне, ідеали, цінності. Філософію Віндельбанда визначав як нормативну "критичну науку про загальнообов'язкові цінності". Поєднуючи ідеї Канта, Фіхте, Лотце, з одного боку, та настанови об'єктивного ідеалізму — з іншого, Віндельбанд тлумачив історію як низку циклів усвідомлення й втілення цінностей. Особливу увагу приділяв методу історичних наук як "органону філософії". Розглядаючи цінності як апріорні й загальнозначущі, Віндельбанд виокремлював як основні послідовні щаблі етичні, естетичні й релігійні цінності. Віндельбанд залишив по собі досить потужну філософську школу, найпомітніші представники якої (Риккерт, Мюнстерберг, Ліннс, Кон, Ласк, Кронер та ін.) поглибили і конкретизували його ідеї.

Основні твори: "Прелюдії" (1902); "Про свободу волі" (1904); "Філософія в німецькому духовному житті XIX ст." (1909); "Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм" (1910).

ВІНЕР, Норберт (1894, Колумбія, штат Міссурі — 1964) — американський учений, один із фундаторів кібернетики, філософ. Навчався у Сантаяни і Ройса (Гарвард), Рассела і Харді (Кембридж), Гільберта і Гуссерля (Геттинген). На формування світогляду Вінера, його творчих інтересів вплинули ідеї Ляйбніца, К'єркегора, Гіббса. Ранні праці Вінера стосувалися переважно проблем математичної логіки і основ математики. Вінер був рішучим противником поділу математики на чисту і прикладну, вважаючи її наукою єдиною, цілісною, органічно пов'язаною з багатьма іншими науками. Від середини 20-х рр. математична творчість Вінера значною мірою почала визначатися також постановкою та вирішенням проблем у широкому спектрі наук — природничих, технічних і навіть соціальних. Вінеру належить чимало важливих результатів у різних розділах математики, зокрема у математичному аналізі, теорії ймовірностей та загальній теорії тауберових теорем, теорії інтерполяції та екстраполяції та ін. Вінером досліджено важливий клас випадкових процесів, що носять його ім'я ("вінерові процеси"). Значну увагу Вінер приділяв дослідженням проблем теоретичної фізики (статистичної механіки, квантової теорії, теорії відносності) та пов'язаних з нею наук.

Основні твори: "Кібернетика..." (1948); "Кібернетика і суспільство" (1950).

ВІНКЕЛЬМАН, Йоган Йоахім (1717 — 1768) — німецький просвітник, представник німецької класичної естетики, історик античного мистецтва. За освітою богослов. Світогляд Вінкельмана формувався під впливом праць англійських і французьких просвітників (Шефстсбері, Монтеск'є, Вольтера та ін.). Прийнявши католицьку віру, в 1755 р. переїжджає до Рима; від 1763 р. — головний антикварій й "президент старожитностей" Ватикану. Виступав, з одного боку, проти раціоналізму Вольфа та його школи, вважаючи, що осягнення прекрасного перевищує можливості наших пізнавальних здатностей; з іншого боку, з позицій просвітницької філософії критикував манірне аристократичне мистецтво XVІІІ ст., протиставляючи йому ідеалізоване античне мистецтво як зразок для всіх країн і народів. Ідеалом для Вінкельмана слугувала давньогрецька скульптура епохи класики, "її благородна простота і спокійна велич". Через те що давньогрецьке мистецтво ідеальне й піднесене, воно здійснює катарсисний вплив на людину, сприяє пом'якшенню або й подоланню її особистих негараздів, страждань і буденної метушні. До основних чинників унікальності й небаченого розквіту цього мистецтва, як одного з найвищих досягнень загальнолюдської культури, Вінкельман зараховує природні умови Давньої Греції, суспільний лад і свободу, "котра панувала в управлінні й державному устрої країни''. За висловом Гете, Вінкельман був Колумбом, який відкрив для німців Давню Грецію. Його праці започаткували європейську наукову археологію й історію мистецтва, створили філософсько-естетичне підґрунтя для застосування порівняльного методу в царині дослідження формування, розквіту й занепаду мистецтва.

Основні твори: "Думки з приводу наслідування грецьким творам в живописі й скульптурі" (1755); "Історія мистецтва давнини" (1764).

ВІРА — термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основі критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, віра сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. Віра безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. Гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "Віра" в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні віра — це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної віри з вірою як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму віра посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого — необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в тому числі історичної, віра постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки віра як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає віру до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість віри в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія — це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення віра відіграє першорядну роль.

ВІРОСПОВІДАННЯ — термін, який характеризує конкретне сповідання віри, конфесійну диференціацію релігії (віросповідання християнське, протестантське, юдейське, греко-католицьке тощо). Різні підходи в інтерпретації тих чи інших положень релігійного вчення нерідко приводять до утворення різних віросповідань у межах однієї і тієї самої релігії. Поняття "Віросповідання" часто вживається для характеристики приналежності людей до певної релігії, церкви, конфесії, релігійного напряму чи об'єднання.

ВІРТУАЛЬНІСТЬ — характеристика квазіреальності деяких об'єктів та їх властивостей, що використовується для пояснення, опису й аналізу як об'єктивно існуючих предметів, так і штучно створених сучасними інформаційними технологіями, зокрема комп'ютерною технікою. До першого виду віртуальної реальності належать: абсолютно тверде тіло, абсолютно сухе повітря, абсолютно рівна поверхня, ідеальний газ, точка, віртуальні мікрочастинки і таке інше. До другого — тримірні об'ємні тіла і різні трансформації їх форм, що здійснюються на двомірному (пласкому) екрані дисплея; а також комп'ютерні програми та ігри (типу "Тамагочі", "Віртуальна жінка" тощо). Зміст поняття "Віртуальність" можна проілюструвати його функціонуванням у теорії мікрочастинок. Так, взаємодію між електронами пояснюють не реально випромінюваними фотонами, а віртуальними; при цьому віртуальним фотонам приписуються такі самі властивості, як і реальним, хоч вони розглядаються тільки як можливі об'єкти, а не реально існуючі. Використання поняття "віртуальна реальність" у мікросвіті та комп'ютерних технологіях виявилося таким самоефективним способом пізнання об'єктивної реальності, як і використання ідеалізованих об'єктів першого виду.

Поиск по сайту: