СЛОВНИК 71 страница

ПОСТМОДЕРНІЗМ — термін для позна­чення ідеології мистецтва, що почало формуватися в 60-70-ті роки XX століття під впливом кризових явищ, притаманних авангардизмові того періоду. Постмодернізм у мис­тецтві знаменував насамперед відмову від меж стилістичної жанрової визначе­ності, поєднання матеріалу гетерогенних культурних традицій, синтез "високого" і "вульгарного", визнання рівноправності усіх напрямів. З часом постмодернізм набував рис загальнокультурного явища, ос­кільки його ідеї знаходили прибічників у найрізноманітніших сферах культури. Перша спроба застосувати поняття постмодернізм де характеристики філософії належить Ліотару ("Постмодерний стан", 1979). Але вона не стала успішною, оскільки су­проводжувалася низкою неузгодженостей, насамперед історико-філософських. Якщо в мистецтві постмодернізм, як правило, означає відштовхування від традицій художнього авангарду, котрий має досить чіткі хроно­логічні межі, то в філософії так і не вдало­ся дійти згоди стосовно того, що розуміти під "модерном", "епохою модерну". Наприклад, Вельш налічує принаймні шість варіантів розуміння цього поняття сучас­ними філософами. Така невизначеність призводить до неефективності поняття постмодернізм, оскільки префікс "пост-" містить неод­нозначні хронологічні імплікації. Зрештою, певна некоректність поняття "філо­софський постмодернізм" (постмодерн) була визнана самим Ліотаром у працях кінця 80-х років XX століття. Для позначення плюралістичних орієнтацій сучасної філософії більш при­датним є термін "постструктуралізм", котрий часто вживається як синонім філо­софського постмодернізму. (О. Соболь)

ПОСТПОЗИТИВІЗМ — багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори постпозитивізму (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та інші) з різних філософсь­ких позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який доміну­вав у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино за­конної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках — це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у другій третині XX століття і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура нау­кових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії станов­лення філософії науки. Найхарактерніша особливість постпозитивізму — філософський плю­ралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. Постпозитивізм — багатоголосий дискурс,у якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий ли ше як один із багатьох станів дискурсу. Ось чому, порівнюючи різні стратегії постпозитивізму (такі, наприклад, як фальсифікаціонізм Поп­пера, методологія дослідницьких прог­рам Лакатоса, філософія наукових ре­волюцій Куна, філософія особистісногс знання Полані, епістемологічний анар­хізм Фейєрабенда та інше), легко перекона­тися, що постпозитивізм — це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і без­компромісній критиці не тільки пози­тивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаю­чи на гостре протиборство альтернатив­них стратегій постпозитивізму, їм усім притаманний ряд загальних рис:

а) відмова від мето­дології нормативізму, від пошуку "єди­но правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки;

б) відмова від пози­тивістської ідеології демаркаціонізму;

в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки";

г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фун­даментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з ана­лізом структури науки і шляхів її обґрунтування;

д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методо­логічної культури;

є) гострий інтерес до методології таких "наук про склад­ність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та інше. (В. Лук'янець)

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ — течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори постструктуралізму за­перечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єди­ної для всіх універсальної "грандтеорії". Кожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє на­тхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них — це ли­ше прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "про­гресу", "розвитку" у науці, історії, куль­турі. Постструктуралізм — своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позити­вістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики постструктуралізму іронізують над благоговінням структу­ралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і фор­малізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для постструктуралізму не прийнятне праг­нення структуралістів надати гуманітар­ним наукам статусу точних наук. Стверд­жуючи принципи "методологічного сум­ніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього ло­кального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці постструктуралізму припадають на 60-ті роки XX століття. Ініціатори постструктуралізму, (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та інші) мають за мету:

а) піддати радикально­му оновленню структуралізм;

б) розроби­ти ефективну стратегію подолання струк­туралістського аісторизму, лінгвістично­го редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів;

в) дослідити усе неструктурне у структурі;

г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістичне опосередкованого освоєння світу, люди­ни, соціуму;

д) активізувати пошуки но­вих моделей смислоутворення.

Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), постструктуралізм на­магається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гроте­сковий характер постстуктуралізму, який висміює стерео­типи структуралістського мислення.

(В. Лук'янець)

ПОСТУЛАТ (від латинського postulare — вимо­га) — аксіоматичне твердження, що змістовно виділене серед інших аксіом теоретичної системи і передує доведен­ню їх тверджень. Прикладом постулату є тверд­ження Евкліда про паралельні прямі. В сучасній логіці й методології науки постулат ототожнюється з аксіомою. Іноді постулатом на­зивають аксіоми, які мають не загально логічне, а специфічне для конкретного змісту теорії значення.

ПОТВОРНЕ — естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цін­ність. Потворне має в естетичній практиці лю­дини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, пот­ребує духовного та практичного опану­вання. В античну епоху поняття потворне вис­тупало здебільшого як просте заперечен­ня краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрас­не. Певне розведення негарного, вирод­ливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецт­во завдяки мімезису (грецький термін, що позначає імітацію) робить можливим відтворення виродливого. У Середньо­віччі поняття потворне тлумачилось як есте­тична категорія, протилежна прекрасно­му (за аналогією дотеологічного тлума­чення протилежності добра і зла). Проти­ставлення прекрасного, як доброго і Бо­жого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду). Значного поширення категорія потворного набула у візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень. Василій Великий вва­жав, що прекрасне привертає до себе кожного, а потворне викликає відразу. Псевдо-Діонісій Ареопагіт трактував потворне як прояв зла і намагався визначити його об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів. Мистецтво Від­родження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі. В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у "високих" мистецтвах заборонялося зоб­раження характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою крити­кою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції "ідеальної кра­си", і наголошували, що предметом мис­тецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину. Лессинг вважав, що мистецтво за­вдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мис­тецтві. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотри­мання яких виводило мистецтво за рам­ки естетичної сфери. Особливого значен­ня потворне набуло в естетиці і мистецтві ро­мантиків, які наголошували на естетич­ному значенні потворного як поетичної антитези краси. Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з голов­них проблем естетики у другій половині XIX століття. Розенкранц ("Естетика потворного") розвинув концепцію, згідно з якою потворне є орга­нічним моментом прекрасного. Звернен­ня до потворного обумовлювалось історичним ха­рактером мистецтва XIX століття, яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя. У мис­тецтві XX століття виразно виявилась тен­денція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опа­нувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали харак­терними рисами сучасного мистецтва.

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (1835, село Гаврилівка, Полтавщина — 1891) — український мовознавець, етнолог, філо­соф. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, після чого студіював у Німеччині. Згодом — професор Харківсько­го університету, член-кореспондент Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 році за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етап­ною у розвитку вітчизняної філології. Загальносвітоглядні засади сформували­ся під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири — у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для Потребні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за Потребнею, визначається своєрідністю народної (національної) мови з власти­вим саме їй способом бачення та само­бутнім світосприйняттям. Значну увагу Потребня приділяв проблемі еволюції значень. Співвідношення в слові образу і значен­ня має історичний характер. У міфо­логічній свідомості образний і понятій­ний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктив­не, внутрішнє і зовнішнє ототожнюють­ся); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить спе­цифіку поетичної мови. Науковому мис­ленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття). Мова для Потребні є історичною формою народ­ного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структу­рах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції Потребні посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокре­ма, поняття "народ" Потребня пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і ку­льтурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потребня рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні за­гальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних націона­льних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, Потребня вважав останню "родом месіа­нізму" і захищав право національних ку­льтур на самостійне і рівноправне спів­існування і розвиток. Поняття "націо­налізм" розглядав як світогляд, що об­стоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націона­лізм є інтернаціоналізмом".

Основні твори: "Про деякі символи у сло­в'янській народній поезії" (1860); "Дум­ка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 томах (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Том 1, 2 (1888), том З (1894); "Психологія пое­тичного і прозового мислення" (1910) та інші.

ПОТІЙ Іпатій (1541, село Рожанка, Холмщина — 1613) — український церковний діяч, бо­гослов, письменник-полеміст. Належав до найактивніших творців Берестейської унії. Потія вважають перекладачем на українську мову праці єзуїта Петра Скарги "Оборона синоду Берестейського" (1597). Відомі також 74 проповіді Потія. У 1605 році Потій віднайшов і опублікував послання Київського Митрополита Мисаїла до Па­пи Сикста IV з 1476 року. Окрім історичної цінності самого послання, цей друк мав принципове наукове значення, позаяк це була перша публікація джерела з української історії, яка започаткувала історичні до­слідження як в уніатському, так і в пра­вославному середовищах. Літературні твори і проповіді Потія наближаються до но­вого в той час барокового стилю. Основна проблема, яку він порушує, — це злобо­денні питання його епохи: церковна унія з Римом і її правові та культурно-ідео­логічні аспекти.

Основні твори:"Антирризис альбо Апологія проти Христофора Філалета" (1599), "Оборона Синоду Флорентійського" (1604), "Гар­монія альбо согласіє віри" (1608).

ПОТРЕБИ — властивість усього живого, яка спонукає його до активності або вик­ликає інші реакції завдяки відображен­ню надлишку, недостатності або відсут­ності чинників (речовини, енергії, інфор­мації), що позитивно чи негативно впли­вають на життєдіяльність організму, людської особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства зага­лом. Задоволення існуючих та виникнен­ня нових потреб пов'язане з процесом спожи­вання, а також з появою нових предметів потреб. На відміну від тварин, людина задово­льняє потреби не тільки завдяки пристосуван­ню, яке домінує на початкових стадіях її індивідуального та суспільно-історично­го розвитку, а передусім завдяки ство­ренню предметів потреби на основі певного способу виробництва. Людські потреби мають предметну спрямованість, якій передує так звана пошукова поведінка у межах ситу­ації, коли актуалізація та конкретизація потреби стимулює пошук предметів і способів їх задоволення (таким чином утворюєть­ся конкретно-історичний механізм ви­никнення, функціювання і задоволення потреби). Реалізація потреби неможлива без адек­ватного усвідомлення їх, що залежить в цілому від умов та рівня культурно-істо­ричного розвитку соціального суб'єкта. Усвідомлення предмета потреюи набуває фор­ми мети; відповідно усвідомлення шляхів, способів, засобів її досягнення — форми інтересів, які спонукають людину до різноманітних видів діяльності. Умов­но систему потреб особи можна зобразити у вигляді ієрархії трьох найбільш загаль­них рівнів: існування (вітальні потреби), фун­кціювання (соціальні потреби), розвитку (потреби самореалізації, самоствердження, твор­чості). В залежності від дослідницьких завдань застосовуються різні критерії класифікації та типології потреб: за поход­женням — природні і штучні; за суб'єк­том (носієм) — потреби особисті (індивідуаль­ні), групові, колективні, класові, націо­нальні, суспільні; за об'єктом — мате­ріальні, духовні; за сферами діяльності — потреби праці, пізнання, відпочинку, спілку­вання; за функціональною роллю — потреби самозбереження, функціювання, розвит­ку, домінуючі та другорядні, сталі й си­туативні; за циклами життєдіяльності суб'єкта — добові, тижневі, місячні, річні, вікові та інші. Вивчення структури, шляхів формування та задоволення потреб є необхідною передумовою політики держа­ви в будь-якій сфері суспільного життя. (М. Надольний)

ПОЧАПСЬКИЙ Андрій Минович (1939, село Романівка Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Доктор філо­софських наук (1986), професор (1987). Завідуючий кафедрою філософії Київського університету тех­нологій і дизайну. Науково-дослідницькі інтереси — в царині історії української філософсь­кої думки.

Основні твори: "Боротьба філософських ідей в науці на Україні (перша половина XIX століття)" (1980); "Розвиток філософської думки на Україні (перша половина XIX століття)" (1984); "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавторстві (1993).

ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ —

1) Розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виник­нення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функцію­вання, виявлення механізму дії тощо. Пояснення наукове у цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фік­сує зовнішні властивості предметів і яв­ищ.

2) Одне з основних і безпосередніх за­вдань наукового пізнання. Залежно від переважного використання тих або ін­ших компонентів наукові теорії розрізня­ють пояснення наукове на основі законів (помологічне пояснення) і на основі моделей (модельне пояснення). Відповідно до характеру відображуваних закономірностей помо­логічні пояснення можуть бути динаміч­ними, статистичними, телеологічними та іншими. Залежно від залучених методів роз­різняють також змістові (наочні, якісні) й формальні (логічні, математичні та інші) різновиди пояснення наукового. Розрізнення об'єктів предметних галузей зумовлює специфі­ку філософських, соціологічних, фізич­них, біологічних та інших видів пояснення наукового. Ви­користання певних засобів і методів до­зволяє дати пояснення досліджуваного об'єкта в контексті його сутнісних струк­турних, функціональних, причинних, генетичних та інших зв'язків, що є та­кож підставою для виділення структур­них, причинних та інших форм пояснення наукового.

ПРАВА ЛЮДИНИ — ряд основополож­них морально-правових норм, що форму­люють принципи відносин між індиві­дом та суспільством в особі інституцій влади. Права людини окреслюють сферу негатив­них та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу права людини репрезен­тують найбільш універсальну гуманітар­но-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, без­відносно до її етнічних, расових, релі­гійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. Права людини є кардинально важливою категорією природного права та філо­софії права загалом. Основним предме­том дискусій довкола проблеми прав людини тра­диційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від на­родження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок зако­нодавчої діяльності держави (так званого юри­дичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, права людини поділяються на громадянські (виз­начають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; наприклад, свобода слова, особи­ста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпе­чення кожного екзистенційним мініму­мом матеріально-культурних благ). У формуванні прав людини велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей; настанови протестантсь­кої етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кінця XVIII століття; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціо­налізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта; утилітаризм у його ревізованому Дж. Міллем варіанті; погляди при­бічників реформ соціалізму початку XX століття у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та інші). Однак погляд на до­тримання прав людини як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна де­кларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про економічно-соціальні та куль­турні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Європейська конвенція прав людини 1950 року). До цього спричинилося праг­нення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до прав людини нові спа­лахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі права людини, як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), за­борона дискримінації (проблема універ­сальної етики), право на життя (пробле­ми смертної кари, безперервності жит­тя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), пра­во на власність, соціальні права (пробле­ма співвідношення негативної та пози­тивної свободи).

ПРАВДА — особ­лива форма поєднання істини з життєви­ми нормами людини. Правда — це істина, що стала принципом життя. Тому не може бути універсальної правди, оскільки не існує універсальної людини. Завдяки тому, що правда потребує певних форм поєднання істи­ни з життям, вона є багатоіпостасною, може набувати різних витворів, у той час як істина єдина щодо певної предметної області. Правда будується, істина відкри­вається. Істина доводиться, а правда засвід­чується життям чи особистим прикла­дом. Категорія правди особливо важлива в ху­дожньому пізнанні, зокрема в літера­турі, в творах якої кожен герой може ма­ти свою правду. Ця множинність правди ли­ше підтверджує художність твору, бо висвітлення життя передбачає багато­манітність станів його адекватного здійс­нення чи відтворення. Але при усій багатоіпостасності правда включає нормативний аспект, ідеал. В цьому розумінні вона сполучається з ідеєю справедливості, що має інтерсуб'єктивне значення. (С. Кримський)

ПРАВИЛА ВИВОДУ — правила, за допо­могою яких в процесі доведення до­зволяється від одних правильно побудо­ваних формул (ППФ) переходити до інших ППФ формальної системи (дивись Логістичний метод), що дають мож­ливість із кількох ППФ, які називають засновками, вивести нову ППФ —висно­вок. Правила виводу називають ефективним (або конструктивним), якщо існує алгоритм, який дає можливість для кожної сукуп­ності ППФ визначити, чи можуть ці ППФ бути засновками даного виводу, і, якщо можуть, то знайти ППФ, що є вис­новком. Зазвичай правила виводу відносять до логіки, що ле­жить в основі системи (дивись Вивід).

ПРАВИЛА ДОВЕДЕННЯ — у традиційній фор­мальній логіці система правил, які забез­печують виведення істинності тези з істинності аргументів. Всі правила доведення, визнача­ючись усіма логічними законами, характеризуються достатньої підстави зако­ном. Розрізняють три види правил доведення: щодо тези, щодо аргументів та щодо способу доведення. Наприклад, щодо тези формулю­ють такі правила доведення: теза має бути визначеною і точно сформульованою; теза не повинна містити логічної суперечності; теза має бути тотожною сама собі протягом усього процесу доведення. Такі правила широ­ко застосовують у змістових процесах міркування, але вони неефективні при побудові формального доведення. Тому сучасна формальна (математична) ло­гіка надає правила доведення більш спеціалізованого виразу.

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ — гносеологічні оцінки виразів та вислов­лювань щодо їх адекватності зовнішньо­му світові чи нормам доказовості логіч­ного мислення. Істинність характеризує відношення висловлювань до предметної дійсності. Якщо висловлювання відобра­жає те, що має місце в дійсності, то його розглядають як істинне. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним. Просте елементарне висловлювання буває істинним або хиб­ним залежно від наявності чи відсутності певного факту в дійсності. Складні вис­ловлювання можуть бути істинними або хибними залежно від того, істинні чи хибні елементарні висловлювання, які входять до їхнього складу. Метою логіч­ної теорії є визначення класу тих склад­них висловлювань, які істинні незалеж­но від того, істинні чи хибні їхні компо­ненти, тобто визначення класу логічних істин. Правильність характеризує вира­зи, що їх використовують як правила ви­воду. На відміну від висловлювань, пра­вила виводу не оцінюють як істинні чи хибні; вони можуть бути правильними, якщо в результаті застосування їх до істинних висловлювань отримують тіль­ки істинні висловлювання, або неправи­льними, якщо застосування їх до істин­них висловлювань може привести до хибних висловлювань (це стосується де­дукції). Відмінність між правилами ви­воду й предметними висловлюваннями відносна й має сенс лише щодо даної логічної теорії. Логічно істинне предметне висловлювання можна переформулювати в метамові й використати в тій або тій теорії як правило виводу. Аристотель формулював силогізм як вис­ловлювання у формі імплікації ("Якщо А притаманне кожному В, і В притаманне кожному С, то А притаманне кожному С") і тому оцінював його з погляду істин­ності; в післяаристотелівській логіці си­логізм формулювали як правило виводу ("Кожне В є А, кожне С є В; отже кожне С є А") й оцінювали з погляду правиль­ності. В певному розумінні істинні вис­ловлювання логіки є формулюваннями норм доказового мислення. Висловлю­вання змістових теорій,що формулюють закони природи, — так звані помологічні висловлювання, оцінюють як істинні або хибні; можлива, однак, побудова такої логічної системи, в якій помологічні вис­ловлювання розглядалися б відносно фактичних як правила виводу. Точний аналіз того, які твердження і в яких фун­кціях слід оцінювати як висловлювання теорії або як правила виводу, має велике значення для встановлення об'єктив­но-істинного змісту наукових теорій.

ПРИГОЖИН Ілля Романович (1917, Москва) — бельгійський фізикохімік, засновник брюссельської школи дослідників у галузі фізичної хімії і статистичної механіки, основоположник загальної теорії дисипативних систем. Лауреат Нобелівської премії з хімії (1977); член Бельгійської Королівської академії. Наукова творчість Пригожина тісно пов'язана з філософією, з продукуванням інноваційних ідей на межі науки й філософії. До них, зокрема, належить нове осмислення ідеї часу, перегляд ролі і місця науки в культурі, а також самої парадигмальної природи науки. Зокрема, однією з центральних тем досліджень Пригожина та його школи є обґрунтування переходу від парадигми науки, що спиралася на замкнуті системи й лінійні співвідношення, до принципово іншої парадигми, орієнтованої на відкриті системи. Відповідно, відбувається зміщення акценту від таких властивостей фізичних систем, як сталість, порядок, однорідність, рівновага, нестабільність, нерівноважність, темпоральність, розузгодженість, гетерогенність, до протилежних, адже саме вони, за Пригожиним, відіграють головну роль як у фізичному Всесвіті, так і світі людської культури. Збагачуючи методологію науки новою парадигмою, проектуючи її на сучасний плинний світ із властивою йому темпоральністю, нестабільністю, нерівноважністю, Пригожин тим самим зробив важливий внесок у філософське осмислення радикальних змін, що відбуваються у сучасній науці та культурі. Діалог людини з природою, людини з людиною — головне опертя людства у розвитку стратегії його самозбереження.

Основні твори: "Від того, що існує, до того, що виникає: Час і складність у фізичних науках" (1985); "Порядок із хаосу: Новий діалог людини із природою", у співавторстві (1986); "Час, хаос, квант", у співавторстві (1994).

ПРИЛЮК Юрій Дмитрович (1946, Лубни — 1995) — український філософ. Закінчив факультет журналістики КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Доктор філософських наук (1989). У 1975-1995 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Головний редактор журналу "Філософська і соціологічна думка". Займався розробкою загальносоціологічної та соціально-філософської концепції спілкування, зокрема аналізом категорії "спілкування".

Поиск по сайту: