СЛОВНИК 84 страница

Основні твори: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677). (М. Вулатов)

СПІРИТИЗМ (від латинського spiritus — душа, дух) — містична течія, послідовники якої вірять в існування потойбічного "світу духів" і можливість спілкування з ними за допомогою спеціальних ритуалів та через медіумів —посередників між людьми і духами. Бере початок із давніх демоністичних вірувань. Як масове явище спіритизм сформувався в XIX столітті в США, перенесений з Америки в Західну Європу у 1852 році професійним медіумом Гайденом. У Росії спіритизм поширився з початку 70-х років XIX століття. У 80-х роках комісія Санкт-Петербурзького університету на чолі з Менделеєвим дослідила діяльність кількох медіумів і дійшла висновку, що спіритизм не має реального підґрунтя, тобто є забобоном. Прибічники вважають за практичний доказ спіритизму явище так званого "фізичного медіумізму" — зрушення та падіння предметів, виникнення незвичного світла, звуків тощо. Сучасна парапсихологія відносить окремі випадки спіритизму до псі-феноменів. Існують міжнародний центр спіритизму —Асамблея спіритизму (заснована в 1936 році), спеціальні видання (газети, журнали, книги). (О. Карагодіна)

СПІРИТУАЛІЗМ (від латинського spiritus — душа, дух) —

1) світоглядні уявлення, за якими дух (душа) є першоосновою світу;

2) філософський напрям, протилежний матеріалізму. Як і останній, виходить з апорії матеріальне — духовне, але розглядає матеріальне як похідну духовного, вторинне й підпорядковане духовному. Іноді спіритуалізм ототожнюється з ідеалізмом. У сучасній англо-американській філософії антитеза "спіритуалізм — матеріалізм" вживається для онтологічної характеристики певного філософського вчення, а поняття "ідеалізм" і "реалізм" — для його гносеологічної характеристики. Як філософський термін уперше був уведений Кузеном (1792-1867). В подальшому спіритуалізмом стали називати школи і напрями у французькій та італійській філософії XIX-XX століття. Як спіритуалістичні можуть бути схарактеризовані різноманітні давні і нові філософські вчення. Спіритуалістичними за своєю суттю є й усі релігійні вірування в існування Бога і безсмертя душі;

3) те саме, що і спіритизм. (О. Карагодіна)

СПОКУТА — один із фундаментальних етичних принципів, вироблених людством. Ідея спокути ґрунтується на припущенні, що людина внаслідок своєї недосконалості і невиправно гріховної природи може свідомо чи несвідомо чинити зло, відступати від блага, впадати у гріховність і розбещеність. Але в той же час людина повинна мати надію спокутувати гріх, зменшити наслідки свого злочинства. Саме на ідеї спокути ґрунтується більшість з етичних релігійних норм і вимог. Спокута є знаком і проявом розкаяння, свідченням того, що грішник (чи злочинець) визнає свою провину і бажає змінити становище (тобто відновити стан рівноваги, порушеної якоюсь дією або ж бездіяльністю). Необхідність спокути пов'язується не тільки з етичним вибором окремої особистості, а й із спокутою (розкаянням) однієї держави стосовно іншої, уряду держави перед скривдженими і невинно постраждалими від репресій та іншим. У сучасній дипломатії акція вибачення з боку представників держави є формою спокути.

(В. Заблоцький)

СПОЛУЧНИКИ ЛОГІЧНІ — результат формально-логічного уточнення змісту сполучників природної мови у вигляді спеціальних знаків функцій, за допомогою яких з простих або складних виразів формалізованої мови створюються інші, складніші вирази. Сполучники логічні класичного числення висловлювань (пропозиційними сполучниками) є кон'юнкція "&", диз'юнкція "у", імплікація "з", еквіваленція "«-»", штрих Шеффера "/" і символ Лукасевича "4-", які є експлікатами відповідно "і", "або", "якщо, то", "якщо і тільки якщо, то", "невірно, що... або невірно, що...", "невірно, що... і невірно, що...". На синтаксичному рівні ці сполучники логічні виступають логічними функціями, що визначають види складних висловлювань (кон'юнктивних, диз'юнктивних і так далі). На семантичному рівні сполучники логічні визначають функціональну залежність значення істинності складних висловлювань від значень істинності простих висловлювань-складників. Сполучники логічні традиційно презентують за допомогою таблиць (матриць) істинності, які схожі на таблиці складення і множення і в яких фіксують значення істинності результату їх застосування до вихідних висловлювань стосовно кожного конкретного варіанта наборів значень істинності цих вихідних висловлювань (дивись Кон'юнкція, Диз'юнкція, Імплікація).

СПОСІБ ЖИТТЯ —

1) Загальносоціологічна категорія, що позначає сукупність усіх форм життєдіяльності, властивих різним суспільствам. Спосіб життя стосується насамперед соціокультурного розмаїття життєвих форм, які є специфічними (і водночас типовими) для суспільного існування. Відповідно до основних підсистем соціального буття вирізняють економічний бік способу життя, соціально-політичну складову, культурно-цивілізаційну та інше; зрештою, спосіб життя генералізує цілісність цих підсистем та їхню взаємозалежність. Спосіб життя розгортається на рівні повсякденності, відтворюючи відповідним чином притаманні соціуму як світоглядні цінності, так і підвалини його матеріального буття. Спосіб життя завжди містить розмаїття існуючих у суспільстві субкультур, відбиває специфічні для них риси етосу, поведінки, мови та іншого. Модернізація традиційних суспільств руйнує властивий їм спосіб життя, спричиняє уніфікацію, орієнтує пересічну людину на стандарти та еталони масового (зодноманіченого) споживацького суспільства.

2) Соціокультурне явище, яке репрезентує унікальну форму самоствердження особистості, своєрідний наслідок взаємодії або зіткнення мудрості із життєвою реальністю. В цьому розумінні спосіб життя виступає уособленням неповторного життєвого стилю, взірцем життєвої позиції, маніфестацією смисложиттєвих цінностей. Саме це мав на увазі Сенека, коли писав, що він залишає нащадкам свій спосіб життя як найцінніший доробок.

(В. Заблоцький)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ — початковий етап емпіричного дослідження світу, характеризується цілеспрямованим активним сприйняттям дійсності з метою отримання чуттєвих даних про об'єкт пізнання. Як правило, спостереження включено в процедуру експерименту як його необхідна складова частина. В структурі спостереження можна виділити такі складові основні елементи:

а) мета спостереження — виділення об'єкта та емпірична фіксація його сутнісних властивостей;

б) засоби спостереження — арсенал інструментів та приладів, які, не розриваючи природних зв'язків спостережуваного явища, створюють сприятливі умови для його вивчення;

в) результати спостереження — оброблені у відповідності з пізнавальною метою факти — як деякі мовні конструкції опису об'єкта.

Мова спостереження — обробка досвідної інформації, здійснювана у контексті певної теорії, для підтвердження висновків якої спостереження здійснюється і в термінах якої отримує інтерпретацію. (Л. Озадовська)

СПОСТЕРЕЖУВАНОСТІ ПРИНЦИП —методологічна засада некласичної фізики, вживана як вимога емпіричної підтверджуваності теоретичного фізичного знання, висунута представниками так званої Копенгагенської школи в фізиці, очолюваної Бором, і до якої належало ціле сузір'я видатних фізиків XX століття (Борн, Гейзенберг, Паулі та інші). В інтерпретації спостережуваності принципів є два варіанти. Один із них продовжує методологію класичного природознавства, згідно з якою усяке теоретичне положення має спиратися на сукупність спостережуваних даних, зводитися до них. Мова в даному випадку йде, зрештою, про емпіричну підтверджуваність усякого теоретичного положення науки, що в повному обсязі є річчю недосяжною. Другий варіант інтерпретації принципу полягає в тому, що фізика не може виходити за межі спостережуваного й увесь теоретичний арсенал науки має підпорядковуватися тому, щоб повно й точно описувати спостережуване. Слід зауважувати, що, незважаючи на деякий дуалізм, що притаманний даному принципові (емпірична підтверджуваність знання як доведення обґрунтованості й об'єктивності теоретичних побудов і обмеження завдань пізнання описуванням того, що спостерігається, а не того, що існує саме по собі), спостережуваності принцип носить суто методологічний характер, слугуючи зв'язуванню теоретичного знання з емпіричним. Спостережуваності принцип зіграв позитивну роль у розвитку фізики XX століття й філософському осмисленні здобутків некласичного природознавства.(Ф. Канак)

СПРИЙМАННЯ — чуттєве осягнення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей та особливостей при безпосередній їх дії на органи чуття. Чуттєве джерело сприймання — відчуття, опертя на яке характеризує сприймання як процес формування образу предмета і як результат цього процесу — сам образ. У сприйманні, окрім безпосередньо-буттєвого цілісного схоплення предмета пізнання, включається і процес його усвідомлення як перехід до мислительних форм осягнення дійсності. Дані процеси базуються на повсякчасній взаємодії діяльності, спілкування і сприймання людини як у онтогенетичному, так і філогенетичному плані. Найбільш вагомими властивостями сприймання є предметність, цілісність, константність, категоріальність. У сприйманні завжди знаходять свій різноплановий вияв інтереси, пристрасті і уподобання, установки конкретного індивіда, його особистий життєвий досвід і буттєві проекти.

(Є. Андрос)

СПРОСТУВАННЯ — процес встановлення хибності або недоведеності деякого твердження за допомогою логічних засобів та уже доведених раніше тверджєнь.

СТАН — категорія, якою фіксується єдність якісної визначеності й плинності конкретних форм і різновидів буття: зміна стану є одночасно й зміною властивостей речей та відношень між ними. В філософію категорію стану ввів Аристотель, який розглядав її в тісному зв'язку з категоріями "сутність" і "відношення". В ньютонівському природознавстві саме зміна кількісно виражених параметрів стану фізичних об'єктів стала метою наукового опису й пояснення. Нових конкретизацій і виконуваних у науковому осягненні світу функцій категорія стану набула з розвитком наукових дисциплін, що вивчають різного роду системи та їх динаміку (термодинаміка, теорія інформації, кібернетика тощо). Зовсім несподівані можливості щодо поглиблення знань про світ, його структуру та закономірності змін його стану відкрила синергетика, нові підходи до вивчення так званих незрівноважених станів. У соціальній філософії виявилася досить перспективною концепція історії, згідно з якою окремі особливості суспільного процесу можна подавати як хвилеподібне коливання суспільних систем між станами стабільності та плинності, між порядком та хаосом. У сучасних антропологічних концепціях (наприклад, екзистенціалізмі) станом називають налаштованість людини, на яку вона сама не в змозі впливати і яка в той же час визначає всі її почуття і бажання. Стан тут подано як вихідний пункт існування. (Ф. Канак)

СТАНИ СУСПІЛЬНІ — традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства стани суспільні пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування станів суспільних — тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами — як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у станах суспільних цей принцип не є єдиним: належність до певного стану суспільного може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція — від XIV століття до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані стани суспільні: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен стан суспільний надсилав своїх представників в органи станового представництва — генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування станів суспільних тривало з середини XVII століття — початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших станів суспільних. Від часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917року. В Азії поділ на стани суспільні отримав розмаїті форми — від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на стани суспільні руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.

(І. Бойченко)

СТАНОВЛЕННЯ і ДЕГРАДАЦІЯ — категорії, що характеризують процеси набуття (становлення) чи втрати (деградація) завершеної форми. Становлення і деградація поєднують моменти виникнення і зникнення речей, зародження можливостей і їх перетворення в дійсність або втрачання. Ідея буття як вічного становлення і деградації плинного цілісного світу вперше чітко висловлена Гераклітом. Платон розрізняв буття як те, що існує само по собі і для себе, і становлення як те, що існує лише для іншого. Узагальнення давньогрецьких уявлень з цього питання дано Аристотелем, який вважав характеристикою спрямованості становлення ентелехію. Підсилення інтересу до питань становлення, розгортання світових процесів має місце у вченнях Ляйбніца, Гердера, в німецькій класичній філософії. Становлення і деградація, за Гегелем, має в собі буття і ніщо таким чином, що вони сповна переходять одне в одне і взаємно знімають одне одного. У XX столітті осмислення становлення і деградації сприяло формуванню концепцій органіцизму, побудові шарової структури буття Гартмана, теологічним еволюційним уявленням Шардена та уявленням про емерджентну еволюцію Александера. Процеси становленн і деградації, багатоструктуровані і різнодетерміновані у просторі і часі, супроводжуються переоформленнями структурної і елементної бази, змінами домінувань і часових ритмів. Хід процесів становлення і деградації залежить від багатьох факторів і позначається на проміжних формах їх реалізації, набуваючи характеру прогресу чи регресу, еволюції чи інволюції, стійкого стану або коливальних рухів, розпаду і зникнення. Суперечлива єдність становлення і деградації добре відбивається в понятті кенозису, яке використовувалося в елліністичній філософії і східній патристиці для позначення сходження Бога в світ, творення світу і одночасно "спустошення", тобто вичерпання. В сучасній філософії подібна суперечність відбивається, зокрема, в понятті феноменологічної редукції, яке означає "очищення", тобто збіднення "Я" від будь- яких психічних феноменів і натуралістичних уявлень, але в той же час — рух до "чистого (трансцендентального) "Я". В історії філософії поняття становлення і деградації інколи заперечувалися, зокрема при недооцінці якісних перетворень у світі. Шопенгауер піддавав сумніву актуальність проблеми становлення, розглядав її як нісенітницю на тій підставі, що за нескінченний попередній час вже все реалізоване і досліджувати можна лише "завжди рівну собі сутність світу". Проте не викликає сумніву важливість категорій становлення і деградації для аналізу перехідних і пограничних станів, процесів самоорганізації, розвитку пізнання і збереження цивілізації за умов її подальшого прогресу. (В. Кизима)

СТАРЧЕНКО Тамара Яремівна (1926, село Нирково Луганської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Доктор філософських наук (1985), професор (1986). Від 1950 року працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Напрями наукових досліджень: проблема філософії науки, проблеми виховання студентської молоді.

Основні твори: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Духовний світ нової людини: Методологічний аспект" (1983); "Національна самосвідомість студентської молоді: Соціологічний аналіз", у співавторстві (1993).

СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — концептуальний лад використання методу, характеристика стандартних уявлень його занурення в конкретний матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментальних понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтованих на здобуття істини, то стиль є тим чи іншим шляхом, яким реалізується ця орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька — залежно від того, які стандартні уявлення приймаються за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності зі стилем мислення утворює методологічну свідомість певних програм творчості, діяльності взагалі. Так, методологічна свідомість античного атомізму розкривалась у двох варіантах, коли на перший план висувалася категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методологічна свідомість гегельянства виявлялася через спекулятивний стиль використання діалектики, в той час як її подальша розробка здійснювалася в напрямі соціально-діяльнісного тлумачення категорій. Рівною мірою в сучасній науці існують стандартні уявлення функціювання її методів, що пов'язані зі строго детерміністським стилем мислення (зокрема, при використанні методів релятивістської механіки), стохастичними рішеннями (характерними для квантово-механічної методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергетичних підходів. При характеристиці стилю мислення у природознавстві мається на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технологічних та системно-структурних напрямів діяльності, перехід від вивчення наявної форми речей до аналізу їх можливих станів тощо. Зростання евристичної ролі певних категорій чи уявлень у сучасному науковому мисленні здійснюється за механізмом доповняльності протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворотним процесом опредмечення (фізикалізації) математичних структур, імовірнісний опис доповнюється алгоритмічними процедурами, симетрія — асиметрією, інваріантність — варіативністю, дискретність — безперервністю і таке інше. Взагалі стиль мислення є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавальних проблем у стабільній системі того чи іншого методу, що характеризується певною довготривалістю функціювання. (С. Кримський)

СТОГНІЙ Іван Петрович (1934, село Стогнії Харківської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1960). Доктор філософських наук (1984), професор (1985). У 1994-1998 роках обіймав посаду ректора Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту, нині — завідуючий кафедрою філософії у цьому ж інституті. Академік Академії педагогічних і соціальних наук (1996). Коло дослідницьких інтересів: історія філософії, етики, естетики, педагогіки. Автор понад 130 наукових праць.

Основні твори: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Нова людина: чинники становлення", у співавторстві (1981); "Праця і моральний розвиток особистості" (1982); "Соціально-філософські проблеми екології", у співавторстві (1989).

СТОЇЦИЗМ (від грецького στοά ποικίλη — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — одна з основних філософських течій доби Еллінізму; основні етичні ідеї стоїцизму відновлюються у новоєвропейській філософії, у трансформованому вигляді живлять сучасне духовне життя. Стоїцизм виникає в Стародавній Греції, починаючи з кінця IV століття до нашої ери (Зенон), особливої популярності набуває в Римі у два перших століття нашої ери (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). У межах стоїцизму встановлюється розрізнення трьох основних галузей філософського знання: вчення про природу (фізика), вчення про пізнання та мислення (логіка) і вчення про належне життя (етика). Світ розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте животворним Логосом, який виступає іманентною породжуючою силою і законом, що скеровує світовий розвиток. Останній мислиться як циклічний процес із періодичними спалахами світового вогню, виявленнями творчого Бога — Логоса. Душа людини розглядалась як частина світової душі; по смерті вона відділяється від тіла і втрачає особистісні ознаки. Через прилученість усіх людей до Логоса вони є громадянами єдиної світової держави — "космополісу". Але вони мають брати участь і в громадянському житті реальних держав — якщо це тільки не змушує їх до аморальних вчинків. За неможливості жити і діяти розумно і морально вважається виправданим самогубство. Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом. Ідеал стоїцизму — мудрець, що досяг душевної незворушності (атараксії) і завжди діє у згоді із природним законом, відповідно до накреслень долі. Надалі поняттям "стоїцизм" стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин.

(В. Нестеренко)

СТРАЖДАННЯ — протилежність діяльності; зазнавання будь-якої дії. В цьому значенні поняття страждання зустрічається в Аристотеля, Шиллера, Маркса, Герцена та інших. У межах раціональної традиції залишається допоміжним поняттям (Спіноза та інші), а позначуваний ним феномен перебуває на периферії теоретичного інтересу. Предметом уваги і послідовного осмислення стає в екзистенційно орієнтованій філософії (Шопенгауер, К'єркегор, Гайдеггер, Сартр, Камю, Бердяєв та інші). У контексті сучасних філософських пошуків страждання постає виявленням (у тій чи тій формі) стражденності як атрибутивної характеристики людського буття. Страждання безпосередньо виявляє реальну обмеженість людини і тим засвідчує як її вкоріненість в бутті, так і примусовість її присутності у світі. З огляду на притаманну йому стражданність людське буття виявляється антиномічним: з одного боку, страждання вказує на вразливість людини як особливої форми буття, загрожує їй руйнацією; з другого — онтологічна засадничість страждання, його неминучість для людини спонукають до вироблення форм освоєння й "олюднення" страждання. Своєрідними щаблями зростання смислотворності страждання, збільшення його конструктивної ролі постають:

а) потерпання;

б) терпіння;

в) спокута;

г) моральне самовизначення;

ґ) творчість;

д) культура. (В. Нестеренко)

СТРАТІЙ Ярослава Михайлівна (1947, Мукачеве) — український філософ. Закінчила ЛНУ ім. І. Франка (1971). Кандидат філософських наук (1978). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Фахівець у галузі історії української філософії. Автор багатьох наукових праць.

Основні твори: "Проблеми натурфілософії у філософській думці України XVII століття" (1981); "Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні", у співавторстві (1991); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000).

СТРАХ — емоція, що виникає внаслідок реальної або уявної небезпеки, яка загрожує життю істоти, особистості або цінностям (ідеалам, цілям та інше), що їх захищає особистість. Страх — одне з основних понять філософії екзистенціалізму. К'єркегор розрізняв острах істоти перед певною зовнішньою небезпекою і притаманний лише людині безпредметний страх як дійсність її свободи. За Сартром, екзистенційний страх — це стан людини, що збагнула непевність власного буття і необхідність особистого вибору. В екзистенційній аналітиці Гайдеггера страх розуміється як фундаментальна настроєність життя, що розуміє смерть як свою найдостеменнішу можливість. У ранньому психоаналізі розрізняється раціональний страх перед зовнішньою небезпекою та ірраціональний страх як вислід пригнічених бажань особистості, спосіб існування її "над Я". У неофройдизмі страх — це стан особистості у суспільстві, що ірраціонально функціонує. Як соціальне явище страх розглядається у сучасних філософських і соціологічних дослідженнях тоталітаризму, стану суспільної свідомості на зламі політичних та соціально-економічних систем. (Є. Мулярчук)

СТРАХУ теорія — комплекс поглядів, уявлень, ідей, що витлумачує і пояснює викликане реальною чи уявною небезпекою для людини почуття страху як основну причину і передумову виникнення і відтворення релігійних уявлень, вірувань і дій, які й були спрямовані на самозаспокоєння і самозбереження індивіда чи спільноти. Витоки страху теорії сягають Античності (Критій, Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар). Страху теорії дотримувались деякі філософи Нового часу (Г'юм, Гольбах,Фоєрбах та інші). У марксистському релігієзнавстві страх розглядався як психологічний корінь релігії. (О. Бучма)

СТРІЛА ЧАСУ — введена Еддингтоном метафора для виразу таких характеристик часу, як напрямок та необоротність. Зміст стріли часу визначається другим законом термодинаміки, згідно з яким ентропія Всесвіту прагне до максимуму. Саме ентропія є показником самодовільної еволюції системи: з двох етапів системи більш пізньому відповідає більш висока ентропія, більш ранньому — більш низький рівень ентропії, завдяки чому можна визначити напрямок стріли часу.

СТРУКТУРА (латинського structūra — будова, розміщення, порядок) —спосіб закономірного зв'язку між складовими предметів і явищ природи та суспільства, мислення та пізнання, сукупність істотних зв'язків між виділеними частинами цілого, що забезпечує його єдність; внутрішня будова чого-небудь. Структура властива об'єктам, що являють собою системи, і виділяється шляхом встановлення сутнісних, відносно стійких зв'язків між їх елементами при частковому або повному абстрагуванні від якісних характеристик цих елементів. Структура виступає законом існування і функціювання системи, забезпечує збереження основних властивостей та функцій при різноманітних її змінюваннях. У силу відносної незалежності зв'язків від якісних характеристик елементів та сама структура може виступати способом організації найрізноманітніших систем, а тому вона є виявом спільності, подібності часто якісно дуже різнорідних систем. За своїми властивостями структури поділяють: щодо сфери існування — на матеріальні (фізичні, біологічні, хімічні) та ідеальні (психічні, пізнавальні, логічні); за характером зв'язку — на порядкові, композиційні, топологічні; за роллю — на субстанціональні та функціональні; за багатоманітністю зв'язків — на прості і складні тощо. Прикладом особливо складної структури є структура соціальна, яка виражає властивий даному суспільству спосіб виробництва, розподіл праці, взаємне відношення соціальних груп, форми політичної організації суспільства, явища духовної культури тощо. В якісному прояві структури вивчаються природничими і

суспільствознавчими науками, абстрактні структури, що охоплюють найзагальніші риси об'єктів, — математикою, логікою, кібернетикою. У зв'язку з широким застосуванням поняття "структура" набуло важливого методологічного значення. Воно, зокрема, є основою методу моделювання, умовою екстраполяції способів розв'язання пізнавальних задач, одним із центральних у системному аналізі, структурно-функціональному аналізі та структуралізмі. (П. Йолон)

СТРУКТУРАЛІЗМ — напрям наукового пізнання, що ґрунтується на системно-структурному методі аналізу. Ідеї системного підходу з'являються у фізиці, математиці, гештальтпсихології, російському формалізмі на початку XX століття і кристалізуються в структурній лінгвістиці Сосюра. Останній увів фундаментальну для структуралізму опозицію мови/мовлення, тобто мовної системи як інваріанта мовної діяльності та індивідуальних способів її реалізації. Ця опозиція передбачає застосування ряду понять: означника/означеного, синтагми/асоціації, синхронії/діахронії. Якщо лінгвістичний структуралізм є цілком визначеним явищем, то опис гуманітарного структуралізму становить проблему, оскільки не має ідейної, організаційної або хронологічної єдності. В загальних рисах гуманітарний структуралізм можна схарактеризувати як течію в науках про людину та суспільство в 50-60-ті роки XX століття, що застосовує до різноманітних феноменів культури методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики, та має чітко визначену антипсихологічну та антисуб'єктну спрямованість. Будучи за походженням суто французьким явищем (структуралізм зазвичай асоціюється з іменами Фуко, Варта, Лакана, Леві - Строса, Альтюссера та інших), він, однак, справив великий вплив як на континенті, так і в США. Модель мови Сосюра (як формальної можливості мовної діяльності, що, не детермінуючи конкретного мовного акту, задає умови його можливості та працює на несвідомому рівні) стала моделлю, аналогії якої відшукувались у різних сферах культури: міфах, літературних текстах, психічній діяльності, історії наук, — але лінгвістична складова зазнає в гуманітарному структуралізмі суттєвої трансформації: площина застосування мови з репрезентативної, психічної зміщується в логічну. Мова стає кодом, принципом впорядкування емпіричних фактів, в тому числі і фактів вербальної мови. В загальних рисах структурний аналіз в структуралізмі є сходженням від поверхових лінгвістичних структур до глибинних, причому перші є кодом останніх, а метакодом виступає універсальна структура розуму. Попри всю плідність гуманітарного структуралізму, представники якого змінили звичний образ етнології, психоаналізу, епістемології та літературознавства, проблематику та підходи цих наук, спроби прояснити його методологічні засади в кінці 60-х років стали першим кроком на шляху його трансформації в постструктуралізм, яка часто здійснювалась самими структуралістами (Варт, Фуко, Лакан). Будучи формально-раціональною обробкою певного порядку фактів, структуралісти у лінгвістиці та літературознавстві усвідомлюють операціональний статус поняття структури, але в антропології та психоаналізі воно починає розглядатись як структура самої реальності, і саме цю тенденцію структуралізм піддає критиці Еко ("Відсутня структура"). Вразливість гуманітарного структуралізму пов'язана з тим, що в багатьох соціокультурних системах семіологічний рівень є не вихідним, а похідним, тому постструктуралізм звертається до аналізу досеміотичного рівня культури. З моменту свого виникнення структуралізм постійно перебуває в русі трансформації, і найпотужнішою сьогодні трансформацією структуралізму є постструктуралізм. (О. Йосипенко)

Поиск по сайту: