СЛОВНИК 32 страница

ЗАПОВІДЬ у релігії — вимога Божественного Закону, даного людині мовними засобами й вираженого у формі імперативу. Остаточне формулювання викладене у книзі Мойсея "Вихід". Основний зміст Закону склали десять заповідей релігійного, юридичного та морального характеру. З появою християнства ставлення до заповідей змінюється. В них починають вбачати не стільки морально-релігійні регулятиви поведінки, скільки стан свідомості, що відбиває міру Богопізнання. З огляду на це, заповідь певною мірою втрачає свою обов'язковість до виконання як літера Закону; її імперативність віднині базується на усвідомленні людської свободи: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки". Основний наголос у християнстві зроблено на почутті любові, яке вважається підставою віри. В Євангелії від Святого Матвія говориться: "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох цих заповідях увесь Закон і Пророки стоять". (М. Савельєва)

ЗАХАРА, Ігор Степанович (1943) — український філософ. Закінчив факультет іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка. Кандидат філософських наук (1977), доцент кафедри історії філософії ЛНУ ім. І. Франка. Тема кандидатської дисертації: "Філософські погляди Стефана Яворського". Працює в галузі історії української філософії.

Основні твори: "Боротьба ідей у філософській думці на Україні на зламі XVII — XVIII ст." (1982); "Стефан Яворський" (1992); "Лекції з історії філософії" (1998); Переклад з латинської мови курсу лекцій з філософії Стефана Яворського: "Яворський Стефан, Філософські твори." В 3 томах. Том 1. (1987).

ЗАХІД та СХІД — когнітивні метафори, які визначають специфіку двох фундаментальних шляхів людського буття у світі та культур, що об'єктивуються на їх основі. Під заходом розуміють шлях людського буття у світі, який актуалізується на основі античного та християнського світовідношення; в широкому сенсі слова захід охоплює ті регіони планети, де поширилися цінності античної та християнської культур. У строгому сенсі слова захід — це західноєвропейська культура, головними цінностями якої є: ідея особистості, що випливає з самої сутності християнського світогляду; ідея і практика технічного оволодіння природою як певним об'єктом, що повинен підкоритися людині, та ідея історії. Схід — це шлях людського буття у світі, який об'єктивується у метакультурі, що має своїм підґрунтям взаємодію буддійського світовідношення з індуїзмом, а також з даосизмом та конфуціанством. Отже, схід у строгому сенсі слова — це шлях буття, що протистоїть заходу, схід у широкому сенсі слова охоплює увесь духовний обшир Азії, а тому включає й мусульманську культуру. Фундаментальною особливістю східного шляху людського буття є "природність"; з цього приводу Гегель зазначав, що на схід абсолютний дух досягає дійсності не у собі самому, а у сфері природи. Принциповими особливостями східного шляху буття є також фаталізм (який зумовлює дивовижну статичність традицій) та парадоксально пов'язана з ним ідея самопокарання (карми). В епоху Нового часу починається експансія заходу на схід, яка у XIX ст. досягає апогею. Східні культури розглядаються як "відсталі", такі, що знаходяться на щаблі розвитку, який захід уже проминув. Цим виправдовувалося право на цивілізаторську та релігійно-місіонерську діяльність, а також ідеологія колонізації вцілому. Проте у XX ст. відбувається й протилежний процес — духовна експансія сходу на захід у формі релігійно-філософських систем, практик оздоровлення та бойових мистецтв. Усе це приводить до того, що наприкінці XX ст. захід та схід набувають статусу рівноцінних шляхів буття. Слов'янський регіон, що розташований між сходом і заходом, усе ж, зважаючи на домінування в ньому християнської релігії, тяжіє до культурно-ціннісного простору заходу.

(Н. Хамітов)

ЗВИЧАЙ — стереотипна форма соціальної регуляції поведінки людей, яка постійно відтворюється за певних обставин. 3вичай служить засобом залучення людей до соціального і культурного досвіду та передачі його від покоління до покоління, регламентує відносини між людьми, підтримує згуртованість у різних спільнотах. У ролі звичаю можуть виступати загальноприйнятні трудові навички, форми суспільно-політичної діяльності, сімейних відносин, релігійні обряди, громадські свята тощо. За вужчого тлумачення, звичай охоплює лише такі дії, які відтворюються людьми стихійно. В цьому розумінні до звичаю не можна віднести розпорядок діяльності, передбачений інструкцією, або такі соціальні навички, які потребують спеціального опанування. Форми виробництва і розподілу, правові норми теж не належать до звичаю, оскільки перші регулюються економічними відносинами, а другі — санкціонуються і підтримуються державною владою. У сфері моралі звичай підтримується за допомогою відповідних моральних відносин. Проте зв'язок моралі і звичаю не означав тотожності. Основний принцип звичаю — роби так, як роблять усі, в той час як мораль вимагає — роби так, як мусять робити всі. Тобто мораль наголошує на суттєвій відмінності між існуючим (сущим) і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. Всупереч думці, що динамізм сучасної епохи, розвиток науково-технічного прогресу, засобів масової комунікації, урбанізація підривають самі основи звичаю, фактом є те, що якраз катаклізми XX ст. переконують у необхідності підтримки звичаю через притаманний їм потужний елемент стабілізації людських стосунків. Разом із тим, звичаю властивий консерватизм, що може виявитися перешкодою в людському спілкуванні. Саме мораль, з її вимогами належної поведінки, здатна слугувати критерієм і підставою подолання консерватизму звичаю. (О. Левицька)

ЗВ'ЯЗОК — синтетична єдність багатоманітного. Визначення Канта — "зв'язок є уява про синтетичну єдність багатоманітного" — стосується часткового випадку феномена зв’язку у сфері ідеального. Найбільш загальні форми зв’язку — перехід, відображення (або рефлексія), розвиток — відкриті і систематично досліджені Регелем. Це знайшло свій відбиток у відомому визначенні діалектики як вчення про всезагальні зв’язок і розвиток. У діалектиці найбільш з'ясований перехід кількісних змін у якісні, хоча насправді є і багато інших переходів (див. Вузлова лінія відношень міри). Відображення існує між речами, між ними і свідомістю, в самій свідомості, в мисленні. Матеріалісти вивчали і вивчають переважно першу і другу форми відображення. В логіці останнє набуває вигляду рефлексії — співвідносності корелятивних категорій. Вона характерна для пізнання сутності і явища і всіх більш детальних їхніх підрозділів. "Визначення сутності — це визначення рефлексії" (Гегель). Рефлексія — таке співвідношення протилежних категорій, коли кожна з них передбачає іншу, протистоїть їй, визначається нею. Рефлексія — сама суть логічної діалектики. Тут діє діалектична суперечність, чи єдність протилежностей. Розвиток як форма зв’язку здійснюється й описується в діалектиці законом заперечення заперечення. Розвиток відбувається згідно з рівнями дійсності. Як і в пізнанні, їх два —буття і сутність. Спочатку розвиток охоплює зовнішній шар дійсності, потім — сутнісний через функціонування і розв'язання суперечностей. Перехід, відображення, розвиток як види зв’язку — предмети певних теорій чи концепцій. Тому діалектика як вчення про всезагальні зв’язки складається з кількох частин: вчення про буття та структуру "якість — кількість — міра", теорії відображення, гносеології, логічної теорії рефлексії і теорії розвитку.

(М. Булатов)

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД — сукупність думок про навколишній світ і його закони. 3доровий глузд стосується думок, які склалися стихійно в процесі життєдіяльності людей та мають характер самоочевидності. Здоровий глузд є безпосереднім, загальнодоступним знанням, набутим без допомоги спеціальних пізнавальних процедур і методів. Здоровий глузд легко витісняється з невластивих йому сфер з утвердженням науки та зростанням її соціального статусу. Крім цього, закріплені в схемі здорового глузду знання, зазнаючи тиску з боку науки, також зазнають певних змін. Здоровий глузд змушує критично оцінювати витвори фантазії та нестримні новації, спонукає ретельно опрацьовувати гіпотези, тим самим перешкоджаючи необгрунтованому відкиданню усталених у науці поглядів чи споконвічних відшліфованих життєвих ідеалів. Здоровий глузд невіддільний від здорового розсудку, що його Гольбах визначав як такий спосіб розмірковування, якого досить, щоб можна було розібратися в найпростіших істинах і відкинути нісенітниці. Твердження здорового глузду про дійсність та принципи орієнтування в ній слід віднести до того масиву світоглядного знання, який утримується свідомістю як щось само собою зрозуміле, дорефлексивне й позакритичне. Ці твердження є ефективними в стандартних життєвих, практичних і пізнавальних ситуаціях. Але ця спорідненість здорового глузду зі стандартністю відразу обертається великою перешкодою, як тільки індивіди або людські спільноти потрапляють у ситуацію, що потребує нагальної відповіді на виклики життя й цивілізації. (Ф. Канак)

ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ, Костянтин Петрович (1812, за іншими даними 1814 — 1858) — філолог-русист, автор праць з філософії, письменник, професор Ришельєвського ліцею в Одесі (1837 — 1858). Закінчив філософське відділення зазначеного ліцею і його коштом був відряджений у 1833 р. до Московського університету. Опублікував більше 30 праць, переважно з історії та теорії літератури. Розмірковував у деяких з них над проблемами "філософії граматики". Намагався синтезувати філософію Шеллінга і Канта. Людину і природу розглядав як єдиний організм, дві форми прояву Вищого Розуму (несвідомого в природі, самосвідомого в людині). Тому закони розуму вважав законами як буття, так і пізнання. Але застерігав: можливості людського розуму не безмежні: дух відкриває нам закони буття і пізнання, але не свого власного існування. Тому релігія важливіша за філософію, бо розум зрештою неминуче "занурюється" у віру. У філософії історії 3еленецький, услід за Гердером і Шеллінгом, поширював закони онтогенезу людини на філогенез народів (і людства).

Основні твори: "Досвід дослідження деяких теоретичних питань". В 4 книгах (1835 — 1836); "Система і зміст філософського мововчення та її застосування до мови російської" (1841); "Вступ до загальної філології" (1853) та інші.

ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ (близько 490, Елея, Південна Італія — 430 до н.е.) —засновник античної діалектики як вправності у розмірковуваннях або мистецтва порушувати питання і шукати на них відповіді. Учень Парменіда, представник елейської школи. Обстоюючи Парменідове вчення про суще (єдине), Зенон Елейський сформулював низку відомих апорій на спростування руху, множинності, чуттєвого сприйняття. Загальновідомі чотири апорії Зенона Елейського проти руху: "Дихотомія" (поділ навпіл), "Ахілл та черепаха", "Стріла, що летить", "Стадій". В них доводилася незбагненність руху, а відтак — згідно з тезою про тотожність мислення та буття — його неіснування. Діалектика Зенона Елейського має негативний характер, в ній спрацьовує логічна схема "доказу від зворотного". Те, що потребує доведення (неможливість руху, неіснування множинності речей тощо), обґрунтовується шляхом спростування твердження, протилежного тезі, істинність якої філософ обстоює. Засвідчивши таким чином абсурдність звичаєвих уявлень про якості довколишнього світу, те саме судження одночасно підтверджує справедливість парадоксальної елейської картини сущого, втіленої в образі єдиного. Загальнотеоретичною основою апорій Зенона Елейського було неявне припущення про нескінченність поділу (а відтак і безперервність) простору та часу. На філософське заперечення цього принципу була спрямована атомістика Демокрита. Зенон Елейський справив великий вплив на вироблення дисципліни доказового мислення і розробку логічних процедур доведення.

ЗЕНОН з Кітіона (близько 333 — 262 до н.е.) — давньогрецький філософ, основоположник стоїцизму. В Афінах поселився близько 312 р. до н. е., вчився у кініка Кратета, потім в адепта мегарської школи Стильпона та глави платонівської Академії Полемона. Близько 300 р. до н. е. заснував власну школу, представники якої спочатку йменувалися зенонівцями, а потім — стоїками. Автор низки праць, що збереглися лише у вигляді фрагментів. Основою всього сущого 3енон вважав наділений божественною силою вогонь. Світ тлумачився ним як одухотворений божественним диханням (пневмою) живий цілісний організм, що не позбавлений, одначе, впливу космічної необхідності. В своїй теорії пізнання 3енон переосмислює як телеологічні ідеї Сократа, Платона й Аристотеля, так і досвід критики платонівської теорії ідей у кініків і Стильпона. Етика 3енона заснована на його натурфілософії, вченні про природу (фюсис). Першоелементом людської поведінки є потяг (рух душі, який виникає внаслідок дії на неї сприйманого предмета і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини). 3енон, як і Платон, розрізняв чотири основні чесноти: розумність (найвища), сміливість, стриманість, справедливість. Подібно до Сократа, 3енон тлумачить ці чесноти раціоналістично, засновуючи їх на знаннях. Вади, відповідно, розглядаються як нестача знань щодо добропорядної поведінки. Те, що не є ні чеснотою, ні вадою — багатство, здоров'я, краса, вдача, талан тощо — 3енон зараховує до "середніх", байдужих для мудреця речей. Важливим для стоїчної традиції стало обґрунтоване вперше у вченні 3енона про добрі й погані вчинки поняття про обов'язок — неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального світоустрою. Суспільно-політичному вченню 3енона властиве ототожнення політичного закону з моральним, переконання, що закон цей має віддавати перевагу благу окремої людини перед благом усього загалу.

ЗЕНЬКІВСЬКИЙ, Василь Васильович (1891 — 1962) — український філософ. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У складі уряду гетьмана Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, з 1919 р. перебував в еміграції. На початку своєї філософської діяльності 3еньківський виступав послідовником неокантіанства і був одним із найпомітніших представників цього напряму в Київському університеті. Але пізніше сприйняв цілий ряд психологічних ідей фройдизму та феноменології. Однією з основних проблем, які активно розроблялися 3еньківським у 10 — 30-ті рр. XX ст., було питання щодо детермінації психічних актів. За 3еньківським, причинність не містить в собі нічого іншого, окрім іманентного чинника можливості, а 5 сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує з себе дещо нове. В результаті цього зміст причинності слід шукати в процесі творення, де її першою ознакою є момент виникнення дії з її причини. Доволі характерною є й інтерпретація 3еньківського механістичної причинності, яка на відміну від органічної не містить в собі дію кінцевої причини. Тому різниця між механічним світом та життєвим полягає в тому, що в першому причинність як телеологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Другий період творчості 3еньківського (від середини 30-х рр. і до його смерті) характеризується зростанням його уваги до питань історії філософії, розвитку української та російської філософської думки, основ християнської філософії та виховання.

Основні твори: "Сучасний стан психофізичної проблеми" (1905); "Проблема психічної причинності" (1914); "Проблема виховання у світлі християнської антропології" (1934); "Історія російської філософії". В 2 томах (1948 — 1950).

ЗЕРОВ, Микола Костьович (1890, Зіньків, Полтавщина — 1937) — культуролог, поет, перекладач, критик, літературознавець. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1908 — 1914). Професор української літератури в Київському інституті народної освіти (1923 — 1934). Активний діяч культурно-мистецького відродження 20-х рр.: ідейний лідер "неокласиків", учасник літературної дискусії 1925 — 1928 рр., перекладач світової класики (передусім античної літератури). Ідеологічні переслідування й обмеження діяльності 3ерова, розпочаті 1926 р., посилюються на початку 30-х рр. У квітні 1935 р. він був заарештований, у листопаді 1937 р. розстріляний на Соловках. 3еров вибудував власну систему поетики та естетичних ідей; у культурознавчих та історико-літературних дослідженнях спирався на оригінально потрактовану філософію культури; практикував і обґрунтовував інтерпретування певних літературно-мистецьких явищ минулого як моментів цілісного душевно-духовного життя відповідної доби, тобто їх розуміння (в герменевтичному тлумаченні цієї дослідницької процедури). Засада цілісності зобов'язувала, з його погляду, враховувати одночасне взаємонашарування історичних, соціальних і культурних чинників, що впливають на зародження і функціювання мистецьких явищ. Обстоював самобутність і глибинні духовні джерела української культури, головною перешкодою у розвитку якої вважав не зовнішні впливи, а духовний провінціалізм і хуторянство. У цій площині, які в підтримці гасла европейськості, 3еров був однодумцем Хвильового. Наполягав на засадах культурної спадкоємності, акцентуючи необхідність звертання до античних надбань — джерел кожної європейської культури, в тому числі й української.

Основні твори: "Камена" (1924); "Нове українське письменство" (1924); "До джерел" (1926); "Від Куліша до Винниченка" (1929).

ЗИБЕР, Микола Іванович (1844, Судак — 1888) — економіст, соціолог. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1866). Кандидат правознавства, магістр політичної економії (1871). Доцент, професор кафедри політичної економії та статистики в Київському університеті(1873 — 1875). З 1875 по 1884 р. жив у Берні (Швейцарія). Для наукової спадщини характерні дві провідні теми: 1) дослідження історичних форм власності, насамперед общинної; 2) теоретико-порівняльний аналіз економічних вчень Рикардо і Маркса. Автор першого в Росії монографічного дослідження соціально-економічних відносин у давніх суспільствах. Перший в Україні й Росії автентично виклав зміст економічної теорії Маркса (70 — 80-ті рр.) в наукових і публіцистичних виданнях. Захищав метод Маркса, його діалектику. Визнаючи Маркса-економіста, не сприймав його ідеї про "всесвітньо-історичну місію пролетаріату". Теоретик еволюційно-реформістської трансформації "хаотичного й безглуздого" капіталістичного господарювання в "злагоджену й планомірну" діяльність "великих мас людей". Чітке визначення засобів цієї трансформації у працях 3ибера відсутнє.

Основні твори: "Нариси первісної економічної культури" (1883); "Давід Рикардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885).

ЗИЗАНІЙ (Кукіль), Стефан Іванович (середина XVI ст., с. Потеличі, Львівщина — 1600) — український релігійний і культурний діяч, один з ідеологів суспільно-політичної діяльності братств. Народився в сім'ї міщанина Івана Кукіля. На зразок європейських гуманістів взяв собі як псевдонім грецький варіант свого прізвища — Зизаній. У житті та діяльності 3изанія чітко окреслюються два періоди — львівський (до кінця 1592 р.) та віденський (1593 — 1600). 3изаній — активний діяч українського братського руху, член львівського Успенського братства, все його життя тісно пов'язане з педагогічно-освітньою і проповідницькою діяльністю. 3изаній відомий як автор принаймні чотирьох полемічних друкованих видань ("Катехізис" (1595); "Лист Ієремїї патріархи Константинопольського напоминальний..." (1596), додатків до підручника свого брата Лаврентія Зизанія "Наука ку читанню і розумєню писма словенского..." — "Изложеніє о православной вірі", "О вчловеченіи Господни" та "О знаменіи Крестном"; "Казане святого Кирила, патріарха єрусалимського о антихристі і знаках єго, з розширенієм наукі против єресей розних" (1596). Перші дві книги не дійшли до нашого часу, фрагменти з них ми зустрічаємо у працях опонентів 3изанія. Релігійна та світоглядна доктрини 3изанія, сформульовані у його працях, характеризуються самобутністю і відмінністю від догматів як католицької, так і православної церков. Зокрема, це схильність до тридеїзму, обстоювання погляду про невідокремлюваність душі від тіла, про її смертність тощо. Чільне місце у його працях відведено есхатологічній проблематиці. Хіліастичні мотиви у 3изанія тісно переплетені з соціальними поглядами. За всієї зовнішньої містичності вчення 3изанія виходило за рамки релігійної проблематики, мало яскраво виражений демократичний і реформаційний зміст. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу у справах віри.

ЗИЗАНІЙ-ТУСТАНОВСЬКИЙ, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина — між 1630 — 1640) — український релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана. Як і останній, взяв собі за прізвисько грецький переклад слова "кукіль" — "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, з 1592 р. — Братської, а від 1595 р. — Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм — "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (І600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки Зизаній-Тустановський вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні Зизанієм-Тустановським можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" Зизаній-Тустановський визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то Зизаній-Тустановський висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. Зизаній-Тустановський зробив внесок у розвиток української філософської термінології.

ЗИММЕЛЬ, Георг (1858, Берлін — 1918) — німецький філософ і соціолог, один із чільних теоретиків філософії життя, основоположник формальної соціології. Його творчий розвиток пройшов три етапи: натуралістичний, неокантіанський та філософії життя. На початку творчості 3иммель зазнав впливу прагматизму, соціал-дарвінізму і спенсерівського еволюціонізму, що мало своїм наслідком біологічно-утилітаристське обґрунтування етики і теорії пізнання: мораль і істина — це різновиди інстинктивної доцільності. На другому етапі духовної еволюції 3иммель перебував під впливом ідей Канта, особливо його апріоризму. В центрі уваги 3иммеля — цінності і культура, які знаходяться, на його думку, за межами природної каузальності. Діяльність людини в цій сфері тлумачиться як "трансцендентальна формотворчість", джерелом якої є особистість з її апріорно заданим способом світобачення. Зміст цього особистісного апріорі пізніше втілився в понятті "індивідуального закону". Проблеми філософії життя розроблялися 3иммелем переважно на останньому етапі його творчості. Поняття життя постає у 3иммеля як та ланка, що зв'язує формальну соціологію з соціальною філософією (проблеми диференціації, інтеграції і конфліктів у суспільстві). Життя реалізує себе через самообмеження ним же створеними формами. На "вітальному" рівні ця форма і межа — смерть (життя несе її в собі). На "трансвітальному" рівні життя долає власну обмеженість, утворюючи "більш життя" і "більш ніж життя" — відносно стійкі утворення, що породжені життям і протистоять його плинності і мінливості у вигляді певних форм культури. Загальна схема розвитку культури наступна: життя нескінченно утворює нові культурні форми, які стають з часом омертвілими і гальмують його власний подальший розвиток. Плин життя і культура супроводжуються низкою конфліктів: змісту і форми, душі і духа, суб'єктивної й об'єктивної культур. В усвідомленні неминучості цих конфліктів полягає трагедія культури та її провідних постатей.

Основні твори: "Про соціальну диференціацію" (1890); "Філософія грошей" (1900); "Кант" (1903); "Шопенгауер і Ніцше" (1920); "Основи соціології" (1920); "Конфлікт сучасної культури" (1926) та ін.

ЗЛО — категорія, що охоплює усе ціннісно-негативне (в практичному відношенні), протилежне щодо блага і добра. У площині протистояння благу як такому зло — це те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, зокрема, руйнує умови й засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини. У широкому спектрі зла особливе місце посідає моральне зло (як "антидобро"); моральну якість останньому надає опосередкованість власним волевиявленням суб'єкта. Звідси зв'язок морального зла з проблемою свободи волі. Серед різновидів морального зла виокремлюються дві первинні форми — ворожість і розбещеність. Перша пов'язана з агресивністю і жорстокістю щодо навколишнього буття, друга — з самопідпорядкуванням суб'єкта впливові обставин і сліпих нахилів. В обох випадках визначальною для морального зла залишається санкція волі. В античному світі зло найчастіше асоціювалося з порушенням космічного порядку, в середньовічній християнській Європі — з відпадінням від Бога і "сатанинською гординею", в секуляризованому суспільстві Нового часу — з індивідуальним і груповим егоїзмом. За усіх цих культурних формацій основною парадигмою зла виявляється "своєцентризм" — прагнення утвердити власне часткове існування за рахунок інших і на шкоду іншим. Показовий для XX ст. образ зла як тоталітарного тиску на особистість проблематизує даний пояснювальний принцип, хоч однозначно й не заперечує його. В річищі власне моральної онтології стрижневим для європейської культурної традиції є тлумачення зла як негації або відсутності (нестачі) добра, згідно з яким воно не має власної позитивної субстанції (платонізм, ортодоксальна юдейська і християнська думка, просвітницький раціоналізм). За такого розуміння, зло, на відміну від добра, не може бути самодостатнім, а найбільш адекватними засобами боротьби з ним виявляються виховання і просвіта. Поряд із цим, в лоні зороастризму, маніхейства, гностичних вчень, народних єресей Середньовіччя, кабалістики тощо формувалось альтернативне, субстанціалістське бачення зла. Під таким кутом зору зло набуває рис самоцілі, бажаної заради себе самої, а перемога над ним уявляється можливою лише шляхом знищення його субстанційного осереддя. Відродження цих поглядів у XIX — XX ст. втілилося, з одного боку, в естетизації сакралізації зла (аж до сучасних сатанистських культів), з другого — в поширенні стратегії винищення "злих сил" на шляху до того, що вважається добром, подолання субстанціалізації зла — одна з істотних проблем сучасної культури, у зв'язку з чим актуалізується опозиція між так званим "радикальним" (самосвідомим і самоцільним) і "банальним" злом (Арендт), пов'язаним, головним чином, з нищими сторонами людської вдачі та вадами соціального устрою. Іншою характерною тенденцією сучасної трансформації моральної свідомості є неухильне поширення сумніву стосовно діалектичного виправдання зла як нібито доконечного засобу досягнення добрих цілей. Адже за сучасних можливостей людської діяльності ця доконечність зла породжує загрозу прокладання шляху до вселенської руїни. (В. Малахов)

Поиск по сайту: