СЛОВНИК 43 страница

КОНФЛІКТ (від латинського conflictus — зіткнення) — в соціальній теорії — зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій, суб'єктів суспільного життя. В межах системи як певної цілісності елементи (складові частини) знаходяться в конфлікті з іншими елементами системи за умови, що "відкрите виявлення" інтересів, мотивів, цілей одних елементів системи з необхідністю активізує дії протилежних інтересів, мотивів системи. Зародження конфлікту можливе лише тоді, коли в межах цілісної системи на одному рівні знаходяться неідентичні в своїх виявах елементи; відповідно конфлікт визначається як певна об'єктивація взаємодії неідентичних елементів. Проблему конфлікту як універсального явища суспільного життя визначив Зиммель. Конфлікт необхідно відрізняти від антагонізму. Ситуація суспільного та особистісного конфлікту не набуває форм взаємовиключного протиставлення елементів системи, як це відбувається в ситуації антагонізму; антагонізм, у свою чергу, можливий як форма співіснування внутрішньо суперечливих тенденцій. Динаміка розвитку конфлікту відбувається або в напрямі до утиску одного з його суб'єктів, або поступової саморуйнації системи. Можливе також повільне "згасання" конфлікту, що створює ситуацію взаємодоповнюваності тенденцій, інтересів, мотивів і тому подібного. Тема конфлікту у практичній психології окреслена Фройдом через боротьбу сил та мотивів. На основі психоаналітичного витлумачення конфлікту (як витіснення бажань, мотивів і тому подібного) в психології розглядається процес виникнення неврозів. Конфлікт як проблема комунікації веде до пристосування як своєрідної "реакції захисту"; таким чином постає проблема раціонального усвідомлення та можливості подоланая особистісних форм конфлікту. (А. Дондюк)

КОНФОРМІЗМ (від латинського conformis — подібний, відповідний) — термін, що позначає соціально-психологічну та моральну орієнтацію особи, для якої характерні пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, оцінках, смаках, повне і беззастережне визнання існуючих порядків, норм і правил співжиття, відмова від особистої позиції; моральний принцип, що визначає спосіб реалізації моральнісності, регламентує сферу морального спілкування. Конформіст не переймається життєво важливими об'єктивними проблемами, а пристосовується до тих стандартів і канонів поведінки й мислення, що чинять на нього вплив. Цей вплив може бути реалізований відверто, через примус, або приховано, через навіювання, традицію, механізм моди чи іншим чином. Конформізм як соціально-психологічна і моральна орієнтація особи є явищем історичним і виявляється як у межах усього суспільства, так і в діяльності окремих соціальних груп. У суспільному житті конформізм заважає успішній боротьбі зі становими, корпоративними, локальними інтересами, принижує гідність особи. Антиподом конформізму є негативізм, тобто таке ставлення до моральних цінностей, поведінки і свідомості певної соціальної спільноти, яке заперечує їхню значимість для всієї спільності чи окремої особи.

КОНФУЦІАНСТВО (китайською — школа вчених-книжників) — одна з головних давньокитайських шкіл. Виникнення конфуціанства пов'язано з життям та діяльністю Конфуція (VI — V ст. до н. е.). Соціальною базою конфуціанства стало середовище вчених-інтелектуалів, які були усунуті від влади і мали головним заняттям вивчення та викладення книг старовини: "Ши цзин" ("Канон змін"), "Шу цзин" ("Канон історії"), "Лі цзи" ("Книга ритуалів"), "Юе цзин" ("Канон музики"). Представники раннього конфуціанства акцентували увагу на етико-соціальних проблемах; питання онтології, космології, логіки майже ігнорувались. Етико-соціальне вчення Конфуція являє собою перший етап становлення конфуціанства. В центрі його уваги — антропологічні проблеми, а також спроби відродити в житті суспільства традиції давнини. Після смерті Конфуція з середовища його послідовників вийшло вісім напрямів, з яких найважливіше значення мають полярні концепції (пізніше — "ортодоксальна" та "неортодоксальна") Мен цзи і Сюнь цзи. Найзначніший внесок Мен цзи в ідейну спадщину конфуціанства — концепція природжено "доброї" природи людини (сін), з якої на соціальному рівні походила теорія "гуманного правління", що засноване на пріоритеті та праві народу скидати розбещеного правителя. Сюнь цзи виходив з тези природжено "злої" природи людини; головним завданням держави оголошувалось виховання "добрих" людських якостей, а головним завданням правителя — "завоювання" народу шляхом любові до нього та справедливих наказів. В часи імперії Цинь (221 — 207 до н. е.) конфуціанство було заборонено, але після її зруйнування роль конфуціанства знову зростає. За правління імператора У-ді (II ст. до н.е.) конфуціанство набуло статусу державної ідеології Китаю і в цьому стані перебувало до початку XX ст. У кінці XIX — XX ст. спроби асиміляції конфуціанства з ідеями західної культури, що почали проникати в Китай, мали своїм наслідком формування постконфуціанства. Конфуціанство справило великий вплив на ідейні та духовні традиції багатьох сусідніх держав — Японії, Кореї, В'єтнаму.

КОНФУЦІЙ, Кун Цю, Кун Чжунні; Кун-цзи (вчитель Кун) (551 до н. е., Цоу в царстві Лу, сучасне Цюйфу, провінція Шаньдун — 479 до н. е.) — китайський філософ. Походив з сім'ї, вірогідно, аристократичного, але збіднілого роду. Займався самоосвітою; обіймав декілька високих адміністративних посад, але недовго. 13 років мандрував, пропагуючи своє вчення. Займався редагуванням творів давнини "Ши цзин", "Шу цзин", "Юе цзин", "Лі цзи"; вдосконалював своє вчення та передавав його своїм учням. Конфуцію приписується складання першого історичного літопису "Чунь цю" ("Весни та осені"). За своєю спрямованістю вчення Конфуція є переважно етико-соціальним (див. Конфуціанство). В центрі його уваги — людина та її сьогоденне життя, засоби вдосконалення міжлюдських взаємин. Гармонійні соціальні стосунки залежать від впровадження умов пристойності; це шлях "доброго смаку" й добропорядності ("Лі"). Реформування суспільства розпочинається з індивіда. Якщо в житті індивидів та родин є лад, то він запанує й у всій державі. Правителі повинні уособлювати взірець добропорядності й, таким чином, здатності до реформ. Конфуцій вважав, що чесноти, а не спадковість чи сила армії мають бути найголовнішою підставою для обрання правителів усіх рівнів, включно з імператором.

Основні твори: "Лунь Юй", відомий під назвою "Anales" ("Зібрання", "Уривки").

КОНЦЕПТ (від латинського conceptio — поняття) — 1) Термін середньовічної схоластичної філософії і логіки, що позначав загальне в одиничних предметах, на основі якого виникає поняття, виражене словом. У дискусіях про універсали концептуалісти заперечували існування загальних понять незалежно від окремих речей. Але на відміну від номіналістів, котрі трактували загальне лише як ім'я і ніщо більше, концептуалісти проголошували, що загальне в окремих предметах не є тільки одне ім'я, а й значення цього імені. Концептуалісти твердили, що в одиничних речах існує дещо спільне, загальне, на основі чого в розумі виникає концепт — особливе загальне поняття, виражене словом. Це загальне, виражене концептом (роди і види), існує лише в розумі, а не в самій дійсності, воно не має самостійної онтологічної реальності. Родоначальником концептуалізму і творцем терміна "концепт" був Абеляр. У новій філософії проблемами концепту займався Локк, який пояснював походження універсалій діяльністю розуму. Останній із подібності, що спостерігається між речами, робить передумову для утворення абстрактних загальних ідей і встановлює їх у розумі разом з відповідними їм назвами. У сучасній філософії під концептом розуміють поняття — ідею, що містить у собі певний підхід до дійсності. Розгортання змісту концепту у системі суджень утворює концепцію. 2) У логічній семантиці — смисл імені, інтенційні значення імені (знака), або інтенсіонал. У сучасній семантиці замість терміна "поняття" вживається термін "концепт", який знаходиться у тому ж категоріальному ряду, що й термін "значення слова". Однак якщо значення слова розглядається в системі мовних зв'язків, то концепт — у системі логічних відношень і форм, котрі досліджуються як у мовознавсті, так і в логіці. (Д. Кирик)

КОНЦЕПТУАЛІЗМ — проміжна позиція у вирішенні питання про форми існування загального між реалізмом та номіналізмом. У середньовічній філософії таку позицію обстоював Абеляр. Всупереч принциповому реалізму Гійома з Шампо, з одного боку, та номіналізму Росцеліна — з іншого, Абеляр заснував власне вчення, співзвучне певним складникам філософії Аристотеля, яке отримало назву концептуалізм: універсали не мають самостійного існування (реальності), реально існують лише окремі речі; однак універсалії набувають деякої реальності в сфері розуму як поняття. Вони є наслідком розумового абстрагування певних властивостей чи якостей речей. У філософії Нового часу позицію концептуалізму уособлював Локк. На відміну від середньовічного концептуалізму, який вважав, що ідеї, як вираз загального, можуть існувати лише в розумі Бога, Локк розглядав усі форми узагальнень як наслідок дії розуму людини, як певні ідеї. Особливої ваги Локк надавав умовам формування відповідної структури досвіду, яка складається з двох базових та рівнозначних складників: зовнішнього досвіду та внутрішнього досвіду або рефлексії, заснованій на дії "внутрішнього відчуття". Реальність загальних ідей (загального) рівнозначна реальності мислення людини, яке формується досвідним шляхом, це є шлях концептуалізму в емпіризмі нової філософії. Концептуалізм Локка став вагомим історико-філософським підґрунтям у визначенні ролі мови у теоретико-пізнавальних процесах. Саме цей компонент вчення має важливе значення у сучасних дослідженнях аналітичної філософії та філософської лінгвістики.

КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ — концепції, що репрезентують феномен науки в культурі тієї чи іншої історичної доби. Історично перша версія концепції науки — "наука як математика" — виникла в далекій давнині і була добре відома мислителям не тільки Середньовіччя, а й Античності. Однак вона не домінувала в культурах названих епох. Пояснюється це тим, що історично перша версія концепції науки була надто зосереджена на ідеях "корисності" і "тотальної приватизації світу", які не були панівними в культурах Середньовіччя й Античності. Культури цих епох віддавали пріоритет або античній концепції "науки як episteme", або середньовічній концепції "науки як doctrina et sciencia". Творці першої концепції були переконані, що наука — це зразок ідеального життя, безкорисливо відданого служінню Божественній істині, знанню, тобто theoria. Прихильники другої концепції, що позначається словом contemplatio, ідентифікували науку з життям, беззастережно присвяченим служінню Богу, Вірі, красі Ісуса Христа, що врятує світ. У культурі Нового часу характерним є тлумачення науки не як наративного дискурсу, не як продукту мовленнєвих практик професійного співтовариства вчених, а як об'єктивного відображення світу у розумі трансцендентального суб'єкта. На відміну від емпіричних суб'єктів, трансцендентальний суб'єкт позбавлений усякого приватного досвіду з його чітко визначеними правилами; він онтологічно передує мові і не залежить від будь-яких мовленнєвих практик. На цій підставі він створює не правдоподібні наративи про світ, а істинні теорії, у кожній з яких образ світу постає як цілковито незалежний від мови. Новочасні концепції науки віддають перевагу інструменталістським інтерпретаціям розуму. Їхні прихильники прагнуть редукувати нескінченновимірну реальність світу до буття об'єкта утилітарних маніпуляцій, результати яких піддаються точному прогнозуванню. Таке пізнання перетворює пізнаваний фізичний світ в об'єкт надійно контрольованих маніпуляцій, тобто в корисність (придатність, цінність), а суб'єкт пізнання — якщо не в "напівбога", то у власника, хазяїна, володаря всього того, що пізнано. Саме тому математизація не тільки природи, а й практичної, інтелектуальної і навіть духовної людської діяльності поступово перетворилася в одну з домінуючих тенденцій європейської культури. Історична зміна концепцій науки переконливо свідчить про те, що трансформація концепції науки не підвладна метафізиці преформізму. Вона являє собою процес епігенезу: кожна більш пізня концепція науки виникає з попередньої концепції науки на основі новотвору, тобто спонтанно, під впливом емерджентних процесів. (В. Лук'янець)

КОНЦЕПЦІЯ (від латинського conceptio — сприйняття) — система понять про ті чи інші явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії. Термін "концепція" вживають також для позначення головного задуму в науковій, художній, політичній та інших видах діяльності людини.

КОН'ЮНКЦІЯ (від латинського conjangere — зв'язок) — логічна операція, за допомогою якої з двох або більше висловлювань утворюється нове висловлювання. В природній мові кон’юнкції відповідає зв'язок речень за допомогою сполучника "і". Складне висловлювання, до якого входить кон’юнкція, буде істинним лише тоді, коли всі його складові висловлювання будуть істинними. Воно визнається хибним тоді, коли хоча б одне із складових висловлювань виявиться хибним.

КОПЕРНИК, Ніколай (1473, Торунь — 1543) — польський астроном, державний діяч, лікар, автор геліоцентричної системи світу. Навчався у Кракові, Болоньї, Падуї. Перший виклад нової геліоцентричної гіпотези подано в рукописі, нині відомому під назвою "Малий коментар". Головний твір Коперника — книга "Про обертання небесних сфер", в якій він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Тим самим була піддана сумніву істинність геоцентричної системи Птолемея, згідно з якою в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети. Відкриття Коперника завдало значного удару монополізму церковного авторитету, який спирався на систему поглядів Аристотеля-Птолемея. В 1616 р. книга Коперника була внесена Ватиканом в "Індекс заборонених книг" і залишалась під забороною до 1828 р. Вагомим є внесок Коперника в розвиток тригонометрії (як сферичної, так і площинної).

Основні твори: "Малий коментар" (1512); "Про обертання небесних сфер" (1543).

КОПИСТЕНСЬКИЙ, Захарія (?, Перемишль, Галичина — 1627) — український письменник-полеміст, освітньо-культурний і церковний діяч демократичного спрямування, автор низки антикатолицьких і антиуніатських творів, противник винятково прозахідної орієнтації в питаннях освіти та культури. Освіту здобув, очевидно, у Львівській братській школі та в одній з колегій Речі Посполитої. 1619 р. під псевдонімом "ієромонаха Азаріяса" вийшла друком його перша праця "Книга в вірі единой", спрямована проти ідеології протестантів. Гостро полемічний твір Копистенського "Книга о правдивой єдности православних христіян церкви восточной..." (1623) присвячений викриттю та критиці практикованих королівським урядом та католицькою верхівкою заходів для реалізації церковної унії між православними та католиками в межах України та Великого Князівства Литовського. По смерті Плетенецького 1624 р. Копистенський — архімандрит Києво-Печерської лаври. В Лаврській друкарні 1625 р. надруковані його твори "Омілія" і "Казаньє", присвячені пам'яті Плетенецького. Основний полемічний твір Копистенського "Палінодія, или Книга обороны католической святой апостолской всходней церкви" був написаний протягом 1620 — 1622 рр. як відповідь на католицький трактат Льва Кревзи. Метою цього, як і всіх інших творів Копистенського, була оборона прав української православної церкви, захист "політичних і національних прав, звичаїв, духовної самобутності українського народу в межах Королівства Польського. Для цього Копистенський використовував історичні джерела про минуле українського народу, починаючи від Княжих часів й закінчуючи сучасними йому історичними подіями — боротьбою козаків проти іноземних завойовників. Прямими спадкоємцями духовної спадщини Київської держави Копистенський вважав українську націю, оскільки саме українці є "нацією Володимира". Для зміцнення національної самосвідомості українського народу свідомо використовує в своїх творах живу українську мову.

Основні твори: "Палінодія" (1622); "Омілія" (1625); "Казаньє" (1625).

КОПНІН, Павло Васильович (1922, с. Гжель Московської обл. — 1971) — український і російський філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1944). Доктор філософських наук, професор, академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР. В 1958 — 1962 рр. завідуючий кафедрами філософії НТУ "КПІ" та КНУ ім. Т. Шевченка, в 1962 — 1968 рр. — директор інституту філософії АН УРСР, в 1968 — 1971 рр. — директор інституту філософії АН СРСР. Творчість і організаційна діяльність Копніна справили значний вплив на розвиток філософської думки в Україні, СРСР та за його межами. Найбільш плідним був київський період, коли Копнін сформулював свої найважливіші ідеї і написав найвагоміші твори. В 60-х рр. Копнін заснував в Україні новий науковий напрям — логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою Копнін розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання. Осмислюючи практику наукових досліджень і спираючись на здобутки формальної логіки, кібернетики, теорії інформації, досвіду моделювання людського інтелекту, Копнін дав адекватне тлумачення взаємодії раціонального і чуттєвого, теоретичного й емпіричного, теоретичного і практичного, розумового і розсудкового в науковому пізнанні. Розкрив сутність, концептуальну структуру та пізнавальні функції ідеї, наукової гіпотези і наукової теорії як форм систематизації наукового знання, системи теорій і науки як прикладної логіки. З'ясував новий статус об'єкта, наочного образу та абстрактних структур у науковому дослідженні, ввів нестандартні категорії в теорію пізнання — гносеологічний ідеал, краса, віра, свобода. Обґрунтувавши роль і значення прикладної соціології для соціальної філософії і соціальної практики, створивши науковий підрозділ методології, методики і техніки конкретно-соціологічних досліджень, започаткував розвиток соціологічної науки в системі НАНУ. Виступив ініціатором вивчення філософської спадщини мислителів КМА. Копнін дав початок Київській школі філософів, був зачинателем і організатором серії всесоюзних симпозіумів з логіки та методології науки, організатором і учасником багатьох міжнародних філософських наукових форумів. З 1963 р. був членом виконкому Міжнародної федерації філософських товариств. Копнін — автор численних розділів у колективних монографіях, статей у наукових збірниках, журналах.

Основні твори: "Діалектика як логіка" (1961); "Гіпотеза і пізнання дійсності" (1962); "Логічні основи науки" (1968); "Діалектика як логіка і теорія пізнання" (1973); "Діалектика, логіка, наука" (1973); "Гносеологічні основи науки" (1974); "Проблеми діалектики як логіки і теорії пізнання" (1982) та ін.

КОРАН (арабською — "те, що читають") — священна книга мусульман. Вважається, що Коран існує одвічно, зберігається в Аллаха, який передав його у вигляді одкровення Мухаммеду. Коран ділиться на 114 розділів, які називаються сурами, кожна сура ділиться на аяти — фрази чи фрагменти фрази. Мухаммед одержав перше Боже одкровення в місяці рамадан, тому рамадан був вибраний місяцем посту. Коран містить настанови, повчання, правила, заборони, накази культового, етичного, юридичного, господарського характеру. Коран як джерело віровчення доповнюється іншим, не менш важливим для мусульман джерелом — суною, зафіксованою в хадисах, або переказах про пророка та його учнів. Коран є цінною історичною і літературною пам'яткою ранньосередньовічної епохи історії арабів. Він навчає кожну людину відповідальності перед Богом, що повинно забезпечити виправлення існуючих у суспільстві недоліків і несправедливостей. (В. Лубський)

КОРДОЦЕНТРИЗМ — біблійне за походженням уявлення про те, що істинна сутність людини зосереджена в серці. У європейській філософії розроблявся німецькими пієтистами (див. Пієтизм) Паскалем, Гемстерхвойсом, німецькими романтиками (Новалісом та ін.), почасти — Фоєрбахом. В історії української думки кордоцентризм інтерпретували Віталій з Дубна, Сковорода, Юркевич та ін. Кордоцентризм супроводжує генезис особистісної самосвідомості. Серце — насамперед ціннісний інтегратор цілісності буття. Кордоцентризм приписує серцю почуття, розум, пізнання (інтуїтивне), волю, споглядання, пам'ять, що певною мірою гальмує диференціацію і системну субординацію цих здатностей. (І. Мойсеїв)

КОСІВ, Сильвестр (? — 1657) — український культурно-освітній та церковний діяч, вчений-гуманіст, професор риторики й префект Лаврської школи (1631), згодом — Києво-Братської колегії (1633), від 1634 р. — єпископ Метиславський, від 1647 р. — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Автор відомих творів історичного характеру "Ексегезис" (1635), "Тератургема, або чудеса", у співавторстві з Атанасієм Кальнофойським (1638), полемічного твору "Патерикон" (1635) та кількох трактатів. Освіту здобув у Віленській братській школі, Люблінській єзуїтській колегії, Замойській академії; вдосконалював освіту в одному із західноєвропейських університетів. В освітній і суспільно-політичній діяльності, в етичних та філософських роздумах орієнтувався головно на ренесансно-гуманістичні ідеали голландських та німецьких мислителів-репрезентантів Північного Відродження, переважно — "нідерландського руху". Косів постійно наголошував на необхідності засвоєння українською молоддю західноєвропейської культури, зокрема філософії, вхідними дверима до якої цілком резонно вважав латинську мову. Своїми історичними працями та курсами лекцій Косів впливав на усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. Загальну суспільно-політичну орієнтацію і філософську поставу Косіва характеризують його негативне ставлення до Брестської унії 1596 р. й одночасно категоричне заперечення доцільності не лише політичного союзу між Україною та Московською державою, а й самих переговорів з цього приводу. Косів рішуче виступав проти намагань московського патріархату підпорядкувати Українську православну церкву.

Основні твори: "Ексегезис" (1635); "Патерикон" (1635); "Тератургема, або чудеса" (1638).

КОСМІЗМ — філософська категорія, яка означає осмислення Всесвіту як структурно-організованого цілого. З часів свого виникнення категорія космізму мала різний зміст, котрий визначався конкретно-історичними умовами. В античній культурі, в якій домінувало піфагорійсько-платонічне уявлення про космос як про гігантський музичний інструмент, який, до того ж, був універсальною живою істотою, космізм означав осмислення Всесвіту як простору небесних сфер, кожна з яких давала свій власний тон, а всі вони разом — гармонію. У культурі Середньовіччя космізм є геоцентричним: у центрі світового простору розміщується Земля, навколо якої обертається Сонце і всі інші планети. Зірки — це лише облямівка геоцентричної планетарної системи. Середньовічний космізм ґрунтується на біблійній вірі: космос був створений Богом для людини, яка не тільки є центром світу, а й єдиною метою світобудови. Книга Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543) заклала основи геліоцентричного космізму. До розвитку цієї концепції космізму великий внесок зробили Бруно, Галілей, Кеплер, Декарт, Ньютон, Кант, Лаплас. Геоцентричні і геліоцентричні концепції космізму були скоріше космологічними концепціями сонячної системи, а не Космосу вцілому. Коли було з'ясовано, що сонячна система — це лише незначна частка універсуму розмаїтих "зоряних систем" (тобто "галактик"), з'явилися більш всеохопні концепції космізму. У цих нових версіях космізму Всесвіт уцілому зображувався спочатку як "галактика", а потім і як "мегасвіт галактик" (тобто "метагалактика"). Досліджуючи мегасвіт, сучасна космофізика еволюціонуючого Всесвіту експлікує своє глобальне уявлення про нього у вигляді "космологічного принципу", який стверджує, що найближчий до нас космос є типовим зразком для космосу вцілому. Це означає, що в глобальному масштабі космос надзвичайно однорідний відносно розподілу галактик у мегапросторі як за віддаленістю, так і за напрямком. Глобальна однорідність космосу, його самоузгодженість і простота тут розуміються як природні наслідки фізичних законів суперсили, яка визначила еволюцію раннього Всесвіту і наступну організацію його єдиної структури. (В. Лук'янець)

КОСМОГОНІЯ (грецькою κοσμογονία — походження світу) — розділ вчення про космос, який вивчає походження й еволюцію речовини, фізичних полів, планет, зірок, галактик та інших космічних об'єктів. Залежно від специфіки об'єктів, які вивчаються, космогонія підрозділяється на планетну, зоряну, галактичну.

КОСМОЛОГІЯ (від грецького κόσμος — всесвіт; λογια — слово, вчення) — наука, яка досліджує походження, еволюцію, структуру Всесвіту вцілому, його просторових і часових масштабів, матеріального наповнення: протозоряної речовини, зірок, зоряних асоціацій, галактичних систем. У формуванні наукової ідеї виникнення усього земного й небесного природним шляхом важливу роль відіграло багатовікове протиборство геоцентризму і геліоцентризму. Наукова космологія завдячує своїм виникненням не тільки практиці астрономічних спостережень, а й створенню та удосконаленню фундаментальних фізичних теорій. Наукова форма космології залежить від того, яка саме фізична теорія лежить в основі опису Всесвіту. Згідно з цим, розрізняють ньютонівську космологію, загальнорелятивістську космологію, квантовопольову космологію. Ньютонівська космологія, яка базується на механіці та теорії тяжіння Ньютона, дала ключ до законів руху небесних тіл і разом з тим ввела у фізику концепцію однорідного і нескінченного простору й часу. Загально-релятивістська космологія заснована на загальній теорії відносності Ейнштейна та працях Фридмана, в яких показано, що Всесвіт, заповнений речовиною, яка гравітує, не може бути стаціонарним; він може або розширюватися, або стискатися. Найважливішими спостереженнями, які підтвердили фридманівські моделі Всесвіту, стали два відкриття: в 1929 р. — ефекту "розбігання" галактик (так зване "червоне зміщення") і в 1969 р. — реліктового випромінювання. Квантово-польова космологія (або інакше — космологія "Великого вибуху"), яка виникла на базі поєднання принципів квантової теорії поля і загальної теорії відносності, приводить до фізичної схеми, яка по-новому відповідає на одвічні космологічні питання. Згідно з космологією "Великого вибуху", Всесвіт має історію, яка почалася понад 15 мільярдів років тому. Відповіді на питання про те, якою є фізична природа "Великого вибуху" і що було до нього, можливі лише в межах квантової теорії поля, для якої органічними є процеси народження й знищення різних квантових збуджень — хвиль, часток, систем часток і полів. Всесвіт тут моделюється як специфічна гравітаційно пов'язана система часток і полів, яка у процесі розвитку проходить ряд послідовних станів. (В. Лук'янець)

КОСМОС — філософська категорія, яка означає "світ", "світобудову". З часів свого виникнення категорія космосу мала різний зміст, котрий визначався особливостями культури та конкретно-історичними умовами (див. Космізм, Космологія).

КОСОЛАПОВ, Віктор Васильович (1935, с. Криворіжжя Луганської обл. — 1984) — український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1957). Доктор філософських наук (1974), професор. Обіймав посаду заступника директора з наукової роботи інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР. Коло наукових інтересів охоплює філософію науки, логіку наукового пізнання, соціологію, проблеми науково-технічної революції. Лауреат Державної премії УРСР з науки і техніки (1982). Автор понад 200 наукових праць.

Основні твори: "Методологія і логіка історичного дослідження" (1977); "Методологія соціального прогнозування" (1981); "XXI століття у дзеркалі футурології", у співавторстві (1987).

КОСТОМАРОВ, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького повіту, нині Воронезької обл. — 1885) — український історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1833 — 1836). Захистив магістерську дисертацію з історії (1844). У 1845 — 1847 рр. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор Петербурзького університету. У 1860 — 1885 рр. — член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь доктора російської історії в Київському університеті. Член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського університету (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях Костомаров спирався на праці Максимовича, Гердера, Шеллінга, іспанських романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, Костомаров посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє українського народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, Костомаров не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності української людини. Цю настанову Костомаров реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій української думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у Костомарова раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. Костомарова вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу. Історіософські погляди Костомарова еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу українського етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період, життя. Однак світоглядними константами Костомарова-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху українського народу ("Полудневу Русь" Костомаров пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної російської державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості української національної традиції та пафос згоди і любові — до людини і до Бога.

Поиск по сайту: