СЛОВНИК 86 страница

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ — реальний, органічно цілісний процес існування, розвитку і взаємодії соціальних суб'єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається у конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. Специфічною рисою суспільного життя є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого начал. Постаючи як триєдиний процес самозбереження, самооновлення і взаємодії соціальних організмів, суспільне життя не редукується до причинно-наслідкової залежності чи межі таких залежностей духовного від матеріального або навпаки. Суспільна свідомість і суспільне буття є лише абстракціями, моментами життєдіяльності соціального цілого як їх реальної основи, що зумовлює їх сутність і характер взаємовпливу. Атрибутивною ознакою суспільного життя є його дисперсність, оскільки воно в певному розумінні постає як ієрархія життєвих виявів соціальних індивідів (людство, цивілізації, етноси, особи) монадної природи. Кожен із цих індивідів довільного рівня постає як монада, тобто як уособлення і відтворення цілого, основних його закономірностей, ритмів і формоутворень. Повною мірою таке уособлення і відтворення відбуваються лише на рівні такої специфічної єдності, як людство. Однак ця єдність виступає не у вигляді моністичної суперсистеми чи монолінійної послідовності, а як розмаїття різномасштабних живих культурно-історичних індивідів, у кожному з яких — від цивілізації до особи — відтворюється та уособлюється, але вже крізь призму унікальних специфікацій, всесвітньо-історичний процес загалом. За такого підходу суспільне життя постає як сукупна життєдіяльність усіх соціально-історичних індивідів, їх самоідентифікації, самоствердження і самореалізації, в ході яких кожен з цих індивідів відкриває себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаманним екзистенційним досвідом інваріантні структури і неминущі цінності загальнолюдського характеру. (Бойченко)

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ —філософська доктрина, що обґрунтовує засадниче значення договору між людьми для суспільного устрою. Початкові підходи до осмислення ідеї суспільного договору були реалізовані у давньогрецькій філософії софістами і стоїками, зокрема у твердженні софістів про походження суспільства — як наслідку конвенції, а не природного перебігу речей, та у розрізненні стоїками позитивного і природного закону. Еволюція ідеї суспільного договору щільно пов'язана також із філософією Середньовіччя, зокрема такими її чільними постатями, як Тома Аквінський та Оккам. Перший обстоював думку про природний закон як такий, що хоч і має Божественне походження, але вкорінений у природі людини та оприявлюється через застосування нею свого розуму. Потрактований у такий спосіб природний закон слугує за основу формування ще двох різновидів закону: громадянських (або позитивних, цивільних), що регулюють стосунки у кожному конкретному суспільстві, та універсального "закону націй", зміст якого узгоджується між усіма суспільствами. Оккам наголошував на думці, що джерело міці суспільства й держави — в народові, його праві вільно обирати своїх правителів. Подальше формування засад суспільного договору теорії припадає на XVII-XVIII століття, коли в осмисленні соціально-філософських проблем чільне місце починає відводитися розуму. Гроцію належить першість у потрактуванні ідеї соціального договору як історичної події у житті суспільства, яке обирає на основі угоди певну форму правління; одного разу встановлена, ця угода не підлягає змінам. Прикметно, що твори Гроція мали значний вплив на інтелектуальне середовище в Україні, зокрема у КМА. Прокопович докладно вивчав і коментував головний твір Гроція "Про право війни і миру", а в добу його ректорства в КМА цей твір був перекладений з латини. Інший європейський філософ VII століття Пуфендорф, який також був добре знаний в Україні, обґрунтував ідею зміцнення нетривкого миру між людьми шляхом укладання суспільного договору. Значним внеском Гоббса у формування суспільного договору теорії було обґрунтування природного права людини на життя, порушення якого може слугувати тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору. Назагал, згідно з Гоббсом, цей договір має бути незмінним і спиратися на добровільне передання людьми своїх індивідуальних прав абсолютному монархові, який повинен їх гарантувати. Локк досить докладно обґрунтував умови зміни суспільного договору, коли з обох сторін (влади і народу) порушуються обопільні зобов'язання. Руссо, французькі філософи-просвітники також приділяли значну увагу розробці суспільного договору теорії. Кант розглядав суспільний договір як регулятивну ідею, яка сприяє утвердженню правління закону в суспільному житті. У XX столітті Ровлз розвинув суспільного договору теорію шляхом обґрунтування принципу соціальної справедливості на підставі так званої "початкової позиції", яка уможливлює чесні договірні стосунки у суспільстві. Відродження ідеї суспільного договору особливо актуальне для суспільств, де базові ліберальні свободи тільки починають встановлюватися.(Н. Поліщук)

СУСПІЛЬСТВО —одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології.

1) В широкому розумінні, суспільство —якісно відмінне від природи, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об'єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання), в яких знаходить свій вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей.

2) У вузькому розумінні, суспільство:

а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм;

б) відносно самостійний і цілісний момент такого організму;

в) спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей (Тойнбі);

г) корелят держави (громадянське суспільство).

Як цілісність суспільство є предметом не лише історії, а й соціальної філософії та соціології. Проте на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі, та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософія визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Філософія зорієнтована на з'ясування єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізацїі людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою (історія при цьому постає як частина історії природи, олюднення природи та своєрідність суспільства щодо неї); особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "суспільно-договірного" (Гоббс, Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Г'юм, Мейн, Тьонніс, Дюркгейм, Бартп, Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер), співвідношення суспільства взагалі та суспільно-економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, марксизм). Сучасному етапові властиве; некласичне розуміння суспільства, для якого характерне співіснування найрізноманітніших підходів до вивчення суспільства. При цьому намагання знайти прийнятне для всіх цих підходів визначення суспільства призводить до вельми абстрактного тлумачення суспільства як всеохопної системи, яка окреслюється граничними умовами соціальності як смислової комунікації, а в просторовому вимірі постає як "світове", "планетарне". За таких умов необхідним, врівноважуючим цей уніфікаційний аспект розгляду суспільства доповненням є здавна притаманна історичній науці "мультиплікативна" характеристика суспільства, яка формується не відкиданням розбіжностей різних підходів, а навпаки —їх врахуванням, що уможливлює осягнення суспільства в усій його складності і багатстві виявів. (І. Бойченко)

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ і СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ — терміни, вперше запропоновані Бергсоном і запроваджені Поппером для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики; воно протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, за якими розвиток сучасної цивілізації, започаткований, на його думку, "грецькою революцією" V — IV століття до нашої ери, доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) щодо закритих (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер в післямові до російського видання книги "Відкрите суспільство і його вороги" (1992), зазнав краху, виникли умови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства. До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі:

1.Зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї;

2.Мир у всьому світі;

3.Боротьба з бідністю;

4.Боротьба з демографічним вибухом;

5.Навчання ненасильству.

Концепція відкритого і закритого суспільства, виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі загалом, відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а навіть незапитаним внаслідок операціоналізації її вузлових, досить абстрактних і есеїстично викладених понять, так і певної заідеологізованості позицій автора.

(І. Бойченко)

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО —

1) Один із трьох основних (поряд із природознавством і технікознавством) "стовбурів" людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо.

2) Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.

Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної сфери розпочинається досить рано, очевидно, з Аристотеля. Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядро якого утворює сукупність наук про суспільство, суспільствознавство формується лише десь з середини XIX століття.

СУСПІЛЬСТВО ТЕЛЕМАТИЧНЕ (від французького — "телематика") —термін, яким позначають суспільство, у якому поширені нові комунікаційні технології, що надають можливість телекомпаніям активно запроваджувати інтерактивні форми взаємодії із споживачем інформації, отримувати майже вичерпні дані про вподобання і смаки глядача, його сім'ї (фіксуючи, наприклад, його улюблені програми, рекламні сюжети та інше). Телематичні системи, поєднуючи телебачення із комп'ютером, створюють основи для "інфототалітаризму", який вдається до ефективних технологій маніпуляції поведінкою, користуючись постійно оновлюваними масивами даних про телеглядачів і споживачів. Складовою суспільства телематичного виступає дедалі зростаюче спостереження за повсякденною поведінкою людей — на вулицях, у місцях загального користування, на роботі та інше. Сучасна соціальна думка осмислює тенденції експансії суспільства телематичного як органічний прояв трансформації соціуму під впливом інформатизації, але також як реальну небезпеку свободі людини, її гідності і недоторканності сфери приватності. Найбільш радикальні критики і супротивники суспільства телематичного вбачають у ньому наступ "кіберіократії" — нової тиранії, коли людина змушена підкорятися винайденому нею самою комп'ютерному Левіафану. (В. Заблоцький)

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ — провідна її риса, властивість, котра вважається "специфічно людською". Від уявлень про позаісторичну сутність людини філософія поступово переходить до визнання її культурно-історичної визначеності, намагаючись подолати субстанціалізацію тих властивостей, котрі, як здається, втілюють сутність людини (показова щодо цього еволюція філософських уявлень про розум та мислення). Чимало важило визнання того факту, що сутність людини функціонує лише у "дійсному людському існуванні" (Маркс). Проте навіть звертання до існування не усуває уповні загрозу редукціоністського витлумачення людини. Це засвідчує вразливість так званих есенційних уявлень про людину. Кардинальні уточнення в уявленні про сутність людини пов'язані з відкриттям сфери підсвідомого. Доводиться рахуватися з тим, що у глибинному підсвідомому шарові людини "є все — є і первісна людина, є й світ звіра, є також уся історія" (Бердяєв). Відтак людину неможливо звести ні до її технічної подоби, ні до раціоналістичної подоби; слід враховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок, спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувати виявами афективності, неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, у діалектиці "розумності — нерозумності" (Морен). Гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й сутність людини означають не якість і не субстанцію, а одвічну й довічну суперечність, іманентну людському способові буття ("матріархальна" вкоріненість у природу та "патріархальна" виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасному людинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людини протистоїть екзистенційний. Екзистенціалістичне уявлення про передування існуванню доповнюється тезою про те, що той, хто визнає людську свободу, має взагалі відмовитися від ідеї сутності на користь існування, воно не "перше", а абсолютне (Нансі). Больнов, посилаючись на Плеснера, обстоює погляд на людську сутність як питання "відкрите" для нових і незавбачуваних відповідей. (В. Табачковський)

СУТНІСТЬ та ІСНУВАННЯ — дві взаємопов'язані категорії онтології, що характеризують внутрішній і зовнішній аспекти буття. Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, сукупність істотних властивостей предмета, без яких він існувати не може. Сутність не дана людині у відчуттях, а осягається мисленням. Існування, або екзистенція, — категорія онтології для позначення наявного буття предмета, котре, на відміну від його сутності, осягається чуттями; фактична даність чого-небудь. Існування певною мірою зіставне з категорією "буття" (тому їх нерідко ототожнюють), однак вживається здебільшого для характеристики зовнішніх проявів буття — предметів і явищ у їхній конкретності і нескінченній багатоманітності. Ще з часів Античності щодо змісту понять "сутність та існування" висловлювалися різні погляди, часом протилежні. Так, Платон уживав поняття "усія" без розрізнення смислів існування речей (субстанція) і недоступного для чуттів рівня цього буття (сутність). У філософії Аристотеля сутність та існування взаємопов'язані. Однак своїм неоднозначним тлумаченням сутності (у "категоріях" першою сутністю він називав одиничні речі, а в "Метафізиці" — навпаки), Аристотель заклав основи для відриву існування від сутності в епоху Середньовіччя. У цю добу проблема сутності та існування найґрунтовніше розроблялася Томою Аквінським, який учив, що тільки в Возі сутність та існування збігаються, а в усіх сущих створеного світу сутність та існування незбіжні. Дуне Скот на перше місце ставив не сутність, а неповторне індивідуальне існування. Проблема розбіжностей між сутністю та існуванням породила середньовічний реалізм з його орієнтацією на загальне (сутність) і номіналізм з його установкою на одиничне (емпіричне) існування. З томістських позицій трактували сутність та існування Декарт і Спіноза. Кант доводив, що існування не входить у визначення предмета, а знаходиться поза межами сутності і тому не може бути предикатом поняття. Гегель розглядав обидві категорії в їх діалектичному взаємозв'язку. З позицій матеріалістичної діалектики аналізує сутність та існування марксизм. В екзистенціалізмі на перший план вийшла проблема існування (екзистенції). Сартр твердив, що існування передує сутності. (Д. Кирик)

СУТРА (санскрит — нитка, висловлювання) — термін давньоіндійської релігійно-філософської традиції, яким в індуїзмі позначався стислий, афористичний твір на певну тему, а у буддизмі — більш розгорнутий опис-пояснення чогось. Сутри, як писані тексти, принципово оформились у постведичний період між VI та III століттям до нашої ери. Всі індійські релігійно-філософські системи, за винятком санкх'я, репрезентовані власними сутрами, більшість з яких була укладена засновниками цих систем. Надалі сутри вважалися базовими текстами, до яких складали різні типи коментарів. Існує різниця між значенням сутри для традицій індуїзму та буддизму. В буддизмі сутри виступають догматичними творами, бо містять слова Будди, складаючи сакральний канон як Великої колісниці, так і шляху старійшин. (Ю. Завгородній)

СУФІЗМ — містична течія в ісламі, що виникла у VIII столітті в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть суфізму — любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з суфізму (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія — "таарік" — шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат —перший етап містичного шляху, тарікат — другий, то хакікат (істина) — третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (арабський — шейх, мюрид, персидський — пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок — "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про суфізм, мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "суфізм". На думку одних вчених, слово походить від арабського "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А.Кримський вважав, що слово походить від арабського "суф" —вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв — хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, — символ, що виражає передачу духовної влади. Суфізм як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058-1111) отримав певне визнання. Газалі — викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань. Він висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з суфізмом, ідеї суфізму стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами суфізму, такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI-XII столітті складається школа суфійської літератури — сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї суфізму. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII-XV століття) — Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. Суфізм стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур — арабської, перської, турецької, урду. Суфізм вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та інші). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам суфізму та взаємозв'язку суфізму і перської класичної поезії — "Нарис розвитку суфізму до кінця III століття Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903-1917). Суфізм сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX століття — у творчості М. Ікбаля (Пакистан), суфізм Сепехрі (Іран). Головна настанова суфізму — аскетизм і духовне очищення —спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.

(Т. Маленька)

СУЧАСНА ЛОГІКА — етап досліджень у логіці (починаючи від середини XIX століття), який, на відміну від традиційної логіки, характеризується принциповим застосуванням до аналізу міркувань математичних методів та значним поширенням області аналізу міркувань (математичні, практичні, темпоральні, епістемічні, деонтичні та інші). З появою відповідних напрямів (математична логіка, логіка дій, норм та оцінок, темпоральна, епістемічна, деонтична логіки та інші) виникають прикладні напрями досліджень (логічний аналіз, логічне моделювання) майже в усіх природничих та гуманітарних науках, таких як: квантова механіка, біологія, лінгвістика, психологія, соціологія, правознавство, економіка, інформатика, когнітологія тощо. З удосконаленням методів аналізу філософських міркувань з'являється як напрям сучасної логіки логіка філософська. Деякі напрями сучасної логіки (епістемічна логіка, теорія доведень та інші) становлять (разом із лінгвістичними, психологічними та кібернетичними дослідженнями) основу когнітивної науки. Поряд із теоретичними міркуваннями досліджуються також міркування, логічний аналіз яких раніше вважався взагалі неможливим (імперативні, запитальні, контекстуальні, абсурдні, суперечливі).

(А. Ішмуратов)

СУЩЕ — у класичній метафізичній традиції синонім буття, те, що причетне до буття (Вольф), або ж сукупність багатоманітних проявів буття (Гегель), онтологічний абсолют (В. Соловйов, Бердяєв). Із розвитком критики метафізичних традицій суще протиставляється буттю, як тому, що лежить у підґрунті і поза межами сущого (Гайдеггер). Тлумачення буття через ототожнення його із сущим, за Гайдеггером, є неавтентичним способом філософування, який втілює метафізика.

СХОЛАСТИКА (від грецького σχολή — вчений) — шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для схоластики (IX-XIV століття) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувалися на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Водночас було висловлено багато думок, що не узгоджувались із догмами християнства, особливо під виглядом вчення про двоїсту істину. В розвитку схоластики виділяють три етапи: ранній, середній і пізній. Рання схоластики (IX-XII століття) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі, вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і з дискусією про універсали. Визначними представниками першого періоду схоластики були Мавр, Гуго з Сен-Віктора, Алкуїн, Еріугена, Росцелін, Абеляр,Поретанський, Конш, Клервоський, Кентерберійський та інші. Середня схоластика (XIII століття) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) та теології, а також поширенням впливу вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського і домініканського, набувають свого завершення релігійно-філософські системи Альберта Великого, Гельського, Бонавентури, Томи Аквінського, Дунса Скота, Бекона та інших. Дискусії між послідовниками Августина, Аристотеля і Авероеса; між томістами і скотистами стосуються доказів буття Бога, божественного творіння, шляхів вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це час великих філософсько-теологічних енциклопедій. Для пізньої схоластики (XIV-XV століття) характерні раціоналістична систематизація (внаслідок якої схоластика набула негативного змісту), подальше формування природознавчого та натурфілософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточне відмежування містики від церковної теології. У зв'язку з тим, що з початку XIV століття церква вже остаточно віддала перевагу томізму, схоластика стала складовою історії томізму. Найвпливовіші представники пізньої схоластики: Альберт Саксонський, Кузанський, Буридан, Орезмський, Оккам, Данте та інші. У періоди Гуманізму, Відродження, Реформ ації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії. (О. Алексансірова)

СХОЛАСТИКА в УКРАЇНІ — схоластична філософія в Україні розвивалася в КМА, в єзуїтських колегіумах та протестантських навчальних закладах. В єзуїтських колегіумах вона набула вигляду оновленої християнської філософії у формі "протестантської схоластики", зразком якої могла бути та її версія, яку в межах лютеранства утворив Меланхтон. У КМА була сформована православна версія постренесансної, барокової схоластики. Вона була необхідним етапом історико-філософської еволюції в Україні, де впродовж тривалого часу домінувала спіритуалістично-містична традиція. Виникнення схоластики в Україні було спричинене внутрішньою логікою розвитку вітчизняної філософської думки, а стимулювалося зовнішніми чинниками — необхідністю навчитися утверджувати в релігійній полеміці свою віру і спростовувати докази на користь іншої конфесії. В межах барокової схоластики в Україні сформувалася традиція суворого, ретельного та екзантного ставлення до думок, звичка мислити в поняттях і повага до теоретичної думки загалом. Барокова схоластика в Україні здійснила духовний синтез величезної ваги — не тільки поєднала Середньовіччя з Античністю в її ренесансній інтерпретації, а й синтезувала здобутки вітчизняної думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій із надбаннями західної філософії різних історико-філософських рівнів — від античного до новітнього. Вона дала поштовх до розвитку в Україні власних версій раціоналістичного й ірраціоналістичного ґатунку, які на той час розвивалися західною філософією. (Я. Стратій)

СЦІЄНТИЗМ і АНТИСЦІЄНТИЗМ — дві протилежні світоглядні позиції, які утвердились одночасно в філософії науки в кінці XIX століття. Сцієнтизм ґрунтується на тезі про наукове знання й наукову істину як найвищу культурну цінність. Наука оголошується представниками сцієнтизму найважливішим засобом адекватної орієнтації людини у світі, чинником безмежного економічного зростання і соціокультурного прогресу. Ідеалом для сцієнтизму є не будь-яке наукове знання, а перш за все те, що здобувається за допомогою конкретно-наукових методів. Форми соціального і гуманітарного знання опиняються поза орієнтацією людини. Антисцієнтизм виник як реакція на перебільшення ролі науки у житті суспільства. Наголошуючи обмеженість можливостей науки, він у своїх крайніх проявах розглядає науку як ворожу дійсній сутності людини силу. Така позиція обумовлена глобальними екологічними катастрофами, породженими сучасним науково-технічним прогресом. Постчорнобильська екзистенційна ситуація зумовила розчарування людства у позитивних наслідках наукових досягнень, страх щодо існування сучасної цивілізації. Позицію антисцієнтистів захищають і поділяють філософія життя, екзистенціалізм, герменевтика та інше. Сцієнтизм і антисцієнтизм абсолютизують різні сторони соціальної ролі науки: сцієнтизм — значення науки як еталона і взірця для культури і суспільства; антисцієнтизм — відповідальність науки за різні соціальні антагонізми і катаклізми. Наука, як і будь-яка інша форма людської діяльності, несе в собі і позитивний, і негативний потенціали, використання яких чи, навпаки, усунення залежить від цілісної, гармонійної діяльності суспільства.

СЮНЬ ЦЗИ (Сюнь Куан, Сюнь Цин) (близько 313 до нашої ери, держава Чжао, сучасна провінція Шаньсі — близько 238 до нашої ери) — давньо- китайський філософ, представник конфуціанства. Зазнав впливу легизму, даосизму та моїзму. Автор 23 із 32 розділів трактату "Сюнь-цзи". Вчення Сюнь Цзи є філософською обробкою етико-соціальної доктрини Конфуція. Воно асимілювало ряд елементів інших філософських систем і становить ідейний синтез найбільш відповідних китайському суспільству III століття до нашої ери філософських ідей. Основа вчення Сюнь Цзи полягає в тезі про споконвічно недосконалу природу людини. Але вона підлягає виправленню через спрямовані зусилля, виховання та освіту, дотримання доброго та відкидання злого. Керівництво "темпераментом" людини (творінням ці — як орієнтованого духу людини) необхідно здійснювати за допомогою ритуалу (лі), основний принцип якого зводиться до соціальних та етичних відмінностей, що засновані на непорушній ієрархії. Вчення Сюнь Цзи значно вплинуло на подальше формування філософської думки Китаю, зокрема на розвиток матеріалістичних тенденцій.

Поиск по сайту: