СЛОВНИК 27 страница

ЕГАЛІТАРИЗМ (французькою egalitarisme, від égalité — рівність) — вчення про загальну рівність людей. Його витоки сягають міфів первісного суспільства про минулий золотий вік людства. До егалітаризму зверталися Гесіод та інші античні автори. Аскетична майнова рівність притаманна ранньому християнству, пізніше деяким чернечим орденам, а згодом і сектантським. У докапіталістичну добу виникають соціальні рухи з утопіями переділу землі на засадах рівності. За капіталізму теоретично сформувалась ідея нівелювання майнових прав громадян за умови збереження приватної власності. Руссо обґрунтував ідею рівності на засадах суспільної угоди між егоїстичними за своєю природою індивідами. Втілити у життя ідею егалітаризму намагалися у Великій Британії XVI ст. левеллери, у Франції — якобінці та послідовники Бабефа — бабувісти. Рівність, разом із свободою та братерством, проголошено ідеалами Французької буржуазної революції. За Енгельсом, егалітаризм становить необхідний перехідний період від плебейсько-дрібнобуржуазної революційності до пролетарської. Його риси виразно прослідковуються у теорії та практиці "казарменого" соціалізму. Ідея зрівняльного землекористування з кінця XIX до середини XX ст. поширилася в Азії, Східній Європі, Африці та Латинській Америці. Принцип егалітаризму поділяє сучасне гуманітарне знання на два напрями — неолібералізм, який обстоює різні форми регулювання доходів та життєвого рівня населення, і неоконсерватизм, який виступає проти надмірного втручання держави в економічні та соціальні стосунки. Між цими ідейними полюсами пролягає основне річище соціально-філософських підходів до проблеми рівності. (Б. Головко)

ЕГОЇЗМ (від латинського ego — я) — любов до себе. Егоїзм — етичний принцип, протилежний альтруїзму; згідно з ним поведінка людини визначається, насамперед, інтересами її власного "Я". Виникнення егоїзму в просторі культури обумовлюється соціальною трансформацією природного інстинкту самозбереження. Усвідомлення цінності власного "Я" є необхідною умовою становлення людської особистості, а також важливим елементом суспільного життя: без почуття та усвідомлення власної цінності неможливе почуття та усвідомлення цінності іншої людини. Поза принципом егоїзму неможлива самореалізація особистості, прагнення до вдосконалення. Проте його абсолютизація може призвести й до морально негативних наслідків, коли "Я" та життя іншої людини розглядаються лише як засоби для реалізації цілей суб'єкта, що дотримується принципу егоїзму. Як етичний принцип егоїзм обґрунтовується у філософії Просвітництва — Спінозою у Нідерландах, Гоббсом та Мандевілем в Англії, Гельвецієм та Гольбахом — у Франції. Останній є засновником "розумного егоїзму", який був розвинутий іншими представниками французького Просвітництва. Кант негативно ставився до принципу егоїзму, вважаючи моральним егоїстом того, хто всі зусилля зосереджує на собі. В XIX ст. принцип егоїзму був розвинутий насамперед в концепціях Штирнера та Ніцше. У XX ст. розмаїття етичних напрямів обумовлює й різне ставлення до проблеми егоїзму — від позитивного обґрунтування Фройдом до його спростування Муром. Фромм вважав, що егоїзм не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій підставі, що він заперечує любов взагалі. (С. Кисельов)

ЕЗОТЕРИЧНЕ та ЕКЗОТЕРИЧНЕ — поняття, які окреслюють міру оприлюдненості тих чи тих феноменів культури. Езотеричне є поняттям, що охоплює явища культури, які відкриті небагатьом обраним — еліті, яка пройшла духовну ініціацію, що може і не мати чіткого соціального оформлення. Поняття екзотеричного окреслює ті феномени культури, що відкриті для масового сприйняття. Актуалізація понять езотеричного та екзотеричного у сучасній філософії культури завдячує творам Блаватської, Шуре та Генона, в яких представлено спробу розділити будь-яку культуру на езотеричний та екзотеричний прояви, причому езотеричний прояв стає синонімом автентичного, справжнього її буття. На цій підставі езотеричне тлумачиться як універсальне знання, що пронизує всі релігійні та філософські системи світу з найдавніших часів до сучасності. Починаючи з кінця XIX ст., це знання отримало назву "езотеризм". Поділ культури на езотеричну та екзотеричну стосується насамперед релігійної царини, проте з Нового часу, в умовах поширення процесу секуляризації, ці явища характеризують культуру в цілому, а тому корелюють із поняттями елітарної та масової культур.

ЕЙДОС (від грецького εἶδος — вид, образ) — термін, який позначає образ, форму, вид або поняття, близький за смислом, проте не ідентичний "ідеї". У філософії Платона та його послідовників позначає незмінну справжню природу речі, є однією із вічних трансцендентних сутностей, які сприймає людський розум. У філософії Аристотеля ейдос близький за значенням до "іманентної форми", тобто форми, невіддільної від матеріального субстрату речі. Розширюючи поняття ейдосу Туссерль, по-перше, надав йому значення процесуальності, по-друге, застосував у феноменологічному аналізі загальних універсальних сутностей. Вчення про ейдос він називав ейдологією, або ейдетикою. Гуссерль уживав термін "ейдетичні науки", щоб позначити їх відмінність від наук про зовнішні факти. Феноменологічному методу властива також "ейдетична редукція" ("взяття в лапки") індивідуального існування предмета споглядання, яке визначене його місцем серед природних явищ. За допомогою "ейдетичної редукції" з поля зору виключаються всі дані досвіду, судження, оцінки, що стосуються предмета, внаслідок чого ейдос (сутність) стає пізнаваним.

ЕЙНШТЕЙН, Альберт (1879, Ульм, Німеччина — 1955) — фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Ейнштейн закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді професора у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького інституту), від 1933р. — після еміграції з нацистської Німеччини — професор Принстонського університету. За оцінкою самого Ейнштейна, новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Ейнштейн прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Ейнштейна формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Ейнштейну створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Ейнштейн, наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму. Вчення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Ейнштейном і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Ейнштейн вважає "фатальною помилкою" Канта. За Ейнштейном, свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Ейнштейн не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Ейнштейна, попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї наперед встановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ (від латинського aequivalentis — рівноцінний) — одне з найпростіших бінарних відношень типу рівності (тотожності, подібності, ізоморфізму), тобто такий зв'язок двох об'єктів, який задовольняє вимоги рефлексивності, симетричності, транзитивності (див. Рівнозначність). У логіці еквівалентність — зв'язок двох висловлювань, який означає, що обидва вони або істинні, або хибні. Відношення типу еквівалентності відіграють важливу роль у формуванні абстрактних понять та в утворенні предметних галузей наукових теорій (див. Абстракція).

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ — логічний сполучник ("якщо і тільки якщо"). Складне висловлювання, до якого входить еквіваленція, буде істинним тоді і тільки тоді, коли логічні значення висловлювань-складників збігаються: вони або істинні, або хибні. Коли їх значення не збігаються, таке висловлювання буде хибним.

ЕКВІПОЛЕНТНІСТЬ (від латинського aequipollentis — рівносильний, рівнозначний) — логічна еквівалентність, збіг за значенням при можливій відмінності за смислом. Еквіполентними називають поняття, судження, формули тощо, які позначають ту саму сукупність предметів (але, можливо, мають різний смисл).

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від латинського exsistentia— існування) — один із найвпливовіших напрямів світової філософії XX ст. Формування екзистенційного способу мислення пов'язане з творчістю датського філософа К'єркегора, який асоціює зміст слова "екзистенція" зі специфічно людським способом існування — адже латинська етимологія цього слова вказує на дії, пов'язані з порушенням сталості, певних меж чи норм просторово-часової наявності речей, процесів, явищ. Людина — єдина істота у світі, в діяльності якої результат дії, її ідеальна мета випереджає саму дію, тобто природне причинно-наслідкове відношення ніби "перевертається". Проте, щоб таке "перевертання" стало можливим, людина має вступити у безпосередній контакт і з майбутнім (із тим, що ще не є наявним), і з минулим (із тим, що вже не є наявним). Тілесно, подібно до будь-якої природної речі (тіла), людина не може реально переміститися ані в майбутнє, ані в минуле. Але, на відміну від природних речей (тіл), людина має крім свого природного (біологічного) тіла, ще й таку неприродну (замежову відносно власної тілесності) властивість, як дух. Саме духовно (ідеально), у своїй уяві людина здатна будь-коли "перенестись" у будь-яку мить майбутнього чи минулого часу, тобто людина може безпосередньо контактувати не лише з наявною дійсністю (необхідно їй даною), а й комунікувати з невичерпним "морем" можливостей, серед яких вона спроможна вільно обирати будь-яку їй потрібну. Це означає, що реальні детермінанти власне людської життєдіяльності перебувають здебільшого за межами людського "тілесного" світу ("сущого") і здійснюють свою детермінацію через духовний (замежовий щодо "тілесного") світ людського існування — екзистенцію. Крім філософії К'єркегора джерелами екзистенціалізму можна вважати кордоцентричні інтенції Реформації (німецький пієтизм, французький янсенізм тощо), кордоцентричну філософію українського бароко і необароко (Сковорода, Гоголь, Шевченко, Юркевич та ін.), німецький романтизм, "філософію життя", феноменологію Гуссерля та ін. Класичні школи екзистенціалізму виникають у 20-ті рр. XX ст. у Німеччині (Гайдеггер, Ясперс), у 30-ті рр. у Франції (Сартр, Марсель, Камю, Мерло-Понті та ін.). Істотним є вплив екзистенціалізму у XX ст. також на розвиток філософії в Іспанії (Унамуно, Ортега-і-Гассет), в Росії (Шестов), в Італії (Аббаньяно, Пачі), в Ізраїлі (Бубер), в Африці (так званий "негритюд" Сенгора), в Японії (Нісида), у араб, країнах (Бадаві, Тизині) та ін. Завдяки центральній категорії екзистенціалізму — "екзистенції" (звідки й назва напряму), людська особистість постає з боку свого унікально-неповторного існування, що робить її недосяжною для логіко-раціонального осягнення. Раціоналістична методологія через загальність виявляється несумірною з особистісною (неповторно-унікальною) специфікою екзистенції. Укоріненість екзистенції у замежовому щодо природного буття світі духовності робить її принципово "несхоплюваною" для раціональної методології — наявним "небуттям буття", конкретним "ніщо", реальним ґрунтом творчого постання у світі результатів вільного (і водночас відповідального) вибору, а не стихійного плину світової інертності. (І. Бичко)

ЕКЗИСТЕНЦІЯ (від латинського existo — існую) — специфічно людське існування у світі, що характеризується як "позамежове" (трансцендентальне) відносно натуралістично-психологічних параметрів буття і як посутньо незагальне — однократне, унікальне. Термін "екзистенція" запроваджений датським мислителем К'єркегором у 40 — 50-ті рр. XIX ст.; від нього започаткована назва філософії — "екзистенціалізм". Термін "екзистенція" етимологічно походить від латинського дієслова exsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування — лишатися, утримувати, тривати тощо), означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" її (виступати, виходити, виростати тощо). Це вказує на духовний характер специфіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини. Люди, за християнською традицією, є тілесно тотожними істотами і різняться лише душею, яку Бог для кожної людини творить персонально і тим самим робить її принципово "позамежовою" щодо земного світу (істотою "не від світу сього"). Екзистенція, за Гайдеггером, є інтенційним щодо об'єктивного буття "буттям-свідомістю", однократним і тому принципово неузагальнюваним "тут (ось) — буттям", лише "торканням" (а не просторовим "перебуванням в"), "світловою плямою" в бутті. Тому екзистенція завжди "передує сутності" (Сартр), що виступає похідною від екзистенції. Звідси свобода екзистенції, її принципова недетермінованість зовнішніми щодо духовності чинниками, укоріненість у дусі, у "внутрішній людині". (І. Бичко)

ЕКЛЕКТИЗМ (від грецького εκλέγω — той, що вибирає) — 1) Механічне поєднання в одному вченні органічно різнорідних елементів, безпринципне запозичення і змішування суперечливих ідей, засад, оцінок; використовування з тенденційною метою вирваних із контексту фактів, положень, цитат тощо. В історії філософії еклектизм, зазвичай, супроводжує кризові явища в суспільній свідомості. 2) Закономірний спосіб мислення у розвитку пізнання, коли поєднуються елементи знання, що не мають єдиної теоретичної основи і належать до різних, іноді взаємно несумісних концепцій чи теорій. Еклектизм типовий для періодів докорінного зламу і перебудови теорій і виступає або як етап синтезу попереднього пізнавального матеріалу, або як початок диференціації єдиної теоретичної системи. 3) Напрям в античній філософії II ст. до н.е. — II ст. н.е., поява якого зумовлена проникненням у всі філософські вчення скептицизму, який визнавав однакове право всіх філософських вчень на існування і те, що їх окремі положення можуть бути поєднані. Типовим було намагання поєднати стоїцизм із філософськими вченнями Платона й Аристотеля. Засновники філософського еклектизму — Філон з Ларисси та Антіох Аскалонський (І ст. до н.е.). Чільні представники — Варрон і Цицерон, з якими пов'язана спроба створити єдину синкретичну римську філософію, систематизувавши та зібравши в енциклопедіях, антологіях, трактатах усі наукові, філософські та інші пізнавальні здобутки минулого. Термін "еклектизм" запровадив Потамон з Александрії (кінець І ст. н.е.), який створив філософську школу і назвав її еклектичною, відібравши з усіх шкіл те, що йому сподобалося.

ЕКОЛОГІЧНА ЕТИКА — напрям у теорії моралі, пов'язаний із процесом осмислення причин і наслідків екологічної кризи, а також із пошуком соціально прийнятних і етично обґрунтованих засобів виходу з неї. В розвитку екологічної етики можна зафіксувати певну еволюцію, зумовлену процесом глобалізації екологічних проблем. Якщо раніше екологічні проблеми виникали в окремих найбільш індустріалізованих регіонах Землі, то тепер екологічна криза стала повсюдною й багатоликою. Поглибленню екологічної кризи та виникненню у зв'язку із цим специфічних моральних проблем сприяє безпрецедентний розвиток науки, техніки, різноманітних технологій. Він спричинив виникнення багатьох засобів руйнації людського життя у всіх його проявах. У західноєвропейській етиці напрям екологічної етики почав формуватися в середині 70-х рр. XX ст. Вирішення проблем екологічної етики пов'язане з тривалою динамікою технологічних зрушень, реальним життєвим устроєм і культурним рівнем людських спільнот. (О. Левицька)

ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА — організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони та забезпечення нормальної життєдіяльності й екологічної безпеки громадян. Забезпечення оптимального розвитку сучасного суспільства неможливе без всебічного врахування екологічних наслідків усіх без винятку соціальних та виробничих проектів. Зокрема, при плануванні масштабних, комплексних народно-господарських програм виникає необхідність зважити на демографічний, енергетичний, технологічний, соціально-гігієнічний, соціологічний, інші аспекти, приведення їх у відповідність до екологічних нормативів. Для виявлення оптимальних форм взаємодії людини з її природним оточенням недостатньо лише ретельної реєстрації можливих впливів чинників антропогенного походження. Потрібні точні відомості про те, як відіб'ються ці впливи на життєдіяльності конкретних організмів та їхніх угруповань, на кожній ланці біосу, в тому числі і на людині. Необхідними компонентами сучасної політичної практики в межах окремої держави є всебічне екологічне обґрунтування кожного господарського проекту, організація постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорона окремих об'єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, проведення необхідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток системи екологічного виховання, екологічної освіти. Сутність останньої полягає у створенні системи організаційних та дидактичних заходів, спрямованих на формування екологічного світогляду, глибокого розуміння зв'язків людини з природою, відчуття залежності людського буття від екологічних процесів. У системі сучасної екологічної політики вагоме місце посідає концепція "єдиного всесвітнього уряду", зініційована глобалістами, зокрема представниками Римського клубу. Згідно з нею, лише спільний для усієї планети уряд зможе організувати і підтримувати оптимальний у всіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні і людські ресурси, подолати екологічну кризу й вийти на збалансований режим розвитку. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ — усталена й усвідомлена система уявлень про стан природного довкілля, здатність (індивідуальна або колективна) до адекватного розуміння органічного зв'язку між людиною та природою і використання екологічних знань та переконань у всіх без винятку сферах практичної діяльності. Невід'ємною умовою формування екологічної свідомості як важливого складника світогляду сучасної людини є система багатоступеневої й фундаментальної екологічної освіти та пропаганди.

ЕКОЛОГІЧНИЙ ФЕМІНІЗМ — термін, що охоплює розмаїтий спектр філософських ідей і форм діяльності, для яких базовим є уявлення про важливі та визначальні зв'язки між експлуатацією природи та пригніченням жінки в патріархальних суспільствах. Згідно з концепцією екологічного фемінізму, неможливо відокремити дії, спрямовані на захист довкілля, від дій, спрямованих на визначення статусу жінки в сучасному суспільстві. Термін було запроваджено Дюбоном (1984) із метою визначення потенціалу жінок у здійсненні "екологічної революції". Екофеміністи вважають, що їхні дослідження можуть бути корисними не тільки для жінок, природи та планети Земля, а й для розвитку світогляду та практичних дій, які є важливими як з екологічного погляду, так і задля досягнення загальної соціальної справедливості. Екофеміністська філософія має відігравати важливу роль як у сфері фемінізму, так і в сфері збереження довкілля. (Т. Гардашук)

ЕКОЛОГІЯ (від грецького οἶκος — оселя, середовище; λόγος — слово) — сукупність наук про взаємодію біологічних систем (у тому числі й людини) із природним середовищем. Термін "екологія" введений у науковий обіг німецьким природознавцем Геккелем (1866). Розглядаючи структуру сучасної йому біології, він звернув увагу на надмірну спеціалізацію наукових досліджень у цій галузі і запропонував розширити предмет фізіології, розділивши його на три напрями: фізіологію живлення, фізіологію розмноження та фізіологію стосунків. Остання отримала визначення — "економіка природи", або екологія. Філософські витоки ідей екології пов'язані з іменами давньогрецьких філософів: Анаксагора, Демокрита, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Істотний внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Гіппократ, Альберт Великий, Ібн-Сина, Бюффон, Лінней, Ламарк, Гумбольдт, Дарвін та ін. Становлення екології в Україні щільно пов'язане з філософським і науковим доробком Вернадського. Сучасна екологія являє собою комплекс дисциплін, що досліджують широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної і топографічної характеристик видів та екосистем до особливостей взаємодії людини з навколишнім середовищем. На сучасному етапі стали реальністю такі міждисциплінарні утворення, як екологічна генетика, екологічна фізіологія, екологічна цитологія, географічна екологія (екологія ландшафтів), медична екологія, тощо. Виникає спектр екологічних дисциплін, де екологічний матеріал залучається для вирішення конкретних завдань інших наук: історії, юриспруденції, педагогіки, соціології, етики й естетики. Екологія набуває дедалі більшого значення у пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку людської цивілізації. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЯ ГЛИБИННА — напрям екологічної філософії, заснований норвезьким філософом Наесом на противагу "поверховій екології", що базується на західному раціоналізмі й обстоює необхідність розв'язання екологічних проблем індустріального суспільства шляхом зменшення рівнів забруднення й раціонального використання природних ресурсів заради збереження здоров'я й добробуту людини. Екологія глибинна розглядає усі форми життя на Землі як рівнозначні та рівноцінні і, відповідно, є вченням про егалітарне ставлення до світу. Людина як один із біологічних видів не має жодних привілеїв щодо використання інших видів, і її вплив на природу має бути мінімальним. Екологія глибинна виступає з позицій біоцентризму, або екоцентризму, й апелює радше до людської мудрості, ніж до наукових аргументів. Вона спирається на розмаїття форм світосприйняття і претендує на синтез багатьох філософських вчень, наполягаючи на створенні принципово нової етики, яка ґрунтується на "традиції недомінування над природою", а не на розширенні меж дії існуючої етики. Екологія глибинна заперечує централізовану бюрократичну владу й технократичне суспільство, протиставляючи їм простоту "природного життя" на чолі з духовними менторами та виступаючи за спілкування з природою, що ґрунтується на інтуїції та духовності. (Т. Гардашук)

ЕКОЛОГІЯ ГЛОБАЛЬНА — наукова дисципліна, що вивчає структури та функції навколишнього середовища як єдиного планетарного цілого у комплексі взаємодій соціальних та природних чинників. Основи екології глобальної розроблені Будико (1977), який її центральною проблемою вважає дослідження колообігу речовин та енергії в біосфері. Сучасна екологія глобальна акцентує увагу на вивченні ролі чинників антропогенного походження. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА — термін, введений у науковий обіг у 20-х рр. XX ст. американськими соціологами, представниками Чиказької школи — Парком, Берджесом, Макензі, котрі досліджували взаємозалежність між просторовою організацією міст, організацією праці, розселенням у містах різних соціальних груп та механізмами ринкової конкуренції. В сучасному тлумаченні екологія соціальна — це напрям екологічних досліджень, який вивчає процеси взаємодії між суспільством та природним довкіллям, розробляє загально-наукові засади раціонального природокористування. Спрямування на осмислення специфіки взаємовпливів соціальної, економічної, географічної, біологічної та культурної сфер, процесів еволюції соціуму і природи, зокрема впливу виробничої діяльності людини (чинників антропогенного походження) на довкілля й, навпаки, "олюдненої" природи на здоров'я та генофонд людських популяцій зумовлює міждисциплінарний, інтегративний характер екології соціальної. (М. Кисельов)

ЕКОНОМІКА (від грецького οἶκος — оселя; νόμος — закон) — правила ведення господарства. Розрізняють два значення терміна: 1) господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, що використовуються людьми для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та способи його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Першими джерелами класичної економічної теорії є праці Сміта, Рикардо, Дж. Cт. Мілля, Маркса, наукові здобутки історичної школи в німецькій політичній економії (Рошер, Гільдебранд, Кніс, Шмолер, Брентано). У розробці загальних теоретичних засад економіки велика роль належить працям Кейнса. Засновниками економічної соціології були Спенсер і Маркс. Подальший розвиток економіки пов'язаний із дослідженням проблеми розподілу праці Дюркгеймом, розробкою теорії соціальних і економічних організацій М. Вебером, теорії підприємництва Вебленом. Якщо на початкових етапах становлення економіка як наука основні зусилля зосереджувала на аналізі впливу різноманітних інститутів (політичних, релігійних та ін.) на економічне життя суспільства, то за сучасних умов у центрі її уваги — економічна сфера суспільства як система ролей і статусів, пов'язаних із виробництвом і розподілом товарів та послуг. Основний напрям дослідження — виявлення впливу економічних чинників на різноманітні форми соціальної поведінки, аналіз взаємовідносин таких феноменів, як клас, статус, влада, мала група, соціалізація в цілісній системі суспільних відносин, включно з економічними (див. Відносини суспільні. Відносини виробничі).

ЕКСПЕРИМЕНТ — емпіричний метод пізнання явищ дійсності в умовах спеціального відтворення природних закономірностей на основі певної наукової теорії, що визначає мету, спосіб проведення та інтерпретацію результатів експерименту. Як засіб зіставлення теоретичних моделей з реальними фізичними процесами експеримент забезпечує емпіричну осмисленість величин, що задають абстрактний об’єкт теорій, а тим самим їх пізнавальну цінність. Сучасна наука використовує: 1) реальні експерименти, серед яких розрізняють: якісні експерименти, мета яких — встановити наявність або відсутність постульованих теоріями явищ; вимірювальні експерименти, спрямовані на те, щоб встановити кількісні значення досліджувальних характеристик об’єкта; 2) мислиннєві експерименти, здійснювані з метою створення ідеалізованої мисленнєвої картини об’єкта, який являє собою перехідний щабель від реального до абстрактного об’єкта теорії. Ідеалізація в мисленнєвому експерименті не тільки об’єкта дослідження, а й приладів та умов здійснення експерименту дозволяє уникнути непосильних труднощів практичного характеру, на які наражається реальний експеримент. Останнім часом великого значення у науці набуває комп’ютерний експеримент. (Л. Озадовська)

ЕКСТЕНСІЙНОСТІ ПРИНЦИП — принцип, який виражає умову рівності множин: множини рівні, якщо складаються з однакових елементів. Згідно з екстенсійності принципом, поняття з однаковими обсягами еквівалентні (наприклад, “прямокутний ромб”, “рівнобокий прямокутник”, “квадрат”). Екстенсійності принцип застосовується при побудові числень за правилами еквівалентних перетворювань (заміна рівного рівним, згідно з екстенсійності принципом). У класичній логіці така заміна можлива у будь-яких контекстах (вона не змінює логічне значення висловлювання), але в більшості модальних логік вона обмежена, не конкретна (у так званих інтенсіональних контекстах). Наприклад, якщо висловлювання “Першокласник Іваненко знає, що 2x2=4” є істинним, то висловлювання “Першокласник Іваненко знає, 2x2=2² є (радше) хибним, хоча 4=2². В загальному сенсі інтенсіональне визначається як таке, де не діє екстенсійності принцип, на відміну від інтенціонального (властивість ментального) — протилежного просторовому (пов’язаному з принципами феноменології, а не логіки).

Поиск по сайту: