|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
СЛОВНИК 56 страница
МОВА НАУКИ — синтетичне поняття методології науки,що поєднує у собі всі мовні засоби, які вживаються у науці для виразу здобутих знань на конкретно-історичному етапі її розвитку. Сучасну мова науки характеризує широке використання математичних формалізмів і абстрактних структур, що їх описують (логіка і математика). Тому в ній розрізнюють як складові частини природну і штучні мови, в том числі формалізовані мови, які надбудовуються над природною мовою з метою вдосконалення окремих її фрагментів. При аналізі мови науки вичленовують дві підмови — мову спостереження і мову теорії. До мови спостереження включають ті твердження науки, які формулюють результати спостереження й експерименту; до мови теорії відносять твердження, які є наслідком логічних міркувань. Мовою спостереження виражають властивості предметів, що виявляються органами відчуттів чи експериментальними приладами (наприклад, властивості "холодний", "твердий", "зелений" тощо). Мовою теорії формулюють твердження про властивості предметів, які не можна безпосередньо спостерігати (кривизна простору, парність, спін елементарних частинок). Головна ідея розчленування мови науки на підмови полягає в необхідності точнішого встановлення логічних зв'язків між теорією й експериментом. Логічний емпіризм спотворено тлумачить ці поняття; він відкидає природну мову як основу мови науки, намагаючись цілком замінити її штучною. Це проголошується єдиною метою філософського дослідження. Представники логічного емпіризму твердження мови спостереження вважають твердженнями про безпосередньо дане, те, що може бути пізнане без допомоги абстрактного мислення; лише ті теоретичні положення вони визнають длянауки, які можна звести до тверджень про безпосередньо дане. Ці погляди на мову науки не підтвердились спеціальними розробками, що були здійснені сучасною методологією науки.
МОВНА ГРА — поняття, яке визначає інтелектуальну діяльність, що виражається в описі світу, об'єкта, предмета тощо через цілісну замкнуту систему речень, організовану сукупністю правил, недотримання яких призводить до припинення мовної гри. Вітгенштайнвирізняє мовну гру навчального характеру (гра, яка навчає людину мови у широкому сенсі) та мовну гру, що являє собою "форму життя", "аспект бачення", пізнання світу. Мовна гра — це контекст, детермінований "аспектом бачення", тому її істиннісне значення зумовлене "критерієм достовірності". Різні мовні ігри не мають узагальнюючих ознак, вони можуть бути розподілені на групи "сімейних подібностей" на підставі спільної ознаки чи предмета опису. Ця концепція мовної гри продемонструвала, що зміна правил різних "ігор" призводить до повного абсурду. Поняття мовної гри справило вплив на концепції філософів-аналітиків і лінгвістичну філософію.
МОВЧАННЯ — утримання від вислову; в широкому антропологічному розумінні — відсутність або незадіяність настанови на словесне, знакове, екзистенційне вираження; в позитивному значенні — духовна зосередженість, яка звільняє суб'єкта від необхідності реалізації у сфері наявно існуючого, разом з тим покладаючи останнє як предмет його уваги і піклування ("мовчазна присутність", на відміну від безсуб'єктної тиші). Мовчання — один з найглибших символів у багатьох культурах; так, у стародавньому Китаї мовчання асоціюється з недіянням — пустотою духу ("Дао де цзін", "Чжуан-цзи"); в християнському світі мовчання постає як онтологічна характеристика "безначальної" Першої іпостасі Бога, символізує жертовність, смирення, смиренномудрість людини, постає сутнісним виміром молитовно-духовної практики (зокрема в ісихазмі). Сучасна культура гостро артикулює тему мовчання в музиці, поезії (як "коротке слово поміж двох довгих мовчань" визначав поезію Мальро)— сферах, що стримують натиск галасливо-безтямного повсякдення. (В. Малахов)
МОГИЛА Петро (1596, Молдова — 1647) — діяч української церкви і культури XVII століття, богослов і мислитель. Освіту здобув у школі Львівського братства, а потім в закордонних університетах, можливо, у Франції і Голландії. 1627 рік — Могилу обирають архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 рік — митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, на цій посаді він стає також екзархом Константинопольського патріарха. Могила був високоосвіченою людиною, значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, зокрема, він готував українські видання Біблії. Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, Могила підпорядковує свою діяльність зміцненню православ'я, розбудові духовної єдності українського народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. За допомогою проведених реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, він вивів православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. У 1632 році Могила заснував колегію — перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов'ян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні був здійснений перехід від духовно-практичного до теоретичного способу освоєння світу, розпочато викладання філософії і богослов'я як певних розгалужених теоретичних систем. У роздумах Могили як мислителя доби Бароковиразно помітна тенденція до поєднання середньовічної схоластикий ідей Ренесансута Реформації,античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини, селективно, Могила сприяв прилученню українського народу до здобутків світової цивілізації, культурних надбань усього людства. Фундаментальним принципом єдності Бога, світу і людини є, за Могилою, любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце, з нею він пов'язує ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, стає основою суспільної злагоди і єдності, наслідком котрих є побудова "спільного блага"; досягнення останнього пов'язується ним з діяльністю держави. Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав думати про майбутню українську державу. Основним державотворчим чинником Могила вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада в Україні, однак обмежена законом. Закон і право Могила підносив вище будь-якої земної влади, і царської, і церковної, говорячи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав. У його творах, так само як і в творах Ліпсія та Гроція,спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким. Основні твори: "Номоканон" (1629); "Антологія сирья молитві" (1636); "Евангеліє учительное" (1637); "Літос" (1644); "Православне сповідання віри" (1640-1645); "Требник" (1646).
МОДЕЛЬ (від латинського modulus — міра) — у загальному розумінні аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об'єкта (оригіналу), фрагмента реальності, артефактів, витворів культури, концептуально-теоретичних утворень тощо. З логічної точки зору, дві системи 8Х і 82 називаються моделлю одна одної, якщо вони ізоморфні або гомоморфні між собою. Відношення "бути моделлю" є відношенням рефлексивним, симетричним і транзитивним, тобто відношенням типу еквівалентності,тому питання, яку із систем 8Х і 82 вважати оригіналом, а яку моделлю, вирішується залежно від конкретної ситуації. З гносеологічної точки зору, модель — це замінник, представник оригіналу у пізнанні. Завдяки їхньому ізоморфізму або гомоморфізму знання, отримані в результаті дослідження моделей, екстраполюються на оригінал, широко використовуються в багатьох науках у різних значеннях, але, як правило, поняття "модель" пов'язують з методом моделювання,у такому значенні модель — предметна, знакова чи мислена (уявна) система, що відтворює, імітує або відображає якісь визначальні характеристики, тобто принципи внутрішньої організації або функціювання, певні властивості чи ознаки об'єкта пізнання (оригіналу), пряме, безпосереднє вивчення якого з якихось причин неможливе, неефективне або недоцільне, і може замінити цей об'єкт у процесі, що досліджується, з метою отримання знань про нього. Отже, відношення "оригінал —модель" не природне, а епістемологічне, зумовлене процесом пізнання. Питання про відношення моделі й оригіналу, ступінь їх спільності, подібності, адекватності — одне з найважливіших і найскладніших у процесі наукового моделювання. Модель виступає ефективним засобом наукового дослідження тільки при максимально чіткому визначенні їх подібності та відмінності теоретичними засобами, які можуть визначати припустимі межі спрощень, абстрагувань, ідеалізацій. За фізичним характером моделі можна поділити на: предметні, знакові (інформаційні), мислені. Посідаючи істотне місце у потужному арсеналі наукових засобів, виконуючи описову, пояснювальну і евристичну функції, модель відіграє важливу роль у дослідженні різноманітних складних феноменів реальної дійсності. (О.Мороз) МОДЕЛЮВАННЯ — науковий метод непрямого (опосередкованого) дослідження об'єктів пізнання, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене, неефективне чи недоцільне, через дослідження їхніх моделей—предметних, знакових чи мислених систем, що відповідно відтворюють, імітують чи відображають певні характеристики (властивості, ознаки, принципи внутрішньої організації або функціювання) оригіналів. Як специфічний конструктивно-пізнавальний прийом, своєрідна форма подання процесів і явищ реальності, моделювання відоме з античних часів. У процесі пізнання моделюванн тісно взаємодіє з іншими спеціальними і загальнонауковими методами, зокрема експериментальними. В епоху НТП моделювання фактично набуло статусу загальнонаукового методу пізнання, стало ефективним теоретичним і експериментальним засобом дослідження, чому насамперед сприяли інтенсивні процеси математизації та комп'ютеризації науки. Комп'ютерний (модельно-кібернетичний) експеримент, а згодом його різновид — когнітивна комп'ютерна графіка — набули унікального значення у дослідженні складних процесів і явищ дійсності, верифікації наукових гіпотез, побудові теорій. Користуючись процедурами абстрагування та ідеалізації, моделювання дає змогу з метою відтворення (у моделі) та дослідження виділяти саме ті характеристики, параметри чи властивості модельованих об'єктів, котрі безпосередньо підлягають вивченню. З появою когнітивних комп'ютерних графічних засобів відкриваються реальні можливості подавати у наочній формі не тільки об'єкти у класичному розумінні і експериментувати з ними, а й виражати з допомогою відповідних наочних моделей ті чи інші гіпотези, ідеї, концепції тощо, досліджувати їх, піддавати верифікації. Загалом процес моделювання відзначається складною структурою і включає такі основні етапи: постановка проблеми, побудова моделі, її дослідження, екстраполяція отриманих результатів на оригінал. Теоретичну основу моделювання, яке проявляється у різноманітних формах, залежно від сфер застосування і характеру використовуваних моделей, становлять теорії фізичної подібності, фізичної аналогії та ізоморфізму систем. За фізичним характером моделей можуть бути виділені три типи моделювання: предметне, знакове (інформаційне) і мисленне. У тісній взаємодії з іншими методами моделювання відіграє важливу роль у дослідженні найскладніших процесів та явищ мікро-, макро- і мегасвіту у розкритті їх глибинної суті. (О. Мороз)
МОДЕРН (від французького moderne — найновіший, сучасний) — одна з епох європейської історії (а саме — європейський Новий час), яка стала з часів молодо-гегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів. Девіз цієї епохи — не відродження греко - римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування нового життя, нового відчуття часу, відчуття переваги, "сучасного" (тобто "модерну") над "минулим" ("премодерном"). Модерн — це епоха довіри до самодостатньої потуги розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральний результат модерну — суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія. Людина модерну сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною — за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне панування є наслідком гуманізму модерну, який розуміється як така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість модерну осяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе, науки, техніки, науково-технічного поступу, технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті, їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості модерну загальнолюдський сенс. Культура модерну вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність модерну, що трансформує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність". (О. Соболь)
МОДУС (від латинського modus — міра, образ, спосіб) — філософський термін, що позначає якість предмета, яка притаманна йому лише в деяких станах, на відміну від атрибута як невід'ємної властивості предмета. У логіці — різновид фігур силогізму.
МОДУСИ СИЛОГІЗМУ — схеми силогізмів,в яких враховано розташування термінів у судженнях (фігури силогізму) та їх кількісна і якісна характеристики. Враховуючи будову простого категоричного силогізму (два засновки і висновок), 4 види його можливих категоричних суджень (загально- стверджувальні (А), частково-стверджувальні (І), загально- заперечні (Е), частково-заперечні (О)) і кількість фігур (чотири), всього можна отримати 256 модусів. Проте не кожна можлива комбінація висловлювань складає логічно правильний модус силогізму (загалом їх 24). Правильним є такий модус, який завжди гарантує отримання істинного висновку за умови істинних засновків. В епоху Середньовіччяправильні модуси отримали власні назви (голосні літери вказували якісну і кількісну характеристики, відповідно: більшого засновку, меншого засновку і висновку).
МОЖЛИВІСТЬ І ДІЙСНІСТЬ — категорії, які характеризують актуальну даність буття у єдності з перспективами зміни його форм існування, а також сам процес цих змін. Дійсність — це реалізована можливість, у широкому розумінні — сукупність усіх реалізованих можливостей. Вона постає як закономірне здійснення сутності, а тому виступає як необхідність, форма якої, однак, не є фатальною. Можливість — це сукупність реальних умов і тенденцій, які за певних детермінуючих дій здатні породити відповідну їм дійсність. У давньогрецькій філософії елеати та мегарці заперечували реальність можливого, вважаючи єдино можливим лише дійсне. Парменідвважав буття тотожним дійсності, оскільки "лише буття є, а небуття немає". У той же час стародавні греки використовували багатозначне поняття "ще небуття" (меон), котрим, фактично, вводили ідею можливості. Суперечливим меонічним статусом наділяли, зокрема, матерію Аристотельі Августин.Специфічний характер можливості відбиває поняття "вже небуття", що його у XX столітті застосовує Гайдеггер.Представники механістичного матеріалізму XVII - XVIII столітть абсолютизували дійсність, ототожнюючи її із всезагальною механічною необхідністю, а можливість — з випадковістю. Міркування Ляйбніцапро можливі світи, хоч і привели до згортання пізнавальних варіацій на користь "найкращого із світів", вплинули на розробку логіки. У XX столітті вагомі здобутки у цьому напрямі пов'язані з іменами Рассела,Хінтики, Крипке. Аналіз питання еволюцій можливого і дійсного виводить на низку проблем, пов'язаних із розвитком, становленням, деградацією, оновленням, самоорганізацією, актуалізацією тощо. Це дозволяє розрізняти абстрактні і формальні можливості — такі, що можуть перетворитися у дійсність, але не мають усіх необхідних для цього умов, і конкретні (реальні) — які мають об'єктивні умови для безпосереднього втілення у дійсність. Аристотель пов'язував питання переходу можливості у дійсність з рухом від потенції до акту (дивись акт і потенція). У формальній логіці поняття можливість і дійсність застосовуються як засадничі в теорії модальності.
МОЇЗМ (Мо Цзя) (Школа Мо) — напрям давньокитайської філософії, засновником якого був легендарний давньокитайський мислитель і політичний діяч Мо Ді (дивись Мо-Цзи). Школа моїстів існувала в епоху Чжаньго (V - III століття до нашої ери.). Найбільш продуктивні ідеї моїстів були органічно сприйняті і запозичені даосизмом та конфуціанством,з часів Мо Ді школа моїстів існувала у вигляді специфічної організації з жорсткою ієрархією, дисципліною та чітко визначеними політичними цілями. Член моїстської організації мав повністю коритися волі виборного "великого мужа" (цзюй-цзи) й вести аскетичний спосіб життя. Школа моїстів користувалася великою популярністю в тогочасному китайському суспільстві, що завдячувало основним принципам моїзму, сформульованим ще Мо Ді. До них належали наступні принципи: всезагальної любові, всезагальної користі, уникання та заборони надмірностей і пишноти, піднесення кмітливих і мудрих, силового протистояння війнам. Як основу, уособлення, найзагальніший приклад та гарант своїх принципів моїсти розглядали Небо (Тянь). Серед людей таким прикладом був досконало мудрий Юй — міфічний прадавній правитель Китаю та засновник першої китайської династії Ся. На початку III століття до нашої ери школа моїстів розкололася на дві (або три) гілки. Здобутки пізніх моїстів лежать здебільшого в сфері онтології та гносеології, що відрізняє їх від соціально-етичної спрямованості раннього маоїзму, зокрема, до проблем котрими опікувались пізні моїсти, відносяться проблеми: відповідності імені й речі, критерію істинності та можливостей людського пізнання загалом. (О.Бойченко)
МОЙСЕЙ КИЇВСЬКИЙ (1449 - 1520) — єврейський філософ, талмудист, коментатор Священного Письма, каббаліст. Народився в литовському містечку Шадов, за іншими даними — в Тарові під Києвом. Філософсько-богословську освіту здобув у Стамбулі, вивчав також астрономію. По закінченні навчання оселився в Києві, де невдовзі здобув репутацію знавця в усіх галузях рабинської літератури. Його наукова творчість у Києві збігається в часі з діяльністю тут інтелектуального осередка, представники якого перекладали на староукраїнську мову книги єврейських та арабських авторів з логіки, метафізики, астрономії та астрології, зокрема Маймоніда,Аль-Газалі та інші. До цих праць належали — "Аристотелеві врата", "Логіка Авіасафа","Словесниця Мойсея Єгиптянина". Втім, зв'язок між діяльністю цього осередка та інтелектуальним оточенням Мойсея Київського досі не досліджений. Між 1482 та 1495 роками Мойсей Київський написав трактат про європейський календар "Підґрунтя високосного року" та уклав граматику івриту "Книга граматики". У 1495 році, після вигнання євреїв із Великого князівства Литовського, вчений змушений був залишити Київ. Відтоді його почали іменувати Мойсей Га-Голе (Вигнаний). Після десяти років мандрів та різноманітних пригод він оселився в Кафі, де й помер. У своїх каббалістичних працях Мойсей Київський приділив значну увагу розробці філософської проблеми, пов'язаної з тим, яким чином необмежений часом та простором Творець може виявити себе у матеріальному світі. Згідно із його вченням, пророки в своїх видіннях бачили не самого Творця, який є недосяжним навіть для янголів, а створений Ним образ. Що стосується промов Господа, що їх чули обранці, то вони є породженням Святого Духа, який перебуває у тварному світі. Мойсей Київський також стверджував, що при народженні кожної людини Бог створює особливий астральний образ, який супроводжує її протягом усього життя. Цей небесний двійник є непомітним, але якщо віруючий досягає певного духовного рівня, він починає його бачити, і це засвідчує, що він досяг рівня пророка. Основні твори: "Скарбниця" (пояснення до коментаря Тори, написаного Авраамом ібн Езрою); "Лілія таємниць"; "Брама справедливості"; "Книга Творіння".
МОКЛЯК Микола Миколайович (1937, село Мироцьке Київської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Доктор філософських наук (1989), професор (1991). Від 1967 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1985 року — завідуючий відділенням соціальної філософії інституту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері соціальної філософії. Має близько ста наукових праць. Основні твори: "Соціально-професійні переміщення на соціалістичному промисловому підприємстві" (1979); "Соціальні відносини: структура і форми виявлення" (1986); "Феномен воєнно-політичного конфлікту в сучасній етнополітичній ситуації", у співавторстві (1995).
МОКША (санскрит — звільнення від чогось, уникнення небезпеки, остаточне спасіння душі, відмова) — одне з ключових понять індійської релігійно-філософської традиції, яке позначає звільнення від циклу перероджень у колі феноменального світу страждань та мінливості. Поняття мокша широко використовується в індуїзміта джайнізмі, меншою мірою — в буддизмі.Серед чотирьох життєвих принципів, вироблених в індуїзмі, а саме: дгарми — закону, артхі — користі, ками — насолоди, мокша посідає вище місце, виступаючи кінцевою метою релігійного досвіду та філософського пізнання. (Ю. Завгородній)
МОЛЕШОТТ Якоб (1822, Хертогенбос, Нідерланди — 1893) — німецький філософ, фізіолог. Разом із Бюхнеромі Фогтомзапочаткував матеріалістичний напрям, що спирався на медицину та природознавство. Вивчав медицину в Гайдельберзі. Від 1847 року — приват-доцент, викладав фізіологію в Гайдельберзькому університеті. У студентські роки брав участь у русі за демократичні перетворення у Німеччині. Від 1856 року — професор фізіології в Цюриху, в 1861 році викладає в Турині. У 1876 році обирається сенатором парламенту Італії. У 1879 році переїздить до Рима і працює лікарем та професором фізіології. Полемізує з антропологічним матеріалізмом Фоєрбахаз приводу наріжних питань природознавства. Матеріалізм Молешотта знаходився у річищі філософського обстоювання потреб розвитку природничих наук у середині XIX століття. Зміст матеріалістичного вчення Молешотта охоплював кілька провідних тез: невіддільність матерії і сили; цілковита фізична зумовленість свідомості; принцип збереження матерії; жорсткий детермінізм. У галузі моралі й етики Молешотт віддавав перевагу утилітаризму. Основні твори: "Колообіг життя в природі" (1852); "Причини і дії у вченні про життя" (1868).
МОНАДА (грецькою μονάς — одиниця, неподільне) — найпростіша, неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Термін "монада" вживається у філософських системах Піфагора, Бруно, Кузанського.Вчення про монаду, як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що є універсальними першоелементами буття, є центральним у філософії Ляйбніца,який створив спеціальне вчення — "монадологію". У сучасній філософії поняття, близькі за змістом до монади, використовуються представниками філософських напрямів, що дотримуються принципу плюралізму. Близькими за змістом до поняття "монада" є поняття "субстанційний діяч", "особа", що позначають динамічні духовні "істоти", які становлять "живе" буття. Ці поняття вживають в ученнях персоналізму та інтуїтивізму.
МОНІЗМ (від грецького μόνος — один, єдиний) — філософський концепт,який визначає першість "одного", "єдиного" стосовно множинного (плюрального), різноманітного. Застосовується найчастіше у метафізиці, онтології, епістемології, соціальній філософії. Термін "монізм" увів в обіг Вольф у контексті дискусії з проблеми про співвідношення душі й тіла. Моністами він уважав тих філософів, які визнавали лише один бік цього співвідношення на противагу другому, тобто — або душу, або тіло. В історії філософії концепт монізм невіддільний від плюралізму,алеце не означає: 1) що один із них завжди заперечує другий або його редукує; 2) що кожний із них не може бути самодостатнім. Нарівні метафізики й онтології осмислення ситуації взаємного заперечення та несумірності монізму і плюралізму притаманне філософії Парменіда.Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінливим, суперечливим і різноманітним, становить цілковиту видимість і, отже, небуття. У новітні часи прикладом жорсткого (редуктивного) монізму є ортодоксальний марксизм,який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарактернішою формою співвідношення монізму і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософської концепції), як одночасне співіснування монізму в одному аспекті та плюралізму — у другому. Так, у філософії Спінозимонізм співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц,навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моністом (усі монади— це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності монізму є низка філософських концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального монізму". До них, зокрема, належить концепція "чистого досвіду" Джеймсата опертий на неї (частково) нейтральний монізм Рассела.Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину",яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти,залежно від застосування до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального монізму (але не сам термін) присутня у концепції італійського філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували — німецький філософ Риль, представники "нового реалізму" (дивись Реалізм новий).(Н. Поліщук)
МОНОТЕЇЗМ (від грецькького μονος — єдиний, θεος — Бог) — форма вірувань і культу, що полягають у поклонінні єдиному Богу. Єдинобожжя складається зазвичай у сформованих етносів, за досить розвинутих економічних умов та активних господарських зв'язків, а також централізованої державності. Важливими чинниками становлення монотеїзму були імперська політика держав-переможниць щодо вірувань інших племен і народів, а також місіонерська діяльність жрецтва. За таких умов у стародавніх державах і склалася, приміром, віра в єдиного вавилонського Мардука, юдейського Яхве або християнську Трійцю. Тенденція до монотеїзму мала місце і в давньоукраїнській релігії, але була перервана запровадженням християнства. Монотеїстичні релігії утримують чимало й політеїстичних ознак, зокрема віру в ангелів, лихих демонів, пророків тощо. І все ж Бог у монотеїстичних релігіях — гносеологічно й етично вища форма надприродного. Він — вседосконала особа, в якій людина в ірраціонально-відчуженому світі шукає сенсу свого життя. З монотеїстичними релігіями пов'язані формування і розвиток богословської думки, релігійної філософії та етики. (Б. Лобовик) Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.) |