СЛОВНИК 97 страница

ХВИЛЬОВИЙ (Фітільов) Микола Григорович (1893, село Тростянці Харківської губернії — 1933) — український поет, прозаїк, культуролог, ідеолог українського Відродження 1920-х років, організатор низки мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, ПРОЛІТ, ФРОНТ, журналу "Літературний Ярмарок" та інше). Філософські погляди розвивав у художніх творах та публіцистиці під маскою державної комуністичної ідеології, за допомогою прийомів, названих ним "свідоме парикмахерство", "запах слова" та інших езопівських кодів, спираючись на близькі йому висловлювання офіційних ідеологів. Основною ідеєю публіцистики Xвильового була візія азіатського ренесансу й пов'язана з нею концепція культурної революції в Україні. Україна завдяки своїй специфіці європейської колонії євразійської імперії може і повинна стати промотором ренесансу Азії. Для цього вона мусить сама вийти зі стану провінційного "Сонгороду". Іронічно перефразуючи революційні гасла типу "Дайош Європу", Xвильовий сформулював гасла "Дайош інтелігенцію, робітничий клас, Європу", "Геть від Москви" тощо. Це означало плекання інтелігенції й притягнення її до державобудівництва, українізацію робітництва і спілку його з селянством, підйом рівня мас до рівня культурної еліти, підйом рівня самої еліти до кращих взірців європейської культури, вироблення за допомогою цієї еліти психологічного типу української "фаустівської"людини. Ця концепція протиставлялася сталінсько-зміновєхівській концепції відродження великої імперії, творення автарксичного господарства, що базується на централізованій експлуатації мас, керованих новою ведучою верствою. Відповідна концепція культурної революції була протиставлена пролеткультівській та сталінській концепціям, спрямованим на нівеляцію культури до рівня маскультури та на звуження культури до технічних навичок. В основі історіософії і культорології Xвильового лежить циклічна модель еволюції, подібна моделям "євразійців". Якщо євразійці спиралися на циклічні моделі Данилевського, Шпенглера, Леонтьєва, на солідаризм Муссоліні та соціал-дарвінізм Ніцше, то Xвильовий в основу своєї моделі поклав ідеосимвол Христа. Як і Курбас, Тичина, Xвильовий належав до того ідейного напряму, що йде від Сковороди, Юркевича, В. Соловйова, Бєлого, зближається з антропософією філософа-містика Штайнера. Символікою штайнерівської циклічної моделі еволюції людини до переображення її в духа свободи просякнута вся апокаліптика Xвильового. Але в штайнерівську візію майбутньої культури "народу Христа" (Євразію) Xвильовий вніс ідею специфічної місії українського народу в духовно-матеріальній еволюції людства. Практика й теорія вітаїзму, "акромантики" Xвильового нерозривна з історіософією. Завданням епохи "горожанських воєн" є революція для духу, гармонізація — спираючись на силу одухотворення мистецтва, живого слова, евритмію Штайнера — розуму почуття і волі в приспаній імперією людині. Підпорядковані актуальним вимогам доби, політичні погляди Xвильового видозмінювалися, але в основі своїй близькі соціалізмові Франка, Дрогоманова, боротьбістам, деяким течіям анархізму та робітничої опозиції. Переслідуваний режимом, Xвильовий покінчив із собою. (М. Плющ)

ХИБА НАТУРАЛІСТИЧНА — поняття, започатковане Муром для спростування натуралізму в етиці, заперечення визначення морального емпіричними або метафізичними поняттями (коли благо саме по собі визначається тим, що сприяє життю). Поняття хиба натуралістична є семантичною конкретизацією логічного основоположення Г'юма (а також Канта) про хибність виведення належності, в тому числі моральної, з буття або неприпустимість переходу від дескриптивних положень існування до нормативних положень належності (неправомірно з положення "хиба є корисним" виводити "ти повинен зробити хибу"), що набуло подальшого розвитку в деонтичній логіці Маллі, Менгера і було узагальнене як "дилема Йоргенсона". Відповідно, такою ж хибою буде зводити об'єктивну значущість етичних норм до предметів і фактів соціальних та герменевтичних наук, які в змозі тільки описати моральні системи, норми та цінності окремих суспільств, а не обґрунтувати їх раціонально. Враховуючи хибу натуралістичну, представники комунікативної теорії (Апель, Габермас) звертаються до онтології інтерсуб'єктивності (дискурсу) як метаінстанції обґрунтування моральних належностей. З огляду на екологічну кризу поширюється тенденція метакритичної критики хиби натуралістичної, зокрема Йонасом, який заперечує ціннісно нейтральний статус природи, онтології фактичності загалом. Підсумовуючи ці дискусії, Гесле зазначає, що відмінність положень існування й належнісних аж ніяк не означає, що усе те, що є, доконечно суперечить тому, що повинно бути, а тільки свідчить, що те, що повинно бути, аж ніяк не випливає з того, що є. Гесле прагне поєднати суще й належне на засадах осучасненого теорією інтерсуб'єктивності об'єктивного ідеалізму. (А.Єрмоленко)

ХІЛІАЗМ мілленаризм (від латинського χῑλιάς — тисяча) — тисячолітнє Царство Боже на Землі та вчення про нього. Ідея хіліазму базується на провіщеній біблейськими пророками ідеї земного царювання Месії. У християнстві хіліазм — тисячолітнє царювання Ісуса Христа, яке встановиться з його другим пришестям, обітниця про що міститься у текстах Нового Завіту. На Заході більше поширене поняття "мілленаризм". Існують два погляди на друге пришестя Христа на Землю: або перед його тисячолітнім царюванням (премілленаризм), або після (постмілленаризм). Xіліазм, або мілленаризм, є органічною складовою християнської есхатології. Хіліастичні мотиви вплинули на формування есхатологічного типу історичної свідомості, в тому числі в його поза або квазірелігійних формах. Різноманітні суспільно-утопічні побудови, навіть апелюючи до секуляризаційної соціально-політичної практики, історично виявлялися перетвореними формами хіліазму. (С. Головащенко)

ХІНТІККА Яаакко (1929, Вантамаа, Фінляндія) — фінський логік і філософ. Філософську освіту отримав у Гельсінському університеті. В 1953 році захистив докторську дисертаці. В 1954-1964 роках працював у Гарвардському та Гельсінському університетах, від 1964 року — у Стенфордському університеті та Академії наук Фінляндії. Від 1968 року —професор університету Флориди у місті Таллахассі. Наукова діяльність Xінтікка розпочалася з розробки концепції модельних множин, яка виявилася дуже ефективною для побудови доведень повноти логічних систем. У наш час модельні множини Xінтікка застосовуються з цією метою не тільки в царині класичної, а й некласичної логік. На базі цього поняття Xінтікка побудував спочатку семантику для логіки висловлювань і логіки предикатів, а потім семантику для модальної логіки. Окрім цього, вчений запропонував цікаве застосування модельних множин для дослідження вітгенштайнівської "образної теорії мови" і кантівської філософії. Другою значною роботою Xінтікка стала його теорія дистрибутивних нормальних форм, які він розглядав як узагальнення поняття довершеної нормальної форми. Ця теорія отримала важливе логічне та філософське застосування. На її основі Xінтікка розробив концепцію глибинної та поверхневої інформації, на базі якої запропонував оригінальне вирішення проблеми співвідношення аналітичного та синтетичного у людському пізнанні. Результати своїх досліджень з цієї проблематики Xінтікка застосував як для аргументованої критики логічного позитивізму, так і для аналізу філософських поглядів багатьох мислителів минулого. Важливим внеском Xінтікки у розвиток сучасної логіки стала побудована ним теоретико-ігрова семантика, в основу якої покладена ідея активного характеру людського пізнання. За Xінтіккою, процес пізнання ґрунтується на взаємодії суб'єкта і реальності і являє собою своєрідну гру суб'єкта з природою; на базі теоретико-ігрової семантики було запропоноване нове трактування логічних кванторів. Xінтікка, поряд з Кангером і Крипке, був одним із перших, хто заклав основи семантики можливих світів. Втім, концепція можливих світів Xінтікки в ряді пунктів відрізняється від стандартної, запропонованої Крипке. Якщо останній виходить з ляйбніцівського трактування співвідношення можливого і реального, то Xінтікка бере за основу точку зору Канта. На його думку, поняття реального є більш фундаментальним, ніж поняття можливого, що являє собою лише перекомбінацію існуючого у мисленні. В роботах Xінтикки можливі світи незрідка розглядаються як "можливі напрями розвитку подій". Це насамперед пов'язано з його інтересом до епістемічної інтерпретації модальностей, з особливим трактуванням кванторів в модальних та інтенсіональних контекстах, з подоланням труднощів, пов'язаних з побудовою алетичної логіки. Xінтікка був одним із перших, хто систематично почав розробляти епістемічну логіку. Класичним доробком у цій галузі є його праця "Знання і віра".

Основні твори: "Дистрибутивні нормальні форми у численні предикатів" (1953); "Дві статті із символічної логіки" (1955); "Знання і віра" (1962); "Моделі для модальностей" (1969); "Логіка, мовні ігри та інформація" (1973); "Час і необхідність" (1973); "Метод аналізу" (1974).

ХОЛІЗМ (голізм) (від грецького holos — цілий, увесь) — методологічний принцип та світоглядна концепція, що стверджують цілісність і неподільність матеріального і духовного світу. Термін "холізм" вперше запроваджений південноафриканським філософом Сметсом у 1926 році, який висунув формулу холізму: "Ціле більше за суму його частин". Сметс вважає цілісність найвищою філософською категорією, яка синтезує суб'єктивне і об'єктивне та є останньою реальністю буття. Виразом холізму є процес еволюцій, що породжує нові об'єкти як цілісності; вищою формою цілісності є людська особистість. Попри певну суб'єктивність та містичність тлумачення Сметсом і його послідовниками змісту холізму, останній, як реакція на механістичну і антропоморфічну інтерпретацію природи, набув вагомого значення в сучасній філософській думці. Витоки холізму сягають давньогрецької філософії, зокрема апорій Зенона відносно перервності —неперервності просторового і часового континууму, вчення Парменіда про єдність і нерухомість буття, ідеї Платона про цілісність як немножинність. Елементи холізму пронизують вчення Ляйбніца про монади як прості і незнищенні цілісності, що не мають частин. У XX столітті ідеї холізму отримали розвиток в концепціях "творчої еволюції" Бергсона, "процесуального холізму" Вайтгеда, віталізму, гештальтпсихології, працях Лемана, Мейер-Абіха, Холдейнатощо. Принципи холізму використовуються у тезах Дюгема-Куайна та Куна-Феєрабенда про системний характер фізичних теорій. Фундаментального обґрунтування надала холістичним ідеям квантова механіка, яка довела нерозкладність фізичних станів на елементи і множини, узаконила статус ймовірностей в описі фізичного світу і поглянула на Всесвіт, включаючи і дослідника-спостерігача, як на неподільну, цілісну монаду (ідеї Бора, Бома, Белла, Фока та інших).

ХОЛТОН (Голтон) Джон (1922, Берлін) — американський фізик, історик науки; засновник концепції тематичного аналізу, представник історичної школи постпозитивізму. Навчався в Оксфорді, закінчив Гарвардський університет, де в 1948 році отримав ступінь доктора. Професор фізики й історії науки Гарвардського університету. Утверджуючи тісний зв'язок науки, філософії та соціології науки, який дозволяє виявити та пояснити джерела наукової раціональності, еволюцію та динаміку концептуальних зрушень, Xолтон вводить в методологію науки поняття "тема", під яким розуміє такі глибинні детермінанти мислення і відносно усталені структури, що відтворюються за будь-яких революційних змін у науці, дозволяють об'єднати зовнішньо несумірні та суперечливі теорії, забезпечують спадкоємність знання та визначають конкретний спосіб наукової діяльності. На думку Xолтона, введення "тем" дозволяє описати процес виникнення нового знання як подію, зумовлену перетином трьох траєкторій: індивідуальності вченого, стану науки та особливостей соціокультурного контексту епохи.

Основні твори: "Тематична уява в науці" (1967); "Тематичні витоки наукової думки: Від Кеплера до Ейнштейна" (1973); "Наукова уява. Курс лекцій" (1978).

ХОМЕНКО Ірина Вікторівна (1961, Небіт-Даг) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім Т. Шевченка (1982). Доктор філософських наук (1996), професор (1997). Від 1982 року працює в КНУ ім. Т. Шевченка, від 1987 року — на кафедрі логіки філософського факультету. Сфера наукових інтересів — логічний аналіз дискурсу, логічний аналіз дії, теорія аргументації.

Основні твори: "Логіка — юристам" (1998); "Логіка в задачах" (1998); "Логіка" (2000); "Еристика" (2000); "Основи логіки", у співавторстві (1996); "Дискурс еристичної комунікації"// "Філософська думка". — 2000. — № 2; "Логіка/Практикум" (2002).

ХОРНІ (Горні) Карен (1885, Гамбург — 1952) — німецько-американський психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів Xорні охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями Xорні в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному інституті (від 1920 року). Еміграція до США в 1932 році на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного інституту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, Xорні розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. Їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід Xорні від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 році з Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці Xорні: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за Xорні, можливі два сценарії — нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи — до, від та проти інших людей — спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. Xорні вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

Основні твори: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).

ХРАМОВА Вікторія Львівна (1933, село Перещепино Полтавської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Доктор філософських наук (1989). У 1958-1967 роках працювала в Головній редакції УРЕ. У 1967-1996 році — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні зацікавлення пролягають у галузі філософських проблем природознавства та філософії культури. Автор статей, розділів у колективних монографіях, а також індивідуальних монографій.

Основні твори: "Філософський аналіз проблеми співвідношення теорії і експерименту в релятивістській фізиці" (1974); "Категоріальний синтез теоретичного знання" (1984); "Цілісність духовної культури" (1995).

ХРИСИПП (280, Кілікія — 206 до нашої ери) — давньогрецький філософ, третій (після Зенона та Клеанфа) архонт школи стоїків (232-208). Зробив помітний внесок у логіку стоїцизму, відомий, головно, як систематизатор стоїцизму, передусім — системи Зенона. За словами Діогена Лаертського, без Xрисиппа не було б Стої. Значна частина праць Xрисиппа (за свідченнями античних авторів, їх він написав понад 705) містить роздуми з питань логіки. Збереглися фрагменти його твору "Логічні дослідження". Розробляв логіку висловлювань, здійснював спроби синтезу ідей Геракліта й Аристотеля, розробив значну частину термінології стоїків. Xрисипп першим чітко встановив тезу двозначності, що лягла пізніше в основу класичної логіки й математики, де йдеться лише про два значення істинності висловлювань —"істинне" й "хибне". Йому також належать перші кроки в царині аксіоматизації логіки; володів технікою визначення одних логічних констант через інші.

ХРОНОТОП (від грецького χρόνος — час; τόπος — місце) — універсальне поняття, яке означає нерозривний взаємозв'язок просторових та часових відношень. В науці хронотоп характеризує властиву події (однорідній низці подій або стану суб'єкта) просторово-часову визначеність, оформленість, завершеність. В літературі хронотоп — це словесне зображення не тільки місця, на фоні якого розгортається етичний сюжет або лірична ситуація, а й самого духу цього місця, притаманної йому особливої атмосфери. (В. Лук'янець)

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ — синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу художній образ виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність художнього образу є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття художнього образу введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX столітті трактування категорії художнього образу опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли художній образ розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка художнього образу за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність художнього образу (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння художнього образу як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування художнього образу як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмності у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття художнього образу дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження художнього образу як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність художнього образу зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. Xудожній образ є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу. (Т. Орлова)

ХУДОЖНІ МОВИ — системи мистецьких засобів, за допомогою яких художник осмислює, переживає і зображує дійсність у творах мистецтва. Xудожні мови є природними мовами, що склалися, як і словесні, впродовж тисячоліть історії культури. Як знакові системи художні мови відповідають функціональним вимогам, що висуваються до лінгвістичних систем. Вони формують передумови художнього сприйняття світу, є носіями різноманітних проявів творчої активності в духовній сфері (художнього мислення, образного синтезу, інтуїції, пам'яті, сублімації емоцій тощо), забезпечують художнє втілення і комунікацію. При цьому художні мови становлять окремий клас мов, що значно відрізняються від вербальних. Здебільшого знаки художніх мов не є умовними, вони тяжіють до реальних прообразів і зумовлені властивостями перцептивної сфери застосування. Кожному виду мистецтва притаманна своя система художніх засобів, що мають різну чуттєву основу, від якої залежать сенсоутворюючі складові художні мови (колір, простір, перспектива, світлотінь, гармонія, ритміка, контраст, темборація, тональність, лад тощо). Для більшості художніх мов не властива лексика з фіксованими змістами. Складові художніх мов, як-то колір, окремий звук чи рух, не мають чітко окреслених значень. Художнього змісту вони набувають в умовах користування і смислового навантаження, у зв'язках, у висловах, у композиції твору. Це відкриває для художніх мов додаткові можливості одночасно охоплювати різні семантики. Для художніх мов властивим є однозначний зв'язок художніх сенсів зі способом вислову. Це ускладнює їх переклад, співвіднесення з іншими лінгвістичними системами. Завдяки перцептивності та онтологічній зумовленості художні мови набувають якості неконвенційності, загальнозрозумілості. Чуттєва достовірність знакових систем мистецтва, психологічна виправданість їх семантики надають висловам художніх мов, творам мистецтва переконливості й впливовості. Вони впливають на почуття, оцінки, думки та дії людей. (Т. Орлова)

ЦАРСТВО БОЖЕ —релігійний образ та богословське поняття, зокрема у біблійній традиції, що охоплює ряд визначень сакральної реальності світу, безпосередньо керованого Богом, наділеного максимальною досконалістю, який є взірцем для духовного зростання віруючих та вдосконалення суспільного життя, а також метою та кінцевим пунктом історичного розвитку людства. У Старому Завіті образ Царства Божого мислиться за аналогією до традиційної земної монархії, подовженої на "всі віки" та "всі роди". У новозавітному трактуванні поняття "Царство Боже" збагачується насамперед морально есхатологічними та сотеріологічними визначеннями. Царство Боже зображено як очікуваний ідеальний стан світу, час якого наближається і настане після останнього суду над неправедними. Водночас Царство Боже є ідеальним духовним станом, внутрішнім виміром моральності: правди, духовної чистоти, розуму, "праведності, миру і радості у Дусі святім". Досягти цього стану зможуть лише праведні, ті, хто любить Бога. Прихід до Царства Божого означає і перетворення світу, і перетворення людини, освячення її Святим Духом, "народження згори", що і є справжнім спасінням. Образ Царства Божого трансформується у зв'язку із змінами у християнській топології. Поряд із традиційним образом "входження" до Царства Божого як переходу зі світу "історичного" до "вічності" народжується образ "Царства Небесного", як продукту граничної моралізації просторової опозиції "верх-низ". Цей образ розкриває віруючим "таємниці" сакрального світу. Зокрема, образ "гірчичного зерна", яке виростає "більше над усі зілля", яскраво ілюструє есхатологічні сподівання християн. З вірою у Божественність Христа та його місії пов'язані також визначення Царства Божого як Царства Христового.(С. Головащенко)

ЦЕХМІСТРО Іван Захарович (1937) — український філософ. У 1977 році захистив докторську дисертацію, професор (1980). Член-кориспондент Української академії інформатики (1992), академік Української Академії політичних наук (від 1997 року). Від 1990 року — завідуючий кафедрою теорії культури і філософії науки в Харківському університеті. Коло наукових інтересів — філософія науки, філософія культури, проблеми холізму, квантових властивостей світу. Опубліковано понад 140 наукових праць Цехмістро.

Основні твори: "Діалектика множинного і єдиного: Квантові властивості світу як неподільного цілого" (1972); "Пошуки квантової концепції фізичних основ свідомості" (1981); "Україна: Шлях у майбутнє через повернення до себе"//"Сучасність" — 2000 — № 10.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від латинського civilis — громадянський, державний) —

1) форма існування живих істот, наділених розумом;

2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом;

4) процес становлення громадянського суспільства;

5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація). Термін "цивілізація" запроваджений Мірабо (1757). На різних історичних етапах зміст терміну "цивілізація" зазнавав чималих змін та відповідних тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, та протягом наступного, досить тривалого відтинку часу, поняття "цивілізація" вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, — з першої половини XIX століття і до XX століття воно переважно застосовується для позначення певного стану суспільства. Як перше, "процесуальне", так і друге, "системне" тлумачення поняття "цивілізація" здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до середини XIX століття був у царині філософії історії визначальним. З другої половини XIX століття цивілізація стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. У Данилевського і Шпенглера цивілізація тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (за Данилевським, це — культурно-історичні типи, за Шпенглером — культури); у Тойнбі це — основна складова одиниця історичного процесу. Цивілізаційний підхід в дослідженні історичного буття посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття цивілізації. При цьому кожна цивілізація також розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, що в ньому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається не як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище-нижче", "гірше-краще", а насамперед — як поступ, в якому кожна цивілізація в ході самовизначення і самореалізації збагачує своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності. (І. Бойченко)

ЦИВІЛІОГРАФІЯ — соціально-філософська дисціпліна, що ставить на меті осмислити феномен виникнення і становлення цивілізації як цілісності. Цивіліографія намагається створити загальну теорію цивілізацій шляхом пошуку певних інваріантів, що є спільними для усіх цивілізаційних версій, породжених людством. У межах цивіліографічної парадигми людство — це "цивіліобудівний" організм, плідне креативне середовище, яке на певному щаблі розвитку органічно породжує цивілізаційні форми; останні утворюють обмежену множину (адже природа людського соціуму не дає підстав для висновку про безмежну кількість можливих соціальних форм). Цивіліографія разом з тим має виразний історіософський зміст і може тлумачитися як цивіліософія (пошуки сенсу цивілізації). (В.Заблоцький)

Поиск по сайту: