СЛОВНИК 22 страница

Основні твори: "Великий діакосмос (світоустрій)".

ДЕМОНІЗМ (від грецького δαίμων — божество) — форма прадавніх вірувань, що полягала в уявленнях про існування надприродних істот —демонів як безплотних сутностей. Властивий різним релігіям — юдаїзмові, християнству, ісламу, відбиваючи їхню спадщину. Згідно з демонізмом, душі людей і тварин є духами, які можуть вільно залишати тіло, вселятися в інший предмет, перетворюючи його несподіваним чином (палицю — в людину і тому подібне). З часом, уявлення про демонів послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів. Демони відомі у міфології багатьох народів: у стародавніх римлян це були генії — покровителі роду й місцевості, у давньоукраїнській міфології — мавки, дідьки, домовики, лісовики тощо. (Б. Лобовик)

ДЕМЧУК, Петро Іванович (1900, Городенка Івано-Франківської обл. — 1937) — український філософ. Закінчив Віденський університет, аспірантуру Українського інституту марксизму. Науковий співробітник кафедри соціології філософсько-соціологічного відділення інституту, пізніше — професор, завідуючий кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського інституту радянського будівництва і права. У філософській дискусії початку 30-х рр. звинувачувався у "деборинщині". За надуманим звинуваченням заарештований (1933) і розстріляний; 1961 р. посмертно реабілітований. Постать Демчука як філософа і науковця є суперечливою. З одного боку, Демчук був змушений адаптуватися до реалій свого часу, а з другого — був освіченою людиною, виявляв здатність чинити сміливо і нестандартно за умов тоталітаризму. У 1928р. він розпочав у пресі полеміку з "механістом" Семковським. У тогочасних ідейних розмежуваннях — діалектик, учень лідера "гегелізованого марксизму" на Україні Юринця; автор книги-маніфесту цього напряму — "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930), зі схвальною передмовою Юринця. Лейтмотиви книги були співзвучними міркуванням "шанувальника" Гегеля Леніна, але ніяк не відповідали жорсткій позиції "затятого гегельянця" Сталіна. Разом з Юринцем Демчук започаткував так звану "критику сучасної буржуазної філософії". Ця (представлена статтями і об'ємною книгою) частина спадщини Демчука занадто політизована і однобічна.

Основні твори: "Як професор Семковський ліквідує діалектичний матеріалізм" (1928); "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930); "Розклад сучасної буржуазної філософії" (1931).

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА — розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав пращо "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме деонтичної логіки. Однак ідеї німецького вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіків — у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англійський філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі. Однак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки. Австрійський учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Деонтична логіка" була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінським філософом і логіком Врігтом у 1951 р. Виділяють два основні етапи становлення деонтичної логіки. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (так звана деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У деонтичній логіці розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії; в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ДЕОНТОЛОГІЧНА і ТЕЛЕОЛОГІЧНА ЕТИКИ — парадигми в філософії моралі, які традиційно поділяють етичні концепції та погляди на дві гілки: етика обов'язку і етика блага; етика справедливості та етика турботи, піклування. Деонтологічною зветься етика, яка вважає певні дії добрими, інші — поганими незалежно від наслідків, а з огляду на їхню відповідність чи невідповідність принципу, переконанням, обов'язку; телеологічною зветься етика, яка оцінює моральнісність дії залежно від її результату. Класичним прикладом деонтологічної етики є етика Канта, телеологічної етики — етика Бентама, Дж. Ст. Мілля. Дихотомія деонтологічної і телеологічної етики конкретизується Вебером у протиставленні етики переконання та етики відповідальності. Комунікативна теорія (Апель, Габермас) прагне поєднати ці дві гілки етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації, сформульованому Габермасом: "Кожна значуща норма повинна відповідати умові, згідно з якою, наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками". (А. Єрмоленко)

ДЕПЕНЧУК, Надія Павлівна (1920, смт. Гречани Хмельницької обл. — 1992) — український філософ. Закінчила біологічний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1946). Доктор філософських наук (1972), професор (1983). Від 1959 р. — в інституті філософії НАНУ, від 1974 р. — завідуюча відділенням філософських питань природознавства, від 1984 р. — завідуюча сектором філософських проблем біології та екології відділення логіки наукового пізнання та філософських питань природознавства. Досліджувала філософські питання біології та екології; зробила вагомий внесок як популяризатор науки.

Основні твори: "Симетрія і асиметрія в живій і неживій природі" (1963); "Матеріалістична діалектика і методи біологічних досліджень" (1973); "Матеріалістична діалектика і концепція доповняльності", у співавторстві (1975); "Науково-технічна революція і сучасне природознавство", у співавторстві (1978).

ДЕРЖАВА — відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення). Найважливіші ознаки держави полягають у наступному. По-перше, держава контролює поведінку людей у межах державних кордонів: те, які саме аспекти поведінки вона контролює, залежить від особливостей самої держави. По-друге, щоб здійснювати управління, ця суспільна установа повинна володіти владою. Оскільки у багатьох випадках здатність регулювати поведінку людей неможливо реалізувати без застосування примусу, то наявність апарату примусу характерна для будь-якої держави. Третя ознака держави — це всеосяжність державної влади: тобто йдеться про владу над усіма людьми, що населяють певну територію (а не про владу однієї людини над іншою чи владу окремої людини чи групи осіб над іншою групою осіб). Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою, або суверенною. Проте цією останньою ознакою не володіють повною мірою різного роду залежні державні утворення (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, суб'єкти конфедеративних чи союзних утворень і т. п.). Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету може бути наслідком добровільного визнання цими державами певних повноважень наддержавних міжнародних установ. У зв'язку з тим, що державна влада є суверенною та неподільною на даній території, держава прагне захищати себе від зовнішніх втручань, спрямованих проти суверенітету (від завоювання тощо). Отже, держава повинна володіти силою, здатною захищати суверенітет — мати армію. Визначення різновидів держави (типологія держави) — традиційна тема політичної філософії. До класичних Платон — Аристотель) належить поділ на типи державного управління у залежності від кількості осіб, які зосереджують в своїх руках повноту влади. Це так званий тричленний поділ: один, кілька (група), всі (народ). Застосування додаткової ознаки — законні та незаконні види правління — дало змогу перетворити цей поділ у шестичленний (законні: монархія, аристократія, демократія; незаконні: тиранія, олігархія, охлократія). Історичний досвід показує багато різноманітних модифікацій кожного із цих шести типів. XX ст. дало підставу поділяти держави на демократичні (див. Демократія) і тоталітарні. У залежності від будови (структури), сучасні держави поділяють на унітарні, федеративні та конфедеративні. За етнонаціональною ознакою держави поділяють на надетнічні (багатоетнічні), національні та багатонаціональні. (В. Лісовий)

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ — концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група — концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами. Що стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи — концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьких держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що вищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури, її ще називають ліберальною (див. Лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави. Одні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо. (В. Лісовий)

ДЕРРИДА, Жак (1930) — французький філософ, лідер деконструктивістського напряму в сучасній філософії постструктуралізму. Закінчив Вищу нормальну школу, викладав у Сорбонні, був асистентом Рикера. Нині викладає у Вищій школі досліджень в галузі соціальних наук (Париж). Філософська система Дерриди дуже синтетична. Синтезові були піддані — філософська традиція Нового часу (Модерн), французький структуралізм (Барт, Фуко, Леві-Стросс), німецька традиція (Ніцше, Гуссерль, Гайдеггер), психоаналіз (Фройд, Лакан). Переосмислюючи тексти західноєвропейської метафізики з характерним для неї, за термінологією Дерриди, "онто-тео-телео-фало-фоно-лого-центризмом", він критикує філософський Модерн за його монологічність, зосередженість на окремих поняттях, розуміння буття як наявності. Ця критика оформилася у такий спосіб філософування, як деконструкція, який, долаючи метафізику в тексті, показує обмеженість і вичерпаність тих форм філософування, які наразі використовувалися провідними напрямами класичної і сучасної західної філософії. Деконструкція полягає у знаходженні в текстах опорних понять і метафор, які вказують на несамототожність тексту та познаки його перегуків з іншими текстами. Метафізичне мислення схильне до затирання цих познак, у той час як "живе теперішнє", за Дерридою, не існує у чистому вигляді (як таке), а є полем співіснування як відбитків минулого, так і контурів майбутнього. У тексті завжди від початку присутні повтори, копії, сліди і тому подібне, тому він є витвором, на тілі якого знаходимо познаки "включення" текстів, що їх неможливо звести ні до якого синтезу. Найважливішим неологізмом філософії Дерриди є логоцентризм.

Основні твори: "Про граматологію", "Письмо і відмінність", "Голос і феномен" (1967); "Поля філософії", "Розсіяння" (1972); "Шпори. Стилі Ніцше" (1978);"Поштова листівка: від Сократа до Фройда і далі" (1980); "Психея: Винахід іншого" (1987).

ДЕСКРИПЦІЯ (від латинського descriptio — опис, визначення) — спеціальна конструкція, що відіграє у формалізованих мовах роль додаткових (порівняно з вихідним словником) власних і загальних імен. У природних мовах цю функцію виконують словосполучення типу "той (та), який (яка)" і "такий (така), що" або артиклі — відповідно означені (означені дескрипції) і неозначені (неозначені дескрипції).

ДЕСТРУКЦІЯ — одне з центральних понять онтології Гайдеггера, що означає не "негацію" чи "руйнування", а стратегію оновлення філософської метафізики Заходу, її переосмислення й нове прочитання, сходження до дедалі більш зрілих станів. Деструкція — це завжди жива практика позитивного смислобудування, смислотворчості, спонтанне саморозгортання філософської думки. Словом "Деструкція" Гайдеггер намагався підкреслити, що його уявлення про індетерміністський процес історичного становлення культури філософування суттєво відрізняється від усіх попередніх: від ніцшеанської "переоцінки усіх цінностей", гегелівського "зняття", марксистського "заперечення заперечення", кантівської "критики". За Гайдеггером, деструктурувати будь-який стародавній текст означає не ліквідувати, а творчо поновити, перепрочитати, переписати його. Така деструкція тексту включає дві епістемічні операції. 1) Розбір стародавнього тексту на його найпростіші "смислоносії" (носії базових метафор, інтуїцій, архетипових смислів, образів), тобто на елементи, які все ще здатні нести одвічні смисли тієї культури, яку репрезентує даний текст. Ця епістемічна операція руйнує архаїчну структуру тексту, його цілісність, замкнутість і породжує уявлення про анігіляцію тексту. Але це уявлення є ілюзією: текст вмирає у формі архаїчної структури, щоб відродитися в культурі деструктора вже у формі нової структури. 2) Відродження цієї нової структури за допомогою операції конструювання. У ході цієї операції деструктор підшукує або створює для елементів смислоносіїв стародавнього (або чужого) тексту адекватні деривати в мові своєї культури і з них, відповідно до своєї інтуїції, конструює нову структуру тексту. В результаті стародавній текст відроджується у вигляді нової структури. Це і є той процес "смислобудування", який у Гайдеггера позначений словом "destruktion", а в Деррида — спочатку метафорою "прочитання", а потім неологізмом "деконструкція". (О. Соболь)

ДЕТЕРМІНІЗМ (від латинського determino — визначаю, обмежую) — філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Детермінізм відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Детермінізм фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена. Центральним у детермінізмі є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте детермінізм не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, наприклад, умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо. Недоліком старого детермінізму, який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив детермінізм до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси — заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж — соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип детермінізму обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця).

ДЕЦИОНІЗМ (від латинського Decisio — рішення) — філософське вчення, яке на противагу когнітивістський позиції (філософія Канта, філософія комунікативна), заперечує можливість раціонального обґрунтування (легітимації) норм, цінностей та цілей, а отже, й виправдання універсальних (які були б обов’язковими для усіх розумних істот) домагань значущості належнісних висловлювань; редукує таку легітимацію до ірраціонального рішення. Термін "decision", як юридичний, ввів німецький філософ Шмітт, який стверджував, що будь-який акт судочинства передбачає вольове рішення, яке не можна раціонально обґрунтувати. У філософії екзистенціалізму поняття "decision" як морально-практична категорія є також і категорією існування. В аксіології така позиція розроблялась німецьким соціологом Вебером, який, виходячи з концепції взаємодоповнюваності вільної від цінностей раціональності науки й ірраціональності цінностей, вибір між цінностями відносив до ірраціонального рішення. Представник системної соціології Луман розвиває цей підхід в теорії легітимації, за якою конкретна норма є легітимною, якщо вона є легальною, тобто набуває чинності в процесі прийняття рішення більшістю голосів (наприклад, в парламенті). (А. Єрмоленко)

ДЖАЙНІЗМ — індійська неортодоксальна релігійно-філософська система, заснована близько VI — V ст. до н.е. мандрівним проповідником Вардгаманою. У давній Індії джайнізм становив собою третю за значенням релігійну традицію після брагманізму й буддизму, набувши поширення переважно у центральних областях. Ядром літератури джайнізму і одним із його напрямів є сакральний канон. Метафізика джайнізму виступає дуалістичною системою, поділяючи все існуюче на дві вічні та неподільні субстанції або сутності: душу або живу субстанцію (джива), яка притаманна таким природним силам, як вітер та вогонь, а також рослинам, тваринам та людям; та недушу або неживу субстанцію (аджива), яка включає матерію, простір, час, ефір. У залежності від ступеня пов'язаності з адживою, джива може виступати у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В стані недосконалого буття джива, перебуваючи у поєднанні з матерією (кармою), втрачає свої потенційні якості, зазнаючи страждань; у стані ж досконалого буття джива позбувається матерії (карми), досягаючи звільнення. Відповідно до двох видів буття, джайнізм поділяє пізнання на недосконале та досконале. Абсолютне знання становить один з аспектів звільненої свідомості, це — вища мета. Ідеї "практичної філософії" спричинили широку популярність прагматизму, активізація якого спостерігається і наприкінці XX ст. (неопрагматизм — Льюїс, Куайн).

Основні твори: "Принципи психології" (1890); "Різноманітність релігійного досвіду" (1902); "Плюралістичний всесвіт" (1909); "Нариси з радикального емпіризму" (1912).

ДЖИВА (санскрит — живий, сповнений життя, жива істота, основи існування або життя, душа) — поняття індійської релігійно-філософської традиції для позначення первісного "життєвого начала в людині". Свого розвитку набуло у джайнізмі, де джива — душа, жива духовна монада, що вважається однією із субстанцій. Дживі притаманні свідомість, непротяжність, здатність до діяльності, її не можна зруйнувати. Не має джива і конкретного акту свого створення. Вона наділена моральним змістом, знанням, вірою, необмеженою енергією та блаженством. Джива може перебувати у двох станах буття: недосконалому і досконалому. Якщо недосконалий стан дживи виникає через її поєднання з матерією, то досконалий, навпаки, характеризується звільненням дживи від матерії. Критерієм набуття цих станів є, відповідно, неадекватна або адекватна діяльність дживи. Вважається, що у світі існує велике число дживи. Вони еволюціонують під впливом часу від стану повної нерозвиненості (неорганічні речовини, рослини) через розвинений стан (тварини, люди, боги) до стану досконалості або звільнення. Стан звільнення або мокша (чи нірвана), який виступає релігійним ідеалом у джайнізмі, визначається як емансипація дживи від кармічної речовини. (Ю. Завгородній)

ДИДРО, Лені (1713, Лангре — 1784) — французький філософ-матеріаліст. Освіту отримав в єзуїтському колежі в Парижі. Був чільним автором та редактором (до 1757 р. разом з Д'аламбером) славетної французької "Енциклопедії" (1750 — 1765). У своїх творах Дидро проводить думку, що в історії людства має місце певний прогрес в пізнанні природи. Вважав, що природа як об'єкт пізнання невичерпна. Раціональність повинна функціювати в органічній єдності з об'єктом пізнання, визначаючи суть філософської методології. На думку Дидро, по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише той мислитель, який вміло поєднує "раціональну філософію" з "експериментальною". У системі його філософських поглядів важливе місце посідає вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться до механічного переміщення тіл у просторі, а тлумачиться як будь-яка зміна, активність взагалі. Матерії властива чуттєвість. Поняття "душа" ототожнюється, відповідно, із здатністю до відчуття. Дидро значну увагу приділяв критиці релігії. На основі аналізу особливостей релігійної віри він робить висновок, що вона підкоряє свідомість людини забобонам і не веде до справжніх істин. Лише розум є єдиним дороговказом людині у пошуках істини, що знаходить своє найвище втілення у філософському знанні. Атеїзм не повинен виключати високих духовних цінностей, філософської аргументованості та моральної відповідальності. Найважливішою об'єктивною передумовою втілення моральних принципів в житті народів є соціальна справедливість, яка повинна забезпечуватись законами, опертими на освіту. Усі законодавчо-юридичні заходи слід органічно поєднувати з системою морального виховання, просвіти, інтелектуального розвитку особистості.

Основні твори: "Філософські роздуми" (1746); "Листи про сліпих задля повчання зрячих" (1749); "Думки стосовно пояснення природи" (1754); "Племінник Рамо" (1761); "Енциклопедія" (1751 — 1780); трилогія "Розмова Д'аламбера з Дидро", "Сон Д'аламбера", "Продовження розмови" (1769); "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770).

ДИЗ'ЮНКЦІЯ (латинською disjunctio, від disjungo — роз'єдную, розрізняю) — логічний сполучник. Розрізняють слабку (нестрогу) диз’юнкцію та сильну (строгу) диз’юнкцію. Складне висловлювання, до якого входить слабка (нестрога) диз’юнкція ("або") буде істинним тоді, коли хоча б одне з його складових висловлювань буде істинним. Воно визнається хибним, якщо всі висловлювання, які до нього входять, будуть хибними. Складне висловлювання, до якого входить сильна (строга) диз’юнкція, буде істинним лише в тому випадку, коли логічні значення висловлювань, його складників не збігаються, тобто якщо одне з них є істинним, то інше буде хибним ("або... або..."). Таке висловлювання буде хибним у тих випадках, коли логічні значення висловлювань, що входять до його складу, збігаються, вони є або обидва істинними, або обидва хибними.

ДИЛЬТЕЙ, Вільгельм (1833, Бібрих — 1911) — німецький філософ, історик культури. Один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді професора у Базельському університеті, потім — у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському університеті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного німецького ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Ст. Міль, Бокль та ін.), німецької історичної школи (Ранке, Дройзен). Найважливішим філософським доробком Дильтея є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Дильтея охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Дильтею належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, німецького Просвітництва і класичного німецького ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Дильтеєм, розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, — у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища. Сутність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Дильтей розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Дильтея так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Дильтея його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Дильтея, коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Дильтея, сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Дильтея справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

Поиск по сайту: