СЛОВНИК 39 страница

Основні твори: "Проблема пізнання в філософії і науці Нового часу" (1906); "Субстанція і функція" (1910); "Філософія символічних форм". У 3 томах (1923 — 1929); "Філософія Просвітництва" (1932); "Детермінізм і індетермінізм у сучасній фізиці" (1936); "Дослідження про людину" (1947); "Міф держави" (1947).

КАТАСТРОФ ТЕОРІЯ — трансдисциплінарна галузь науки, яка вивчає особливості поведінки складних нелінійних динамічних систем, котрі зазнають раптової перебудови (спонтанні стрибки, кардинальні трансмутації, парадигмальні зрушення, революції та ін.). Слово "катастрофа" тут використовується не тільки в його традиційному смислі (тобто як символ руйнування, загибелі, знищення), а й як загальнонауковий термін, що позначає будь-яку стрибкоподібну зміну, котра виникає у поведінці природних, соціальних, технічних систем у вигляді раптових відповідей цих систем на повільну зміну зовнішніх умов. Термін "катастрофа" (в цьому сенсі) може слугувати виразом творчих, креативних, конструктивних процесів (таких, наприклад, як спонтанне виникнення фізико-космічних реалій, які раніше не існували, зародження біологічних видів, спонтанна поява якісно нових режимів тощо). Ідейними джерелами катастроф теорії слугували математична теорія особливостей гладких відображень Хасслера Уїтні, теорія біфуркацій динамічних систем Пуанкаре і Андронова. Катастроф теорія — ефективне знаряддя моделювання еволюції складних динамічних систем, які використовуються в усіх галузях життєдіяльності сучасної техногенної цивілізації. Сфера застосувань катастроф теорії неозора. Вона охоплює ті галузі природничих, соціальних, технічних наук, в яких ньютонівські лінійні теорії, що дозволяють досліджувати лише повільні безперервні процеси, є нерелевантними. В таких галузях науки звичні методи, при яких наслідки, пропорційні їх причинам, стають неефективними. Інтуїція, яку формує катастроф теорія, ініціюється досягненнями сучасної нелінійної математики, синергетики, космофізики. Ця інтуїція стимулює гераклітівське розуміння еволюції всесвіту, в контексті якого всесвіт постає як агоністика сил, тенденцій, альтернатив.

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ (від латинського imperativus — владний, наказовий) — припис, що виражає універсальний, апріорний закон моралі, сформульований Кантом. Обґрунтування категоричного імперативу в системі кантівської філософії пов'язане з принциповим протиставленням світу моралі як світу свободи, розуму й світу природи, де діють закони причинності. Категоричний імператив має два основних визначення: "Чини так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства" (так звана "формула універсалізації") та: "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу" (так звана "формула персональності"). На відміну від гіпотетичних імперативів — імперативів уміння й розсудливості, які виводяться з досвіду, категоричний імператив є приписом суто раціональним, що має апріорну цінність. Моральна вимога, виражена в категоричному імперативі, є абсолютно вільною від чуттєвих, природних нахилів і переживань людини. Це — "чиста форма" обов'язку, безумовний регулятивний принцип, що вказує лише на загальний напрям дій та вчинків. Водночас категоричний імператив — така форма універсальності, яка встановлюється всезагальністю волі окремого розумного індивіда. Автономна воля розумної людської істоти — ще одна підвалина категоричного імперативу. Якщо об'єктивно моральний закон представлений у правилі категоричного імперативу, то суб'єктивно він представлений в цілі як такій, що її суб'єктом виступає розумний індивід як найвища цінність світу. Підпорядковуючись велінню категоричного імперативу, розумний індивід засвідчує свою владу над природою, здатність стати над особистими інтересами й уподобаннями та автономію власної моральної волі. В історії філософії кантівське витлумачення категоричного імперативу неодноразово піддавалося критиці за ригоризм, формалізм, монологічність. Спроби оновленого формулювання категоричного імперативу в рамках різних напрямів сучасної філософії й етики належать Шелеру, Йонасу, Апелю та ін. (Г. Ковадло)

КАТЕГОРІЇ (від грецького κατηγορία — висловлювати) — найбільш загальні поняття тієї чи іншої галузі знання, філософії науки, що слугують для "скорочення" досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності. Зміст і функції категорій були встановлені в працях Аристотеля, Канта, Гегеля. Аристотель розумів під категоріями родові висловлювання про буття, "а оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі — якість, інші — кількість, інші — відношення, інші — дію або сприйняття, інші — "де", інші — "коли", то відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття". Перелічуючи категорії, Аристотель вдається до розділового "або": "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке" і таким чином перебирає десять відомих категорій. В його тлумаченні категорії — це висловлювання, які відбивають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної. Кант дослідив іншу функцію категорій: він визначив їх як розсудкові апріорні поняття, які об'єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними "поняттями про предмет взагалі". Кант подав "таблицю категорій" дещо інакшу, ніж у Аристотеля: в ній відсутня категорія сутності (бо сутність він вважав непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику категорії відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено категорію модальності (можливість — неможливість, існування — неіснування, необхідність — випадковість); до того ж, на першому місці у нього стоять не категорії якості (реальність, заперечення, обмеження), як у Аристотеля, а категорії кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці категорій пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час. Гегель приписував категоріям обидві функції. У відомій тезі "категорія покладає буття у деякій визначеності як у границі" наочно виражена розчленувальна, рубрикаційна природа категорій. В той же час він наголошував їх синтетичний характер. При цьому синтез він витлумачував дещо інакше, ніж Кант. Гегель вважав, що не лише в науці, а й у житті користуються категоріями: тут вони постають як скорочення для виразу однорідних явищ, речей, подій, видів діяльності (війна, народ, море, тварина, Бог, любов і таке інше), і як засоби для визначення і знаходження предметних відношень (причинність, взаємодія тощо). Категорії спочатку формуються несвідомо — в людській діяльності і відкладаються в мові. Свідомо їх досліджують філософи. На мовний характер категорій переважно орієнтується західна філософія XX ст. В логічному позитивізмі (Карнап, Нейрат) категорії розглядаються не як форми мислення чи свідомості, а як мовні структури; в аналітичній філософії (Строссон, Кернер та ін.) категоріями вважаються засоби і форми розчленування, класифікації речей і явищ, закладених у природній мові. В екзистенціалізмі замість традиційних категорій мислення досліджені категорії життя: турбота, страх, знеособленість (man), гранична ситуація, екзистенція та трансценденція і такі інші, які постали як філософсько-антропологічні феномени — за їх складом і за тлумаченням притаманних їм функцій. Філософсько-антропологічний зміст категорій відкривається у трьох напрямах. По-перше, без зазначених функцій категорій людина не може оволодіти світом, а отже, неможливим було б і її життя. По-друге, філософські категорії як найбільш загальні відбивають докорінну особливість людини, що відрізняє її від тварини, — здатність виходити за межі будь-якого конечного, обмеженого утворення, навіть за межі всього обмеженого разом, коли весь світ постає як наслідок якоїсь духовної істоти (Бога), абсолютної ідеї. В традиційній філософії така здатність позначалася категоріями безконечного, абсолютного, в сучасній — категоріями трансценденції. Конечне і безконечне раніше розглядалися як властивості речей, але вони ще більше — властивості людини, її свідомості, мислення, універсальної діяльності. По-третє, членування і поєднання дійсності в кінцевому підсумку веде до аналізу і синтезу найбільших, суттєвих відмінностей — протилежностей, таких як мислення і буття, конечне і безконечне, відносне і абсолютне, свобода і необхідність, існуюче і належне, дійсність та ідеал тощо. Суперечності цих категорій кожна епоха, покоління, людина вирішують по-своєму, і єдино правильного їх вирішення немає, бо вони виражають певні (в тому числі протилежні) позиції людини в світі, в житті, в свідомості. Сукупність таких протиріч становить основні питання (чи проблеми) і філософії, і людини — як її суб'єкта й об'єкта. Основним предметом сучасної філософії безпосередньо стала людина, а отже, і всі категорії філософії мають перш за все антропологічний зміст. (М. Булатов)

КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ — всезагальні філософські поняття, за допомогою яких розкривається суперечливий характер буття, його єдність і різноманітність, змінюваність і самозбереження. Розглядувані в онтологічному плані, категорії діалектики фіксують об'єктивну несумісність і, в той же час, нерозривність сторін буття ("протилежність", "єдність протилежностей", "рух", "розвиток" і тому подібне). Як форми логічного пізнання, вони характеризують рух мислення через логічні суперечності, що не можуть бути усунені існуючими формальними методами і потребують сутнісного аналізу досліджуваної ситуації, як це має місце, наприклад, в апоріях Зенона, антиноміях Канта, логіці Гегеля, "Капіталі" Маркса, деяких софізмах, тезах про корпускулярно-хвильову подвійність мікрооб'єктів, тваринно-соціальну сутність людини та ін., у випадках дослідження перехідних і "межових" ситуацій і так далі (абстрактне, або розсудкове, негативно-розумне, позитивно-розумне мислення; теза, антитеза, синтез; чуттєво-конкретне, абстрактне, мислено-конкретне). Рух пізнання відбувається в цьому разі за законами не формальної, а діалектичної логіки, змінюючи одні форми раціонального мислення на інші і синтезуючи їх. В гносеологічному аспекті категорії діалектики можна систематизувати на ті, що характеризують рух (тотожність — відмінність, перервне — неперервне, конечне — безконечне, одиничне — загальне, абсолютне — відносне, внутрішнє — зовнішнє та ін.), становлення і деградацію (буття — небуття — становлення; якість — кількість — міра; старе — нове — оновлення; покладання — заперечення — зняття; минуле — сучасне — майбутнє; виникнення — зникнення — відродження та ін.) та розвиток. Серед останніх виділяють категорії детермінації (безпосереднє — опосередковане; причина — наслідок; умова — обумовлене; необхідність — випадковість; можливість — дійсність та ін.) та категорії формоутворення (форма — зміст; частина — ціле; елементи — структура; стан — функція та ін.). У відповідності зі зміною системи філософських категорій вцілому (досить згадати відмінність систем категорій Платона, Аристотеля, Канта і Гегеля) категорії діалектики перебувають у русі, відповідно до накопичення знань про суперечності, відкриття їх нових форм і узагальнення цієї інформації. На цьому шляху певні поняття втрачають статус категорії діалектики (як це сталося у Новий час з рядом категорій теологічної діалектики), інші набувають категоріального статусу. Сьогодні на шляху до цього перебувають такі поняття, як "самоідентичність", "подія", "конфлікт", "катастрофа", "синергія", "тотальність'', "сизигія", "межовість" та ін. Взагалі ж, оскільки філософське знання, як граничне, має антиномічний характер за самою своєю сутністю, між категоріями філософії і категоріями діалектики немає різких меж. В різних філософських системах, в залежності від акцентів на тих чи інших суперечностях буття, різні комплекси категорій можуть відігравати домінуючу роль як категорії діалектики. Історичний процес лише виявляє різні способи цього домінування.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ — основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В категоріях естетики як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. Категорії естетики не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу категорії естетики, якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. Категорії естетики мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури. Сучасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. Категорії естетики структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту. (Л. Левчук)

КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ — основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю категорій етики є те, що вони утверджують реальність належного; так, категорія обов'язку виражає належне і сама є формулюванням належного, проте її статус як категорії безпосередньо вказує на буттєву вкоріненість, реальну обґрунтованість даного виміру належності. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються: а) категорії моральної свідомості — добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя; б) категорії моральної самосвідомості — честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором; в) категорії етичної діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект); г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) — відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов; д) структурні категорії моралі — норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування категорій етики за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій етики не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

(В. Малахов)

КАТЕГОРІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ — універсальні, всезагальні форми історичних — діяльності, мислення та свідомості людей. Категорії історичної науки — поняття полісемантичне; воно може мати своїм змістом: а) основні форми історичної життєдіяльності (спільнота, культура, цивілізація, формація) і роди соціально-історичного буття людей (економіка, соціальна сфера, політика, духовне життя); б) форми історичного мислення, що використовуються людьми "поза спиною їх свідомості"; в) наріжні характеристики історичного пізнання, що осягаються істориками як найзагальніші і фундаментальні поняття історії як науки; г) форми історичної самосвідомості. Категоріальна структура історичного мислення формується на основі соціально-історичної життєдіяльності людей, в ході відтворення та темпоральних глибинних змін явищ життєвого світу і їх взаємозв'язків. Інваріантні форми та співвідношення історичних подій і процесів, багато разів повторюючись в діяльності і стосунках людей, постають як онтологічний вимір категорій і в подальшому поступово закріплюються в свідомості людей вже у вигляді форм історичного мислення. Як форми мислення категорії історичної науки відображають загальні хронотопічні властивості людського співжиття, структуру, перебіг, ритм і взаємозалежності процесів суспільної динаміки і водночас використовуються (переважно стихійно, в неусвідомленій формі) як способи фіксації повторюваності в історії, виокремлення закономірного, віднесення одиничних, випадкових історичних подій до відповідних детерміністських вузлів перетину мережі загальних і необхідних зв'язків історичного процесу. Пізніше, відповідно до самоідентифікації та самоздійснення того чи іншого суспільства, культури, народу тощо, категорії історичної науки поступово усвідомлюються і з синкретичних, узвичаєних способів фіксації й вираження необхідного та всезагального в історії перетворюються на такі пізнавальні засоби, що свідомо формуються і застосовуються. В цьому аспекті історичні категорії виступають як універсали (чи архетипи), що схоплюють у відповідному зрізі історичний процес як цілісність. На цій підставі вони свідомо використовуються вченими як дієві інструменти автентичного осягнення історичної реальності в усій повноті та розмаїтті їх виявів. На відміну від спеціальнонаукових понять різноманітних галузевих історичних дисциплін, категорії історичної науки на сучасному етапі постають як цілісні духовні утворення, що актуалізують і репрезентують не тільки розсудкові, а й усі інші пізнавальні здатності людини (всю почуттєву сферу, продуктивну та репродуктивну уяву, волю, розум). Отже, категорії історичної науки спроможні відігравати роль не тільки, а то й не стільки неусвідомлено вживаних форм мислення чи понятійних, абстрактно-розсудкових засобів пізнання в його класичному розумінні (як суб'єкт-об'єктної взаємодії), а й своєрідних екзистенціалів, формування і дія яких засновується значною мірою на переживанні та співпереживанні; на ідіосинкразійній симпатії та "відбірковій спорідненості" (Гете), співчутті й співстражданні; на залученні не лише зовнішнього, а й внутрішнього досвіду; розпредметненні історичного "апріорі" і осягненні історії як конгеніальної людині сукупності існувань інших людей.

КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ — форми практичного, духовно-практичного й філософського освоєння суспільно-історичної дійсності як органічної цілісності, де кожна з категорій постає як своєрідний ракурс дійсності, узятої як цілісність. Категорії соціальної філософії зумовлені культуротворчою життєдіяльністю того чи того соціального організму — суспільства, цивілізації тощо. На перших етапах категоризації суспільної реальності категорії соціальної філософії перебувають на рівні праформи і постають як своєрідні роди людського буття; пізніше — як нерефлексовані, несвідомо сформовані й діючі форми осмислення людьми соціальної дійсності; свого буття в ній. І лише на досить пізніх етапах існування суспільно-історичних макроорганізмів — культур, суспільств, цивілізацій, спільнот — категорії соціальної філософії набувають значення рефлексивних форм, починають відігравати роль свідомо розроблених засобів філософського осмислення соціально-історичного процесу, постаючи у вигляді основоположних понять найрізноманітніших соціально-філософських вчень. Однак і на цій фазі практичний світ людської життєдіяльності є підмурком і основним середовищем формування та функціонування категорій соціальної філософії. Відповідно й останні виступають не лише як засоби пізнання, а й екзистенційно-практичні форми освоєння суспільно-історичної реальності. Категорії соціальної філософії мають системну природу в структурі соціально-філософського знання. Вони сягають рівня рефлексії і прибирають форму наріжних понять філософії суспільства, лише конституюючись у відповідну категоріальну систему. Означена система може розв'язувати завдання автентичного розуміння суспільства як цілісної і водночас внутрішньо диференційованої системи. Та чи інша категорія соціальної філософії характеризує суспільну дійсність як ціле, взяте в якомусь одному зрізі, з одного боку. Сама ж дійсність є живою багатогранною цілісністю, яка може отримати адекватне вираження лише в такій же динамічній і цілісній системі категорій соціальної філософії. Перехід від однієї категорії до іншої постає тут не як багатоступенева дедукція понять, а як "зняття" кожного разу все нової невідповідності між однобічністю категорії, що відображає суспільство лише з якогось одного боку, і конкретністю, багатогранністю того чи іншого реального історичного суспільства. З'ясування цієї часткової невідповідності відбувається шляхом переходу до наступної, конкретнішої категорії і щоразу потребує звернення до реального життєвого світу, врахування й осмислення нових фактів у системі категорій соціальної філософії, синтезування в поняттях оприявнених даних споглядання й світовідчуття. При цьому системний зв'язок категорій соціальної філософії реалізується не як жорстко заданий за спрямованістю перехід каузального характеру, а як взаємозв'язок, взаємоперехід, просування від попередньої, абстрактнішої категорії до конкретнішої, а також як зворотний рух, що фіксує "обернення" пізнавальної послідовності категорій соціальної філософії на зворотну їй за спрямованістю послідовність детермінації реальних форм життєдіяльності суспільства, що виражаються в цих категоріях. Мережа категорій соціальної філософії як рефлексивних форм постає у двох основних вимірах: а) досконалої категоріальної системи на кшталт канона, ідеалу соціально-філософського осягнення категорій соціальної філософії; б) категоріального апарату, тобто органона, дієвого інструмента такого осягнення; методологічного засобу, застосованого в різних галузях людського життя, зокрема у сучасному науковому пізнанні.

КАШУБА, Марія Василівна (1941, с. Деревно Львівської обл.) — український філософ.

Доктор філософських наук (1990). Завідуюча кафедрою теорії та історії культури ЛНУ ім. І. Франка, завідуюча відділом філософії культури інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ. Працює в галузі історії української духовної культури та української філософії.

Основні твори: "З історії боротьби проти унії" (1976); "Георгій Кониський" (1979); "Георгій Кониський — світогляд та віхи життя" (1999). Відповідальний редактор та співавтор колективних праць: "Філософія Відродження на Україні" (1990); "Проблема людини в українській філософії XVI — XVIII ст." (1998). Перекладач філософських текстів з латинської та старослов’янської мов: "Кониський Георгій. Філософські твори". У 2 томах (1990); розділи етики професорів Києво-Могилянської академії: "Пам'ятки етичної думки в Україні XVII — першої половини XVIII ст." (1987); філософського курсу Т. Прокоповича (у 2 томах). Переклад у співавторстві "Сковорода Григорій. Твори". У 2 томах (1994) та ін.

КВАНТИФІКАЦІЯ (від латинського quantum — скільки; faciу — роблю) — 1) Логічна операція, що дає можливість шляхом певної перебудови структури висловлювання вказати предметну область, у межах якої дане висловлювання може бути істинним або хибним. Операція квантифікації полягає в тому, що висловлювання розчленовують на суб'єкт і предикат, що виступають як логічна функція від предметної змінної; потім вводять у структуру висловлювання квантори, визначають, чи є висловлювання істинним (або хибним) для всіх значень змінної чи лише для частини їх. Квантифікацію застосовують при переході від аналізу висловлювання як нерозчленованого цілого до аналізу його внутрішньої структури. В формальній логіці це має місце при переході від алгебри висловлювань до логіки предикатів. 2) Кількісне вираження якісних ознак.

КВАНТОРИ (від латинського quantum — скільки) — логічні оператори, які вказують на "кількість" індивідів ("всі" або "деякі"), що відповідають певній умові. Розрізняють квантори загальності — V ("всі..., такі що..."), квантори існування — 3 ("деякі що...", "існує такий що..."). Різні співвідношення між кванторами загальності та існування і логічними зв'язками логіки висловлювань формалізуються в численні предикати (див. Логіка предикатів),

КВІЄТИЗМ (від латинського quietus — спокійний, безтурботний) — релігійно-містичне та етичне вчення, що виникло в кінці XVII ст. в рамках католицизму; сповідувало опозиційні настрої щодо папства та ворожість до єзуїтів. Ідеї квієтизму були розвинуті іспанським священиком Моліносом (1628 — 1696) у праці "Духовний керівник" ("Guida spirituale"), виданій у Римі в 1675 p., дещо пізніше — французьким єпископом Фенелоном у його "Поясненнях до настанов святих", що були опубліковані у 1697 р. Для квієтизму характерне містично-споглядальне відношення до світу, пасивність, спокій душі, повне підкорення божественній волі, байдужість до добра і зла, до пекла та раю. Вчення квієтизму спрямоване на те, щоб "продати або вбити" власну індивідуальну волю і таким чином відкрити шлях для душі бути повністю поглинутою любов'ю до Бога. В 1685 р. Молінос був засуджений; 68 положень квієтизму були визнані єрессю. Послідовницею Моліноса у Франції була також Гюйон (1648 — 1717), яка за єресь була на п'ять років ув'язнена до Бастилії, потім звільнена за умови перебування під наглядом у маєтку сина, що став центром паломництва послідовників квієтизму у Європі. Елементи квієтизму притаманні частково лютеранському пієтизмові XVIII ст.

КЕДРОВ, Боніфатій Михайлович (1903, Ярославль — 1985) — російський філософ, хімік, історик науки. Закінчив хімічний факультет Московського університету. Академік АН СРСР. Працював в інституті філософії АН СРСР, був ініціатором створення та першим головним редактором журналу "Вопросы философии" (1947 — 1949); у 1973 — 1974 pp. — директор інституту філософії АН СРСР. Розробляв філософську спадщину Маркса, Енгельса, Леніна; проблеми діалектики (діалектики як логіки і гносеології, категоріального апарату діалектики); питання співвідношення діалектичної і формальної логіки; взаємозв'язку, класифікації і синтезу наук; філософські і методологічні аспекти хімії, фізики, біології, геохімії, геології. Приділяв велику увагу дослідженням у галузі історії природознавства і філософії, питанням науково-технічної творчості і наукових революцій; працював з науковим архівом Менделєєва. Активний учасник багатьох всесвітніх філософських та міжнародних конгресів з логіки, методології і філософії науки. Автор близько 50 монографій з різних проблем філософії та історії науки.

Поиск по сайту: