СЛОВНИК 96 страница

Основні твори: "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881-1882); "Леся Українка" (1898); "Із секретів поетичної творчості" (1898-1899); "Похорон" (1899); "На склоні віку" (1900); "Поза межами можливого" (1900); "Принципи і безпринципність" (1903); "Що таке поступ?" (1903); "Мойсей" (1905); "Одвертий лист до галицької української молодежі" (1905); "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906).

ФРАНЦИСК АССИЗЬКИЙ (1182, Ассиз — 1226) — релігійний діяч, мандрівний мораліст, засновник ордену францисканців. Природу розумів як світлий, втаємничений світ, як певну систему символів, за допомогою яких Бог звертається до людей. У 1220 році Франциск Ассизький був усунутий від керівництва орденом францисканців через суперечки його членів стосовно міри ретельності у дотриманні принципів цнотливості, вбогості та смирення. У наш час вважається покровителем екологів.

ФРЕГЕ Готлоб (1848, Веймар — 1925) — німецький логік, філософ, математик. Закінчив Ієнський університет (1869); у 1879-1918 роках — професор математики цього університету. Наукові дослідження Фреге тісно пов'язані з його логістичною доктриною ("логіцизмом"). Фреге дійшов висновку, що подолати кризу в математиці, яка виникла наприкінці XIX століття, можливо шляхом зведення математичного знання до логічного. На його думку, існує невелика кількість законів чистого мислення, з яких можна вивести всі істини арифметики. Для обґрунтування своєї точки зору він запропонував метод формалізації дедуктивних систем. Фреге заклав підвалини теорії математичного доведення, вперше здійснив дедуктивно-аксіоматичну побудову першопорядкової логіки предикатів за допомогою формалізованої мови, провів чітке розрізнення між її синтаксисом та семантикою, формалізував значну частину арифметики натуральних чисел. Фреге запровадив у науковий обіг поняття "істиннісне значення" та "логічна функція", провів розрізнення властивостей та відношень як відповідно одномісних, так і багатомісних функцій, дав визначення відношення належності елемента класу і включення класу до класу, вперше став використовувати квантори. Фреге є засновником тієї частини логічної семантики, де розглядаються відношення між предметами та смисловими значеннями мовних виразів та відношення іменування. Надбанням Фреге є також широке використання принципу абстракції і детальний аналіз взаємозв'язків між предметами, властивостями та відношеннями. Намагаючись реалізувати логістичну доктрину, Фреге повністю подолав психологізм у логіці. Піддав критиці перший том "Філософії арифметики" (1894) Гуссерля, після чого той змінив свою точку зору і став послідовним анти-психологістом. Результати, досягнуті Фреге в царині логіки, мали значний вплив на розвиток філософської думки в цілому. Вони сприяли формуванню нового концептуального підходу до аналізу різноманітної проблематики, який у подальшому став основою сучасної аналітичної філософії.

Основні твори: "Шрифт понять" (1879); "Основи арифметики. Логіко-математичне поняття числа" (1884); "Основні закони арифметики, виведені відповідно до шрифту понять". У 2 томах (1893, 1903).

ФРЕЗЕР Джеймс Джордж (1854-1941) — англійський етнограф, історик, релігієзнавець. Застосував еволюціонізм та порівняльно-історичний метод до комплексного дослідження первісних вірувань на численному етнографічному матеріалі. Розвиток духовності розглядав як три стадії еволюції людського світосприйняття: магії, релігії, науки. Спочатку первісна людина, відчуваючи свій зв'язок зі світом, намагається пізнати його і вплинути на нього за допомоги магії, походження якої Фрезер виводив із принципів асоціативної психології. Переконавшись у неспроможності магічно вплинути на світ, людина перейшла до уявлень про існування надприродних сил і до поклоніння їм. Це — стадія, на якій уможливлюється втручання вищих сил у закономірний хід подій. Коли виявляється неспроможність вплинути на світ за допомогою релігії, настає "стадія науки", на якій людина повертається до пізнання законів природи. Досліджуючи еволюцію магії, Фрезер ввів у науковий обіг класифікацію магічних обрядів і дій. На підставі теорії магії Фрезер пояснював численні релігійні обряди і церемонії християнства, розкривав суть ряду фольклорних і міфологічних сюжетів та образів.

Основні твори: "Золота гілка" (1890); "Фольклор у Старому Завіті" (1918).

ФРОЙД (Фрейд), Зигмунд (1986, Фрайберг — 1939) — австрійський психіатр, психолог та філософ, засновник психоаналізу. Закінчив Віденський університет (1879), професор Віденського університету (від 1902 року), в 1938 році емігрував до Великої Британії. Творчість Фройда підлягає умовному поділові на три етапи — ранній, зрілий та пізній. На ранньому етапі Фройд як мислитель та практик-психіатр розвивається під значним впливом Шарко, Бернхейма й особливо Бреєра, разом з яким створює так званий "психокатарсичний метод" — метод лікування неврозів шляхом переживання психічної травми минулого у гіпнотичному стані. Центральним поняттям зрілого Фройда є "позасвідоме", яке владно маніфестує себе у сновидіннях та обмовках. Для прояснення динаміки взаємодії свідомості та позасвідомого Фройд використовує поняття "витіснення" та "сублімація". "Витіснення" — це повернення табуйованих бажань, мрій, переживань у глибини позасвідомого; "сублімація" — їх символічне "здійснення" у царині культури. Методологічним осердям творчості Фройда цього періоду є теорія дитячої сексуальності, згідно з якою існуючі у суспільстві репресивні щодо неї заборони й вимоги породжують психічні травми і комплекси; головними серед цих комплексів є "комплекс Едипа" (потяг сина до матері) та "комплекс Електри" (потяг доньки до батька). У процесі дорослішання та набуття зрілості ці комплекси дедалі більше витісняються у позасвідоме, хоча продовжують діяти, провокуючи невротичну поведінку індивіда. Пізній етап творчості Фройда знаменує теорія "Ероса і Танатоса", яка завершує становлення фрейдівської метапсихології і надає їй трагічно-екзистенційного звучання. В основі цієї теорії лежить твердження про те, що у внутрішньому світі людини потяг до життя (Ерос) постійно вступає у суперечність із потягом до смерті (Танатосом). Ця суперечність пронизує внутрішній світ особистості і виходить у світ цивілізації та культури. Фройд створює класичну для психоаналізу модель психіки: "Воно" (позасвідоме), "Я" (свідомість, або "Его") та "Над Я" ("Супер-Его", або "Цензор"). Характерною ознакою пізнього Фройда є звернення до культурологічних та філософських проблем. Вчення Фройда справило значний вплив на розвиток філософії і культури XX століття. З'являється фройдизм — течія, у межах якої принципи психоаналізу застосовуються для розуміння людського буття у його різноманітних вимірах. При цьому поняття "фройдизм" слід відрізняти від поняття "психоаналіз". З одного боку, поняття "фройдизм" ширше, адже воно об'єднує всіх тих, хто приймає теоретичні засади Фройда, а з іншого —вужче, адже вже за життя Фройда психоаналіз вийшов за межі його світогляду та методології. Наприклад, аналітична психологія Юнга базується на вченні про архетипи колективного позасвідомого, гуманістичний психоаналіз Фромма — значною мірою на концепції відчуження, розробленою молодим Марксом, а актуалізуючий психоаналіз бере за філософське підґрунтя метаантропологію.

Основні твори: "Дослідження істерії" (1895); "Тлумачення сновидінь" (1900); "Нарис історії психоаналізу" (1914); "Масова психологія й аналіз людського "Я" (1921); "Майбутнє однієї ілюзії" (1927); "Невдоволеність культурою" (1930).

ФРОММ Еріх (1900, Франкфурт — 1980) — німецько-американський психолог та філософ. Вивчав соціологію і психологію в університетах Гейдельберга, Франкфурте й Мюнхена, емігрував у США в 1933 році. Фромм — один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Фромма формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. Їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, таких як: споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Фромм не створює єдиної соціально-філософської теорії, але його праці об'єднує близькість теоретичних мотивів та настанов, а також послідовно обстоюваний гуманістичний соціальний ідеал. Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості. На противагу біологізму Фройда, висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Фромма — ситуація людини у суспільстві — той екзистенційний конфлікт та роздвоєність особи, які виникають внаслідок необхідності самовизначитись у чужому для особистості світі. Різні стратегії їх розв'язання фіксує поняття соціального характеру (опосередкувальна ланка між психікою особи та структурою соціальності). Фромм виділяє п'ять форм соціалізації людини: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов, яким відповідають п'ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Перспективу людського розвитку вбачає у перетворенні сучасного "хворого суспільства" на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини ("гуманістичний радикалізм" на основі домінування любові до життя).

Основні твори: "Втеча від свободи" (1941); "Людина для себе" (1947); "Анатомія людської деструктивності" (1973); "Мати чи бути" (1976).

ФУКО Мішель-Поль (1926, Пуатьє — 1984) — французький філософ, історик, теоретик культури, один із представників філософії структуралізму. Викладав в університетах Франції, Німеччини, Швеції, від 1970 року —працює в Колеж де Франс. У творчості Фуко вирізняють два періоди. Перший (60-ті роки) пов'язаний зі структуралістськими дослідженнями і створенням особливої наукової дисципліни "археології культури". Аналізуючи історично мінливі форми організації людського буття, Фуко намагається розглянути їх як синтез "фундаментальних кодів культури", що керують усіма формами її сприйняття і вартостями, і "чистих практик" застосування цих кодів, що створюють "історичне апріорі" науки, раціональності, досвіду. Типи історичного апріорі у сфері знання Фуко називає епістемами. "Археологія культури", за Фуко, відрізняється від історії культури своєю спрямованістю не на історію розвитку певного феномена, а на історію "умов його можливості". Від 1970 року Фуко звертається до аналізу феномена влади як безособової стихії, що пронизує собою все поле культурних взаємодій. Дослідницький інтерес спрямовується на розкриття механізму культурної репресії, що втілюється в певному панівному типові дискурсу, котрий легітимує себе як стандарт і зразок. У цей період творчість Фуко набуває дедалі більшого постструктуралістського характеру; він із захопленням сприйняв появу "Анти-Едипа" Дельоза і Гваттарі. В свою чергу, видатні представники постструктуралізму визнавали праці Фуко одним із евристичних джерел їхньої власної творчості. Зазначена трансформація стала логічним підсумком філософського розвитку Фуко.

Основні твори: "Історія безумства в класичну епоху" (1961); "Народження клініки" (1963); "Словаі речі" (1966); "Археологія знання" (1969); "Ніцше, генеалогія, історія" (1971); "Нагляд і покарання" (1975); "Гра влади" (1976); "Історія сексуальності". У 3 томах (1976-1984).

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ — у найзагальнішому значенні — це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди фундаменталізму — метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла. Оскільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "фундаменталізм" іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський фундаменталізм з'явився як протидія релятивізму —погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського фундаменталізму у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX столітті стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного фундаменталізму, то британські емпірики стали засновниками емпіричного фундаменталізму, продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У другій половині XX століття філософський фундаменталізм зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та інші), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу — загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між фундаменталізмом і релятивізмом (Бернстейн та інші). Іноді термін "фундаменталізм" застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, наприклад, не тільки про релігійний фундаменталізм, а про культурний, національний і тому подібне. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) фундаменталізму полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного фундаменталізму випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Фундаменталізм, отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є так званий лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного фундаменталізму (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним фундаменталізмом і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний фундаменталізм — намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного фундаменталізму (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі так званий "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного фундаменталізму. Саме таке спрямування мала критика українського націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах її здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають ані радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного фундаменталізму — з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного фундаменталізму, то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей — моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного фундаменталізму) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного фундаменталізму.

(В. Лісовий)

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ І ПРИКЛАДНІ НАУКИ — підрозділи наукових дисциплін, що є наслідком традиційного поділу наук за принципом їх цілеспрямованості, відношення до практики, розв'язання соціально-практичних проблем. Функція фундаментальних наук полягає у пізнанні основних законів реальної дійсності, що розкривають сутність складних процесів і явищ, організацію базисних структур неживої, живої та мислячої природи; функція прикладних наук — у дослідженні на основі законів, отриманих фундаментальними науками, більш конкретних форм їхнього прояву і вирішенні проблем соціально-практичного характеру. Фундаментальні науки покликані пояснювати предметний світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, результати, — відповідно перетворювати, змінювати і водночас оберігати його. Провідне місце у системі наук належить фундаментальним наукам, які у своєму розвитку випереджають, як правило, прикладні науки, охоплюючи передній край досліджень. Їхні закони і методи відзначаються більш загальним характером, ніж прикладних —більш спеціальних, конкретних. Власне, уже сама назва фундаментальних наук свідчить про те, що їхні базові досягнення становлять надійну основу для проведення різноманітних прикладних досліджень. Із зазначеного видно, що ці науки органічно пов'язані між собою, перебувають у тісній взаємодії, яка має тенденцію до невпинного посилення. Фундаментальні науки, відіграючи разом із соціальною практикою вирішальну роль у визначенні основних напрямів розвитку прикладних досліджень, значною мірою сприяють їх прогресу. Прикладні науки, у свою чергу, справляють зворотний вплив на фундаментальні науки, оскільки їхні результати можуть бути реалізовані на практиці тільки через прикладні науки. Об'єктивним критерієм ефективності фундаментальних наук виступав не тільки значний успіх у досягненні базових знань про об'єктивний світ, а й реальна чи потенціальна можливість практичного застосування цих знань. У свою чергу, ефективність прикладних наук визначається як міра задоволення практичних потреб, соціального замовлення та здатність пояснити процеси та явища довколишнього світу. Здійснюваний поділ наук на фундаментальні і прикладні є загальноприйнятим і має принципово важливе значення, особливо у плані регулювання оптимального співвідношення їхнього розвитку. Нерідко він здійснюється за принципом "теоретичне — емпіричне". Існує також внутрішній поділ наук на фундаментальні й прикладні галузі. Особливо складна ієрархічна структура співвідношення фундаментальних і прикладних галузей має місце у сучасній фізиці, де квантовій теорії та термодинаміці відводиться фундаментальна роль, тоді як їх застосування у дослідженні конкретних предметних галузей утворює ряд наукових дисциплін, що належать до так званих теоретичних прикладних наук —фізики металів, фізики напівпровідників та інших. У свою чергу, використання їх у вирішенні проблем практичного характеру породжує відповідно ряд галузей — металознавство, напівпровідникову технологію тощо, що складають уже суто практичні прикладні науки, безпосередній зв'язок яких із соціальною практикою реалізується через відповідні конкретні практичні розробки. (О. Мороз)

ФУР'Є Франсуа Шарль Марі (1772, Безансон — 1837) — французький утопічний соціаліст. Суспільство, згідно з Фур’є, послідовно проходить чотири щаблі розвитку: дикунство, патріархат, варварство, цивілізацію. Фур’є вважав, що лад цивілізації повинен заступити досконаліший суспільний лад — універсальної єдності, або гармонії. Провідним осередком цього ладу є фаланга; у фаланзі відсутній вузький професіоналізм, що досягається шляхом зміни видів діяльності; подолана протилежність між міським і сільським способом життя, розумовою і фізичною працею. Праця перетворюється на першочергову життєву необхідність, дає насолоду, сприяє всебічному розвитку особистості. Фур’є підтримував боротьбу за емансипацію жінки: в кожному суспільстві ступінь свободи жінки є природним мірилом будь-якого соціального визволення. Згідно з Фур’є, природні пристрасті, що пригнічуються та спотворюються за умов ладу цивілізації, мають бути спрямовані на творчу працю, сповнену різноманітності та радісного почуття змагальності і творчої наснаги. В правильно організованому суспільному житті людина природно прагне узгодити своє щастя із щастям усього людства. Упродовж свого життя Фур’є докладав значних зусиль, щоб втілити свій соціальний проект у життя. В результаті кілька фаланг було організовано в Європі; а в період 1840-1850 років 41 фаланга була заснована у США.

Основні твори: "Теорія чотирьох рухів і загальних доль" (1808); "Теорія універсальної єдності". У 2 томах (1822); "Новий індустріальний світ" (1829).

ФЮСИС (від грецького φύσις — єство, природа) — ключове поняття античних ранньофілософських космогоній (Еллада VI-V століття до нашої ери), яке і в подальшій історії античної думки відігравало роль одного з провідних онтологічних концептів. Від нього походить термін "фізика" (спочатку як назва філософського вчення про світоустрій, пізніше —комплексу природознавчих наук). Поняття "фюсис" позначало все як існуюче, буття. Під впливом модерної філософії природи фюсис потрактовувався як "природа" в дусі натурфілософій Нового часу. Натомість розподіл єдиного Космосу на природний і людський світи відбувається за Античної доби лише наприкінці V століття до нашої ери (у давньогрецькій софістиці) і закріплюється у вченнях Платона та Аристотеля. Хоча й після цього антична філософія зберігає світоглядну інтуїцію єдиного впорядкованого світоустрою — Космосу. Від початку (у досократиків) фюсис позначає не окремий від людини природний світ, а буття (суще) у його власній сутності. Фюсис речі — це її зміст як певної онтологічної достовірності. Фюсис як такий — буття взагалі, у своїй достеменності і автентичності. Поняття "фюсис" виникає в контексті розв'язання центрального питання ранньофілософських космогоній "що є все?" Фюсис фіксує "все" як виникле, породжене — те, що колись почало/починає бути. Існувати — означає виникнути, мати генезис. Тобто бути породженим. Питання "що є все?" набуває вигляду питання "з чого все виникло?" Фюсис позначає цей загальний онтологічний виток (початок, "архе") всіх речей. Разом з тим, фюсис є не тільки першобуттям, а й тією незмінною основою, що перебуває постійно в усіх речах і слугує їхнім своєрідним субстратом. Фюсис як достеменне буття містить в собі визначення не лише "того, з чого все виникло", а й "яким чином виникло". У понятті "фюсис" нерозривно поєднані:

а) першобуття, з якого все виникло;

б) субстанція, що перебуває у всіх речах та становить їхню основу;

в) сила, якою все породжується і підтримується у своєму бутті.

Нарешті, четверте головне значення: фюсис є те неминуще буття, в яке повертаються всі речі, завершивши своє окремішне існування. Відтак фюсис перебуває вічно і породжує із себе все розмаїття речей як окремих мінливих форм. Вирізнення фюсису як достеменного буття від довколишнього розмаїття плинних речей набуло у еллінських ранньофілософських космогоніях вигляду протиставлення одного (справжнього буття) і множинного (чуттєвого світу, даного у безпосередньому досвіді людського існування). Досократики стверджують безумовну достовірність першого на противагу непевності і оманливості другого. Від софістів починається протиставлення фюсиса номосу (закону) — світу людських встановлень (тобто дійсності, похідної від людської волі). У Платона фюсис стає переважним визначенням чуттєвого світу. (С. Пролеєв)

ХАМІТОВ Назип Віленович (1963, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1985). Доктор філософських наук (1998).Від 1992 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1999 року — старший науковий співробітник. Президент Асоціації філософського мистецтва (від 1988 року), почесний Президент Міжнародної асоціації актуалізуючого психоаналізу (1999). Основний напрям наукової діяльності — філософська антропологія, філософія статі, філософія психоаналізу.

Основні твори: "Звільнення від буденності: Мистецтво як вирішення суперечностей життя" (1995); "Філософія самотності: Самотність жіноча і чоловіча" (1995); "Межі чоловічого і жіночого: Вступ до метаантропології" (1997); "Самотність у людському бутті: Досвід метаантропології" (2000); "Філософія і психологія статі" (2000).

ХАРИЗМА (від грецького χάρισμα — божественний дар) —

1) Термін, застосування якого пов'язане із релігійними проповідями періоду раннього християнства. У першому посланні апостола Павла до коринтян йдеться про "духовні дари", пильнування яких збагачує людину і сприяє "збудуванню Церкви"; особливо ж наголошується на дарі "говорити мовами" і пророкувати; найвища харизма, за Біблією, це любов.

2) Термін на позначення особливої, виняткової обдарованості людини, що вирізняє її з-посеред інших впливом на загал завдяки надзвичайним здібностям (геній), силі духа, дарові слова, моральним якостям, відданості ідеї чи ідеалові, що передається іншим не на підставі щонайдосконаліших, раціонально-аналітичних аргументів, а через безпосереднє (емоційне, цілісно духовне, часом пророче, магічне) проникнення до душ, сердець, умів інших людей. На соціально-філософському та соціологічному рівнях термін харизма уперше був застосований німецьким протестантським теологом і філософом Трьольчем (1865-1923) та М. Вебером. Попри певну спільність підходів до харизми обох теоретиків (на неї вказував сам Вебер, між ними існує значна відмінність, пов'язана із загальною концептуальною позицією та залученим до аналізу матеріалом. Для Трьольча харизма — важливий складник функціювання етичних вчень західного християнства. Вебер застосовує цей термін насамперед у загальносоціологічному сенсі, вирізняючи особливий харизматичний тип панування — поряд із традиційним та формально-раціональним. Як соціолог влади, що наголошував на відмежуванні соціології від цінностей, Вебер розглядав харизму безвідносно до змісту, яким наповнював її сам носій харизми. Безумовний авторитет носія харизми — харизматика — базується на силі його індивідуального дару. З огляду на це, Перикл, Солон, Цезар, Наполеон, Будда, Ісус, Магомет постають, на думку Вебера, як уособлення надзвичайної харизми, незалежно від змістового наповнення та характеру їхніх дій, вчень, думок. (Н. Поліщук)

ХАСИДИЗМ — єврейська релігійно-містична течія, що виникла в Східній Європі на початку XVIII століття, охопивши значну частину Західної України та терени Білорусі і Литви. Серед суспільно-історичних та духовно-інтелектуальних причин, що спричинили появу хасидизму, традиційно визначають: розподіли Польщі (1772, 1793, 1795), кризу єврейського самоуправління та розвиток містичного вчення юдаїзму. Вважається, що засадничі принципи хасидизму були розроблені засновником цього руху рабі Ісраелем Баал Шем Товом (1700-1760). Найсуттєвіші ознаки хасидизму —послідовний релігійний пантеїзм та віра у взаємозв'язок духовності окремішної людини із транцендентними вимірами буття. Сутність віри для хасидизму — в почуттях та внутрішній свідомості; другорядними стають вивчення закону та логічне пізнання, яким відводиться інструментальна функція. Згідно з хасидизмом, емоційне ставлення до віри відкриває людині шлях до вдосконалення себе та світу, наближає її до Бога. Систему філософських поглядів хасидизму сформулював Залман. Питання про засади буття та проблема теодицеї вирішується у традиційному для юдаїзму напрямі. Насамперед головна увага у філософії хасидизму зосереджується на долі конкретної людини. Антропологічна проблематика домінує в усій системі поглядів хасидизму. Особа розглядається як джерело активності; здатність визначати для себе життєву мету та досягати її перетворює людину на дієвий чинник світу. Духовний вимір людини співвідноситься із трансцендентним. Етичне вчення хасидизму спирається на теологічні засади. Система суспільно-моральних настанов ґрунтується на сакральних текстах. Серед цих настанов особливо наголошується на значенні любові як однієї з найвищих цінностей, що є дороговказом до Бога. Упокорення є способом вдосконалення здатності любити навіть ворога. Цадик (праведник) — це людина, яка завдяки своїм високим морально-духовним якостям спроможна виконувати функції посередника між Богом та людьми. Філософія хасидизму спрямована на піднесення значущості духовних цінностей та утвердження індивідуальних чеснот людини. Серед проповідників хасидизму, що жили на землях Галичини та Західної і Східної України, найвідоміший Рабі Нахман з Брацлава (похований в Умані). (3. Швед)

Поиск по сайту: