СЛОВНИК 10 страница

Основні твори: "Психологія з емпіричного погляду" (1874); "Про походження морального знання" (1889); "Про майбутнє філософії" (1893); "Вступ до психології почуттів" (1907); "Істина й очевидність" (1930).

БРИДЖМЕН, Персі Вільям (1882, Кембридж, Масачусетс — 1961) — американський фізик і філософ. Закінчив Гарвардський університет (1904). Лауреат Нобелівської премії (1946). У галузі філософії Бриджмен відомий як засновник операціоналізму. В теорії пізнання розробляв головним чином проблему значення понять, намагаючись звести його до сукупності операцій (його формула "значення — це операція") і потрактовуючи самі операції як спрямовані дії індивіда. Бриджмен абсолютизував емпіричний (інструментально-операційний, вимірювальний) аспект науки і недооцінював роль абстрактного мислення. На його думку, поняття треба визначати не в термінах інших абстракцій, а в термінах операцій досвіду (звідси — операціональне визначення понять), тлумачення якого близьке до соліпсизму.

Основні твори: "Логіка сучасної фізики" (1927); "Природа фізичної теорії" (1936); "Роздуми фізика" (1950) та ін.

БРУНО, Джордано Філіппо (1548, Неаполь — 1600) — італійський філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 — 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Бруно прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської грецької філософії. У центрі його уваги — проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Бруно, знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Бруно, проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос — це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цїй ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, — атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Бруно містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів — від Спінози, Ляйбніца та німецьких романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Бруно як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

Основні твори: "Про тілі ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

БУБЕР, Мартін (1878, Відень — 1965) — єврейський філософ, представник релігійного екзистенціалізму. Навчався у Відні, Ляйпцігу, Берліні, Цюриху. 1824 — 1933 рр. — професор єврейської релігійної філософії й етики у Франкфурті-на-Майні. Від 1938 р. обіймав посаду професора соціології й релігії у Палестинському єврейському університеті. Зазнав впливу філософського вчення К'єркегора та хасидизму. Для праць Бубера засадничою є ідея фундаментальної відмінності між екзистенційними відношеннями "Я — Ти" та "Я — Воно". "Я — Воно" характеризує ставлення "Я" до речей (в основному, це предмети неживої природи). Якщо це відношення застосовується до особи (особа як "Воно"), то воно несправжнє, бо є однобічним і цілковито залежить від "Я". Відношення "Я — Ти" справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. "Я" і "Ти" в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог — це остаточне, трансцендентне "Ти", основа будь-якого людського "Ти " та самої можливості екзистенційного діалогу між "Я" і "Ти". Бубер розрізняє три види діалогу: справжній, технічний та замаскований, віддаючи перевагу першому, перейнятому "живим взаєморозумінням". Він також чітко розмежовує філософію й релігію. Філософія лише "вказує" на Бога, а не досліджує його як одну з ідей. Ідея Абсолюту, за Бубером, анігілюється на межі, де починається "життя" Абсолюту, тобто Бог. Філософський внесок Бубера у розуміння містицизму полягає у тому, що він вважав можливим його осягнення не через раціональне обговорення, а на ґрунті повсякденного досвіду, коли безпосередньо відкривається справжнє відчуття Бога.

Основні твори: "Я і Ти" (1922); "Релігія і філософія" (1931); "Добро і Зло" (1952); "Хасидизм і сучасна людина".

БУДДИЗМ — світова релігійна система, яка виникла в VI — V ст. до н. е. в Індії і поширилась на Півдні, Південному Сході і Центрі Азії та на Далекому Сході. Є громади послідовників буддизму в Америці, Європі (в тому числі і в Україні). Нині в світі близько 400 мільйонів буддистів і близько 1 мільйона ченців. Засновник буддизму — царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого "пробудження" він став Буддою. Від цього слова походить назва релігійної системи. Залежно від точки зору, буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя. Як релігійна система буддизм виник на основі старовинних релігійно-філософських учень Індії. Основна ідея буддизму ґрунтується на твердженні, що "життя є страждання" і "шлях до порятунку". Ці ідеї були викладені у проповіді Будди "Про чотири благородні істини" (див. Буддійська філософія). Буддизм прийнято поділяти на дві або три течії: хінаяну ("мала колісниця"), махаяну ("велика колісниця"), ваджраяну (''діамантова колісниця"). Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не різняться між собою в загальних принципах. Джерелами для вивчення буддизму є канонічні тексти, створені упродовж багатьох століть в Індії та інших країнах. Основне загальнобуддистське джерело — збірка канонічних текстів Типітака, зафіксоване письмово в І ст. до н. е. на острові Цейлон.

БУДДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ — світоглядно-філософська основа буддизму як релігійної системи. Характерною особливістю буддійської філософії є її етико-практична спрямованість, стрижень змісту становить проповідь Будди "Про чотири благородні істини". Перша істина: "існує страждання". Його неодмінно і обов'язково зазнає будь-яка жива істота, тому все життя — страждання. Друга істина: "є причина страждання" — наше "Его", у якого є бажання. Вони стимулюються невіглаством і призводять до дій, які створюють карму. Третя істина: "можна припинити страждання". Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли людина переживає процес відродження. Четверта істина стверджує: "є шлях до припинення страждань". Це так званий "благородний восьмеричний шлях", який складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав назву "серединного шляху". Розвиваючи ці істини, буддійська філософія багато уваги приділяє розробці таких специфічних буддистських понять, як дхарма, карма, нірвана, дукха, шуньята, віджня та ін. Джерелами для вивчення буддійської філософії є канонічні тексти як загальнобуддистського змісту, так і окремих шкіл. Насамперед, це збірка канонічних текстів Типітака ("Три кошики"). Основи буддійської філософії викладені в третьому розділі Типітаки. Його повна назва — Абхідхарма-пітака — означає: "кошик, який містить Велику дхарму".

БУЛАТОВ, Михайло Олександрович (1936, Красногорівка Донецької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1960). Від 1983 р. — доктор філософських наук, від 1995 р. — професор, Лауреат Державної премії України з науки і техніки (1982). До 1972 р. викладав курс німецької класичної філософії в КНУ. Від 1972 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Головні напрями дослідження — теорія та історія діалектики, теорія категорій та історія філософії, філософські проблеми феномена ноосфери, історія філософської антропології. У 1995р. отримав грант фонду "Відродження" за книгу "Лекції з німецької класичної філософії".

Основні твори: "Діяльність і структура філософського знання" (1976); "Логічні категорії і поняття" (1981); "Діалектика і культура" (1984); "Категорії діалектики, їх розвиток і функції", у співавторстві (1980); "Категорії філософії і категорії культури", у співавторстві (1983); "Протиріччя у сучасному світі", у співавторстві (1992); "Філософія ноосфери", у співавторстві (1995); "Діалектика без апології: Філософсько-антропологічні аспекти", у співавторстві (1998).

БУЛГАКОВ, Сергій Миколайович (1871, Лівни — 1944) — російський філософ, богослов, економіст, діяч екуменічного руху. Закінчив Московський університет (1894); працював у Києві (1901 — 1906), Москві (1906 — 1918), Парижі (після еміграції у 1923 р.). В духовній еволюції Булгакова наявні три періоди: марксистський (1896 — 1900), релігійно-філософський (1901 — 1918), — богословський (з 1919 р.). Попри захоплення марксизмом і членства в РСДРП, Булгаков був прихильником недоктринального, "часткового" соціалізму і мав осібну від ленінців позицію, схарактеризовану останніми як "легальний марксизм" і "ревізіонізм". На початку 1900-х рр. у світогляді Булгакова відбулися значні зміни, що започаткували новий, релігійно-філософський, період його творчості. Булгаков відійшов від політичної діяльності і зосередився на розробці цілісної релігійно-філософської системи шляхом синтезу християнських принципів та філософії і науки. В богословських працях 20-30-х рр. Булгаков тлумачив софіологію як метафізичне вчення про причетність світу Богові. Розрізнення "небесного" і "земного" аспектів Софії, ототожнення Софії з природою Божою спричинилися до звинувачень Булгакова у модернізмі та єресі. Вчення Булгакова було засуджене постановами Московської Патріархії (1935) та Архієрейського Собору в Карловіцах (1936).

Основні твори: "Два гради: Дослідження про природу суспільних ідеалів" (1911); "Купина неопалима" (1927); "Про Боголюбство"(1933) та ін.

БУЛЬ, Джордж (1815, Лінкольн — 1864) — англійський математик і логік. Діапазон наукових інтересів Буля охоплював, окрім математики і логіки, етику, філософію, давньоримську літературу. Він був добре обізнаний із творами Спінози, Аристотеля, Цицерона. Основні відкриття Буля пов'язані із питаннями застосування математики до вирішення логічних проблем. Буль отримав золоту медаль за роботу з математичного аналізу (1844), і хоч Буль не мав ні університетської освіти, ні наукового ступеня, став професором математики в Квінз Коледжі м. Корка (Ірландія). Одним із найвагоміших наукових здобутків Буля є створення особливого розділу математичної логіки, яка, на честь її засновника, отримала назву "Булева алгебра". Основна ідея його системи полягала в застосуванні алгебраїчних методів для вирішення логічних задач. Буль вважав, що можуть існувати такі розділи математичного знання, предметом дослідження яких уже будуть не числа та величини, а певні абстрактні об'єкти, природа яких не має значення. На підтвердження своєї точки зору Буль побудував логічну теорію, де логіка була представлена як розділ математики, своєрідна алгебра класів (див. Алгебра логіки). Булева алгебра і зараз широко застосовується в математиці, логіці, техніці.

Основні твори: "Математичний аналіз логіки" (1847); "Логічне числення" (1848); "Дослідження законів мислення, на яких засновані математичні теорії логіки і ймовірностей" (1854).

БУРИДАН, Жан (близько 1300, Бетен — близько 1358) — французький філософ-номіналіст, професор Паризького університету і двічі його ректор. Основним його твором є "Керівництво з логіки", де в загальних рисах відтворюються ідеї Оккама, поширенню яких у Франції Буридан приділяв значну увагу. В коментарях до фізичних та космологічних творів Аристотеля Буридан дійшов висновку, що рух небесних світил і земних тіл підлягає тим самим динамічним закономірностям, першопочатковим джерелом яких є Бог, але які потім функціонують без його втручання. Це твердження вплинуло на формування деїстичних уявлень Нового часу. Ілюстрацією цього є ситуація, в яку потрапив Буриданів осел, коли потерпав від голоду, бо не міг вибрати жодного з двох однакових оберемків сіна, до того ж, розташованих на однаковій від нього відстані. Цікаво, що в історично зафіксованих працях Буридана саме такого прикладу не знайшли, але виявили інший, надто до нього подібний — пес не може вибрати жодного з двох однакових шматків їжі. Буридан відомий як автор коментарів до праць Аристотеля.

БУРИДАНІВ ОСЕЛ — метафоричний вислів, який відбиває парадокс абсолютного детермінізму у волевиявленні (див. Буридан).

БУСЛИНСЬКИЙ, Володимир Андрійович (1930, с. Цапіївка Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Захистив докторську дисертацію (1974). Від 1981р. — професор. У 1973 — 1986 рр. — завідуючий відділенням інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1986 р. — професор кафедри філософії КНУ ім. Т. Шевченка. Займається питаннями діалектики розвитку суспільства, соціального пізнання, соціально-філософських проблем праці. Автор і співавтор багатьох статей, монографій, словників, посібників із філософії.

Основні твори: "Діалектика розвитку соціалістичного суспільства" (1980); "Соціальне управління", у співавторстві (1986); "Діалектика та її альтернативи. Філософія. Навчальний посібник" (1997).

БУТТЯ — термін, що має чотири основні значення. 1) Синонім існування, котрий виражається граматичною і логічною зв'язкою "є". В такому сенсі буття універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Але воно і беззмістовне, абстрактне, бо байдуже, до чого застосовується. У Гегеля таке буття в логіці має назву "чисте буття". 2) Визначене буття, "ось це", існуюче "тут" і "тепер" — дерево, камінь і т. ін.; "наявне буття". Гегель позначає ним конкретні речі й явища, Гайдеггер — людину. 3) Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція — явище: В "Науці логіки" Гегеля на цій підставі розрізняються "Вчення про буття" і "Вчення про сутність". 3агальна структура першого, подається трьома категоріями: якість — кількість — міра. Вони є головними визначеностями буття в даному сенсі. 4) Протилежність свідомості, тобто одна з частин опозиційної пари "буття і свідомість". Воно незалежне від неї і охоплюється багатоманітною діяльністю людини. Має дві найбільш значущі форми: загально філософську — співвідношення "буття і свідомість" становить основне питання і принцип філософії, і соціальну, відому у вигляді опозиції "суспільне буття і суспільна свідомість", яка набула особливої ваги в історичному матеріалізмі. (М. Булатов)

БУТТЯ БУДЕННЕ, буденність — вимір людського буття, у межах якого гальмується актуалізація неповторно-особистісного начала. Буття буденне людини є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду. Поняття "буденність" широко використовував Бердяєв на означення "охолодження" пристрасно-людяного в людині. У Фройда зустрічаємо поняття "буденне життя". Гайдеггер у "Бутті та часі" та інших творах користується поняттями "буденна присутність", "присутність в її повсякденності", "повсякденна присутність", "буденність", характеризуючи їх через принципову безособовість. Ясперс на означення буденності використовує поняття "наявне буття". Цей Термін у нього, на відміну від Гайдегтера, означає буденність та "комунікацію наявного буття". Втім, буденність для нього — це не результат комунікації як такої, а лише неавтентичної, уречевленої комунікації. Буття буденне — це перебування, пасивне, невільне буття, застиглість переживання та дії, коли наявна відчуженість від власного "Я", від дійсного переживання світу. Буття буденне можна схарактеризувати як підкорення іншому або іншим, невизначеність власного шляху та небажання вибору. В екзистенційно-психологічній площині буття буденне — це насолода несвободою, яка понижує людину до рівня об'єкта, насолода відсутністю відповідальності. Адже в бутті буденному відповідальність індивіда переноситься на спільноту. В бутті буденному можна виявляти величезну зовнішню активність, однак вона завжди задана іззовні, а не внутрішньо, глибинно. За влучним висловом Гайдеггера, буденність — це "заспокоєність у невласному бутті". (Н. Хамітов)

БУТТЯ ГРАНИЧНЕ — вимір людського буття, в якому відбувається свідомий вихід за межі буденності з її безособовою гармонією в екзистенційний простір, де людина актуалізує особистісні ознаки, стаючи одночасно відкритою світові та самотньою по відношенню до нього. Проте буття граничне є тим виміром людського буття, в якому відбувається не тільки посилення самотності, а й з'являється можливість дійсного виходу за її межі. Це закладає екзистенційну основу суперечливості буття граничного. Буденність має свої граничні ситуації, в яких відбувається концентрація трагічності, наприклад, ситуації небезпечної хвороби, смерті близьких тощо. Зазвичай вони характеризуються тимчасовістю і заданістю іззовні. Буття граничне, на відміну від граничної ситуації, є результатом усвідомленого вибору людини. (Н. Хамітов)

БУХАЛОВ, Юрій Федорович (1921, Харків — 1996) — український філософ. Закінчив Харківський авіаційний інститут (1944). Доктор філософських наук (1973), професор, заслужений працівник вищої школи України (1982), заслужений працівник науки і техніки України (1992). У 1950 — 1996 рр. доцент кафедри філософії, завідуючий кафедрою, професор ХДУ ім. В. Каразіна. Займався дослідженням історії філософської думки в Україні (філософські та суспільно-політичні погляди Грабовського), проблемами гносеології, логіки та методології науки, співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в практиці та пізнанні, пізнавальної активності суб'єкта та ін.

Основні твори: "Суспільно-політичні погляди П.А.Грабовского" (1957); "Предмет і структура діалектичного матеріалізму" (1989) та ін.

БЮХНЕР, Людвіг (1824, Дармштадт — 1899) — німецький філософ, лікар, природознавець. Представник вульгарного матеріалізму. Філософські погляди сформувалися під впливом антропологічного, матеріалізму Фоєрбаха та різкого негативного ставлення до діалектики Гегеля. Іншим джерелом генези його теоретичних поглядів були ідеї Кабаніса (1757 — 1808) французького філософа, лікаря, політичного діяча, який вважав, що мислення продукується мозком, подібно до секреції підшлункової залози. Бюхнер постулює поняття матерії, зводячи його до речовини, а дух і свідомість розглядає як продукти високоорганізованої матерії. У тлумаченні соціально-економічних процесів дотримувався теорії соціального дарвінізму, вважаючи антагонізми ринкового суспільства проявами боротьби за біологічне існування.

Основні твори: "Сила і матерія: Емпірично-натурфілософські студії" (1855).

ВАЙТГЕД, Алфред Норт (1861, Ремсгейт — 1947) — англійський філософ, логік, математик, засновник логіцистичної школи у філософії математики. Навчався у Кембриджі (Триніті Коледж). Член Королівського наукового товариства (від 1903 р.), куди був запрошений завдяки розробкам у галузі загальної алгебри. Результатом десятилітньої співпраці Вайтгеда з його студентом Расселом, було фундаментальне дослідження основ математики й математичної логіки. У 1924 — 1947 рр. Вайтгед — професор філософії Гарвардського університету (США), займається переважно філософською метафізикою. Виокремлюють три періоди у творчості Вайтгеда: перший період присвячений проблемам логіки й математики, другий — проблемам філософії науки, третій — онтологічному обґрунтуванню філософії науки на засадах розробленої ним філософської метафізики. Спираючись на синтез пізнавальних принципів різноманітних наук, Вайтгед створив власну організмічну теорію, або "філософію організму". Згідно з нею, суб'єкт і об'єкт нерозривно пов'язані одне з одним і з Всесвітом в органічній єдності. З одного боку, цей органіцизм заперечує "просту локалізацію'' окремих наук, яка ґрунтується на переконанні про "незалежну індивідуальність кожного шматка матерії". Найбільш очевидно ця локалізація здійснювалась класичною фізикою з її механіцизмом та застосуванням абстракцій абсолютного простору і часу. З іншого боку, метафізичному атомізмові Вайтгед протиставляє концепцію "актуальних сутностей", невіддільну від доктрини внутрішніх відношень. Згідно з останньою, члени відношення і самі відношення в конкретному факті завжди взаємно пов'язані. У "філософії організму" Вайтгеда певною мірою наявний синтез, платонівсько-аристотелівської традиції (універсалізм "вічних об'єктів") та класичного англійського емпіризму ("досвід" і "відчуття" як атрибути суб'єктивності). "Філософія організму" спирається на ряд засадничих принципів. "Онтологічний принцип" виражає нередукованість факту до поняття дійсності — до того, що завжди має характер об'єкта, або мислимого буття. "Принцип процесу" вказує на те, що реальність є становленням. "Принцип відносності" — на те, що будь-яка об'єктивність є можливістю для становлення, перетворення можливості у дійсність. "Реформований суб'єктивістський принцип" розкриває природу становлення як суб'єктивної єдності, яка вбирає у себе об'єктивну даність. Цей акт асимілізації об'єктивних даних і "стягування" їх у суб'єктивну єдність "досвіду" позначається спеціальним терміном — "охоплення", синонімом якого часто виступає "відчуття". Останнє може бути, двох типів — "фізичне", якщо його об'єктом є стійкий елемент дійсності, або "концептуальне", якщо воно спрямоване на "вічні об'єкти". "Вічні об'єкти", подібно до "категорій існування", згідно з Вайтгедом, є формами визначеності досвіду. Вони поєднують як потенційність просторової протяжності, так і довічну природу Бога. У Всесвіті існує невпинне прагнення до інтенсифікації відчуттів і творчого самоздійснення, і Бог є його найвищим джерелом. Процес суб'єктивного становлення безперервний і нескінченний: кожна актуальна подія є не лише переходом від можливості до дійсності, а й переходом від дійсності до можливості. Тривалість процесу становлення, забезпечується спадкоємністю "вічних об'єктів", які переходять від однієї суб'єктивної єдності до іншої та створюють структурну визначеність, необхідну для науки.

Основні твори: "Principia mathematica", у співавторстві, у 3 томах (1910); "Поняття природи" (1920); "Наука і сучасний світ" (1926); "Процес і реальність. Нариси з космології" (1929); "Пригоди ідей" (1933) та ін.

ВАЛЛА, Лоренцо (1405, Рим — 1457) — італійський гуманіст доби Відродження, філософ та філолог. Філософсько-етичні пошуки Валла свідчать про новий етап у розвитку італійського гуманізму, пов'язаного із зростанням особистісного чинника у суспільному і культурному житті й утвердженням блага окремої людини як важливого морального критерію. Етична концепція Валла ґрунтується на поєднанні епікуреїзму та стоїцизму, значне місце приділяється принципу насолоди, яким, на думку Валла, слід поступатися з огляду на шанобливе ставлення християнина до потойбічного світу. Подібним чином Валла тлумачив співвідношення свободи волі окремої людини і Божественного провидіння. Ідею офірування першої заради другого пізніше розвинув Лютер, який вважав Валла своїм попередником. Значне місце у працях Валла відведено проблемам мови, риторики, логіки, метафізики.

Основні твори: "Про насолоду" (1431); "Про свободу волі" (1471); "Про вишуканість латинської мови" (1471); "Діалектика" (1497).

ВАН ЧУН (27, повіт Шан'юй обл. Куайцзи, сучасна провінція Чжецзян — близько 100) — давньокитайський мислитель, автор кількох філософських трактатів, зокрема "Виваження роздумів". Як мислитель Ван Чун не належав до жодної з давньокитайських філософських шкіл, хоча в його вченні наявний вплив деяких концепцій даосизму. Ван Чун стверджував, що все існуюче складається з первинного ефіру, розрізняючись лише мірою його згущення. Людина також зароджується від особливого "тонкого" ефіру, який після її смерті "розвіюється" подібно до того, як вода розтікається після танення льоду. Синтезувавши погляди попередників конфуціанців на людську природу, Ван Чун прагнув довести, що вона добра, зла чи середня залежно від того, добрий, поганий чи середній у людини рівень інтелектуальних або моральних здібностей. "Природжене" знання Ван Чун заперечував і вважав, що джерелом пізнання є відчуття, які (за допомогою мислення) уможливлюють глибоке проникнення в сутність речей. Історію людського суспільства Ван Чун трактував як циклічну зміну панування культури та смути.

ВАН ЯНМІН (1472, повіт Юйяо, провінції Чжецзян — 1529) — китайський філософ, представник неоконфуціанства. Сприйняв та розвинув у своїй доктрині "вчення про серце" Лу Цзююаня. Вивчав даоську, конфуціанську та буддійську класику. Філософські погляди Ван Янміна мають сильну тенденцію до асиміляції елементів буддизму та даосизму. Ван Янмін вважав, що людське серце — сутність Всесвіту: не існує нічого, чого б серце не вміщувало в собі. Так, "принципи" — будівничі засади всього існуючого — іманентні "серцю" людини, вони перебувають у самому суб'єкті, а не в зовнішньому світі. В гносеології Ван Янмін висунув теорію інтуїтивного пізнання, яке ґрунтується на виявленні природжених розуму людини ідей, тому процес пізнання тлумачиться насамперед як самопізнання. Вчення Ван Янміна та його послідовників домінувало в Китаї до середини XVII ст.

ВАСИЛЕНКО, Володимир Лукич (1929, с. Леонівка Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1952). Доктор філософських наук (1976), професор (1977), заслужений працівник вищої школи України. У 1990 — 1992 рр. — професор Київського інституту політології та соціального управління. Коло наукових інтересів — проблеми соціальної філософії, світогляду, пізнання. Автор багатьох статей та розділів у колективних монографіях.

Основні твори: "Людина і світогляд" (1974); "Людське пізнання у світлі діалектичного матеріалізму" (1974); "Світоглядна зрілість", у співавторстві (1988).

ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ (330, Кесарія Кападокійська — 379) — грецький церковний діяч (Архієпископ Кесарійський), релігійний мислитель і письменник, видатний представник патристики (вселенський отець і учитель церкви), глава кападокійського гуртка. В Афінах вивчав філософію Платона та його послідовників, що вплинуло на його подальшу духовну творчість, вчення. Навколо Василія Великого і Григорія Богослова, з яким він увійшов у тісні дружні стосунки, утворився невеликий гурток юнаків-однодумців, об'єднаних ідеєю самоосвіти і даним одне одному словом — вести в майбутньому спосіб життя християнських правдоборців. Серед праць Василія Великого найвідомішими і найпоширенішими ще у давньоруській церкві були його аскетичні твори та "Шестоднев", що започаткував багату й тривалу традицію середньовічних "Шестодневів" і вплинув на природничі уявлення багатьох, і зокрема слов'янських, народів у наступні століття.

Поиск по сайту: