СЛОВНИК 66 страница

ПАРАДОКС (від грецького παράδοξος — не­сподіваний) — суперечне міркування, що зумовлене не порушенням внутрішньо-теоретичних правил, а позапредметним застосуванням їх (на відміну від паралогізмів та софізмів, котрі зумовлюють­ся, відповідно, випадковим чи усвідом­леним ігноруванням цих правил). Ос­кільки будь-яка теоретична система має обмежену сферу дієвості своїх базових принципів, застосування останніх не мо­же бути абсолютно універсальним. Отже, для будь-якої системи знання є предмет­ні межі, поза якими її вихідні положен­ня перестають бути мірилом розрізнення істини та хибності. Тому зазначене "фун­кціональне винесення" вивідних засобів теорії у позапредметну область дозволяє вивести як стверджувальні, так і запе­речні висновки відносно однієї й тієї са­мої думки. Парадокси звичайно поділяють на се­мантичні та логічні, в залежності від то­го, чи пов'язані вони з відносністю інтер­претації основних понять теорії, чи вони є наслідком невідповідного застосування її вивідних засобів. Парадокс у логіці — мірку­вання, яке приводить до двох протилеж­них висновків. Існує такий варіант парадоксу, коли міркування, що здається правиль­ним, приводить до висновку, який супе­речить життєвому досвіду і загальновиз­наним істинам.

ПАРАЛОГІЗМ (від грецького παραλογισμός — неправильне міркування) — логічна по­милка, допущена в міркуванні, яка є (на відміну від софізму) результатом нена­вмисного, несвідомого порушення за­конів і правил логіки (дивись Софізм).

ПАРАПСИХОЛОГІЯ —

1) Коло незвичайних явищ (псі-явищ), що не розглядаються як доведені факти сучасними природничими наука­ми (яснобачення, позасенсорна передача інформації на відстані, безконтактне пе­ресування предметів тощо); 2) Система поглядів, яка претендує на статус науки і вважає своїм головним завданням вирі­шення фундаментальних питань психо­логії засобами фізики. На підставі бага­тьох теоретичних припущень парапсихологія нама­гається довести можливість існування псі-явищ та, відповідно, вивчення їхніх особливостей. Парапсихологія набула подоби наукової дисципліни наприкінці XIX століття, коли поши­рилися спроби застосовувати наукові підходи до пояснення медіумізму (спіритизму) та телепатії. Прихильниками парапсихології у XIX столітті були відомі вчені: Крукс (1832-1919), Баррет (1844-1925), Бутлеров (1828-1886) та інші. У 80-х роках XIX століття у Великій Британії та Америці виникли товариства психічних досліджень, що займалися парапсихологією. Подібні організації нині діють у багатьох країнах світу (наприклад, в Росії — це фонд па­рапсихології ім. Васильєва; в Україні до­слідженням псі-явищ проводить наукове товариство ім. Попова). В парапсихології існує декілька тео­ретичних позицій, які наближають її або до природничих наук, або до окультизму й містики. Концепції парапсихології мають певне зна­чення для формування доктринальних основ окремих новітніх релігійних течій. (О. Карагодіна)

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександро­вич (1950, Чернівці) — український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Доктор філо­софських наук (1990). У 1979-1992 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковоро­ди НАНУ. Від 1998 року — завідуючий відділенням Націона­льного інституту проблем міжнародної безпе­ки. Наукові інтереси — в галузі філософії пізнання, семіотики культури, політо­логії, міжнародних відносин, глобальної та регіональної безпеки.

Основні твори: "Мова культури та генеза знання" (1988); "Епістемологія культу­ри", у співавторстві (1993); "Україна 2000 і далі: Геополітичні пріоритети та сце­нарії розвитку", у співавторстві (1999); "Ук­раїна та Росія у системі міжнародних відносин: Стратегічна перспектива", у співавторстві (2001).

ПАРАЦЕЛЬС (справжнє ім'я Філіп Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493, Айнзидельн, Швейцарія — 1541) — вчений-лікар, теолог, філософ. Ще за життя Парацельс — "Лютера в медицині" — його ім'я стало легендарним і було оточене таємницями і чутками. Парацельс сам докладав зусиль до творення власного міфу, підписуючи, наприклад, свої книжки як маністами, зокрема, з Еразмом Роттердамським. Викладав курс медицини у Базельському університеті (читав лекції німецькою мо­вою, а не латиною, що передбачала ака­демічна традиція того часу). Парацельс — яскра­вий представник натурфілософії доби Відродження. У медицині (яку він визна­чав як "натуральну магію") Парацельс виявив се­бе справжнім реформатором і сумлінним дослідником. Лікувальна справа завдя­чує Парацельсу, зокрема, детальним описом бага­тьох внутрішніх, нервових, психічних і професійних захворювань. Парацельс широко використовував у практиці лікування новаторські прийоми хірургії, кольоро­вої та музичної терапії, бальнеології і хіміотерапії. Одне з головних завдань алхімії Парацельс вбачав не у пошуках філо­софського каменя, а у виготовленні ці­лющих ліків. Філософській позиції Парацельса притаманне обстоювання взаємодопов­нювальності емпіричного і теоретичного знання, їхньої принципової неповноти одне без одного. У своїх дослідах Парацельс вихо­див з ідеї єдності світоустрою (який тлу­мачив у гілозоїстському дусі), тісного зв'язку і родинної близькості людини і світу, людини і Бога. Завдяки своїй бого-подібності людина, згідно з Парацельсом, спромож­на зрозуміти свою відповідність і подіб­ність іншим видам реальності, опанува­ти їх та взаємодіяти з ними. Людина — не тільки "мікрокосм", або малий світ, який вміщує в собі незліченні власти­вості і природу усіх інших речей; людина є "квінтесенцією", або п'ятою (по відношенню до чотирьох першостихій — землі, води, повітря та вогню), істинною сут­ністю світу, яку Бог наділяє рисами твор­ця. Через це людина перевершує усі інші істоти, що покликані їй служити; через пізнання усіх цих істот людина прихо­дить до пізнання самої себе. Знання, згідно вчення Парацельса, не містить заборонених для людини сфер; воно є здатністю і обо­в'язком людини, проявом її всемогут­ності. Створена Парацельсом концепція світу і лю­дини виявилася плідною для розвитку природничих наук у XVI - XVII столітті Парацельс — автор численних праць, написаних переважно метафоричною, втаємничено-герметичною мовою: фундаментальної бага­торічної праці про походження і перебіг хвороб — великого трактату "Парамирум"; "Хроніки Каринтії"; "Лабіринту ошука­них лікарів"; "Філософії"; "Потаємної філософії"; "Великої астрономії" та інших.

ПАРМЕНІД із Елея (близько 540-515, Південна Іта­лія — після 480 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник елейської школи. На­писав для рідного міста закони, що вия­вилися дуже вдалими. До занять філо­софією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філо­софське вчення виклав у поемі "Про су­ще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокре­ма, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жа­дає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) — Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші до-сократики, Парменід вирішує проблему достоменно існуючого, справжнього буття. Але, на відміну від них, рішення знахо­дить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). Парменід порушує питан­ня про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (ло­гос), котра мислить буття. Парменід є зачинате­лем строгого мислення, цілковито умог­лядної метафізики, яка виводить свої по­ложення із самої думки. Отримане таким чином вчення Парменіда про істинно суще мож­на звести до п'яти головних положень:

1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першо­му шляху, визначеному Дике. Одна мож­ливість, яку обирає Парменід, — з необхідністю є буття. Друга — з необхідністю є небуття, її Парменід відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче.

2) Буття у своїй достоменності є єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існую­че. Відтак все є одне, єдине.

3) Власти­вості єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі множинного. Єдине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілскупне, нерухо­ме, незмінне, гомогенне, не має порож­нин (тобто не містить у собі небуття). Парменід уподібнює його довершено круглій кулі, кожна точка якої рівновіддаленавід цен­тра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та"найславетніший із філо­софів", "князь хіміків" і "монарх меди­цини". Університетську освіту і ступінь доктора медицини Парменід здобув у місті Ферара (Італія). З метою збагачення досвіду і знань багато подорожував, відвідував інтелектуальні центри Європи і Сходу, брав участь у військових кампаніях (пев­ний час перебував навіть у татарському полоні). Спілкувався із сучасниками — гурівноякісність буття (єдиного).

4) Думка і буття є одне й теж саме: мислення підтверд­жує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як до­стовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття — суще у його достоменності.

5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як єдине; шлях гадки, що представляє світ як множин­ний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування — умог­лядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, — в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьо­годення і становить засадничий принцип мислення у її межах.

Однак Парменід, у повній відповідності до ксенофанівської настано­ви, не відкидає шлях опінії. Після викла­ду вчення про єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (множинного). Всі речі виникають з двох елементів — вогню (ак­тивного) і землі (пасивного). Космогонія — це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі види­мих речей. Учень Парменіда Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення Парменіда про єдине на противагу свідченням почуттів (дивись Зенон Елейський, Елейська школа, Досократники).

Оснонві твори: "Про суще".

ПАРНЮК Михайло Олексійович (1919, село Мусіївка Полтавської області — 1992) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1951). Доктор філо­софських наук (1971), професор. У 1973 році — завідуючий кафедрою філософії АНУ, у 1991-1992 роках — головний науковий співробітник Центру гу­манітарної освіти АНУ. Коло наукових інтересів — проблеми детермінізму та індетермінізму, філософські, соціальні та методологічні проблеми сучасної нау­ки (зокрема біологічної).

Основні твори: "Детермінізм діалектичного матеріалізму" (1967); "Принцип де­термінізму в системі матеріалістичної діалектики" (1972).

ПАРСОНС Талкотт (1902, Колорадо-Спрингс — 1979) — американський соціолог, один із засновників сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, фундатор шко­ли структурного функціоналізму. За­кінчив Амхертський коледж (баклавр з відзнакою), Лондонську школу еко­номіки (магістратура) та Гейдельберзь­кий університет (докторантура). Від 1927 року вик­ладав в Гарвардському університеті, від 1946 року — керівник відділення соціальних відно­син у цьому ж університеті. У 1949 році обраний президентом Американської соціологічної асоціа­ції. Соціально-теоретичні погляди Парсонса сформувалися під впливом концепцій со­ціальної реальності Вебера (переклад Парсонса праці якого "Протестантська етика і дух капіталізму" англійською мовою є першим і вва­жається класичним), Дюркгейма, Парето, англійського економіста Маршала. В подаль­шому вплив на його погляди мали також біологічні теорії систем, що саморозвиваються, психоаналітична теорія тощо. Ключовим поняттям соціальної теорії Парсонса є поняття соціальної дії, яку він розуміє як стан напруження між двома порядка­ми: нормативним (що переважно зале­жить від процедури визнання індивіда­ми) і порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). Теоретичні по­гляди Парсонса еволюціонували протягом май­же всієї його наукової кар'єри. Соціаль­на реальність, за Парсонсом, завжди являє собою складну багаторівневу систему, елемен­тами якої виступають різні соціальні си­стеми; останні знаходяться поміж собою у відношенні взаємної збалансованості і динамічної рівноваги. Ці погляди утво­рили основу аналітичної логіко-дедуктивної системи, що охоплювала людську реальність в усій її багатоманітності. Со­ціальна теорія Парсонса спирається на вчення про трирівневу реальність: аналітичне розмежовуються система дії, фізична ре­альність та вища реальність (трансцен­дентна реальність смислів — науковий аналог поняття Бога). Структура систе­ми дії визначається чотирма функціями з її відтворення: це адаптація, відтворен­ня зразка, ціледосягнення й інтеграція. Крім соціальних систем як інструментів аналізу процесів диференціації у сус­пільстві, Парсонс виокремлює також низку ти­пових змінних дії — спеціальну сукуп­ність парних, дихотомічних понять для аналізу того, що є спільним у різних структурах соціальної дії (універсалізм/партикуляризм; досягнуте/задане; афективність/афективна нейтральність; специфічність/дифузність; орієнтація на себе/орієнтація на колектив). Со­ціальна система характеризується також "медіа-засобами", які проникають в усі структурні елементи соціальної системи і до яких належать: гроші (адаптація), влада (ціледосягнення), вплив (інтег­рація) і зобов'язання (відтворення зраз­ка). Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Суспільство проходить наступні етапи еволюції: примітивне, розвинене примітивне, проміжне і сучас­не. Примітивне суспільство гомогенне, у ньому відсутня мережа підсистем. В ре­зультаті ускладнення підсистем дії та їх поділу на дедалі більш спеціалізовані суспільство поетапно перетворюється на сучасне. Основними характеристиками сучасного суспільства є: повна диферен­ціація усіх систем відповідно до чотирьох-функціональної матриці; масово-універ­сальне виробництво, бюрократична ор­ганізація, ринок і гроші, право як конк­ретний засіб їхнього втілення; наявність соціальної стратифікації, в основі якої лежить критерій успіху; складна, дифе­ренційована система соціальних взає­мозв'язків. До критиків теорії Парсонса нале­жали представники конфліктології, феноменології, гуманістичного напряму в соціології.

Основні твори: "Соціальна система" (1951); "До загальної теорії дії", у співавторстві (1951); "Суспільства: еволюційні та по­рівняльні перспективи" (1966); "Система сучасних суспільств" (1971); "Соціальна дія та умови людського існування" (1978).

ПАСКАЛЬ Блез (1623, Клермон-Ферран — 1662) — французький філософ, математик, фізик. Отримав домашню освіту. В житті та творчості Паскаль чітко вирізняється два періоди:

1)до так званого "другого навернення" (ніч 23/24.XI.1654).

2) Та після нього.

Паскаль першого періоду — геній науки, другого — ще й "геній християнства" (Шатобріан), релігійний мислитель. Стояв на порозі відкриття інтеграційного та диференційного числення ("Нариси про конічні перетини", 1639; "Трактат про арифме­тичний трикутник", 1654; 6 трактатів з проблем циклоїди, 1658-1659 та інші). Уґрунтував основи класичної гідроста­тики ("Нові досліди щодо пустоти", 1647 рік та інші). Сконструював лічильну ("ариф­метичну") машину. Зазнав впливу творів Янсенія та янсеністів ("перше навернен­ня", 1648); а в 1654 році відбулося друге на­вернення — "вогняне хрещення" (перебу­вання більше двох годин у стані екста­тичного осяяння). За Паскалем, Бог — це не бог філософів і вчених, а персональний (особистісний) Бог Біблії, Євангелій; поза-релігійне, світське ("мирське") життя є боговідступництвом. У 1655 році приєднав­ся до подвижників-самітників Пор-Рояля — групи філософів, логіків і теологів, осередком діяльності яких стало розта­шоване поблизу Парижа абатство Пор-Рояль; інтелектуальні підвалини осеред­ку становило вчення Янсенія (дивись Пор-Рояля логіка). Наприкінці 1655 року Паскаль був звинувачений у єресі та осуджений. Арно — чільна постать осередку Пор-Рояля. Відповіддю Паскаля на цю подію були 18 листів ("Провінціали, або Листи про­вінціала"), у яких він виступав із роз'яс­неннями та став на захист поглядів, що їх сповідували прихильники Арно. Від цього часу Паскаль зосередив свої творчі зусил­ля на обстоюванні християнської віри. Його розмисли з цього питання були посмертно опубліковані у "Думках про релігію". У центрі уваги Паскаля — Бог, Христос, людина. Становище людини у світі Паскаль оцінював як "нестерпне", адже вона не в змозі ані раціонально обґрунтувати свої переконання, ані цілковито капіту­лювати перед скептицизмом. Славнозвісний вислів Паскаля щодо людини — "оче­рет, який мислить" містив, з одного бо­ку, думку про велич людини, перевагу людського індивіда над універсумом че­рез наявність свідомості, а з другого — цей же індивід є "ніщота" і безугавна су­перечність. Раціонального виходу з цієї суперечності немає; він — на шляху віри. Людина, за Паскалем, "впала зі свого місця", але може і мусить піднятися. Розрізняв у людині "дві природи": залишок першо-початкової, "величної" та такої, що нас уярмлює, "ушкодженої гріхом". Перша єднає з Богом, друга відокремлює. Паскаль вчив дослухатися до серця; саме воно "чує Бога"; в ідеалі — розумом ми доводи­мо лише те, що відчуваємо у серці. Навіть для глибоко гріховної людини, неспроможної повірити у Бога, його при­сутність доводить існування у світі Бо­жої милості і благодаті. У соціальних стосунках, за Паскалем, домінує сила, а не справедливість. Людський загал легковірний і нерозсудливий, тому довіряє владі, яка цим користується задля власних інте­ресів. Але на народ не потрібно тиснути, аби в чомусь переконати, інакше постає загроза громадянських воєн ("найгіршої із бід"). В управлінні вважав за вірогідне поєднання "імперії розуму" та "імперії влади", підтвердженням чого вбачав вла­дарювання Христини Шведської.

Основні твори: "Трактат про конічні перети­ни" (1640); "Бесіди із м. Де Сасі про Епікура та Монтеня" (1645); "Нові до­слідження стосовно пустоти"(1647); "Листи провінціала" (1656-1657); "Про геометричний розум" (1658); "Думки про релігію"(1669).

ПАСЛАВСЬКИЙ Іван Васильович (1945, село Волосянка Львівської області) — український філо­соф. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969). Кандидат філософських наук (1979). Пра­цює в інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАНУ. Коло наукових інтересів: історія української філософської думки Середньовіччя та ранньомодерного часу.

Основні твори: "З історії розвитку філософсь­ких ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII століття" (1984); "Філософія Відродження на Україні", у співавторстві (1990); "Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії Українсь­кої Церкви" (1994).

ПАТРИСТИКА (від латинського pater — батько, отець) — теологічний та історико-філософський термін, що позначає контину­ум вчень "отців церкви" — теологів, філо­софів, письменників-полемістів у добу від І століття (започаткування Апостольської церкви) по VIII століття (виникнення схоластики). Патристика складається в умовах кризи античної цивілізації. Як теологічна і філософська течія, вона була спрямована на обстоювання ідентичності християн­ства; філософія Платона й Аристотеля (меншою мірою), стоїцизму та неопла­тонізму (головним чином) утворили філософське підґрунтя патристики. Переважна більшість теологічних проблем розглядається в патристиці крізь призму філософських понять; крім ідеї одкровення, що стано­вить той фактор, який виразно відмежо­вує патристику від вільного філософування Ан­тичності. Назагал різке протиставлення віри й розуму не характерне для патристики (за винятком Тертулліана), яка, з одного боку, використовує філософське умоспоглядання для тлумачення біблійних текстів, а з другого — авторитетом ос­танніх підкріплює логічно-дискурсивну форму розмислів над теологічними проб­лемами. Найважливішими серед них бу­ли:

1) тринітарна проблема — про спів­відношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого;

2) проблема боговтілення, або христологічна (про співвідношення божественного і людського в Синові Божо­му), і пов'язана з нею низка питань патристичної антропології (наприклад, гріхов­ності плоті, безсмертя душі та інше);

3) співвідношення свободи і Божої благо­даті; віри і розуму, або "істин одкровен­ня" й "істин знання";

4) космологічна, котра, з одного боку, впліталась у хрис­тиянську теоонтологію (ідея творіння), а з другого — легітимувалася християнсь­кою антропологією або аксіологією (ідеєю спасіння), що органічно пов'язані з христологією.

Ці проблеми надалі успадковуються католицькою і візантійською схоластикою, наприклад, на сході христологічна полеміка продовжується в іконоборчих (VI — IX століття) і паламістських (XIV століття) суперечках, а на заході августино-пелагіанська полеміка щодо співвід­ношення свободи волі і благодаті суттєво позначилася на суперечці Лютера й Еразма Роттердамського, по тому про­довжилася в антилютеранстві, янсенізмі, пильнуваннях єзуїтів. Початковий період патристики (І - III століття) пов'язаний із діяльністю "апостольських отців" (Климента Римського, Ігнація з Антіохії, Полікарпа зі Смирни) та "отців-апологетів" (Аристид, Юстин, Таціан — в аре­алі грецької мови, Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Арнобій, Лактанцій — в ареалі поширення латини). Апологетич­на література вирізняється суперечли­вим ставленням до античної культури: з одного боку — неприйняття та різке від­межування на підставі визнання найви­щого авторитету одкровення, з іншого — шанобливість до грецької освіченості, філософії й риторики. Перші спроби сис­тематизації християнства в патристиці відбуваю­ться у філософів Александрійської шко­ли. Климент Александрійський (150—215) не лише прагнув до синтезу еллінсь­кої культури і християнської віри, а й інтерпретував християнство як просвітницьке вчення, що долає язичницт­во, звільняє від страху й дарує внутрішню незалежність. Твір Оригена "Про начала" є першим досвідом системати­зації християнської догматики. Розвива­ючи алегоричний метод Філона, він за­кладає основи християнської екзегети­ки. В IV—V столітті побудоване на полеміці фрагментарне філософування апологетів і перші спроби систематизації християн­ства александрійців змінюються на послідовне обґрунтування церковної док­трини. До чільних постатей у реалізації цієї справи належали представники Каппадокійської школи — Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, а також Псевдо Діонісій Ареопагіт та Августин Блаженний. Каппадакійці боро­лися з аріанством і виступали за об'єд­нання церкви, а в обґрунтуванні тео­логічних положень використовували ме­тоди платонівської діалектики. Зокрема, саме у такий спосіб Василій Великий до­водив перевагу християнської віри над античною філософією, пропонуючи шлях узгодження "натуральної правди" зі Святим Письмом, а у своєму "Шестидневі" розробив засади християнської космо­логії. Найбільш послідовну й обґрунто­вану систематизацію християнського віровчення у боротьбі з аріанством, маніхейством і пелагіанством здійснив Августин. Заключна стадія патристики характеризується стабілізацією догми і теоло­гічною кодифікацією "наук", передусім на латинському заході — це Боецій (на сході — Леонтій), і появою праць Дамаскіна, котрі разом із працями Боеція віщували зорю схоластики.

(Ю. Іщенко)

ПАТРИСТИКА в українській ку­льтурі — поширення патристики на Русі-Україні з давніх часів засвідчується як відомими списками слов'янських пе­рекладів окремих творів, так і різного походження збірками (ізборниками) фрагментів тлумачень, питань-відповідей, присвячених християнським світог­лядним темам. Значна кількість таких перекладів з грецької мови, здійснених у Болгарії чи на Афоні, збереглася лише в списках і редакціях, що походять із книж­них центрів Русі-України. Вже з XI-XII століття твори Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Йоана Златоуста, Єфрема Сиріна, Максима Сповідника, Афанасія Синаїта, Дама­скіна та інших стали не лише доктринальними, а й стилістичними взірцями для та­ких провідних християнських авторів Русі-України, як Іларіон Київський та Кирило Туровський. В XIV-XV столітті зна­йомству книжників Русі-України з по­вними перекладами патристики значною мірою сприяла діяльність Київських митрополитів Кіпріана та Григорія Цамблака, які після перебування на Афоні привезли до Русі-України нові сербські переклади творів отців церкви і, зокре­ма, зроблений монахом Ісаєю переклад книг, надписаних іменем Псевдо Діонісія Ареопагіта. Велику обізнаність у писаннях патристичних авторів і глиби­ну їх тлумачення виявили в полеміці, що розгорнулася довколо питання про Унію, такі представники української духовності, як Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Іпатій Потій, Петро Скарга та інші. Твори отців церкви широко викори­стовувались у курсах викладачів КМА, де розглядалися проблеми Бога і світу, християнської історіософії, етики, пое­тики та іншого. Оригінальну інтерпретацію тексту східної та західної патристики от­римали у філософії Сковороди. Його су­часнику архімандриту Нямецького мо­настиря Паїсію Величковському нале­жить видатна заслуга у здійсненні низки нових перекладів творінь отців церкви, у відродженні давньої духовної традиції слов'янських перекладів патристики за­галом. (О. Сирцова)

ПАТРІОТИЗМ (від грецького πατρίς — вітчизна) — любов до батьківщини, відпо­відальність за її долю і готовність служи­ти її інтересам, а в разі потреби само­віддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний прин­цип, що в загальній формі виражає ви­щеназвані почуття та емоційні стани. Патріотизм як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за до­сягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і так далі), поваги до істо­ричного минулого, дбайливого ставлен­ня до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурни­ми традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страж­дань через її біди. Як почуття патріотизм зароджується в стародавні часи у формі при­хильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв’ язку зі своїми, інституалізується через ритуали та обряди ініціації (наприклад, обряд братання), шлюб­ні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави, втрача­ючи інституціональний характер, на­повнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захи­щати Вітчизну, відстоювати її інтереси. Більше того, як зазначає Горацій, "ра­дісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жор­стким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип патриотизму зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактуван­ня: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політич­ній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія зали­шила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслу­говують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інте­ресів і піднятися до осягнення загально­людського змісту. "Любов до батьківщи­ни, — зазначив Наполеон І, — найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формуван­ня націй, утворення національних дер­жав патріотизм стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'яз­ку індивіда та суспільства, одним із кри­теріїв оцінки громадянина. Морального сенсу патріотизму надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних ін­тересів, ефективним засобом переведен­ня загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, пред­ставників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. Патріотизм, ви­ростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної вик­лючності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактери­зував людину-патріота Сантаяна: "Нога­ми людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай огляда­ють увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набу­ває в час, коли людство переступило поріг III тисячоліття і несе з собою низку глобаль­них проблем (загроза екологічної катаст­рофи, реальність епідемії СНІДу та інше), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної лю­дини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля. (В. Скуратівський)

Поиск по сайту: