СЛОВНИК 12 страница

ВИД і РІД у логіці — категорії, що виражають різні рівні процесу узагальнення. Вид становить підклас роду як ширшого класу визначення загального. Вид має одиничні різновиди, що розкривають багатоманітність змісту роду, до якого він входить. З погляду діалектичної логіки, відношення виду і роду є специфічним випадком відображення діалектики одиничного, особливого, загального, згідно з якою рід включає всю багатоманітність різновидів, а видові особливості живляться родовими характеристиками всезагального. Аналіз виду і роду може здійснюватись як у змістовно-предметному плані (інтенційний підхід), так і за їхнім обсягом (екстенційний підхід). У формальній логіці вид і рід характеризують відношення між класами різного обсягу і використовуються як одиниці класифікації. Зв'язки між видом і родом становлять родо-видові відношення, які виступають принципом упорядкування класифікаційних систем та основою ряду логічних процедур (наприклад, визначення, поділ обсягу поняття). Відмінність між видом і родом є відносною, бо клас предметів, який виступає родом щодо другого класу (як свого виду), сам може бути різновидом іншого класу.

ВИЗНАЧЕНІСТЬ — поняття методології науки, завдяки якому оцінюються виражальні можливості дедуктивної теорії. Існують два типи визначеності: семантична, що характеризує відображеність об'єктів дійсності, їх властивостей і відношень у дедуктивній теорії, та синтаксична, що вказує на взаємозв'язок термінів теорії, можливість визначення одних через інші. У сучасній логіці формальні критерії визначеності уточнюються за допомогою логічної семантики і синтаксису логічного (інтерпретація, виконуваність, доведеність). Властивості визначеності мають важливе значення при спрощенні, порівнянні теорій, оцінці їх змістовності.

ВИЗНАЧЕННЯ (від латинського definitio — логічне визначення, дефініція, розмежування) — логічна дія, спрямована на відрізнення об' єкта від інших об'єктів через встановлення його специфічних і типових ознак чи такого розкриття значення терміна певного об'єкта, яке замінює опис його властивостей. У процесі визначення об'єкт береться в ідеалізованій формі. Відповідно до аналізу ознак чи знакових позначень об'єкта, визначення буває реальним і номінальним. Із гносеологічного погляду, визначення є встановленням істотних ознак об'єкта, що передбачає врахування відносності рівней пізнання сутності. Оскільки істотні ознаки виражаються у наукових поняттях, визначення виступає як розкриття та формулювання змісту понять у формі суджень за певними правилами. Поширеним є визначення понять через вказівку на їх найближчий рід і видову відзнаку. У мовному аспекті визначення поділяються на семантичні і синтаксичні. Різновидами семантичних визначень є остенсивні визначення, коли значення терміна розкривається через демонстрацію дій з об'єктом, який визначається, та вербальні визначення, коли зміст невідомого терміна роз'яснюється через відомий. Видами синтаксичних визначень є генетичні визначення, що характеризують об'єкт способом його побудови чи правилами оперування з ним, та індуктивні визначення у математиці. У природознавстві вживають також операційні визначення, які є описом експериментальних ситуацій фіксації об'єкта чи операцій вимірювання величин. Окрім визначень за властивостями або явних визначень, бувають і неявні визначення, що здійснюються через встановлення відношень об'єкта до інших об'єктів (у формулюванні аксіом чи контекстуальному аналізі тощо). Спеціальні види визначень потребують врахування переходу від формального опису об'єкта до змістовного розкриття його істотних рис.

ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО ЗАКОН — логічний закон, сутність якого полягає в тому, що з двох висловлювань, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, — одне є неодмінно істинним. Тобто істинне або саме висловлювання, або його заперечення ("третього не дано"). Схема виключеного третього закону записується таким чином: АV — А.

ВИМІРЮВАННЯ — спосіб якісно-кількісного аналізу та числового опису світу емпіричних об'єктів, моделювання реальності мовою чисел. Вимірювання фізичне (метричне) — процес (процедура) одержання інтерсуб'єктивної та достовірної, репрезентованої числом або системою чисел, інформації щодо фізичних об'єктів, їхніх властивостей та відношень; фундаментальна складова наукового методу. Вимірювання передбачає порівняння даної фізичної величини з певною величиною того ж роду, прийнятою за домовленістю за одиницю. Фізична величина розглядається як емпірична (онтологічна) реалізація аксіоматики скалярної невід'ємної величини. Вимірювання потребує визначення способу вимірювання (необхідних приладів, інструментів, автоматизованих систем вимірювання, відповідних методик та технологій). Процес вимірювання строго нормований системою понять та принципів метрології, яка визначає типологію вимірювання, способи реалізації вимог точності, однозначності, достовірності (надійності) результатів вимірювання. Вдосконалення процедур вимірювання уможливлює поступ техніки та технології, засобів моніторингу, всієї матеріальної культури сучасної цивілізації. В некласичній фізиці процедура вимірювання перетворилася в елемент теоретичного опису, в предмет теоретичного та філософського дискурсу. В XX ст. потреби математизації та формалізації соціогуманітарних наук (психології, соціології та ін.) зумовили виникнення загальної логіко-математичної аксіоматизованої теорії вимірювання (Кемпбел, Стивенс, Суппес, Адамс, Пфанцагль). Будь-яке вимірювання тлумачать як встановлення відповідності (ізоморфізму чи гомоморфізму) між емпіричною системою реальних об'єктів з визначеними відношеннями між ними та деякою системою чисел. Типологія вимірювання спирається на типологію так званих "шкал" (способів співвіднесення чисел та емпіричних об'єктів). Розрізняють шкали: абсолютну, найменувань, порядку, інтервалів, відношень та ін. Останні два типи співпадають із класичним поняттям вимірювання, інші стосуються не фізичних (не метричних) вимірювань. Епістемологічна функція вимірювання полягає в можливості одержувати мовою чисел точні та об'єктивні характеристики реальності, здійснюючи програму, започатковану піфагорійцями, Платоном та Галілеєм.

(В. Свириденко)

ВИНА — морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти. Людина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення вина є реальною основою для відповідного покарання. В моралі вина викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини — самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення вини має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, вина постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї вини є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати вину (каяття, виправлення заподіяного тощо). Відповідною моральною реакцією на визнання вини є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання вини, але теоретичний статус відповідних понять ("національна вина", "колективна вина" тощо) є проблематичним. (В. Несторенко)

ВИННИЧЕНКО, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, — 1951) — український письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному факультеті Київського університету (1901 — 1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної української партії (1901 — 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Української соціал-демократичної партії, заступник голови Української Центральної Ради (1917), голова уряду — Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у тому числі 4-х Універсалів. Очолював Директорію (листопад 1918 — лютий 1919). Видавав (разом із Шаповалом) журнал "Нова Україна" (1923 — 1925). Від 1925 р. — у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. — Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції Винниченка характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак — речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості". Зрештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. Винниченко — один із чільних творців українського неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в українській літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921 — 1924). Твори "Муженського циклу" (1934 — 1951) — це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець Винниченко вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак — в агресієфільство. Капіталізм і державний (радянський) соціалізм, за Винниченком, є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових. Щоб подолати цю хворобу, Винниченко пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно — у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно — в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально — в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно — в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за Винниченком, це витвір класової свідомості, конкордизм — вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній — політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані — це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на реалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

Основні твори: "Твори". У 23 томах (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Том 1 (1911 — 1920); Том 2 (1921 — 1925)" (1980 — 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 частинах (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

ВИПАДКОВІСТЬ — філософська категорія для позначення тих феноменів дійсності (подій, процесів, об'єктів, властивостей), які суб'єкт сприймає (оцінює, інтерпретує) як буття, що має місце (або здійснилося), але якого "могло і не бути", тобто воно не є необхідністю. Під випадковістю розуміють те, що виникає внаслідок неповторного збігу обставин, унікальної комбінації багатьох невідомих (чи недоступних контролю або фіксації) чинників, як перетин причинно-наслідкових ланцюгів, вияв варіативності, неоднозначності дійсності. Традиційне визначення випадковості дане Гегелем: Випадковість як дещо таке, що "може бути і може також не бути, може бути таким, а також і іншим...", вказує на тісний зв'язок категорій випадковості, можливості і дійсності, протиставляючи випадковість і необхідність. В історії європейської філософії побутувала ідея про суто феноменальний, суб'єктивний характер категорії випадковості, використання якої пояснювали неповнотою (неповноцінністю) нашого знання, наявністю явищ та процесів, занадто складних з точки зору причинного аналізу систем. У XIX ст. в філософії виникає більш діалектичне розуміння співвідношення необхідності і випадковості, ідея їх взаємодоповнення (Гегель, Енгельс). Проте лише у XX ст. відбувається кардинальна зміна в світоглядній інтерпретації феномена випадковості. Виникнення квантової теорії й атомної фізики, фізики елементарних частинок, генної теорії спадковості (феномен мутацій), молекулярної біології, широке використання теорії інформації, комплекс ідей нерівноважної термодинаміки та синергетики виявили фундаментальну роль імовірнісних уявлень і докорінно змінили онтологічний статус випадковості, яку розглядають тепер як істотний, конструктивний чинник процесів розвитку та самоорганізації. (В. Свириденко)

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ — процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. Виробництво суспільне існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. Bиробництво суспільне є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види виробництва суспільного знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид виробництва суспільного, який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях виробництва суспільного певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI — XVIII ст., індустріального виробництва кінця XVIII — першої половини XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення виробництва суспільного з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує виробництво суспільне переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти виробництва суспільного відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллшгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі виробництва суспільного в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту виробництва суспільного і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяев, Гайдеггер, Вубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камю та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів виробництва суспільного. Багатоаспектне бачення природи виробництва суспільного дозволяє подолати крайнощі вульгарно-економічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ — речення, яке може мати логічну оцінку "істинно". У сучасній логіці такі оцінки, як "правильно", "добре", "зрозуміло" та інші намагаються визначити за допомогою логіко-семантичних принципів як варіант оцінки "істинно". Основні типи висловлень: ствердження, запитання й імператив.

ВИСНОВОК — структурний складник міркування (або умовиводу); висловлення, в якому фіксують нове знання і яке отримують внаслідок його виведення (висновування) за допомогою певних логічних правил з інших висловлень — засновків міркування (див. Міркування; Умовивід).

ВИШЕНСЬКИЙ, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля — між 1621 — 1633) — український письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. Вишенський — представник містико-аскетичного напряму в українській філософській думці кінця XVI — початку XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів Вишенського на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя Вишенський вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку Вишенського, через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в тому числі від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі Вишенський надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукраїнської думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень Вишенського про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. Вишенський — прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукраїнську народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

Основні твори: "Книжка"; "Краткоеловный ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого Латынина з глупым русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Иову Княгиницкому"; "Позорище мысленное".

ВИШЕСЛАВЦЕВ, Борис Петрович (1877 — 1954) — російський філософ. Висланий із Росії у 1922 р. Разом із Бердяевым заснував журнал "Путь" (Париж, 1925) і був його співредактором. Вишеславцева як мислителя відзначають здатність до сміливого філософського синтезу і принципове уникання безумовних визначень та закінчених текстуальних викладів: найвищу цінність для нього становить вихід за межі свідомості, "транс" в Абсолютне. Вишеславцев стверджує неможливість охопити Абсолютне в поняттях: сфера метафізики — "вся таємнича безмежність, що розгортається в інтуїції". Ця ідея становить підґрунтя пошуків Вишеславцева, у галузі етики і філософської антропології. Недосконалій моралі закону, яка звернена лише до людської свідомості, Вишеславцев протиставляє етику благодаті, що сягає глибин підсвідомого. Визнаючи заслуги Фройда у розкритті еротичної природи підсвідомого, але слідом за Юнгом й Адлером, не задовольняючись вузькістю й однобічністю його розуміння лібідо і сублімації, Вишеславцев протиставляє йому вчення про ерос і сублімацію, що спирається на платонівську і східнохристиянську містичну традицію. Потяг душі до збагачення її сутнісних сил ерос сублімує, перетворює нижчі підсвідомі прагнення у вищі, одухотворюючи і просвітлюючи їх до рівня обожування. Сублімація еросу здійснюється через трансценденцію, ставить людину в залежність від Абсолюту. Ця залежність має позитивний сенс, бо рятує людину не тільки від жахливої самотності у світі, а й від замкненості у самій собі, і забезпечує, зрештою, можливість "вільного трансу, вільного виходу у вільний простір Абсолютного". В останніх працях Вишеславцев постає як історик російської філософії, критик марксизму і соціальний філософ, рішучий супротивник тоталітаризму і проповідник вищих, релігійно-моральних цінностей, служіння яким вважає єдиною запорукою подолання бездуховності культури індустріальної доби.

Основні твори: "Етика Фіхте" (1914); "Етика перетвореного Еросу" (1931).

ВІДЕНСЬКИЙ ГУРТОК — група філософів, математиків та інших вчених, яка була створена у 1925 р. за ініціативою Шліка і під його керівництвом проіснувала у Відні до кінця 30-х.рр.; започаткувала основні принципи логічного позитивізму. Віденський гурток перебував під інтелектуальним впливом "ранньої" філософії Вітгенштайна (періоду "Логіко-філософського трактату"). Філософська позиція віденського гуртка була антиметафізичною і "науковою", що виявлялось у відстоюванні і пропаганді "принципу верифікації": значенням пропозиції в метод її верифікації. У 1929 р. віденський гурток публікує свій маніфест "Наукова концепція світу. Віденський гурток", який присвячує Шліку. Основні тези маніфесту: 1) заперечення метафізики як такої, що позбавлена сенсу; 2) заперечення філософії як основоположної або універсальної науки, що існує поруч або стоїть над різними галузями єдиної емпіричної науки; 3) обґрунтування тавтологічного характеру істинних пропозицій логіки і математики. До віденського гуртка, крім Шліка (лідера і засновника), Карнапа (найбільш відомого представника) і Нейрата (найбільш радикального члена), належали філософи Бергман, Фейгль, Крафт, Наткін, Радакович, Вайсман, математики Гьодель, Хан, Менгер, Хан-Нейрат (друга дружина Отто Нейрата і сестра Ганса Хана) і фізик Франк. Десять осіб зазначені як симпатини, серед яких найбільш відомими були Рейхенбах і Греллінг у Берліні, Кайла у Фінляндії, Рамсей в Англії. Ейнштейна, Рассела і Вітгенштайна згадують у маніфесті окремо як "визначних представників наукової концепції світу" (див. Аналітична філософія; Логічний позитивізм).

ВІДНОСИНИ ВИРОБНИЧІ — одна з центральних категорій соціально-економічної філософії марксизму, яка виражає сукупність матеріальних відносин між людьми в процесі суспільного виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. За Марксом, для виробництва люди вступають у певні зв'язки і відносини, і тільки в межах цих суспільних зв'язків і відносин існує їх ставлення до природи. Разом із відповідними їм продуктивними силами відносини виробничі складають певний спосіб виробництва і слугують основою для виокремлення відповідних стадій суспільного розвитку суспільно-економічних формацій. Марксизм вводить поняття закону відповідності відносин виробничих рівню розвитку продуктивних сил, діалектика яких розкриває причини і сутність суспільного прогресу. Відносини виробничі — це суспільний базис, який визначає усі інші суспільні відносини, передусім соціальні, політичні, правові та духовні, які щодо базису виступають як надбудова. Примусові відносини виробничі Маркс називає антагоністичними, непримиренними, оскільки вони поділяють суспільство на дві полярні частини — пригноблених і пригноблювачів, причому як перші, так і останні знаходяться у стані практично тотального відчуження, зокрема внаслідок експлуатації та конкуренції. Відносини виробничі, в яких можуть гармонійно розкритися сутнісні сили людини, — це відносини співпраці (кожен свідомо працює на благо всіх, усі свідомо працюють на благо кожного). (Бойченко)

ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ — категорія соціальної філософії, яка виражає сукупність багатоманітних зв'язків, що виникають між суб'єктами соціальної взаємодії і характеризують суспільство або спільноту як цілісність. Суб'єкти соціальної взаємодії водночас постають як носії даних відносин суспільних. Поняття "Bідносини суспільні" послідовно розроблялось у філософії марксизму і пов'язане з проблематикою соціального опредметнення-розпредметнення, соціального відчуження, соціального фетишизму, соціального виробництва, базису і надбудови, соціальних класів, соціальних антагонізмів тощо. Водночас очевидною є кореляція цього поняття з іншими базовими соціально-філософськими поняттями, які вводились у філософський обіг у межах, нерідко альтернативних стосовно марксизму, соціальних теорій: соціальні норми (Дюркгейм), соціальні форми та соціальна дистанція (Зиммель), соціальна дія (Вебер), соціальна стратифікація і соціальна динаміка (Сорокін), соціальна взаємодія та соціальна роль (Дж. Мід), соціальні системи (Парсонс), соціальний обмін (Хоманс), соціальна установка (Томас, Знанецький), світ інтерсуб'єктивності (Гуссерль). Ці поняття можуть розглядатися, з одного боку, як базові для створення відносно самостійних соціальних теорій, а з іншого — як конкретизація і розвиток теорії відносин суспільних вцілому. Суб'єктами соціальної дії, які є водночас носіями відносин суспільних, виступають насамперед люди з їх творчим потенціалом. Носіями відносин суспільних можуть бути також соціальні групи, суспільство в цілому. У відносинах суспільних поєднуються аспекти безпосередньої і опосередкованої взаємодії. З одного боку, будь-які відносини суспільні реалізуються в ситуації "обличчям до обличчя" (Мід), тобто особистісних взаємин. Це стосується не лише елементарних аспектів взаємодії — початкової соціалізації дитини або елементарної соціальної дії, а й найскладніших соціальних проблем, які включають невизначено велику кількість опосередкувань. З іншого боку, реалізація відносин суспільних здійснюється через опосередкування (опредмечування-розпредмечування). Відносини суспільні можна також розглядати і як процес (подібно до понять "соціальна динаміка", "соціальна взаємодія", "соціальний обмін", "соціальний конфлікт" тощо), і як результат цього процесу (поняття "соціальні норми", "соціальні форми", "соціальна стратифікація", "соціальні ролі", "соціальні системи" тощо). Bідносини суспільні як процес дозволяють розглядати суспільну діяльність як творчу, відбивають принципову можливість зміни й удосконалення будь-яких уже сформованих соціальних форм, інститутів і систем. Bідносини суспільні як результат розглядаються переважно у вигляді заданих умов суспільної діяльності, як вираз тих сформованих закономірностей, які впливають на людину у процесі соціалізації. (І. Бойченко)

ВІДНОСНА ІСТИНА — неповне, неточне, часткове відображення об'єкта, яке внаслідок своєї неповноти і неточності змінюється, поглиблюється в процесі розвитку пізнання. Відносна істина двоїста, суперечлива: як відображення дійсних сторін об'єкта, вона містить в собі момент абсолютного знання, як відображення неповне та неточне — момент омани. Між цими двома моментами відносної істини існує межа, що є очевидною лише в найпростіших випадках. Зазвичай вона прихована і відкривається лише в процесі пізнання, суть якого й полягає в розмежуванні істини й омани. В отриманій більш повній істині нова межа знову прихована і т.д. (див. Абсолютна істина; Істина).

Поиск по сайту: