СЛОВНИК 16 страница

Основні твори: "Платонівська логіка буття" (1909); "Основні риси метафізики пізнання" (1921); "Етика". В 3 томах (1926); "Стосовно засад онтології" (1933); "Можливість і дійсність" (1938); "Будова реального світу" (1940); "Філософія природи. Нариси спеціального вчення про категорії" (1950) та ін.

ГАССЕНДІ, П'єр (1592, Шамтерсье, Прованс — 1655) — французький філософ, математик. Професор філософії Енського університету (1617), з 1645 р. професор математики Королівського колежу у Парижі. Тривалий час був каноником кафедрального собору. В історію філософії увійшов насамперед завдяки своїм п'яти настановам для спростування "метафізичних роздумів" Декарта. Заперечуючи аристотелізм і картезіанство, прагнув поєднати атомістику Епікура з християнською вірою. Вважав, що атоми, з одного боку, є самостійними осередками сили, а з другого — підлягають дії механічних причин. У впорядкованості різноманітних комбінацій атомів вбачав доказ існування Бога. Намагався поєднати думку Епікура про спокій як мету життя та християнську ідею про досягнення цього спокою у потойбічному світі. В гносеології захищав емпіризм і сенсуалізм, хоч і не відкидав важливості інтелектуальних зусиль в досягненні істини. Зрештою, схилявся до думки про доцільність рівноваги у процесі пізнання між розумом та відчуттями.

Основні твори: "Коментар про життя, звички й думки Епікура" (1649); "Антикартезіанські дослідження" (1649); "Система філософії" (1658).

ГЕГЕЛЬ, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт — 1831) — німецький філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему — як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше — в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Гегель називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 — 1816) — теж нова наука, створена Гегелем. Її предмет — мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії — водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. Діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Гегеля (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, — "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Гегелем, природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Гегеля — пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Гегель розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Гегеля. Натурфілософія в німецькій класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Гегеля, за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 — 1842) Конта. Центр тяжіння системи Гегеля — не природа, а дух. Дух — основне поняття його вчення. Вибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Гегеля з філософії релігії, наприклад, таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 — 1800). Заслуга й перевага Гегеля полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і так далі. Різні форми духу Гегель дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет — душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість — співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль — внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії — намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це — звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я — місце народження і виховання людини; громадянське суспільство — система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава — організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава — найвищий ступінь суспільного розвитку — і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Гегелем, немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу — найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії — весь світ (тобто це світогляд). Гегель вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

Основні твори: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", частина І, "Об'єктивна логіка". В 2 томах (1812, 1813); частина II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 томах (1832); "Історія філософії". В 2 томах (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

ГЕДЕЛЬ, Курт (1906, Брюнн, нині Брно — 1978) — австрійський логік, математик. З 1940 р. проживав у США. Серед значних здобутків у царині математичної логіки і теорії множин найвідомішою є знаменита теорема Геделя. Вона була сформульована у статті "Про формальну невирішуваність тез Principia Mathematica і споріднених систем" (1931), що згодом отримала світове визнання. Суть відкриття Геделя зводилася до двох основних результатів. Перший — це теорема про неповноту, в якій стверджується, що будь-яка несуперечлива система, подібна до Principia Mathematica (див. Вайтгед, Рассел), неповна. Гедель показав, що в таких системах є істинні твердження, які засобами цих теорій не можна ані довести, ані спростувати. У філософсько-методологічному плані теорема Геделя про неповноту виявилася обґрунтуванням принципової неможливості повної формалізації наукового знання, зокрема, математики. Була спростована точка зору, згідно з якою в обґрунтуванні математичного знання логіка може бути гарантованим засобом отримання нових істин. Другий результат — теорема про несуперечливість, суть якої полягала в обґрунтуванні неможливості доведення несуперечливості формальної системи її власними засобами. Гедель довів, що це можна зробити, лише застосовуючи методи більш розвинутої формальної теорії. З математичної та філософської точки зору ідеї Геделя виявили принципову нездійсненність програми обґрунтування математики Гільберта. Геделю також належать вагомі результати в теорії моделей та конструктивній логіці.

Основні твори: "Про формальну невирішуваність тез Principia mathematica і споріднених систем" (1931); "Про інтуїтивну арифметику та теорію чисел" (1932); "Математична логіка Рассела" (1944) та ін.

ГЕДОНІЗМ (від грецького ηδονή — задоволення) — напрям в етиці, згідно з яким критерієм моралі та принципом її пояснення є досягнення насолоди. Прагнення до насолоди тлумачиться як природна властивість людини, джерело й мета її вдосконалення. Засновник гедонізму — давньогрецький філософ Аристип з Кірени, який вважав, що добро і зло цілком можна звести до насолоди або страждання. Як учень Сократа, Аристип не абсолютизує безпосереднє чуттєве задоволення і в процесі його досягнення надає значної ваги чинникові раціонального самоконтролю. Тому людина не повинна перетворюватися на раба власного задоволення, а істинну насолоду у змозі отримати лише мудрець. У Епікура гедонізм поєднується з елементами евдемонізму. Основою задоволення як кінцевої мети людини постає свобода від тілесних страждань і душевних тривог. Епікур розрізняв пасивне (атараксія) та активне задоволення (радість). В епоху Середньовіччя гедонізм протиставлявся аскетизму. Увага до гедонізму відновлюється за доби Відродження, з поверненням інтересу до проблем земного призначення людини. В епоху Просвітництва засади гедонізму знайшли певний вияв у філософії Гоббса, Ламетрі, Гельвеція, згодом — в утилітаристських концепціях Вентама, Дж. Cт. Мілля. В XX ст. деякі ідеї гедонізму схвалювали Сантаяна, Шлік та ін. Згідно з фройдизмом, принцип насолоди є суттєвою підвалиною людської поведінки у дусі гедоністичної етики. Послідовна критика гедонізму через допущення так званої "натуралістичної помилки" (редукція добра та інших етичних категорій до певного класу "натуральних" об'єктів) була здійснена Муром. Філософи франкфуртської школи, зокрема, Маркузе, також припускалися висновків у дусі гедоністичної етики.

ГЕЙЗИНГА, Йоган (1872, Гронінген — 1945) — датський історик, філософ культури. Професор Гронінгенського (з 1905 р.) і Лейденського (з 1915 р.) університетів. Творчі пошуки Гейзинга були найбільшою мірою зосереджені на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Середньовіччі та філософському аналізі проблем гри. У трактаті "Homo Ludens" ("Людина граюча") обґрунтував наскрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людства — не лише у мистецтві, а й філософії, науці, політиці, юриспруденції, військовому ремеслі. Він відкидає популярні психофізіологічні уявлення про підпорядкування функції гри будь-яким біологічним цілям. Позбавивши гру утилітарної "опіки", Гейзинга зосереджується на дослідженні її стосунків із "серйозним" (працею). Філософ демонструє неможливість редукції буттєвого феномена гри до фактів пізнавального і психічного життя, а також виявляє визначну роль гри в людській історії. Для Європи архетипічним є вчення Франциска Асизького про "духовну веселість", що висвітлює особливу смислову вертикаль гри, правила якої невіддільні від аскетичного самообмеження, а свобода ґрунтується на спокутній жертовності. Згідно з Гейзингом, у цьому вченні радість постає як така, що виростає із жертовного зерна; в цьому полягає сакральне джерело справжньої гри, пропонованої Франциском за життєвий взірець своїм учням — "скоморохам Божим". Антиномічність цього словосполучення підкреслює нез'ясовну жодними розумними й моральними доказами можливість поєднання в буттєвому вимірі людини двох начал: емпіричного (даного) і благодатного (заданого). При цьому саме смислова відстань, котра відділяє лицаря Вбогості "скомороха Божого" від синтетичної постаті "Людини граючої", як філософська проблема, залишається відкритою. На думку Гейзинга, ідеал гармонії концентрує в собі той потенціал збалансування духовних і матеріальних цінностей, що є життєво необхідним для суспільства.

Основні твори: "Сутінки Середньовіччя" (1919); "Еразм" (1924 — 1925); "Тінь прийдешнього" (1936); "Людина граюча" (1938).

ГЕККЕЛЬ, Ернст (1834, Потсдам — 1919) — німецький біолог і філософ. Навчався у Вюрцбурзі, Берліні, Відні. Професор університету в Єні. Відомий своїми виступами на захист еволюційної теорії Дарвіна. Геккель висловив теоретичні ідеї, які були спрямовані як на пошуки філософської істини, так і на подальший розвиток біологічного вчення дарвінізму. Зокрема, він обґрунтував біогенетичний закон, вчення про філогенез, ідею природного походження життя із неорганічних речовин. Звернувши увагу на важливість взаємодії організму та навколишнього середовища, Геккель заклав основи екології. В осмисленні проблематики, пов'язаної з природою, займав матеріалістичні позиції. Здійснив спробу замінити офіційну релігію вірою в Бога-Природу в дусі пантеїзму Спінози.

Основні твори: "Загальна морфологія організмів". У 2 томах (1866); "Історія світобудови" (1868); "Монізм як зв'язок між наукою і релігією" (1893); "Таємниці всесвіту" (1899).

ГЕЛЕН, Арнольд (1904, Ляйпциг — 1976) — німецький філософ, представник філософської антропології. Вивчав філософію в університетах Кельна і Ляйпцига. Розробляв проблеми біологічної та соціологічної антропології, а також етики, яка ґрунтується на антропологічних засадах. Спираючись частково на віталізм та ідеї Ніцше, виходив із тлумачення людини як "біологічно недосконалої істоти", яка компенсує свою недосконалість соціокультурною творчістю. На підставі цієї тези розробляє теорію дії. Остання, в свою чергу, стає концептуальною основою теорії інституцій, які, за Геленом, генетично і функціонально послуговуються як ерзац відсутніх або деформованих інстинктів. Соціальні інститути, антропологічно орієнтована плюралістична мораль сприяють розкріпаченню людини, розгортанню її свободи за умов стабільності соціальних структур і уникнення соціальних зрушень. Наголошуючи на відносній незмінності природних передумов людського існування, Гелен розглядає цей факт як аргумент на користь політики консерватизму. Він песимістично оцінює можливі наслідки розширення соціокультурної і політичної творчості людства, вбачаючи в них підставу дестабілізації існування індивіда.

Основні твори: "Теорія свободи волі" (1932); "Держава і філософія" (1935); "Душа в технічну епоху" (1957); "Мораль і гіпер-мораль" (1969).

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ (див. Геліоцентрична система світу.)

ГЕЛІОЦЕНТРИЧНА СИСТЕМА СВІТУ, геліоцентризм (від грецького ηλιος — Сонце; латинського centrum — центр) — уявлення про те, що центральним тілом нашої планетарної системи є Сонце, а Земля, яка обертається навколо своєї осі, є лише однією з планет, що обертаються навколо нього. Вже у вченні Аристарха Самоського (кінець IV — початок III ст. до н.е.) містилась здогадка про те, що Земля обертається навколо Сонця, але як система теоретичних поглядів ідея геліоцентризму вперше розроблена в праці Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543). Остаточна перемога геліоцентричної системи світу у протиборстві з геоцентризмом підготовлена Бруно, Кеплером, Галілеєм, Ньютоном. Закон всесвітнього тяжіння і закони механіки Ньютона, які теоретично пояснили особливості руху небесних світил, зруйнували парадигму аристотелізму в науці. Згодом з'явилися переконливі експериментальні докази обертання Землі навколо вісі (маятник Фуко, гіроскоп та інше). Утвердження геліоцентричної системи світу пов'язане з докорінним переосмисленням наївного реалізму, філософських категорій абсолютного і відносного, видимості і сутності, опису і пояснення. Фундаментальний внесок у це переосмислення зроблено в теорії відносності Ейнштейна. Геліоцентрична система світу є невід'ємною частиною сучасної картини світу. (О. Кравченко)

ГЕЛЬВЕЦІЙ, Клод Адріан (1715, Париж — 1771) — французький філософ матеріалістичного спрямування. Один з ідеологів Просвітництва. Прагнув теоретично обґрунтувати ідею перебудови людського життя на засадах розуму і справедливості. В дослідженні морально-етичної проблематики тяжів до гедонізму, вважаючи головною спонукою людини бажання отримати задоволення та уникнути страждання. Найважливішим завданням філософії вважав пошуки суспільного стану, що забезпечує умови для узгодження індивідуальних та колективних інтересів. Людину розглядав як частину природи. Аналізуючи проблему походження свідомості, вказував на те, що розвиток свідомості пов'язаний із трудовою діяльністю людини, з виготовленням та застосуванням нею знарядь праці. Від природи людина наділена лише відчуттями, на основі яких розвивається спроможний на усвідомлення та мислення розум. Гельвецій був послідовним прихильником ідеї рівності людей як носіїв розуму і пояснював реальну інтелектуальну нерівність відмінностями у вихованні й освіті. Виступав проти так званих "релігійних забобонів", які, на його думку, перешкоджали здійсненню чільного завдання держави — максимально сприяти збігові індивідуальних та гуртових інтересів.

Основні твори: "Про розум" (1758); "Про людину: її інтелектуальні здібності та освіту" (1772).

ГЕНДЕР — поняття, яке використовується для визначення соціокультурної форми існування статей: чоловік та жінка виступають не як природні визначення, а як соціокультурні феномени. Якщо стать визначається на основі тілесних, органічних та психофізіологічних ознак, то, на відміну від неї, гендер виводиться із соціальних, культурних та історичних особливостей людського буття. Розкриття залежності гендеру від статі є однією з центральних проблем феміністичної теорії. Еволюція поняття гендеру пройшла три етапи і відображає зміни в інтерпретації природи статі. Теоретичне розмежування понять гендеру і статі вперше було здійснено антропологом М. Мід ("Секс і темперамент у трьох примітивних суспільствах", 1935). Гендер тут виступає як сукупність соціокультурних ознак, яких набуває людська стать у певній культурі чи суспільстві. Стать розуміється як універсальна, усталена, природно визначена характеристика людини, тоді як гендер — специфічна форма існування статі у соціокультурному середовищі. Гендер обіймає культурно вироблені стандарти статевої поведінки і самоідентифікації, статевих почуттів і потягів, міжстатевих відносин тощо. Другий етап розвитку поняття гендеру започатковує праця Симони де Бовуар "Друга стать", що містить феміністичну критику поняття статі як природного феномена. Поняття гендеру використовується для викриття соціальної дискримінації жінки та спростування її образу як істоти, що не відповідає загальнокультурному зразку (патріархальний стереотип). Соціокультурній інтерпретації піддається не лише гендер, а й стать: Гендер тлумачиться як ідея або конструкт (певна викрійка), відповідно до якої людське тіло вибудовується як чоловіче та жіноче, а стать розглядається як соціально витворена фікція, не оперта на природу. Такий підхід заперечує причинну залежність гендеру від статі; гендер ототожнюється з актом статевого самовизначення і способом конституювання ідентичності. Ця позиція й на сьогодні залишається впливовою та поширеною у феміністичній теорії. Але від початку 80-х рр. XX ст. окреслюється певне зрушення у тлумаченні гендеру та статі. Новий підхід до рівності статей наголошує не на подібності чоловічого та жіночого, а на їх відмінностях. Переосмислення статі відбувається у напрямі визнання її природної заданості, але, на відміну від традиційного фемінізму, пряма залежність між статтю та гендером заперечується. Конкретна стать не обмежує коло різноманітних тендерних маніфестацій та самореалізацій особи. Гендер у такому випадку представляє культурну редукцію унікального біологічного потенціалу жінки до її функцій, детермінованих суспільством. Особливого значення при цьому набуває поняття "вагітного тіла" (Зілла Айзенсестайн "Жіноче тіло й закон", 1988), яке заперечує законність існування єдиного гомогенного стандарту: здатність жіночого тіла бути вагітним не означає, що суть жінки зводиться до материнського тіла, вона лише вказує на відмінність. Використовуючи поняття гендер, сучасна феміністична теорія висунула тезу про багатостатевість людей та штучний характер їх гетеросексуальних відносин. Можливість теоретичної альтернативи феміністичним концепціям гендеру містить позиція Фуко, для якого стать є таємницею, найбільш невловимим ноуменальним буттям, про яке нам відомо лише через гендер та потяги, котрі, в свою чергу, постійно тяжіють до статі як своєї субстанційності. (О. Гомілко)

ГЕНІАЛЬНІСТЬ — вищий прояв творчих здібностей, коли саморозвиток особистості стає розвитком людського роду. Геніальність має етнокультурні вияви, проте твори генія завжди виходять на світовий рівень. Тому у геніальності відбувається парадоксальне єднання локального та універсального, розгортання локального в універсальне. При цьому локальне не втрачає своїх ознак; геніальність є розв'язанням суперечності локального та універсального у персональному. У своїй діяльності геній прагне вийти за межі культуротворчості як об'єктивації у творенні нового буття. Це відрізняє геніальну людину від талановитої, яка цілком реалізує себе в об'єктивуючій творчості. Діяльність генія тяжіє до міфотворення; він продукує такі артефакти культури, які викликають катарсичні переживання, й тому мають суттєвий вплив на смисложиттеві цінності. Геніальність належить до феноменів граничного буття людини. При цьому вона відрізняється від таких феноменів граничного буття, як святість та героїзм, в яких ставлення до стихії життя не опосередковане наявністю артефакту.

ГЕОГРАФІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ — напрям у соціальній філософії і соціології, що обґрунтовує залежність розвитку суспільства від природно-географічних умов. Бере початок з праць Аристотеля, Гіппократа, Полібія, Страбона; сформувався у ХVІІІ ст. завдяки "антропогеографічним" концепціям Монтеск'є, Бокля, Реклю, Тюрго, Мєчнікова та інших. В марксистській традиції географічний детермінізм піддавався критиці за перебільшення ролі природних чинників у житті суспільства та натуралістичне тлумачення історії. Зараз, у зв'язку з екологічними негараздами, відбувається переосмислення концептуальних набутків цього напряму. Зокрема, починає визнаватися вплив географічного середовища на буття соціуму, культуру та історію народів. Здійснюються продуктивні спроби радикального коригування змісту понять "природа" та "людина" в контексті їх співвідношення. Такий підхід сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних суперечливих складових "феномена людини", природничо-наукового та соціогуманітарного підходів, компонентів природної та соціальної сфер буття. Очевидним є факт, що новітні концепції географічного детермінізму далекі від спрощених уявлень так званого "географічного фаталізму" про абсолютну детермінацію людської діяльності факторами природного середовища. Проте наявний у класичному географічному детермінізмі позитивний ідейний потенціал використовується такими сучасними натурсоціологічними напрямами, як біорегіоналізм, соціобіологія, біополітика, екологічна естетика та ін. Крім того, географічний детермінізм щільно дотичний до геополітики та політико-філософських концепцій, що беруть до уваги географічний та геополітичний чинники (геополітичний плюралізм Бжезинського). (М. Кисельов)

ГЕОПОЛІТИКА — державна доктрина, яка ґрунтується на врахуванні конкретно-історичних форм впливу територіально-просторових умов країни на формування її статусу та політики в локальних, регіональних, континентальних та глобальних аспектах. Фундатори геополітики (Ратцель, Челмен, Спікмен та ін.) уподібнювали державу окремому організмові, що проводить боротьбу за існування, або "життєвий простір". Однією з чільних тез геополітики є те, що принципи зовнішньої політики держави залежать від її географічних умов (див. Географічний детермінізм). Проблеми геополітики є об'єктивною даністю, від якої неможливо абстрагуватися. Про це свідчить сучасна політична термінологія: "зони впливу", "зони безпеки", "зони національних інтересів" та ін. Раптова зміна територіально-просторових умов існування окремих держав, їх геополітичного статусу призводила й призводить до порушення рівноваги в глобальних масштабах. Яскравими ілюстраціями означеної ситуації можуть слугувати збурення в міжнародній політиці, спричинені об'єднанням Німеччини або ж розпадом Радянського Союзу та виникненням самостійних держав. До традиційних інтенцій класичної геополітики, орієнтованих на боротьбу за існування на рівні держав та їх союзів, нині долучається пошук шляхів та засобів досягнення узгодженого розвитку світового співтовариства. На необхідність компетентного аналізу справедливого світового розподілу сил та ресурсів й розробки можливих варіантів динамічного розвитку усіх країн світу звертав увагу ще англійський геополітик Маккіндер у 1942 р. В останній час ідеї геополітики залучаються до спроб створення "світового уряду", здатного організувати і підтримувати оптимальний в усіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні й людські ресурси, подолати екологічну кризу і вийти на збалансований режим розвитку у глобальному масштабі. (М. Кисельов)

ГЕРАКЛІТ з Ефеса (близько 540 — 475 до н.е.) — давньогрецький філософ. Заглибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Геракліта ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Геракліт зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер. На відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Геракліт значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо. Навіть крізь нечисленні тези Геракліта, що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Геракліт вважав вогонь — стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос — "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

ГЕРБАРТ, Йоган Фридрих (1776, Ольденбург — 1841) — німецький філософ і педагог. Навчався в Єні (разом з Фіхте). Філософія Гербарта є розвитком ідей Канта у напрямі філософського реалізму, зі включенням багатьох важливих моментів філософії Ляйбніца. У центрі метафізики Гербарта — поняття речі у собі, відмінне, однак, від кантівського: за допомогою критики повсякденного розуміння поняття "речі" він приходить до поняття "реалу" як кінцевого елемента і носія буття (на кшталт монади Ляйбніца). Повсякденне розуміння поняття речі відповідає комплексу простих сутностей, шлях до пізнання яких відкривають властивості речі, що подані у відчутті. Таким чином, річ у явищі — це більш-менш постійний зв'язок простих сутностей, які знаходяться у "інтелігібельному просторі". На відміну від "феноменального простору", тобто простору уявлень, який знаходиться у нашій душі, "інтелігібельний простір" у Гербарта — абстрактне поняття, співвідносне з поняттям простору у математиці. Аналогічна математизація має місце і в психології Гербарта. Філософія Гербарта не набула значного поширення у Німеччині, у той час як в Австрії вона органічно вписалася у традицію філософського реалізму і в середині XIX ст. стала офіційною університетською системою філософії. Великою популярністю в європейській педагогіці другої половини XIX — початку XX ст. користувалося вчення Гербарта про чотири ступені освіти: "ясність", "асоціація", "система", "метод".

Поиск по сайту: