СЛОВНИК 26 страница

Основні твори: "Питання стосовно книги Аристотеля"; "Про душу"; "Про першопринцип"та ін.

ДУХ — потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Дух характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення дух виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі. Суб'єктивний дух — це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний дух визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний дух, навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний дух постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єкт-об'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний дух виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі духу проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб'єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні дух виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів духу належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода, як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія дух є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, дух це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецькій філософії дух трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як — "нус" (інтелектуальне начало). Так, у стоїків дух водночас і тілесний початок, і — мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація духу, яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював дух з «Погосом, Софією, духовним життям. У християнстві дух розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього духу є церква та душі праведників. Відповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінський) перетлумачують тезу Аристотеля про дух як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, як і в інших європейських країнах, релігійне розуміння духу розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Дух розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про дух втілене у системі Гегеля. Для нього дух — це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку дух визначається як "для себе буття" чи свобода. Вчення про дух розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє дух та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а дух як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для духу стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації духу. Розуміння духу як вільної, творчої сили, що не оречевлюеться, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст. Бердяєвим. Він визначає дух як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості дух виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Дух, за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні духу як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення духу як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких дух маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини. Особлива, але соціально важлива лінія в аналізі духу була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного духу найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного духу розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного духу розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, української ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного духу здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного духу досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного духу мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема духу виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі. (С. Кримський)

ДУХНОВИЧ, Олександр Васильович (1803, с. Тополя, Словаччина — 1865) — український просвітник, поет, письменник, публіцист, педагог, громадський діяч. Закінчив богословську семінарію в Ужгороді. Від 1844 р. — канонік у Пряшеві. Ініціював національно-освітній і національно-культурний рух у Закарпатті: написав і видав буквар для місцевих українців (Будин, 1847, перевидання — 1850, 1852 та ін.); дидактично-моралізуючу комедію "Доброчинність перевищує багатство" (1850); педагогічну працю "Народная педагогія..." (1857). Багато написав "у шухляду". Був першим "національним письменником" Закарпаття і першим у краї народним учителем, теоретиком народницької педагогіки. Визначальними у світогляді були християнство, ідеалізм, просвітницький раціоналізм. За Духновичем, саме через освіту й виховання людина стає власне людиною, народ — власне народом, політик — "освіченим мудрецем", гідним очолити державу та ін. Був непослідовним у своїй мовній та політичній доктринах. Палке українофільство парадоксально поєднав з русофільством (в останні роки життя виступав проти вживання розмовної української народної мови в літературі тощо).

Основні твори: “Твори. В 4-х томах. Томи 1 — 3” (1968 — 1989).

ДУХОВНА КУЛЬТУРА — частина культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія. Подеколи до духовної культури відносять також фундаментальну науку. Поняття "Духовна культура" генетично пов'язане з гегелівським поняттям абсолютного духу, який є самопізнанням абсолютної ідеї в царинах мистецтва, релігії, філософії. В межах марксистської традиції духовна культура — надбудова і відображення матеріальної культури; вона має лише відносну самостійність. В концепціях, які виростають з філософії історії Шпенглера, де культура протиставляється цивілізації як духовне матеріально-технічному, духовна культура є синонім культури взагалі. В сучасній українській філософії – зокрема в аспекті екзистенційної антропології — ставиться проблема духовної культури особистості — культури самоактуалізації, творчого зростання та пізнання світу (див. Дух, духовність).

ДУЧЕНКО, Микола Васильович (1931, с. Шевченкове Житомирської обл. — 1988) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Доктор філософських наук (1972), професор. У 1970 —1973 рр. — заступник директора ІПК при КНУ ім. Т. Шевченка. У 1973 р. — завідуючий кафедрою філософії гуманітарних факультетів КНУ, в 1978 р. — завідуючий кафедрою діалектичного матеріалізму цих факультетів. Коло наукових інтересів — проблеми теорії пізнання, діалектики суб'єкта та об'єкта, взаємозв'язку науки та ідеології. Ці проблеми він розглядав не лише в гносеологічному, а й у світоглядно-діяльнісному аспекті людського буття, притаманному київській філософській школі.

Основні твори: "Катерогії суб'єкта та об'єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму" (1964); "Природа людського пізнання" (1971); "Взаємозв'язок теорії і практики", у співавторстві (1981).

ДУША (латинською anima — душа) — поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання, співпереживання або відчуження. У більшості філософських та релігійних систем душа протиставляється як тілу, так і духу. Якщо дух розглядається як джерело креативних та раціонально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансцендентного, то душа — джерело морально-комунікативних можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософських культурах душа виражається символом "Серце"; особливо яскраво ця тенденція виражена в українській традиції філософії серця. Перші уявлення про душу формуються у межах анімістичного світогляду, осердям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. На цій основі розвивається вчення про метемпсихоз, згідно з яким, душа після смерті може переселятися в нові тіла, причому як в людські, так і в тіла інших живих істот. В найбільш розгорнутій формі ідея метемпсихозу властива культурі індуїзму, проте має своїх прибічників і в Античності (Піфагор, Платон, Вергілій, неоплатоніки). Рання антична натурфілософія виходить з ідеї тотальної одушевленості Космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля душа — активне начало живої істоти, її внутрішня оформленість. У християнській культурі Середньовіччя та Відродження душа — опосередкування між тілом та духом. З іншого боку, душі надається надзвичайно важливе значення у спасінні людини. Спокушаючи людину, диявол завжди пропонує обміняти на земні блага саме душу. У філософії Нового Часу екзистенційна тріада "тіло — душа — дух" замінюється гносеологічною парою "матеріальне — ідеальне". Різниця духу та душі розчиняється в ідеальному як нематеріальному. В німецькій класичній філософії, яка поставила на перший план проблему суб'єкта пізнання, можна побачити обидві ці тенденції. Гегель, міркуючи про безсмертя людини як безсмертя душі, використовує поняття і душі, і духа. З іншого боку, в "Науці логіки" зустрічаємо досить чітке розділення душі та духа в традиціях християнської антропології; душа трактується як щось середнє між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція пов'язана з тим, що Гегель ототожнює душу з суб'єктивним духом —рівнем розвитку духа, який замкнений у межах індивідуальності. Бердяєв розділяє поняття "Душа" та "Дух", показуючи укоріненість душі в емпіричному світі і зазначаючи, що реальність душі є реальністю природного порядку. Екзистенціалізм практично відмовляється від використання поняття "Душа", замінюючи його на поняття "екзистенція". Причина цього полягає, напевно, у загносеологізованості категорій і душі, і духа попередніми філософськими традиціями. У психологічному знанні XX ст. виникає тенденція заміни поняття "Душа" поняттям "Психіка". Водночас в гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поняття "Душа" зберігається. Більше того, робиться спроба прояснити унікальний сенс душі. В цьому плані показовими є роботи Фромма. Примат "Серця" в класичній українській філософській традиції, її кордоцентризм означає освоєння передусім душевного виміру людського буття. У сучасній українській філософії поняття "Душа" знаходить свій розвиток у понятті "Душевність", яке трактується як здатність до комунікативної відкритості, толерантності, конкретно вираженої любові та співчуття. (Н. Хамітов)

ДЬЮЇ, Джон (1859, Барлінгтон — 1952) — американський філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському університеті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському університетах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Дьюї, — гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") — він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення — забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Дьюї, не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" — центральна категорія філософії Дьюї — об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта — сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей прагматизму та інструменталізму Дьюї інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду. Критерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху"). Концепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Дьюї вцілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Дьюї всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії — вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси — велика увага Дьюї до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього — континуум "засіб — мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї — інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Дьюї, полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Дьюї у модернізованому вигляді використовуються і в наші дні.

Основні твори: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін

ДЮРКГЕЙМ, Еміль (1858, Епіналь, Ельзас — 1917) — французький соціолог позитивістського спрямування, релігієзнавець. Обіймав посаду професора в Бордо, потім — у Сорбонні. Філософські позиції Дюркгейма мали витоки у раціоналізмі. Дюркгейм зазнав впливу Декарта, Монтеск'є, Руссо. У розробці проблем соціології продовжив традиції Конта. У соціологічній теорії Дюркгейма чільне місце належить поняттю "групи". Група розглядається і як джерело виникнення й формування соціальних норм, і як мета, навколо якої концентруються різноманітні спонуки людської діяльності. Група є також відправним пунктом формування релігійних символів. У методології соціальних досліджень Дюркгейм поєднував еволюціонізм і структурний функціоналізм; орієнтував на дослідження власне соціальних процесів і фактів, а не уявлень про них (відома теза Дюркгейма: "соціальні факти слід розглядати як речі"). Призначення релігії, за Дюркгеймом, — створювати й підтримувати соціальну солідарність; релігія є однією з форм колективних уявлень, породжених суспільством; її основою є тотемізм. Об'єктом релігійного культу Дюркгейм вважав суспільство, а існування релігії — довічним і соціально необхідним явищем.

Основні твори: "Про розподіл суспільної праці" (1893); "Правила соціологічного методу" (1895); "Самогубство" (1897); "Елементарні форми релігійного життя" (1912); "Соціологія і філософія" (1924) та ін.

ЕВДЕМОНІЗМ (від грецького ευδαιμονία — щастя, блаженство) — етичний принцип, згідно з яким щастя є основною і кінцевою метою людських прагнень, критерієм моральної діяльності. Теза софіста Протагора, що людина — це міра усіх речей, була тим поштовхом, який пізніше спричинився до появи етики евдемонізму. Безпосередньо ж передумовою евдемонізму була критика софістів Сократом та його ідея внутрішньої свободи людини. Особливість евдемонізму як етичного принципу в тому, що він не ототожнює повністю поняття щастя і насолоди, як це робить гедонізм. Не відкидаючи положення про зв'язок цих понять, евдемонізм розглядає щастя не лише як індивідуальну насолоду, а й як здатність отримувати її на основі досконалого облаштування внутрішнього світу людини та її стосунків з іншими. Щасливою і доброчесною є така людина, яка спроможна гармонійно розвиватися і таким чином приносити насолоду не лише собі, а й іншим людям. В етиці Аристотеля щастя — це особливий вид самореалізації у розумно спрямованій діяльності, що супроводжується насолодою. Представниками евдемонізму можна також вважати Сократа й Епікура в Античності; Тому Аквінського у Середньовіччі; Локка, Г'юма, Мандевіля, Фоєрбаха у Новий час. Соціальний евдемонізм вбачає мету людських прагнень у здобутті “найбільшого щастя для найбільшої кількості людей” (Бентам) і в цьому наближається до утилітаризму.

ЕВОЛЮЦІЯ (латинською evolutio — розкриття) — термін, що позначає "розвиток найбільшої кількості людей" (Бентам), а також переважно незворотні зміни, які мають місце в живій і неживій природі, а також у соціальних системах. Еволюція може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи (прогресивна еволюція) або ж, навпаки, до пониження її рівня. Можливою є також еволюція при збереженні загального рівня (або висоти) організації, наприклад, еволюція геологічних систем, мовних. Термін "Еволюція" найчастіше застосовується на означення розвитку біологічних об'єктів під впливом природного добору. Ранніми натуралістами еволюція уявлялась як послідовність органічних форм, тобто "драбина істот", пояснення якої не виходило за межі ідей креаціонізму. Незрозумілість механізмів і рушійних сил еволюції призвела до появи спекулятивних концепцій еволюції, найбільш завершеною серед яких була теорія Ламарка. Згідно з нею, еволюція організмів — це двоєдиний процес. Один тип еволюційних змін відбувається під дією внутрішніх сил, інший в результаті пристосування до середовища. Дарвін відмовився від ламарківської теорії безпосереднього пристосування й охарактеризував рушійну силу еволюції через взаємодію спадковості, мінливості і добору. Подальший розвиток теорії еволюції пов'язаний з успіхами генетики, започаткованої законами Менделя про розщеплення ознак при схрещуванні. Успіхи генетики відкрили шлях для дослідження видових популяцій. Особливе місце займає група еволюційних уявлень (від Ламарка до Спенсера), за якими на неадаптивні, незалежні від середовища зміни, накладаються адаптації, обумовлені середовищем. Стосовно соціальних систем еволюція розглядається як аспект розгортання історичного процесу, який базується на поступових кількісних змінах. У цьому розумінні антиподом еволюції є революція.

ЕВОЛЮЦІЙНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ — галузь досліджень пізнавального процесу як продовження еволюції живої природи та її продукту. Основоположником еволюційної епістемології вважається австрійський етолог Лоренц. У практику філософських досліджень термін "Еволюційна епістемологія" був уведений американським психологом і методологом науки Кемпбеллом (1974). Сучасна еволюційна епістемологія існує в двох варіантах. Згідно із"сильним" (уніфікаційним) варіантом еволюція наукового знання — це органічна частина єдиного еволюційного процесу, котрий включає в себе як біологічну еволюцію, так і еволюцію людської свідомості. "Слабкий" варіант був розроблений Поппером; він спирається на теоретико-біологічні уявлення про природу знання, а також концепції психо-фізіологічного моделювання когнітивних процесів. В історичний розвиток еволюційної епістемології важливий внесок зробили Тулмін, Фолмер, Поппер, Піаже, Джилскі та ін. До кола проблем, які перебувають у центрі уваги еволюційної епістемології, входять: прояснення епістемічних питань у річищі біологічної еволюції, побудова ієрархії пізнавальних процесів на різних біологічних рівнях, дослідження еволюції органів пізнання, аналіз еволюційної специфіки когнітивних і концептуальних структур. Стратегія розширення еволюйної епістемології, здійснена Поппером, трансформує її в епістемологічний еволюціонізм, у контексті якого сама еволюція трактується як пізнавальний процес. Термія "пізнання" в епістемологічному еволюціонізмі Поппера означає процес розв'язання проблем методом спроб і помилок, а будь-який прогрес в органічній адаптації розглядається як зростання знання. В дослідженні проблеми історичного розвитку знання епістемологічний еволюціонізм протистоїть неопозитивізму. Він прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, яка б виявилася спроможною подолати обмеженості протиборчих епістемологічних позицій, зокрема тих, які виникли в результаті дискусії емпіристів і раціоналістів. (В. Лук'янець)

ЕВОЛЮЦІЯ та РЕВОЛЮЦІЯ (від латинського evolutio — розвиток; revolutio — переворот) — дві взаємопов'язані та взаємозумовлені сторони розвитку. Еволюція — уявлення про поступові, тривалі, кількісні зміни в певному стані будь-якої системи; революція — уявлення про глибокі, якісні зміни в стані системи, які переривають еволюційний період її розвитку і переводять систему на якісно інший ступінь розвитку. В теорії діалектики поняття "еволюція" та "революція" розкривають зміст закону переходу кількісних змін в якісні за допомогою якісного стрибка. Але якщо поняття "еволюція" знайшло найбільш глибоке втілення в біологічних теоріях розвитку природи, то поняття "революція" найчастіше застосовується для характеристики процесів суспільного розвитку та наукового пізнання (наприклад, соціальна революція, науково-технічна революція, наукова революція та ін.). Теорія еволюції в біології ґрунтовно розроблена англійським природознавцем Дарвіном і його послідовниками, які розглядали взаємозв'язок спадковості, мінливості та добору як рушійну силу еволюції. Остання описується Дарвіном як взаємозв'язок організму і середовища, внутрішніх і зовнішних сил розвитку. Революція соціальна розглядається як спосіб переходу від історично віджилого етапу суспільно-економічного розвитку суспільства до більш прогресивного шляхом корінного перевороту в усіх соціально-економічних структурах. Теорія соціальної революції є центральною складовою марксистського вчення про перебіг соціальних процесів у суспільстві. У сфері пізнання широкого вжитку набуло поняття наукової революції, яке було впроваджене американським вченим Куном. Він розглядає розвиток науки як чергування нормальних та революційних періодів. Концепція наукової революції відходить від позитивістських уявлень про кумулятивний характер розвитку знання і протиставляє їм погляд на розвиток науки як зміну парадигм, тобто як періодичну докорінну трансформацію фундаментальних наукових підходів, конкретизуючи тезу про зв'язок еволюції та революції як взаємопов'язаних аспектів розвитку наукового пізнання. (Л. Озадовська)

ЕВРИСТИКА (від грецького ευρίσκω — знаходжу) — термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов'язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння. Поняття "Евристика" виникло у Стародавній Греції як метод навчання, що його застосовував Сократ. Пізніше евристикою почали називати науку, що вивчає творчу діяльність, її основним завданням є створення моделей пошуку нового розв'язання завдання. Евристика становить комплексну галузь знань, що об'єднує ряд розділів філософії, психології, кібернетики, лінгвістики, теорії інформації, наукової організації праці. Центральне місце в ній посідає психологія творчого мислення, яка досліджує механізми розв'язання різних проблемних ситуацій. Евристичні моменти виявляються тоді, коли наявні умови не підказують людині способу розв'язання певного завдання і минулий досвід не містить у собі готової схеми, що могла б бути застосована за даних умов. Для виходу з проблемної ситуації створюють нову стратегію діяльності. До евристики входить також дослідження умов формування здібностей людини до творчої інтелектуальної діяльності — евристичного навчання і методів його організації. Значення евристики особливо зростає з прискоренням науково-технічного прогресу, з розширенням кола проблем, які потребують розв'язання. Необхідність таких досліджень спричиняється, зокрема, використанням для розв'язання різних завдань ЕОМ. Розвиток кібернетики зумовив виникнення евристичного програмування (спеціального напряму в моделюванні розумової діяльності засобами електронної техніки), яке застосовується, коли людина може оцінювати результати відповідного процесу, але не може дати точного його опису. З цією метою створюються різновиди евристичних програм, які моделюють розв'язання завдань людиною.

ЕВТАНАЗІЯ, ейтаназія (від грецького ευ — добре; θάνατος — смерть) —вихідний термін для однієї з найдавніших проблем філософії, медичної деонтології і практичної етики. В рамках античної філософії проблему евтаназії насамперед пов'язували із питанням про добровільне самогубство. Стоїки вважали, що для мудреця жити відповідно до законів природи — означає бути здатним своєчасно відмовитися від життя, навіть у розквіті сил. Проте вони стверджували, що "прекрасним і розумним" (тобто евтаназією) може бути тільки таке самогубство, в якому наявна певна міра, або гармонія (між вчинком і скрутою обставин). Епікурейці також вважали заподіяння евтаназії необхідним елементом гармонії життя: прекрасним є життя, в якому існує можливість піти у небуття, коли реальність перестає приносити насолоду. Історія філософської і релігійно-богословської думки репрезентує широкий спектр підходів — від визнання самогубства злочином до проголошення необхідності самогубства лише за певних обставин. У сучасній біоетиці і медицині під евтаназією розуміють сприяння безболісному позбавленню життя безнадійно хворих (у тому числі за їхнім власним бажанням). Головний аргумент, який висувають прихильники евтаназії, полягає в тому, що життя можна вважати благом і цінністю тільки за умов, коли вцілому задоволення і насолода переважають над стражданнями і випробуваннями. З огляду на концепцію прав людини, людина має право розпоряджатися власним тілом і життям (отже, право одноосібно вирішувати питання про евтаназію). Проте очевидним залишається факт, що практичні аспекти використання права людини на евтаназію потребують ретельного правового опрацювання. (В. Заблоцький)

Поиск по сайту: