СЛОВНИК 5 страница

боку, Канта, з іншого — Фоербаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею — засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить "тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність. Історія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендогамної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "стритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічиих, куль-турноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію українського народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами. (В. Табачковський)

АНТРОПОСОФІЯ (від грецького Ανθρωπος— людина; σοφια — мудрість) — неортодоксальне теософське вчення, засноване напередодні Першої світової війни німецьким містиком і оккультистом Штейнером (1861 — 1925), що поєднало у собі релігійно-філософські ідеї та оккультно-містичні погляди з певними досягненнями природознавства. Поєднання античних (піфагорійських) містерій, неоплатонізму, гностики, каббалістики з ідеями німецької натурфілософії та елементами природознавства Нового часу чинилося задля обґрунтування вчення, згідно з яким людина шляхом розвитку властивих їй таємничих здібностей відкриває у собі глибинну, божественну сутність (за допомогою особливих вправ та відповідної системи виховання й самовиховання, що включає заняття евритмією, музикою, медитацією, містерією тощо). Тим самим у ній пробуджується понадчуттєве сприймання і внаслідок цього відкривається доступ до справжнього світу — світу понадчуттєвого, відносно якого реальний земний світ є світом ілюзій.

(Г. Шалашенко)

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ — сукупність поглядів на процес формування фізичного типу людини разом з її становленням як суб'єкта суспільних відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури. Тривалий у часі та розгалужений у просторі антропосоціогенез розглядають як перехідний період між еволюцією органічної природи та історичним розвитком суспільства. Теоретичне осягнення антропосоціогенезу є комплексною науковою проблемою, яку вирішує широке коло природничих та гуманітарних наук. Разом з тим це проблема і філософська, світоглядна, пов'язана з усвідомленням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, генетичних зв'язків із природою. Не випадково найдавнішими і універсальними темами первісної свідомості були космологічні та антропологічні міфи про виникнення світу та появу в ньому людини. В родовому суспільстві були поширені тотемістичні уявлення про спорідненість кожного роду з певним тваринним чи рослинним предком. На цьому етапі людина в своїй свідомості ще не відокремлює себе від природного світу. Світові релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божественного творіння. Як тварна істота людина докорінно відрізняється від усього тварного світу, займає виняткове місце в ньому, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена безмертною душею, розумом та свободою волі і є істотою духовною. Наукове осягнення генезису людини отримує сильний поштовх з появою еволюційної теорії розвитку органічного світу. Згідно з сучасними еволюційними уявленнями вирішальне значення в антропосоціогенезі відігравала виробнича діяльність, праця, антропогенетична роль якої полягала у формуванні не стільки фізичного тіла людини, скільки "тіла соціуму", у перетворенні економічної поведінки окремих індивідів на економічну діяльність колективу. Колективне здобування засобів до життя сприяло зміцненню групи, а розподіл праці вів до її диференціації та ускладнення структури — стадо перетворювалося на соціальний організм. Особливу роль при цьому мала поява перших універсальних моральних норм людства — заборона вбивства представника свого колективу (кровного родича) та заборона статевих зв'язків між представниками свого роду (інцесту). Виникнення екзогамії — соціального механізму регуляції власне біологічних відносин по фізичному відтворенню людини — сприяло подальшому соціальному розвитку людства. Встановлення шлюбних зв'язків одного роду з іншим відкривало, з одного боку, шлях до їх об'єднання в соціальні спільноти (племена, союзи племен), а з іншого — вело до ускладнення окремих соціальних одиниць і їх подальшої диференціації на сім'ї. Збільшення впливу соціокультурних явищ в процесі гомінізації привели, зрештою, до становлення людини як єдиного біологічного виду, що розпадається на численні адаптивні типи, ареальні групи (раси та підраси), стихією існування яких є соціальність, а механізмами життєдіяльності — різноманітні культурні форми. (І. Молчанов)

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ — сукупність поглядів на людину як кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту. Історично формується на ґрунті архаїчного антропоморфізму, котрий досягнув найбільшого розвитку у давньогрецькій релігії, пізніше — у християнстві. Психологічною передумовою антропоцентризму є особливості усвідомлення людиною себе суб'єктом світовідношення. Ранній антропоцентризм не пов'язаний з виокремленням людини з природи, обмежуючись олюдненням її сил та підлеглістю їм. Відповідно, відома теза Протагора щодо "людиномірності" світу визначає людське "ego" через певне онтологічне обмеження (обмеження непотаємності сущого, співмірне досвідові кожної людини), а не через подальше його розпросторення (Гайдеггер). Це був своєрідний онто-антропоцентризм. Християнство принесло із собою теоантропоцентризм, успадкований згодом Відродженням. У Каббалі людина постає не лише як "образ світу", а й як "образ Бога". Розвиток новоєвропейської цивілізації обернувся поступовою секуляризацією теоантропологічних уявлень, логічним завершенням котрої стає у Ніцше "надлюдина", що прагне до абсолютного панування над світом. Особливістю філософської антропології є пов'язаність у її засновників антропоцентричних уявлень з уявленнями про "ексцентричність" людини, її здатність до трансцендування. В українській світоглядній традиції переважає тяжіння до буттєвого поєднання Бога й людини (ідея Боголюдини у Сковороди, Бердяева та ін.). Щодо антропоцентризму, то він, заснований на ідеї "людинобога", кваліфікується як основний первородний гріх людської думки, котрому протиставляється антропокосмізм, здатний вгамувати світоглядну зарозумілість сучасної людини. В контексті сучасної філософії та природознавства антропоцентризм розуміється не як затвердження якоїсь "кінцевої мети" світобудови, а з погляду визнання як умови оптимальності, фундаментальності тих тенденцій розвитку природи, які ведуть до виникнення людини, визначають єдність матеріальних та інформаційних передумов мислення в структурі буття. Версії антропоцентризму поєднують натуралізм і гуманізм (концепція ноосфери Вернадського), фіксують теоретико-пізнавальні підстави привілейованого становища людини в Космосі. У зв’язку з революційними зрушеннями в науковій картині світу (глобальний еволюціонізм, синергетика, принцип нелінійності) особливої актуальності набуває питання про співвідношення антропоцентризму та екологічної етики (альтернатива антропоцентризму та екоцентризму чи біоцентризму). Зростає роль антропоцентризму як світоглядного базису для вироблення нової стратегії взаємодії людини з природою, стратегії виживання людства, особливої "космоетики" підтримання людиною естафети життя в Космосі. Думка про необхідність урівноваження антропоцентризму та антропокосмізму домінує у діяльнісній концепціїї людини, розвинутій представниками Київської світоглядно-антропологічної школи, починаючи з другої половини 80-х років. Відтак започатковано критичний перегляд наріжних уявлень, успадкованих "марксизмом" (у тому числі й українськими філософами-шістдесятниками) з новоєвропейської філософської традиції. (В. Табачковський, В. Свириденко)

АПЕЛЬ, Карл - Отто (1922, Дюссельдорф) — німецький філософ, разом із Габермасом — фундатор комунікативної парадигми в філософії. Захистив докторську дисертацію з філософії в 1950 р. в Боннському університеті; в 1961 р. — габілітаційну працю в університеті Майнцу. У 1962 — 1969 рр. — професор філософії Кільського, в 1969 — 1972 — Саарбрюкенського, 1972 — 1990 рр. — Франкфуртського університетів. З 1990 р. — професор у відставці. Трансформуючи класичний трансценденталізм на основі філософії мовлення, Апель переводить розв'язання гносеологічних та етичних проблем із монологічної в комунікативну площину; відповідно, критерієм аподиктичної достеменності знання, а також правильності і універсальності моральних норм є досягнення консенсусу в практичному дискурсі, умовою істинності якого є регулятивний принцип трансцендентальної комунікації. На противагу сучасним течіям у філософії — постмодернізму, комунітаризму, системної теорії тощо, Апель обстоює позицію про можливість та необхідність рефлексивного трансцендентально-прагматичного граничного обґрунтування (Letztbegrundung) істинності знання та значущості моральних належностей, що пов'язується з процедурою рефлексії щодо умов аргументації через виявлення перформативної суперечності твердження самому собі. Практичний дискурс розглядається Апелем як чинник переходу від конвенційної (традиційної) до постконвенційної моралі, згідно з яким теоретично-технічна раціональність Ноmо Faber має підпорядкуватися практично-комунікативному розумові Homo Sapiens. Дискурс має бути процедурою критичної перевірки ціннісних орієнтацій та інституціональних форм, за допомогою якої спростовуються догматичні та ідеологічні ціннісно-нормативні системи і стверджуються універсально значущі етичні норми. Концепт універсального громадського дискурсу, що є подальшим розвитком кантівської ідеї про всесвітнє громадянське суспільство, постає в філософії Апеля як політично-етична метаінституція легітимації політичної системи, норм права, науково-технічних та господарчих проектів, що утворює демократичний горизонт колективної відповідальності.

Основні твори: "Ідея мови в традиції гуманізму від Дайте до Віко" (1963); "Трансформація філософії". У 2 томах (1973); "Дискурс і відповідальність: Проблема переходу до постконвенційної моралі" (1988); "Суперечності щодо застосування трансцендентально-прагматичного підходу" (1998).

АПОЛЛОНІВСЬКЕ та ДІОНІСІЙСЬКЕ — терміни філософії культури Ніцше. Вперше використовуються у праці "Народження трагедії з духу музики" (1872). Аполлонівське та Діонісійське є виразом двох типів культури та принципів буття, що їх несуть у собі постаті Аполлона та Діоніса. Алоллонівське начало — сонячне, раціональне, цілеспрямоване та врівноважене. На відміну від нього, діонісійське — темне, ірраціональне, неврівноважено-оргіастичне та хаотичне. Ніцше вважав, що європейська культура надмірно захопилася аполлонівським, втрачаючи життєве поривання, яке несе діонісійське. Він закликав до пробудження діонісійського імпульсу європейського світу. Саме це, на його думку, може привести до появи "надлюдини". Поділ людського буття на Алоллонівське та Діонісійське є продовженням опозиції "класичне — романтичне", яка була окреслена у романтизмі. Поняття Алоллонівське та Діонісійське мали значний вплив на розвиток філософії культури XX ст. — особливо в її екзистенційному та персоналістичному виявах. (Н. Хамітов)

АПОРІЯ (грецькою απορια — безвихідне становище, непорозуміння) — форма вираження суперечності між спостереженням явищ та їх мисленевою рефлексією. Зазначені суперечності фігурують у вигляді несумісності висновків, котрі випливають із чуттєвого досвіду, із тими, що є продуктами теоретичного аналізу цього досвіду. Наприклад, безпосереднє спостереження реальності не викликає сумнівів у існуванні руху; разом з тим, якщо звернутися до найвідоміших апорій Зенона Елепського, то 4 з них ("Стадій", "Ахілл та черепаха", "Стріла", "Рухомі тіла") пов'язані з запереченням можливості руху. Із згаданих апорій бере початок розрізнення в філософії чуттєвого та раціонального рівнів світовідношення. Причина виникнення апорій при раціональній дескрипції реальності полягає в невідповідності континуального характеру останньої дискретному характерові логіки її мисленевого відтворення. Найбільш загальним засобом запобігання апорій є уникнення позапредметного використання будь-яких принципових засад мислення. Інакше невідповідність раціональних принципів предметові їх застосування призводить до логічних парадоксів. (О. Гвоздик)

АПОСТЕРІОРІ і АПРІОРІ (від латинського а posteriori — з наступного; a priori — з попереднього) — філософські поняття, що визначають знання, набуте з досвіду, і знання, наявне в свідомості до досвіду. Розрізнення цих видів знання особливо характерне для раціоналізму (Декарт, Ляйбніц та ін.). Сенсуалізм заперечував існування апріорних знань, природжених ідей та "істин розуму" на відміну від "істин факту" (Локк, Гельвецій, інші мислителі). Кант в "Критиці чистого розуму" намагався поєднати ці точки зору і тим самим модифікував дані поняття. Для пояснення походження теоретичного знання (математики, природознавства, метафізики), він розчленував у ньому форми і "матерію" (матеріал). Форми споглядання (простір і час) та категорії — форми мислення — Кант вважав апріорними, а відчуття — досвідними, результатом впливу речей в собі на органи почуття людини. Підставою було те, що абстрактні (чисті) простір і час не даються нам іззовні, а виробляються зусиллями суб'єкта, дією продуктивної уяви, а категорії — працею мислення, розуму; на відміну від відчуттів, такі форми створюються, а не сприймаються. Активність суб'єкта має місце в обох випадках, але в першому вона більша і якісно інша, ніж у другому. Наступний період розвитку філософії довів, що філософські категорії — результат діяльності усього суспільства. Народжуючись, людина через мову і сукупність матеріальних і духовних відносин засвоює готові категоріальні структури пізнання і діяльності. Ці структури вже сформовані до неї, і людина їх сприймає, а не початково виводить із досвіду. Категорії філософії є узагальненням багатовікового досвіду людства, історії всього суспільства, а не лише розумової діяльності окремого індивіда. Дійсне співвідношення апріорного та апостеріорного полягає у тому, що знання, які на попередньому етапі були одержані досвідним шляхом, сформувавшись, далі вже передують досвідові і в такий спосіб організують його і певним чином спрямовують. За такого розуміння апостеріорного та апріорного беруться до уваги як вторинний, відображальний характер знання, так і його активність.

АППЕРЦЕПЦІЯ (від латинського аd — до; perceptio — сприйняття) — термін, який має декілька значень. Спершу його запровадив Ляйбніц. Поштовхом до цього стало відкриття ним існування малих сприйнять, яких ми не усвідомлюємо, а метою — позначити відмінність між ними і сприйняттями усвідомленими. Головним у філософії Ляйбніца стало визначення: апперцепція є "усвідомлене сприйняття". Інколи як синонім вживалося слово "рефлексія", що йшло від Локка, але воно мало інший зміст, бо Ляйбніц визнавав вроджені ідеї — "необхідні істини". В такому розумінні виникало співставлення двох видів знання: сприйняття зовнішніх речей і сприйняття внутрішніх, вроджених істин. З одного боку, рефлексія це — самосвідомість, з другого, апперцепція — свідомість або рефлексивне пізнання. Такі складні переплетіння термінів містили можливості для їхнього подальшого розвитку. Ідеї Ляйбніца в переосмисленому вигляді перейшли в філософію Канта, але до них додається і суттєво інше. Чиста або первісна апперцепція є трансцендентальна єдність самосвідомості, тобто така, що передує досвіду і утворює можливість апріорного пізнання. Два види знання — емпіричне сприйняття і апперцепція — Кант поєднує в нову структуру, суть якої в наступному: коли б свідомість була не єдиною, а мозаїчною, то окремі властивості об'єкта потрапляли б у різні її незалежні частини і синтез їх став би неможливим, а саме в ньому і полягає пізнання. Синтетична єдність свідомості є, отже, об'єктивною умовою будь-якого пізнання. Нарешті, весь набутий досвід, у свою чергу, стає умовою сприйняття. Це — позиція німецького філософа і психолога Гербарта: маси уявлень, що вже співіснують в індивіді, чинять вплив, притягання або відштовхування на нові уявлення, що надходять ззовні. Гербарт називає цей процес апперцепцією і приписує йому роль, за допомогою якої наявний досвід асимілює всі знову приєднувані уявлення і ставить усе нове у зв'язок зі старим. Найвище із уявлень апперцепції вже не підлягає. У Канта таким було уявленая "Я мислю"; Гербарт вважає, що "Я" не єдина сутність, а точка перетину незчисленних рядів уявлень, котра внаслідок їх зміни постійно пересувається. Такі основні сенси апперцепції. Поширена її дефініція в філософських словниках — як залежність сприйняття від попереднього досвіду особистості та її психічного стану тощо — веде походження від Гербарта. Кантознавство орієнтується на друге тлумачення — трансцендентальна апперцепція як єдність самосвідомості. В словниках загального вжитку можна зустріти посилання на визначення Ляйбніца. (М. Булатов)

АПРОБАТИВНА ЕТИКА (від латинського approbatio — схвалення, визнання) — сукупність теорій моралі, в яких походження, смислові засади і зміст моральних уявлень визначаються на основі санкцій авторитету. Розрізняють три напрями апробативної етики: теологічний, психологічний і соціально-апробативний. Для теологічного напряму принциповим є визнання божественної волі єдиним джерелом і критерієм моралі, для психологічного — опора на безпосереднє моральне почуття, яке і визначає, що є добром, а що — злом. Представники соціально-апробативного напряму (який здобув розвиток у працях французьких соціологів кінця XIX — початку XX ст. Дюркгейма, Леві-Брюля) походження і зміст моральних понять ставлять в залежність від санкції суспільної влади. На їхню думку, оскільки норми моралі продиктовані пануючими в суспільстві "колективними уявленнями", вони не мають власного об'єктивного змісту. Вчинки, що їх суспільство очікує і схвалює, визнаються "добром", ті ж, котрі засуджуються суспільством, — "злом". Типологічно близькі погляди на мораль є показовими й для так званого вульгарного соціологізму, а в методологічно більш рафінованій формі — для марксистської ідеології. Втім, невизнання власних (внутрішніх, іманентних) критеріїв моралі тією чи іншою мірою характеризує апробативну етику у будь-яких її виявах. (В. Малахів)

АРГУМЕНТ (латинською argumentum — доказ) — 1) Підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування підтвердження чогось. 2) У логіці — істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного доведення встановлюють істинність тези. При доведенні аргументом можуть бути факти, закони, наукові теорії, аксіоми, теореми, визначення тощо, тобто положення, істинність яких вважається безумовною. У математичній логіці — незалежна змінна, яка зумовлює значення функції.

АРГУМЕНТАЦІЯ — процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Структура аргументації складається із тези, аргументів та демонстрації. Розрізняють різні види аргументацій: доказову та недоказову, пряму та непряму. Аргументація тісно пов'язана з суперечкою.

АРЕНДТ, Ганна (1906, Лінден — 1975) — німецький філософ. Здобула грунтовну освіту у Берліні, Марбурзі, Фрайбурзі, Гайдельбергу. Ясперс був керівником захищеної нею у 1928 р. докторської дисертації з філософії "Поняття любові у Августина", написаної під впливом її головного вчителя і друга — Гайдеггера. Працювала у Берліні, Парижі, а з 1941 р. — в США, де вона, отримавши громадянство, викладала в університетах Принстона, Нью-Йорка, Чикаго. У своїх працях Арендт всебічно досліджує головні для її політичної філософії та антропології проблеми — передумови та способи функціювання політичної дії та досвід її руйнування тоталітарними режимами, які є кризовими феноменами модерного суспільства, втіленням абсолютного зла, знищенням людини як політичного суб'єкта. З цієї точки зору Арендт вважає фашизм та сталінізм словами-синонімами для означення структурно-ідентичних суспільств, в яких суб'єкти не просто перестають бути політичними суб'єктами, а втрачають навіть саму здатність усвідомлювати свою провину. Аналізуючи вічну для політичної філософії проблему взаємовідношення влади та насильства, Арендт підкреслює тернистий шлях утворення політичної влади, адже тиранія — це "комбінація насильства та відсутності влади". В книзі "Становище людини", написаній під переважним впливом Гайдеггера, Арендт прагне систематично обґрунтувати феноменологію людської діяльності, а також наповнює новим змістом такі традиційні поняття політичної філософії, як "влада", "насильство", "справедливість". Вона філософськи обґрунтовує тезу про те, що дію та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї. Особливістю становища сучасної людини, за Арендт, є взаємозв'язок її публічного та приватного життя. Руйнування останнього через відсторонення від ідеологічних цінностей призводить, зрештою, до їх всеохопного панування у вигляді тоталітарних режимів. Творчість самої Арендт вирізняє тісний взаємозв'язок особистісното досвіду та мислення. На думку Йонаса, мислення було її пристрастю.

Основні твори: "Походження тоталітаризму" (1951); "Про насильство" (1970); "Людська ситуація" (1971); "Життя розуму" (1971).

АРЕОПАГІТИКИ — релігійно-філо-німецький філософ. Здобула ґрунтовну освіту у софські твори, що вперше стали відомі у 533 р. під час релігійного диспуту між православними і монофізитами в Константинополі. Авторство їх приписують Діонісію Ареопагіту (І ст. н. е.). Протягом століть ареопагітики мали значний вплив на філософсько-богословську думку Візантії і Заходу. У XV — XVI ст. Валла та Еразм Роттердамський довели їхню неавтентичність. Фразеологія й стилістика ареопагітики, побутові реалії, що згадуються в контексті символічних тлумачень, сліди прямого використання неоплатонічних текстів Прокла, які були з'ясовані в кінці XIX ст. Кохом і Штигльмайром, дають змогу датувати твори V — VI ст. Деякі дані вказують на їхнє сирійське походження. Проте спроби ідентифікувати автора з конкретною особою поки що успіхів не мали. Ареопагітики розвивають містичне вчення про Бога та його пізнання, про небесну й церковну ієрархію, апелюють до алегорії і є вищим щаблем християнського неоплатонізму.

АРИСТИП із Кірени (близько 435 — 366 до н. е.) — давньогрецький філософ. Учень Сократа, згодом заснував власну філософську школу, що увійшла в історію філософії під назвою кіренської, або гедоністичної. Вважав пізнання природи не вартим уваги і непотрібним; гадав, що все існує задля певного добра або зла, тому вибір поміж ними становить одну з найважливіших цілей життя. За Аристипом, людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і життєвих благ. Мірилом добра та зла, істини й хиби вважав відчуття втіхи і страждання. Вважаючи пошуки втіх сенсом життя, Аристип наголошував, що людина не повинна потрапляти до них у рабство і має завжди прагнути до особистої свободи; у зв'язку з цим радив не накопичувати зайвого майна. Письмових творів Аристипа не збереглося.

АРИСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384, Стагір — 322) — давньогрецький філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 — 347 рр. — в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше — як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію Аристотель Стагірит поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої — знання задля знання; практичну — знання для діяльності; пойєтичну, творчу — знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за Аристотелем Стагіритом, вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична — те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("софія"), — те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії Аристотель Стагірит зараховував етику і політику, а до пойетичної — риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна — й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію Аристотеля Стагірита, яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої — "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології Аристотеля Стагірита складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний — субстанції; модальний — співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у Аристотеля Стагірита вже не на суще загалом, а лише на суботанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причина — матерія; 2) формальна причина — морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в Аристотеля Стагірита є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. Аристотель Стагірит, всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма — як реалізація такої можливості; рух — як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі Аристотеля Стагірита посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі Аристотеля Стагірита утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за Аристотелем Стагіритом, має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення Аристотеля Стагірита про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику — в розширеному її тлумаченні. Поліс Аристотель Стагірит розглядає як природне утворення, людину відповідно — як "тварину політичну". Роль держави Аристотель Стагірит вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми — тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення Аристотеля Стагірита є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

Поиск по сайту: