СЛОВНИК 19 страница

Основні твори: "Естетичні погляди І. Я. Франка" (1950); "Геній в мистецтві і науці" (1991); "Культура і нація", у співавторстві (1994).

ГОРАК, Ганна Іванівна (1931, Київ) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955), захистила докторську дисертацію (1979). Працювала понад 35 років викладачем у КНУ ім. Т. Шевченка. Від 1998 р. — завідуюча кафедрою філософії Міжнародного Соломонового університету. Опублікувала понад 100 наукових праць. Наукові розробки стосуються в основному філософських проблем суспільно-наукового знання, соціальної філософії, філософії культури, філософської антропології, концептуальних та методологічних засад викладання філософії у вузах. Горак однією з перших в Україні в 70-ті pp. почала ґрунтовно займатися розробкою проблем специфіки та структури суспільних наук та позанаукових форм знання.

Основні твори: "(Суспільні науки: особливості, генезис, структура" (1977); "Сустльствознавство і соціальна практика" (1986); "Філософія / Підручник" (1997); "Стратегія життя", в співавторстві (2001).

ГОРБАЧ, Назар Якович (1942, с. Старосілля Волинської обл.) — український філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969), за спеціальністю — філолог. Доктор філософських наук (1991). З 1989 р. — завідуючий кафедрою філософії культури Львівської комерційної академії. Галузь наукових інтересів: історія української філософії і культури, філософія і релігія, історія християнства. Опублікував 150 наукових праць. Автор трьох індивідуальних книг, керівник авторського колективу і співавтор двох підручників.

Основні твори: "Шляхом духовного оновлення" (1982); "Культура міжнаціонального спілкування" (1990); "Філософія / Підручник", у співавторстві (1995).

ГОРГІЙ (485, м. Леонтини, острів Сицилія — 380 до н.е.) — найвидатніший, поряд з Протагором, представник античної софістики. Учень Емпедокла. У 427 р. прибув до Афін як посланець свого полісу. Прославився як оратор і вчитель риторики. Філострат називає його "батьком риторики". У своєму головному філософському творі Горгій доводить неіснування будь-чого через послідовне обґрунтування трьох радикальних тез: 1) Нічого не існує. 2) Якби навіть щось і існувало, то було б непізнаваним. 3) Якщо б його і можна було пізнати, всеодно пізнане неможливо висловити і донести його сенс до іншого. Позиція Горгія опонує елейському вченню про буття. Метафізичний сенс доведень Горгія полягає у деструкції будь-якої онтологічної достовірності за межами встановленого людиною. Цим, фактично, не стільки відкидається реальність будь-чого, скільки обґрунтовується визначальне для софістики онтологічне розмежування двох родів буття — "фюсісу" (природи) і "номосу" (встановленого). Протагорівські тези про людину як міру всіх речей та існування істини виключно у вигляді гадки (опінії) можуть розглядатися як логічні висновки з філософської позиції Горгія. Найвідоміший учень Горгія — Ісократ (436 — 338 до н.е.).

Основні твори: "Про те, чого немає, або Про суще (природу)".

ГОРДІЄНКО, Анатолій Терентійович (1937, с. Тимоновичі Чернігівської обл. — 1995) — український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1959), доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки (1987). Тривалий час очолював відділення сучасної зарубіжної філософії інституту філософії НАНУ, працював заступником директора інституту з питань наукової роботи, очолював спеціалізовану раду по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Автор 125 наукових праць (з них 7 — індивідуальні монографії), присвячених дослідженню методологічних проблем естетичної теорії, філософії людини, аналізові соціально-філософських і соціокультурних концепцій, поширених на Заході у 70 — 90-х рр.

Основні твори: "Мистецтво, дійсність і свобода художньої творчості" (1966); "Суспільне життя і художній талант" (1972); "У боротьбі за людину" (1977); "В ідейних битвах сучасності" (1981); "Аксіологічна драма XX ст." (2000).

ГОРКГАЙМЕР, Макс (1895, Штутгарт — 1973) — німецький філософ і соціолог. Один із засновників Франкфуртської школи. З роботою Франкфуртського інституту соціальних досліджень пов'язаний перший період творчості Горкгаймера — формування критичної теорії. Саме як її засновник, Горкгаймер мав найбільший вплив на подальший розвиток соціальної філософії у Західній Європі. Другий період стосується відходу від марксизму і спільної творчої співпраці; третій — розробки негативної теології. В перший період Горкгаймер ("Традиційна і критична теорія" та ін.) відштовхувався від неомарксистських ідей раннього Лукача і здійснив критику "традиційної теорії", яку уособлювали, зокрема, Вебер і Маннгейм. Призначення філософії — допомогти індивідові вистояти під тиском тотальності, ухилитися від тих форм організації, які нав'язуються авторитарними режимами. Нетотожність між загальним і особливим може здійснюватися насамперед в критичній теорії, що прориває "універсальний зв'язок засліплення". Традиційна ж теорія є виразом історично зумовленого "капіталістичного відчуження", яке у теорії пізнання (ідеології цього відчуження) постає як розрив суб'єкта і об'єкта, тоді як реально суспільство являє собою їхню тотожність. Горкгаймер висуває наступні вимоги критичної теорії: а) усвідомлення обмеженості будь-якої спеціалізованої діяльності, в тому числі пізнавальної; б) дослідження — як предмет соціальних наук — всієї системи взаємовідносин суспільства і природи, що охоплюється поняттям "праксис"; в) тлумачення суб'єкта пізнання не як відокремленого індивіда, а як суспільної людини, для якої предмет пізнання вже не є чимось зовнішнім (об'єктивним), а є продуктом його діяльності. У другий період творчості ("Потьмарення розуму" та ін.) Горкгаймер розчаровується у пролетаріаті як носієві "критично-революційних можливостей" і покладає свої надії на "критично-мислячу інтелігенцію". У цей час Горкгаймер знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Ніцше. Від аналізу позаекономічних, метафізичних структур влади він переходить до пошуку шляхів подолання інструментального мислення, яке панує в індустріальному суспільстві й виразною ознакою чого є домінанта "тотожності". Остання є характерною рисою усієї західної культури — від міфології до сучасної культурної індустрії. Виявом неминучих тенденцій до авторитаризму і тоталітаризму Горкгаймер вважав нацизм і комунізм. На зміну автоматизмові мислення мають прийти філософське мислення, що є нонконформістським стосовно будь-якої реальності. У третій період творчості ("Примітки з 1950 по 1969 роки та сутінки" та ін.) Горкгаймер приходить до переконання, що Абсолют існує, але не пізнається позитивно: він присутній у нашому пристрасному бажанні. Конкретну історичну реальність становлять не народи і класи, а індивіди, які можуть об'єднуватися лише на ґрунті відчуття солідарності.

Основні твори: "Студії про сім'ю та авторитет" (1936); "Традиційна та критична теорія" (1937); "Потьмарення розуму. Критика індустріального розуму" (1947); "Діалектика просвітництва", у співавторстві (1948); "Дослідження забобону". В 5 томах (1949 — 1950); "Ностальгія за зовсім іншим" (1961); "Соціологіка". В 2 томах, у співавторстві (1962), "Критична теорія". В 2 томах (1968) та ін.

ГОРСЬКИЙ, Вілен Сергійович (1931, Харків) — український філософ. Доктор філософських наук (1978), професор (1991). У 1963 — 1992 рр. — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, де пройшов шлях від молодшого до головного наукового співробітника 1992 — 2000 рр. — завідуючий кафедрою, від 2000 р. — професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА. Коло наукових інтересів — історія філософії; методологія історико-філософського дослідження, історія філософської думки України.

Основні твори: "Соціальне середовище та історико-філософський процес" (1969); "Історико-філософське тлумачення тексту" (1981); "Філософські ідеї в культурі Київської Русі. IX — початок ХII ст." (1988); "Нариси з історії філософської культури Київської Русі" (1993); "Святі Київської Русі" (1994); "Історія української філософії" (1996).

ГОТИКА (від італійського gótico — готський, від назви германського племені готів) — стиль буття та культури Західної Європи, що засвідчує їх вихід за межі Середньовіччя. Для готики характерне домінування піднесеного над прекрасним, а таємничого — над оприявненим. Готичний стиль суттєво протистоїть античному буттю та його культурі. Вказане домінування породжує своєрідний сутінковий характер готики, що натякає на глибинний рівень боротьби добра і зла у світі та маніфестує себе у культурі доби Середньовіччя в різноманітних формах: у готичній архітектурі (готичні собори) та музиці, готичному письмі, готичному одязі, зброї. Культурна поліфонія готики дозволяє припустити наявність готичного світогляду, що досягає найвиразніших виявів у готичному романі. В центрі готичного роману зображується демонічна особистість, що поєднує трагічні, жахливі та величні риси (типовий приклад — "Мельмот-блукач" Метьюрина). В кінці XIX ст. готичний роман переростає у психологічно загострений роман "жахів", а у XX ст. — у фільми "жахів". Наявною є також еволюція готичного роману в роман-епос ("Володар кілець" Толкіна). У XX ст. з'являється й феномен готичного трактату ("Занепад Європи" Шпенглера).

ГРА — форма вільного самовиявлення людини, котра передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається — як імпровізація, змагання або як вистава, репрезентація певних ситуацій, смислів, стану речей. Низка впливових напрямів сучасної думки розглядає гру як самостійну галузь вивчення. Водночас широко використовуються ігрові методи навчання (мовам тощо) та ігрові моделі дослідження соціальної та культурної динаміки. Класичний шіллерівський ідеал мистецтва як безкорисливої гри знаходить нових прихильників. У духовному протиборстві з ідеологією тоталітаризму Гейзинга створює універсальну концепцію культури як вільної і "чесної" гри. У цей же період Гессе пише філософську утопію "Гра в бісер", а Т. Манн у центр своєї естетичної програми ставить гру і "принцип іронії". За Гайдеггером гра — це "мова трансценденції", можливість, що відкриває себе волі людського вчинку. Гадамер поширює категорію гри на процес розуміння тексту, образу, символічної дії. Фінк полемізує з Гадамером й розвиває вчення про гру в ракурсі філософської антропології. Буттєвий устрій гри розглянуто Фінком як основний спосіб людського спілкування з можливим. Англомовні філософи відрізняють імпровізовану, ненавмисну гру (play) від гри, організованої на основі обмеженої кількості правил (game). Найскладнішою є гра першого типу, позаяк "ненавмисність" (довільність) виключає будь-яку локалізацію (сценою, стадіоном чи колом рулетки). Беручи участь у такого типу грі, людина спрямовується на подолання власної обмеженості й скутості, на динамічне виявлення повноти екзистенції. Тут немає конкретного, замкненого в собі суперника, і тому незастосовна суб'єкт-об'єктна матриця. Сторони взаємодії немовби "занурюються" всередину самої людини, внаслідок чого вона виходить поза межі емпіричної особистісної тотожності і починає відчувати неосяжність духовної амплітуди існування. У ній пробуджується й подає голос "людина можлива" — та буттєва "іпостась", котра аж ніяк не може бути відділена від людини й передана дублерові на зразок маски. "Людина можлива" (задана) не є "роллю", в яку можна уввійти, доклавши певних зусиль. Цей феномен не накладається на індивіда іззовні, як личина, а висвітлює в ній потаємний, прихований до часу шар буття, знаменує його відкритість. У "людині можливій" парадоксально суміщуються, з одного боку, гранична відкритість, жертовна незахищеність і невбезпеченість будь-якими конвенційними умовами, а з іншого боку — здатність вивільнення з-під гніту узвичаєних форм зневолення: ідеологічного, економічного, соціального. Протилежністю гри є не "серйозність", а насильство. Неможливо грати за наказом. Проблема різновидів гри полягає в більшому або меншому рівні профанації ігрового виміру, автентично присутнього у святі. Співвідношення спортивної гри, театру й культу поглиблено розглядає Гвардіні. Різноманітність ігрових моделей розкривають герменевтика культури Аверинцева, онтологічна естетика Гартмана, теорія соціальних ролей Морено, концепція "мовних ігор" Вітгенштайна. (К.Сігов)

ГРАБОВСЬКИЙ, Сергій Ігорович (1957, Чернівці) — український філософ. Кандидат філософських наук, старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. З 1993 р. — головний редактор журналу "Генеза". Сфера зацікавлень — філософія історії, філософія культури, філософська антропологія, політичні науки. У низці досліджень обґрунтував і розвинув ідею про українську мрію як духовну детермінанту процесу націотворення. У царині теорії політики предметом вивчення є своєрідність політичної системи України.

Основні твори: "Філософія і життя", у співавторстві (1989); "Нариси з історії українського державотворення", у співавторстві (1995); "Українська людина у вимірах XX століття: до постановки проблеми" (1997); "XX століття та українська людина: виклики і відповіді" (2000).

ГРАЙС, Пол Герберт (1913 — 1988) — англійський філософ-аналітик. З 1938 по 1967 р. — викладач Оксфордського університету; потому— професор філософії Каліфорнійського університету в Берклі (США). Царина досліджень Грайса — проблеми філософії мови і філософії свідомості. Найбільш дискутованою є так звана психосемантична концепція Грайса, пов'язана (в широкому значенні) із прагненням включити дослідження мови до більш загального контексту теорії раціональності, а також (у вужчому значенні) із вирішенням очевидної проблеми: яким чином мовець і слухач без особливих зусиль спілкуються, якщо між тим, що мовець має на увазі, і тим, що він фактично говорить, наявна значна відмінність? Грайс звертає увагу на тісний зв'язок між інтенціями мовця і значенням висловлювання, а також на розрізнення між тим, що деяке речення означає саме по собі, і тим, що деякий мовець має на увазі, промовляючи це речення (суб'єктивне значення). Аналітико-філософська програма Грайса передбачає побудову низки взаємозалежностей: інтенції (намір) — значення мовця (суб'єктивне значення; те, що мовець має на увазі за допомогою того, що він промовляє) — значення речення (те, що речення означає саме по собі). Кожний наступний елемент запропонованої взаємозалежності повинен експлікуватися за допомогою попереднього, який є більш фундаментальним у концептуальному відношенні. Згідно з Грайсом, якщо мовець має намір сказати комусь, що йде дощ, то він промовляє речення "йде дощ" з інтен-цією (1) переконати слухача в тому, що дощ іде з інтенцією (2), що слухач розпізнає інтенцію (1). Інтенціальний підхід до проблеми значення Грайс поєднував із дослідженням певних раціональних принципів (і відповідних правил або максим) мовленевої комунікації, на які спираються її учасники. Наприклад, основним принципом Грайс вважав принцип кооперації, який деталізують чотири правила: мовець повинен говорити не більше і не менше того, що є необхідним для мети діалогу (максима кількості); висловлювання повинні бути правдивими і щирими (максима якості); висловлювання повинні відповідати конкретній меті діалогу (максима відповідності); мовець повинен висловлюватись ясно (максима манери). Серед інших досліджень Грайса важливе значення мав аналіз каузальних теорій сприйняття.

Основні твори: "Дослідження способів використання слів" (1989).

ГРАМАТОЛОГІЯ — одна з найвпливовіших течій філософського постмодерну. Будучи гранично широким філософсько-семіологічним ученням про суттєві і когнітивні потенції письма, вона вивчає його як щось незмірно більш масштабне, ніж такою вважалася писемність в її новоєвропейському розумінні. В межах граматології вона означає будь-яку форму буттєвості людини в навколишньому світі. Задовго до того, як зародилася писемність, людство, не усвідомлюючи цього, залишало в навколишньому просторі розмаїті "сліди" своєї присутності. І саме ці "сліди" є тим, що іменується неологізмом "археписьмо". Але "археписьмо" — це тільки одне значення "письма" (у граматологічному тлумаченні). Основоположником граматології є Деррида, який заклав її основи в праці "Про граматологію" (1967). Генеалогічні корені граматології сягають філософії стоїків, розвинутої в працях Філона Александрійського, а по тому — в творах філософів Середньовіччя Томи Аквінського, Августина та ін. Зазнавши могутнього впливу з боку гуссерліанської феноменології, фройдівського психоаналізу, вітгенштайнівської філософії мови, граматологія запропонувала своє власне розв'язання одвічних проблем семіотики, лінгвістики, риторики, герменевтики, пов'язаних з природою "знаку", "тексту", "гіпертексту", "семіозису" тощо. Головним предметом критики граматологів є теоцентристська позиція, відповідно до якої світ в цілому і його історія — це текст Всевишнього Творця. Протиставляючи цій теоцентристській позиції уявлення про історію людства як про грандіозний процес становлення, самодеконструювання письма (в згаданому сенсі), граматологія вступає в багатовіковий дискурс ("розмову" — "суперечку") щодо цієї одвічної філософської проблеми не тільки з новоєвропейською метафізикою, а й історіософією, культурологією, герменевтикою, риторикою тощо. Метафізику, яка апологетизує диктатуру логоса над будь-якими знаковими формами його маніфестації, Деррида позначає терміном "логоцентризм". Логоцентризм — це характерна риса всієї європейської культурної історії, яка минула до появи граматології. Розкривши витоки і соціокультурні наслідки логоцентризму, граматологія здійснює грандіозну стратегію його деконструкції. Головна мета цієї стратегії — підрив влади логоса у всій європейській культурі. Саме з цією метою Деррида та його послідовники переосмислюють роль і значення знака не тільки в опозиції "знак — смисл", а й у процесі конституювання "культурного образу реальності" ("картини світу").

ГРАНИЧНА СИТУАЦІЯ — поняття екзистенційно орієнтованої філософії та психології, яке фіксує кризові стани людини, що приводять до актуалізації особистісного начала. Така актуалізація виявляється у загостренні самосвідомості й переосмисленні сенсу життя, у виразній зміні переживання самоідентичності. У екзистенційну традицію XX ст. термін "Гранична ситуація" увійшов завдяки Ясперсу. Він зазначав, що подібні ситуації виникають при зустрічі зі смертю, переживанні подій, результати яких неможливо передбачити. Усвідомлена гранична ситуація має конструктивні наслідки, спрямовуючи до особистісного самовияву; неусвідомлена може призвести до невротичних реакцій. Художньо-образне осмислення граничної ситуації здійснив свого часу Достоєвський. Гранична ситуація протистоїть буденгіому буттю людини. Вона спрямовує її до вчинку як морального самовизначення, що виходить за межі підкорення традиційним способам світовідношення. При цьому слід розрізняти граничну ситуацію та граничне буття. Якщо гранична ситуація здебільшого постає результатом зовнішних стосовно людини обставин, то граничне буття є наслідком усвідомленого виходу у позабуденні стани. В цих станах граничність втрачає свій випадково-ситуативний характер й сама набуває ознак специфічного буття. У граничне буття людину виводить не поодинокий вчинок, а цілісна низка вчинків, що випливає з її бажання реалізуватися за межами буденного буття.

(Н. Хамітов)

ГРИГОРІЙ БОГОСЛОВ (Назіанзин) (329, Каппадокія, Мала Азія — 389) — християнський теолог, видатний представник патристики. У полеміці з крайнім аріанством Григорій Богослов збагатив вчення Східної церкви про єдиносутність Бога, за яким Бог-Отець, Син Божий і Святий Дух є цілковитою тотожністю сутності трьох іпостасей Бога. У царині христологічної проблематики доводив, що природа Христа не зводиться лише до тіла і божественного Логоса і що Христос є як людиною, так і Богом одночасно. Опрацьовуючи ідеї християнської космології й переосмислюючи вчення ранньохристиянських апологетів, Григорій Богослов у дусі неоплатонівської традиції розглядав Всесвіт як розумне й досконале творіння Бога. Він категорично заперечував уявлення аріан про можливість осягнення Бога (що зводило його до земного феномена), розвивав ідею всемогутності Бога та обмеженості людського розуму в розкритті його сутності. Розум тлумачив як з'єднувальну ланку між Логосом та душею й тілом людини. Доводив вищість релігійної віри над філософією.

Основні твори: 45 проповідей (п'ять найвідоміших із них мають назву "Слова про богослов'я"); 245 листів; поетичні твори (зокрема автобіогріфічні поеми "Про мою долю", "Про моє життя", "Про страждання моєї душі").

ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ (кінець 335, Кесарія — близько 394) — філософ, один з відомих представників грецької патристики. Брат Василія Великого, був знайомий з Григорієм Богословом; обидва вони були членами каппадокійського гурту релігійних філософів. На Григорія Ниського справила вплив філософія Платона та християнський платонізм (Ориген). Григорій Ниський вчив про тимчасовість пекельних мук та кінцеве просвітлення грішних душ, в тому числі й сатани. Вважав, що необхідне розмежування сфер філософії та богослов'я. Обстоював ідею людства як органічного цілого, колективної особистості, сутність якої полягає в інтелекті (плерома душ). Подібні релігійні ідеї мали вплив на формування суспільно-релігійного ідеалу Середньовіччя.

ГРИГОРІЙ САНОЦЬКИЙ (Григорій з Санока) (1406 — 1477) — українсько-польський гуманіст, церковний і політичний діяч, архієпископ Львівський. Започаткував ренесансно-гуманістичний етап у філософії України і Польщі. Його творчість визначалася характерним для ренесансного гуманізму критичним ставленням до авторитетів та самостійністю мислення. Дотримуючись вчення про двоїсту істину, виступав за унезалежнення науки від теології та розмежування світської і церковної влади. Григорій Саноцький був одним із тих гуманістів, які прагнули реабілітувати не тільки зневажувану феодальним суспільством фізичну працю, а й цілі соціальні верстви, зокрема купців, ремісників, міщан, які "приносять своєю працею пожиток суспільству". Визнавав рівність людей перед Богом, цінував більше талант, аніж родову шляхетність. Спираючись на ренесансне уявлення про людину як істоту, що поєднувала в собі духовну і тілесну природу, Григорій Саноцький обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла. З творчості збереглося кілька віршів і листів.

ГРИНІВ, Олег Іванович (1940, с. Мала Горожанка Львівської обл.) — український філософ. Закінчив юридичний факультет ЛНУ ім. І. Франка (1967). Доктор філософських наук (1989), професор (1997). У 1974 — 1990 рр. — на викладацькій роботі у НУ "Львівська політехніка". З 1993 р. — старший науковий співробітник, завідуючий сектором теоретичної етнології інституту народознавства НАНУ (м. Львів). Виконавчий секретар Львівської крайової ради Конгресу української інтелігенції. Коло наукових інтересів — проблеми філософії, етнології, націології, політології, культурології, релігієзнавства. Лауреат премії "Журналіст року" (1995). Автор понад 300 наукових і науково-публіцистичних праць. Публікації в Україні і за кордоном.

Основні твори: "Иосиф Сліпий як історик, філософ, педагог" (1994); "Українське народознавство", у співавторстві (1994); "Національно-духовне відродження: Історія і сучасні проблеми" (1995); "Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія", у співавторстві (1996); "Україна і Росія: партнерство чи протистояння? Етнополітичний аналіз" (1997).

ГРОЦІЙ, Гуго де Гроот (1583, Делфт — 1645) — голландський юрист, філософ, історик. Навчався в Лондонському університеті, до якого вступив у віці 12 років, а в 16 років уже здобув ступінь доктора правознавства. Один з засновників теорії природного права. Зробив також великий внесок у систематизацію ідей міжнародного права. Трактат "Вільне море" був першим великим твором мислителя, в якому він обстоював принцип свободи морів, обґрунтовуючи думку, що океан повинен бути відкритий для усіх націй. Ідея про рівність усіх націй на морі була відправним пунктом для подальшого фундаментального дослідження ним проблем природного та міжнародного права. Філософською основою правової теорії Гроція був раціоналістичний світогляд. Природне право — це раціонально (на основі розуму) осягнута система принципів, якій однаковою мірою підлягають звичайні громадяни, правителі, і навіть Бог. Абсолютизація розуму послугувала підставою для внесення папською курією "Трьох книг про право війни і миру" в список заборонених. Концепція міжнародного права Гроція є логічним розвитком загальних принципів його теорії і підсумовується наступними тезами: договори між державами повинні замінити владу Папи римського, їх дотримання має базуватися на силі природного закону; несправедливі війни повинні бути заборонені; воюючим сторонам слід утримуватись від знищення власності супротивника та виявів несправедливої жорстокості до цивільного населення. Запропонований Гроцієм "Закон націй" полягав у створенні системи публічного законодавства, яка б регулювала стосунки між суб'єктами права, що представляють різні нації. У морально-етичних міркуваннях Гроція вагоме місце посідає думка про Божий гнів, який карає моральне зло. Із переконання у домінуванні в світі розуму Гроцій робив висновок про можливість і бажаність примирення між різними релігійними конфесіями, зокрема протестантами і католиками.

Основні твори: "Вільне море" (1609); "Три книги про право війни і миру" (1625); "Про істину християнської релігії" (1627).

ГРУШЕВСЬКИЙ, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща — 1934, м. Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) — український історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор української науки. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. — магістр і професор Львівського університету. Голова НТІП (1897 — 1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. лише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси" (том І - X, частина 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси української історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Української національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. — заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму — голова Української Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики — курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) — і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Український соціологічний інститут (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від університетів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. — академік АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Грушевський — чільний представник новітньої української історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого українського народу — наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ — це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Грушевського еволюціонували від романтичного народництва — через "позитивне" (живлене франко-англійським позитивізмом) — до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Грушевський послідовно обґрунтовував ідею самостійності українського народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на українську історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій — від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської — з другого; 2) на доведенні тяглості українського історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії українського народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії "конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономіям / федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. — про "федерацію світову", в 1920 р. — про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Грушевський — фундатор львівської і київської школи істориків.

Поиск по сайту: