СЛОВНИК 9 страница

БЛАГОГОВІННЯ ПЕРЕД ЖИТТЯМ — світоглядний принцип етики Швейцера, згідно з яким головним є не факт мислення людини, а факт її існування, що втілюється у волі до життя. Тільки людина здатна усвідомити ідентичність волі до життя у всіх її різноманітних проявах і відчути благоговіння перед життям як таким. Тим самим завдяки людині воля до життя сягає рівня згоди із собою (бо людина втілює цю згоду в діяльності, підпорядкованій принципові благоговіння перед життям). Мисляча людина стає, таким чином, етичною особистістю, а утвердження нею волі до життя перетворюється на моральне завдання. Принцип благоговіння перед життям поєднується з безмірною відповідальністю людини за все живе. Етика людських стосунків є лише поодиноким випадком універсальної космічної етики. Принцип благоговіння перед життям знайшов подальший розвиток в етиці відповідальності Ионаса. (О. Кисельова)

БЛЕЦКАН, Михайло Іванович (1939, с. Голятин Закарпатської обл.) — український філософ. Закінчив філологічний факультет УНУ (1961). Доктор філософських наук, професор Академії політичних наук України, заслужений працівник народної освіти України. Завідуючий кафедрою філософії УНУ. Автор понад 50 наукових праць.

Основні твори: "Гносеологічна природа наукових абстракцій" (1980); "Діалектика формування наукових абстракцій" (1989).

БОГ — вищий, надприродний об'єкт філософської і релігійної думки та основний предмет релігійного культу. Наділений якостями абсолютного суб'єкта, якому властива абсолютна досконалість, найвищий розум, всемогутність, духовність, всезнання, самодостатність, вічність, всеблагість, безмежність, незбагненність для розуму, єдиність (у монотеїстичних релігіях). В історії філософії та релігієзнавства вчення про Бога набувало форм теїзму, пантеїзму й атеїзму. Незбагненність Бога для розуму пов'язана з глибокою таємницею, що оточує існування Бога та слугує підставою для нескінченного пізнання Бога. Єство Бога позбавлене будь-якої матеріальності і наділене самобутністю, тобто не має якоїсь причини свого буття. Благість — невіддільна риса Бога, котра передається людині. Решта якостей визначає всеосяжність буття Бога у світі. Юдаїзм і християнство розуміють Бога як вічне, нескінченне, несотворенне Суще, яке є творцем Всесвіту та всього існуючого в ньому. У християнстві Бог один за сутністю і троїстий у своєму бутті: він є Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. В ісламі Бог розглядається не як Отець, а як безособове Суще, на ім'я Аллах. У давньоіндійській релігійній і філософській літературі Бог має ім'я Врагман. Як абсолютна повнота буття і гранична довершеність, Бог втілює в собі вічні і безумовні цінності: добро, красу, істину, свободу, безсмертя. В ортодоксальній релігійній свідомості Бог мислиться як трансцендентальна щодо світу Сутність. У філософії, пантеїзму Бог іманентний природі, зливаючись із нею в нероздільне ціле. Довести буття Бога раціональним способом, спираючись на розум і логіку, виявилося неможливим ні для теології, ні для філософії.

БОГОБОРСТВО — найбільш рання і проста форма протидії релігії в межах релігійної свідомості. До причин появи Богоборства зараховують такі чинники, як усвідомлення байдужості й відстороненості Бога від соціальної несправедливості, спричинений горем, невлаштованістю і невдачами життя, відчай, невдоволення людини собою і життям. Богоборство виявляється у докорах надприродним силам, зневажливому та погордливому до них ставленні. Певні вияви Богоборства зустрічаються у фольклорі та художній літературі.

БОГОЛЮДИНА — поняття християнської філософії, яке описує онтологічний статус Ісуса Христа та найвищу можливість духовного розвитку його послідовників. Його прагнули осмислити філософи, які дотримувались різних концептуальних засад. Так, Сковорода обстоював думку, що у понятті "Боголюдина" першорядне значення має складник "Бого", а не "людина", хоч і припускав існування "плотського" Христа у буденній уяві людей. Французький філософ Ренан стояв у цьому питанні на натуралістичних позиціях і вважав Христа "незрівнянною людиною". Поняття "Боголюдина" набуває розгорнутого смислового наповнення у російській персоналістичній філософії, особливо у творах В. Соловйова та Бердяєва. В. Соловйов розглядав Боголюдину у межах своєї концепції Боголюдства як соборної єдності людства у Христі. Бердяєв розробляє екзистенційну діалектику божественного та людського в особистості. В метаантропології поняття "Боголюдина" тлумачиться як креативна метафора, що зображує єдність героїзму, геніальності та святості в одній особистості.

(Н. Хамітов)

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецького θεος — Бог і λογος — вчення) — розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності — Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Богослов’я різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Богослов’я, зокрема, включає: основне, або апологетичне Богослов’я, покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Богослов’я, що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне Богослов’я, яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Богослов’я, спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Богослов’я входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Богослов’я. Історично так склалося, що термін "Богослов’я" вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" — католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. Їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери. (А. Колодний)

БОДГІ (санскрит — досконале пізнання, просвітлення) — поняття індійської релігійно-філософської традиції, одне з базових понять буддизму, яке позначає вищий стан свідомості й психіки, земної екзистенції людини. Досягнення бодгі передбачає подолання суб'єкт-об'єктного мислення, злиття індивідуальної свідомості з космічним Абсолютом.

БОДЕН, Жан (1530, Анже — 1596) — французький політичний мислитель, соціолог, юрист; засновник концепції державного суверенітету, створення світської (незалежної від церкви) держави. Розрізняв три види історії: людську, природну, божественну. Стверджував, що суспільство розвивається у прогресивному напрямі, а природа — колоподібно. Боден заперечував ідею божественного походження влади та обґрунтовував доцільність обмеженої законами та вимогами справедливості монархії; був прихильником віротерпимості. Боден обстоював думку про вплив географічного середовища на характер мешканців певної території і навіть на форми врядування.

Основні твори: "Метод необтяжливого розуміння історії" (1566); "Шість книг про республіку" (1576); "Театр природи" (1596).

БОДРІЯР, Жан (1929) — французький соціолог і філософ, теоретик "смерті модерну". Зазнав відчутного впливу археології знання Фуко та ідей семіологічної революції. Для філософії Бодріяра притаманне переосмислення взаємовідношення лінгвістичних та нелінгвістичних систем репрезентації (живопис, кіно), а також репрезентації мови влади і соціальної реальності. Ревізії Бодріяра стали частиною процесу проблематизації фундаментальних передумов мови і мислення і своєрідним внеском до наступної реконструкції лінгвістики, антропології, соціології, політекономії, філософії і культурології. В 80-х рр. XX ст. Бодріяр розробив теорію нового постмодерністського суспільства, в якій обґрунтував власне бачення соціального досвіду та стадій історичного процесу. В останніх працях Бодріяр звернувся до проблеми "метафізичного уявлення" (тісно пов'язаного з "політичним уявленням") і заклав основи нової метафізичної теорії.

Основні твори: "Суспільство споживання" (1970); "Стратегії фатальностей" (1983); "Холодні спогади" (1987, 1990) та ін.

БОЕЦІЙ (близько 480, Рим — 524) — римський філософ, теолог і поет. Філософські погляди Боеція — це синтез пізньоримського та ранньосхоластичного мислення. Найважливіша праця Боеція "Втіха філософією" поєднує риси філософського, богословського та моралістичного трактату. У ній викладені роздуми над проблемою протистояння недовговічних, скороминущих цінностей людського існування та вічних цінностей філософії і теології. Вагомим здобутком Боеція є розвиток філософської термінології латиною, а також фундаментальні розробки з математики та музикознавства.

БОЗАНКЕТ, Бернард (1848, Олтвік — 1923) — англійський філософ. Після нетривалої викладацької роботи в Оксфорді повністю зосередився на філософських дослідженнях. Філософські ідеї Бозанкета формувалися насамперед під впливом Гегеля. Їх подальший розвиток відбувався на засадах абсолютного ідеалізму, певною мірою вже розроблених Грином і Бредлі. Зокрема, введена останнім відмінність між абстрактними і конкретними універсаліями була детально обґрунтована у контексті співвідношення загальних законів, характерних для мови науки, та спільнотами індивідів, які і є конкретними універсаліями. Згідно з Бозанкетом, індивід є лише частково конкретним і реальним. Ця частковість спонукає його до підпорядкування справжній повноті конкретності і реальності, втіленій у спільнотах, (особливо у державі) і, зрештою, в Абсолюті. В оцінці соціальних і моральних стосунків домінантною є ідея про недосконалість і зло як наслідок і вияв часткового й обмеженого, що зникають, прилучаючись до цілого. Краса — це вияв конкретних універсалій в уяві.

Основні твори: "Логіка, або морфологія знання". У 2 томах (1888); "Історія естетики" (1892); "Філософська теорія держави" (1899); "Цінність і призначення індивіда" (1913) та ін.

БОЙЧЕНКО, Іван Васильович (1948, с. Острів Львівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1991), професор, академік Академії політичних наук України, відмінник освіти України, нагороджений Почесною грамотою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (1999). Від 1971 р. працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах, у тому числі і завідуючим сектором філософії історії. Коло наукових інтересів: філософія історії, соціальна філософія, методологія соціального пізнання, історія філософії, світоглядна проблематика. Автор понад 150 наукових праць, серед них — численні статті, навчально-методичні посібники та розділи у більш як 20 колективних монографіях, а також 8 індивідуальних монографій.

Основні твори: "Методологічна роль історичного матеріалізму в аналізі форм соціального знання" (1982); "Категоріальний апарат історичного матеріалізму: методологічна функція" (1987); "Філософія історії: Підручник", у співавторстві (2000).

БОЛЬНОВ, Отто Фрідріх (1903, Штеттин — 1991) — німецький філософ, теоретик освіти. Вищу освіту здобув у Геттингенському університеті. Від 1931 р. працював у Геттингенському інституті педагогіки, а в 1939 р. обійняв посаду професора філософії та педагогіки у Гессенському університеті. Започаткував низку критичних історико-філософських досліджень екзистенціалізму, який мав значний вплив на формування його вчення. Больнов критикував нігілістичне підґрунтя екзистенційної концепції Гайдеггера. У повоєнний час викладав філософію та педагогіку у Тюбінгенському університеті. У роботах цього періоду Больнов разом із Аббаньяно, Гайнеманом започаткував рух, спрямований на подолання екзистенціалізму. В основу нового світовідчуття було покладено довіру до буття як нового типу чуттєвості, обґрунтовано позитивні цінності життя людини.

Основні твори: "Сутність настрою" (1941); "Філософія екзистенціалізму" (1944); "Нове укриття: Проблема подолання екзистенціалізму" (1955); "Міра та співмірність людини" (1960); "Людина та простір" (1963); "Мова та виховання" (1968); "Філософія пізнання" (1970); "Про дух подолання" (1978); "Студії з герменевтики". У 2 томах (1982 — 1983).

БОЛЬЦАНО, Бернард (1781, Прага — 1848) — чеський філософ, математик, теолог. Його філософія є оригінальним синтезом платонівського вчення про "істини в собі" та атомістичного вчення про діалектику простих субстанцій, які безупинно взаємодіють і змінюють одна одну. Творчо розвиваючи ідеї Ляйбніца, Больцано обстоював об'єктивність актуально нескінченного, розрізняючи при цьому два типи існування об'єктивного. Перший тип — це реальне існування, тобто існування "безпосередньо даного"; другий тип — це нереальне, але можливе існування, існування "у собі", наявне буття. Існування нескінченних множин Больцано розумів як їхнє "буттювання" серед речей не реальних, а тільки таких, що мисляться. Концепція науковчення Больцано включає аналітичний огляд традиційних логічних вчень, критику психологізму в логіці, оригінальну концепцію дедуктивної логіки. Запропонувавши своє розуміння критерію логічної точності міркувань, Больцано поширив цей критерій на всю ділянку досліджень основ математичного аналізу. Больцано вперше в історії математики проаналізував свої знамениті приклади взаємооднозначної відповідності між елементами нескінченної множини й елементами її власної підмножини. Больцано — попередник Кантора, творця теорії нескінченних множин. В етико-соціальних дослідженнях Больцано розвивав ідеї рівності та суспільного прогресу, утверджував принцип загального блага як найвищого морального принципу.

Основні твори: "Книжечка про найкращу державу" (1831); "Науковчення" (1837); "Парадокси нескінченного" (1851).

БОНДАР, Станіслав Васильович (1949, Черкаси) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1980), кандидат філософських наук (1985). Від 1984 р. — науковий співробітник в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Наукові інтереси зосереджені навколо проблем української середньовічної духовної культури та сучасного соціально-політичного життя України. Автор понад 40 наукових і публіцистичних статей у різних виданнях, брав участь у написанні колективних монографій, довідників та енциклопедичних словників.

Основні твори: "Філософсько-світоглядний зміст давньоруських "Изборников" 1073 та 1076 років" (1990); "Історія філософії України / Хрестоматія", у співавторстві (1993); "Історія філософії України / Підручник", у співавторстві (1994)..

БОНДАРЕНКО, Віктор Дмитрович (1956, с. Охіньки Чернігівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1981) та НАВСУ (1993). Доктор філософських наук (1993), професор (1997), голова Державного комітету України у справах релігій (від 1997 р.), заслужений діяч науки і техніки України (2000).

Основні твори: "Еволюція сучасного православного богослов'я" (1988); "Релігія і церква за кордоном: Православ'я в сучасному світі" (1998); "Сучасне православ'я: Основні тенденції розвитку" (1994) та ін.

БОНДАРЧУК, Інна Анатоліївна (1939, Брусилів) — український філософ. Закінчила КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Доктор філософських наук (1992), професор. Від 1993 р. — завідуюча кафедрою філософії Київського державного лінгвістичного університету. Коло наукових інтересів: діалектика і логіка наукового пізнання, соціальна філософія і філософія історії, філософська антропологія і філософія культури.

Основні твори: "Діалектика художнього характеру (1975); "Негативна діалектика як естетика"(1992); "Взаємозв'язок теорії і практики", у співавторстві (1982); "Методологічні засади наукового пізнання", у співавторстві (1981).

БОР, Нільс Хендрік Давид (1885, Копенгаген — 1962) — датський фізик, один із творців сучасної фізики, лауреат Нобелівської премії, член (від 1917 р.) і президент (від 1939 р.) Датського королівського товариства, почесний член понад 20 академій наук, засновник інституту теоретичної фізики (нині інститут Нільса Бора). У 1913 р. запропонував першу квантову (некласичну) модель атома, яка започаткувала нову еру розвитку квантової теорії. Головний філософський інтерес до наукової спадщини Бора пов'язаний із принципом доповняльності (див. Доповняльності концепція), запропонованим ним у доповіді "Квантовий постулат і новітній розвиток атомної теорії" (1927) у зв'язку із гострими дискусійними проблемами побудови та інтерпретації квантової механіки (детермінізму, повноти опису фізичної реальності, місця та ролі суб'єкта пізнання тощо). Бор сформулював також принцип відповідності, який став потужним евристичним засобом теоретичного узагальнення, специфічною формою взаємозв'язку та спадкоємності старого й нового знання. Ці методологічні принципи Бора виявилися надзвичайно продуктивними і тривалий час активно дискутувалися у філософії науки.

БОРЕЦЬКИЙ, Іван (Йов) (1560, с. Бірче на Львівщині — 1631) — український релігійний і культурний діяч. Здобув освіту, ймовірно, у Львівській братській школі та Острозькому колегіумі. У 1604 р. став ректором Львівської братської школи, у 1611 р. вже був священиком Воскресенської церкви у Києві. Борецький — один із організаторів Київського братства і братської школи, ректором якої він став 1615р. 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім'ям Йов (1619) і став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Від 1620 р. і до смерті Борецький — Київський і Галицький православний митрополит. Його твори до нашого часу майже не збереглися. Обстоював права, звичаї і віру українського народу, захищаючи їх від зазіхань з боку світської та духовної влади Речі Посполитої і обґрунтовуючи потребу різних форм протесту з метою поновлення справедливості. У дусі барокової епохи античні ідеї громадянської свободи у поглядах Борецького поєдналися з середньовічною переконаністю у непорушності шляхетських станових привілеїв, наданих монархом за вірну службу. Ним було висунуто вимогу до польської верхівки дотримуватися принципу рівності у ставленні до польських, литовських й українських народів, як рівноправних членів єдиної держави, обстоювалася типова для станової демократії думка про те, що шляхетському королю належить керувати вільним народом, не порушуючи присяги і шануючи надані народам привілеї. Водночас у відповідь на утиски і порушення прав з боку польського уряду висловлювалась ідея про політичний союз із Московською державою. Борецькому також приписують написання полемічного твору під назвою "Пересторога" (близько 1605 — 1606 рр.). Цей твір має яскраво виражену антикатолицьку й антиуніатську спрямованість, викриває колонізаційну політику Речі Посполитої, обстоює думку про необхідність піднесення освітнього рівня в Україні, організації своїх шкіл тощо.

БОРН, Макс (1882, Бреслау — 1970) — німецький фізик та методолог науки, один із творців квантової механіки, лауреат Нобелівської премії (1954). Його наукова школа (Гейзенберг, Паулі, Гайтлер, Вінер) відома розв'язанням багатьох проблем фізики та методології науки. Борн був переконаний, що кожна фаза наукового пізнання невіддільна від філософських систем свого часу, зокрема, він вважав, що суттєві теоретичні труднощі завжди можна прослідкувати до їх витоків — певної гносеологічної помилки або надто вузького поняття. У традиціях гештальтпсихології Борн запропонував концепцію, засновану на інваріантності узагальнювального образу первинного чуттєвого сприйняття об'єкта. Інваріантність у такому широкому розумінні здатна поєднати рівень буденного сприйняття й мислення з рівнем теоретичних міркувань про світ.

Основні твори: "Фізика в житті мого покоління" (1963).

БОХЕНЬСЬКИЙ, Юзеф Марія (1902, Чушув, Польща — 1995) — швейцарський філософ польського походження. Освіту отримав у Львові та Познані. Член ордену домініканців (від 1927 р.). Викладав філософію у Римі, Кракові, Фрибурзькому університеті (Швейцарія), директор інституту східноєвропейських досліджень при цьому ж університеті (1952 — 1972). Коло його зацікавлень охоплює історію філософії, логіку, філософію релігії. Бохеньський — одна з найпомітніших постатей серед критиків Догматизму та антигуманізму марксистської ідеології у XX ст. Як відомий представник філософії неотомізму прагнув до розвитку його світоглядних принципів на засадах органічного поєднання окремих положень феноменології, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

Основні твори: "Європейська філософія сучасності" (1947); "Діамант" (1950); "Логіка релігії" та ін.

БРАГІНЕЦЬ, Андрій Степанович (1903, с. Малі Канівці Полтавської обл. — 1963) — український філософ. Закінчив філософський факультет ХДУ ім. В. Каразіна. Доктор філософських наук (1956), професор (1958). Працював завідуючим кафедрою філософії ЛНУ ім. І. Франка, деканом історичного факультету, проректором з навчальної і виховної роботи. Фахівець у галузі історії української філософії. Автор низки наукових статей та монографій.

Основні твори: "Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка" (1955) та ін.

БРАГМАН — одне з базових понять індуїзму та індійської філософії, яке позначає вищу об'єктивну, або остаточну, реальність, безмежну свідомість, вище блаженство; безособовий абсолютний духовний початок, з якого виникає світ з усім, що він у собі містить. Пізнання Брагману може бути здійснене лише за допомогою вищого релігійного споглядання чи інтуїтивного "Я". Вперше умоглядна концепція універсального Брагману була сформульована в ранніх Упанішадах і набула подальшої розробки в підшколах Веданти.

БРАЙТМЕН, Едгар Шеффілд (1884, Голдбрук, Масачусетс — 1952) — американський філософ-персоналіст. Професор Бостонського університету. Вважав, що надособовість, притаманна категоріям, заважає їм належним чином пояснювати досвід. Звідси — філософські пошуки синтезу феноменології й екзистенціалізму для обґрунтування засад персоналізму. У тлумаченні проблеми співвідношення окремого індивіда й Бога дотримувався ідеї суверенності людської свободи; вважав, що зло у цьому світі є тією "даністю", над якою Бог має "працювати" заради її усунення.

Основні твори: "Вступ до філософії" (1925), "Філософія ідеалів" (1928); "Проблема Бога" (1930); "Особа і реальність" (1958) таін.

БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ, Олексій Андрійович (1926 — 1993) — український філософ, психолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955), захистив кандидатську дисертацію (1967). Працював науковцем в інституті психології НАНУ. Фахівець у галузі проблем інтелекту, психіки, історії української державної та національної символіки. Автор багатьох статей та кількох монографій.

Основні твори: "Психологія і кібернетика" (1968); "Моделювання психіки" (1969); "Інформація і психіка" (1977); "Що керує зорями?" (1970); "Нащадки святої Трійці" (1992); "Феномен України" (1996).

БРАТСТВА — специфічні форми вияву реформаційного руху на українських та білоруських землях у другій половині XVI — на початку XVII ст.; існували у Львові, Луцьку, Києві, Мінську та інших містах і селах. Братства — світські організації, що об'єднували здебільшого людей третього стану, які після переходу православних владик до унії виступили на захист батьківської віри, культури, мови, проти інституцій та ієрархії як католицької, так і православної церков. Братства засновували школи, друкарні, шпиталі, навколо них гуртувались відомі українські й білоруські вчені (М. Смотрицький, Карпович, Борецький, С. і Л. Зизанії та ін.), які створили значну полемічну літературу, виконали чимало перекладів, сприяли демократизації освіти і розвитку культури загалом. Ідеологія братських громад еволюціонувала від реформаційних тенденцій до гуманістичних. Але після того як православна церква почала виходити з тривалої кризи і спрямовувати свої зусилля на забезпечення духовної єдності українського народу, що було необхідною передумовою його боротьби проти іноземного гноблення, братства, діяльність яких призводила до конфесійного розбрату, нерідко ставали національно деструктивною силою. З другої половини XVII ст. значення братств занепадає. (В. Нічик)

БРЕДЛІ, Френсис Герберт (1846, Клапем — 1924) — англійський філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Бредлі ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість. Чуттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті. Цілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсали," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна" та "конкретна універсали" — категорії логіки Бредлі. Перша (наприклад, "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (наприклад "індивід", "спільнота") — субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Бредлі теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід — спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Бредлі оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Бредлі тяжіє до не атомістичної метафізики.

Основні твори: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 томах (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

БРЕНТАНО, Франц (1838, Марієнбург — 1917) — німецький філософ, засновник інтенціональної психології. Навчався у Вюрцбургу і Відні. Отримав сан римо-католицького священика (1864), від якого згодом відмовився (1870). Професор Вюрцбурзького, а потім Віденського університетів. Від середини 70-х рр. XIX ст. розпочав викладати наукові студії про людську душу. Оцінюючи розвиток німецької філософії від Канта до Гегеля як неухильне переродження у спекулятивний ідеалізм, він прагнув у дусі традицій Аристотеля і Декарта відродити на емпіричній основі філософію як науку. Досліджуючи ментальні процеси, або "акти свідомості", і розрізняючи їх на психічні та фізичні феномени, Брентано відновив і модернізував схоластичну філософську теорію про інтенціональність свідомості. Він виходив із того, що рисою, яка об'єднує психічні феномени (слухання, судження, виведення, поціновування, любов, бажання, відраза, ненависть та ін.) і відрізняє їх від фізичних феноменів (колір, звук, фігура, краєвид та ін.), є "інтенціональна невід'ємна присутність предмета" (наприклад, хтось бачить щось або бажає чогось). Брентано виходив із того, що свідомість може вказувати на предмети або ж мати "спрямованість на щось" завдяки актам сприйняття та ідеації, включаючи відчуття та уявлення; завдяки судженням, включаючи акти визнання (ствердження), відкидання (заперечення) чи пригадування; завдяки актам любові або ненависті, в яких беруться до уваги прагнення, наміри, бажання та почуття людини. Критерієм істинності таких психічних феноменів було проголошено принцип очевидності. Ідеї, висловлені в одній із найвпливовіших праць Брентано — "Психології", з емпіричного погляду стали вихідним пунктом дослідницької праці його численних учнів та послідовників в різноманітних ділянках духовної культури. Серед студентів Брентано у різні часи були Гуссерль, Еренфельс, Майононг, Масарик, Марті, Твардовський, Штумпф, Фройд та ін. Брентано залишив по собі велику творчу спадщину майже з усіх галузей філософського знання.

Поиск по сайту: