СЛОВНИК 74 страница

Основні твори: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).

ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ — ім'я невідомого автора, що увійшов в історію філософії як Діонісій, член Ареопагу — судової колегії в стародавніх Афінах. Представник пізньої патристики, християнський мислитель V — початку VI століття. Вірогідних біографічних даних украй мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написаних від імені згаданого в "Діяннях апостолів" Псевдо-Діонісія Ареопагіта —освіченого афінянина І століття, наверненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі. Вчення, викладене в "Ареопагітиках" (працях Псевдо-Діонісія Ареопагіта), є однією з обґрунтованих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Релігій но-філософські роздуми Псевдо-Діонісія Ареопагіта побудовані на широкому використанні текстів неоплатоніка Прокла. Засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і, тим більше, опису Бога ("Про містичне богослов'я") дещо пом'якшуються (й деінде переосмислюються) через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена"). Символічно потрактована неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту в тезі про підпорядкування церковної ієрархії небесній. Церква постає у Псевдо-Діонісія Ареопагіта як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки спільнота людей, що існує у відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням Божественного, небесного світла в душах гідних людей. Метафори світла й любові належать до найуживаніших в "Ареопагітиках". Їх філософський сенс полягає у встановленні моментів символічного взаємозв'язку Божественного та людського рівнів буття. За Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, освітлення людської істоти Божественним світлом знаменує момент осягнення нею любові до ближнього як найголовнішої підвалини людського буття та неможливість пізнати розумом джерело цього буття (Бога). Ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта наклали значний відбиток на середньовічну духовну культуру в цілому та філософію зокрема. Вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта про зло як позбавленість блага, щось несамостійне привернуло увагу Томи Аквінського. У візантійському православ'ї спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта отримала офіційне визнання (завдяки інтерпретації Йоанна Скіфопольського та Максима Сповідника). Впливу Псевдо-Діонісія Ареопагіта зазнали Дамаскін, Еріугена, Альберт Великий, Кузанський, Фічіно, Сковорода.

ПСИХІКА (від грецького ψυχή — душа) — особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. Психіка — основний предмет психології як науки. Поняття психіки укорінене у давньогрецькій "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси:

1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті;

2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" — безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. Психіка людини —складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме. Свідомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про психіку у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX столітті. На цілісному характері психіки наголошує гештальтпсихологія. В екзистенційній психології психіка протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму психіка людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.

(Н. Хамітов)

ПСИХОАНАЛІЗ — вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості. На цій теоретичній основі ґрунтується практика психоаналізу — стратегія спілкування аналітика і пацієнта, яка приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів і звільнення від глибинних психічних травм і комплексів через їх усвідомлення. Основи теорії психоаналізу були розроблені Фройдом, який визначив цю теорію як матапсихологію. Основу її становить вчення про "Воно" (позасвідоме або підсвідоме), "Я" (свідомість або "Его") та "Над Я" ("Супер-Его" або "Цензор"). Позасвідоме, за Фройдом, — джерело сексуальної енергії —лібідо, що є основою всіх психічних процесів. Свідомість формується під впливом зовнішньої реальності — передусім під впливом спілкування з батьками. Позасвідоме та свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв'язується через витіснення — повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело та сублімацію — вихід їх у реальність у формі артефактів культури. "Над Я" ("Цензор") — це сфера позасвідомого, яка контролює дії свідомості і пов'язана з образом одного з батьків. Від 30-х років XX століття поняття "психоаналіз" виходить за межі вчення Фройда, яке отримує назву ортодоксального психоаналізу. Це відбувається передусім завдяки діяльності Юнга, Адлера, Фромма, які продовжують і трансформують ідеї Фройда. Юнг, який називає своє вчення аналітичною психологією, розробляє поняття колективного позасвідомого та його архетипів — глобальних структур психіки, що визначають поведінку будь-якого представника людського роду. Адлер досліджує потяг до влади як компенсацію та надкомпенсацію відчуття неповноцінності. Фромм вводить у теорію психоаналізу поняття відчуження людини, виходячи на проблему некрофільної та біофільної орієнтації індивіда. На ґрунті психоаналізу сформувався особливий різновид етики —психоаналітична етика. Її головне призначення — регламентація відносин психоаналітика та пацієнта. Відправним принципом цієї етики є те, що психоаналітик не має права розголошувати будь-які дані про свого пацієнта без його дозволу, адже до психоаналітика звертаються психічно здорові люди, які цілком відповідають за свої дії і прагнуть набути особистісної аутентичності. У широкому сенсі вислів "психоаналітична етика" стосується етичних концепцій представників психоаналізу. (Н. Хамітов)

ПСИХОЛОГІЯ (від грецького ψυχή — душа; λόγος — вчення) — наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини та тварин. До середини XIX століття психологія була структурною частиною філософії і розвивалась у її межах. Впродовж століть явища, що їх вивчала психологія, підводилися під загальне поняття "душа". Перший систематичний виклад психології належить Аристотелю, який розглядав "душу" не як тонку матерію (на відміну від Анаксимена, Геракліта, Демокрита, Епікура), а як форму організації живого тіла. У філософії Нового часу психологія —передовсім вчення про властивості суб'єкта пізнання, які допомагають або заважають осягненню об'єктивного світу. Декарт протиставляв акти рефлексії над власними думками актам реакції на зовнішні реалії і визначав свідомість як особливу непросторову субстанцію, що її суб'єкт може споглядати завдяки інтроспекції ("внутрішньому зору"). Гоббс, Локк, Г'юм створили концепцію асоціацій; Спіноза — вчення про афекти. Ляйбніц та Гербарт ввели поняття позасвідомого. Виділення психології в окрему наукову дисципліну відбувається у XIX столітті, що було пов'язано із досягненнями природничих наук, передусім біології. В кінці XIX століття активно розвиваються дослідження процесів пам'яті (Еббінгауз), уваги (Кеттел), емоцій (Джеймс) та навиків (Торндайк). На початку XX століття виникли три методологічних підходи, які зумовили розвиток психології у першій половині XX століття: психоаналіз, гештальтпсихологія, біхевіоризм. Психоаналіз звертається до динаміки взаємодії свідомого та позасвідомого, зосереджується на дослідженні останнього, знаходячи в ньому фундаментальні комплекси, що зумовлюють внутрішнє життя людини. Гештальтпсихологія вивчає цілісні психічні структури ("гештальти"), які не можна розкласти на елементи. Біхевіоризм розглядає поведінку людини як сукупність реакцій на стимули зовнішнього середовища. В середині XX століття на основі філософської антропології та персоналізму виникає традиція "гуманістичної психології", смисловим центром якої є людська особистість та умови її самоактуалізації (Роджерс, Маслоу). Включення в "гуманістичну психологію" екзистенційної проблематики приводить до появи екзистенційної психології (Мей, Франкл, Ялом) та онтопсихології (Менегетті), в яких досліджуються феномени часу, смерті, сенсу життя, свободи. В цей же період формується діяльнісний підхід у психології (Рубінштейн,Леонтьєв).Виготський досліджує соціокультурну обумовленість індивідуальної свідомості. В українській психології розвивається ідея про те, що психіка не тільки детермінується об'єктивною реальністю, а й сама детермінує поведінку та діяльність особистості, а тому є особливим буттям. Наприкінці XX століття в Україні розвивається "психологія вчинку" як різновид екзистенційної психології, в якій вчинок є способом онтологізації психічного. (Н. Хамітов)

ПУАНКАРЕ Жюль Анрі (1854, Нансі — 1912) — французький математик, філософ, фізик, астроном. Як філософ, відомий своїми працями з загальнометодологічних проблем розвитку науки. В галузі основ математики був безпосереднім попередником інтуїціонізму, непримиренним критиком програми логіцизму; Пуанкаре вважав, що лише інтуїція, осягнення істини не шляхом доведення, а безпосереднім інтелектуальним баченням її змісту дозволяє здійснити стрибок до принципово нового знання. Проте Пуанкаре не абсолютизував інтуїтивний метод і не виключав вагомої ролі логіки у забезпеченні достовірності знання. В процесі творчості Пуанкаре вирізняв кілька ступенів, які розгортаються наступним чином: після обов'язкової свідомої роботи й невдалих спроб досягти результату починається безугавна підсвідома праця, що приводить до вирішальної ідеї результату, який обов'язково повинен перевірятися (підготовка, інкубація, натхнення й перевірка). Тим самим Пуанкаре акцентував увагу на ролі підсвідомого у пізнанні світу. Пуанкаре зробив вагомий внесок у методологічний аналіз парадоксів теорії множин, був ініціатором сучасної постановки проблеми непредикативності. Філософські погляди Пуанкаре пов'язуються з доктриною конвенціоналізму. Пуанкарке відкидав спрощений підхід до питання розмежування наукових істин і умоглядних побудов і в зв'язку з цим — до визначення статусу математичних, насамперед геометричних, теорій у пізнанні реальності. Він вважав, що принципи та закони наукових теорій не є ані синтетичними істинами (у розумінні Канта), ані істинами (у розумінні матеріалістів XIX століття), вони — умовні положення, єдиною абсолютною вимогою до яких є лише несуперечливість їх поєднання в теорії. Практика змушує вибирати ті з них, які роблять теорію максимально простою і ефективною у застосуванні. В цих межах вчений вільний у виборі принципів (законів) з множини можливих, що обумовлено відносним характером самих зазначених вимог. І незрідка Пуанкаре, порушуючи надзвичайно тонку грань між визнанням конвенцій в науці і філософським релятивізмом, не дотримувався якоїсь послідовної системи. Втім, безперечна цінність його концептуального аналізу й філософських поглядів полягає у науково-методологічних висновках і узагальненнях природничо-наукового матеріалу, що базувалися на його глибоких спеціальних знаннях та особливій індивідуальній здатності вченого до широкого охоплення й розуміння наукових теорій.

Основні твори: "Наука і гіпотеза" (1902); "Цінність науки" (1905); "Наука і метод" (1908).

ПУБЛІЧНІСТЬ — поняття, що позначає сферу людського буття, яка стосується взаємодії з іншими людьми з метою досягнення блага для всіх. Публічність охоплює справи і речі, які однаковим чином стосуються всіх. Спільна діяльність задля досягнення загального блага має на меті вільний характер участі в ній кожного індивіда. Свобода людини є передумовою участі у вирішенні публічних справ, адже їхнє вирішення передбачає добровільне покладання на себе певних зобов'язань щодо дотримання цих рішень та можливої участі у виконанні їх. У цьому сенсі публічність збігається з поняттям "політичне" як таким; це взаємодія осіб, що мають певні права та обов'язки (громадяни) стосовно спільних справ, зорієнтованих на загальнозначущі цілі. З часом сфера публічності виокремлюється у галузь правових відносин. Як правило, сфера публічності інституалізується у формі державної влади, однак не вичерпується нею; публічність функціонує як процедурна вимога до організації та функціювання владних інститутів. Позадержавна форма публічності — громадянське суспільство — передбачає вільні асоціації громадян, що спільно обстоюють як загальносуспільні, так і певні корпоративні інтереси і здійснюють ефективний контроль за змістом та характером перебігу політичного процесу. (Р. Кобець)

ПУФЕНДОРФ Симюель (1632, Хемніц, Саксонія — 1694) — німецький юрист, філософ. Освіту отримав у Ляйпцигу та Ієні; викладав філософію права та історію у Гайдельберзі й університеті міста Лунд (Швеція). Заслуги Пуфендорфа як історика були високо поціновані у Швеції, де йому було присвоєно звання Королівського історика Швеції. У 1688 році він також здобув статус Історика та члена таємної ради Бранденбурга. Творчість Пуфендорфа дає підстави вважати його "батьком німецького Просвітництва" (за визначенням Едуарда Вінтера). Спираючись на твори Гроція і Гоббса, Пуфендорф розробив власну теорію соціальної угоди. На відміну від Гоббса, який характеризував первісні природні стосунки між людьми як стан війни усіх проти всіх, Пуфендорф вважав, що ці стосунки спираються хоч і на хисткий, але мир, який необхідно зміцнити й оперти на раціонально обґрунтовану угоду. Важливою ідеєю у творах Пуфендорфа було тлумачення держави як морального індивіда, чия воля складається із суми індивідуальних воль громадян. Ця ідея Пуфендорфа була до деякої міри передбаченням концепції "загальної волі", розробленої пізніше Руссо. Донедавна маловідомим аспектом творчості Пуфендорфа (дослідженим Нічиком) була його зацікавленість історією України XVII століття ("Вступ до європейської історії", "Історія Карла X Густава" та інше). Увагу Пуфендорфа привернули історичні події, пов'язані з формуванням запорізького козацтва, його участю у повстанні українського народу проти польського панування та у приєднанні України до Росії (останнє, на його думку, змінило співвідношення сил у Східній Європі). Пуфендорф також ретельно вивчив і проаналізував державно-політичну та військову діяльність Хмельницького в останні роки життя, його союзницькі стосунки з Карлом X у війні Швеції і Трансильванії проти Польщі у 1656 - 1657 роках. Твори Пуфендорфа зажили в Україні значної популярності. Вихованці КМА їх перекладали, активно до них зверталися (зокрема Прокопович у своїх державно-політичних трактатах), так само як і українські історики та літописці (Величко, Граб'янка, Бужинський).

Основні твори: "Основи загального права" (1660); "Про природне право та нації" (1672); "Про обов'язки людини і громадянина за природним правом" (1673); "Про стосунки між церквою і державою" (1687).

РАБСТВО — стан цілковитої несвободи, повної залежності, тотальної підкореності і дискримінації; відсутність автономії і свободної волі. Суспільство з моменту виникнення перших цивілізацій породжує рабство самим фактом свого існування (як зауважив Берк, рабство є "бур'яном, що росте на будь- якому ґрунті") — як у найбільш брутальних і відвертих формах (рабство як право власності на людину, її життя і тіло, здоров'я тощо), так і у прихованих, витончених різновидах(рабство економічне, рабство культурне, техно-рабство, запроданство з корисливою метою та інше). Разом з тим, здавна є цілком очевидним неприродний і нелюдський характер рабства, яке завжди заперечувалося гуманістично налаштованою думкою. Життя в рабстві справедливо вважається чимось набагато гіршим, ніж навіть смерть. Моральна вразливість рабства є очевидною навіть тоді, коли відповідний стан настає внаслідок напозір "вільної" згоди особи, яка запродається до рабства. Будь-які форми рабства створюють смертельну загрозу свободі і є образою для вільного світу. Рабство і свобода, рабство і емансипація — довічні антитетичні стани людського існування.

(В. Заблоцький)

РАДИЩЕВ Олександр Миколайович (1749, Москва — 1802) — російський письменник, філософ. Навчався у Ляйпцизькому університеті, зокрема у ляйбніціанця Платнера. Цікавився філософією Гельвеція, Дидро, Маблі, Локка, Пристлі. У філософсько-публіцистичному творі "Подорож із Петербурга до Москви" переконливо розкрив "нелюдське гноблення" та моральне приниження селян. За цю книгу засуджений до страти, яку було замінено засланням до Сибіру. У засланні написав філософський трактат "Про людину, її смертність та безсмертя", в якому наводить аргументи як за, так і проти безсмертя душі. Людина, її сутність, місце та роль у світі є центральною проблемою світорозуміння Радищева. Потужна тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму поєднується у нього із значними елементами деїзму та дуалізму, з філософськими міркуваннями у дусі пантеїзму. Одним із основних законів природи є закон вдосконалення та самовдосконалення її форм; виходячи з цього, Радищев стверджував спорідненість людини з усією живою та неживою природою. На засадах ідей трансформізму в поєднанні з еволюційними уявленнями Радищев намагався протиставити метафізиці в її механіцистському та органіцистському варіантах принципи динамічної антропології та еволюціонізму. Суголосно тогочасному європейському Просвітництву обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова та віросповідання. Пережив гостре розчарування наслідками Французької революції. Після смерті Катерини II був амністований, брав участь у роботі імператорської комісії з нового цивільного законодавства, пропонував проекти демократизації суспільства, створення правової держави, перебудови судочинства та правоохоронних органів. Покінчив життя самогубством.

Основні твори: "Житіє Ф.В. Ушакова"(1789); "Подорож із Петербурга до Москви" (1790);"Про людину, її смертність та безсмертя" (1792, опубліковано 1809 року).

РАЙДА Костянтин Юрійович (1954, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Доктор філософських наук (1999). Філософські зацікавлення зосереджені насамперед на дослідженні постекзистенціалістського мислення як сукупності культурологічних синтезів класичного екзистенціалізму з різними галузями філософії та гуманітарними дисциплінами.

РАЙ І ПЕКЛО — особливий післясмертний стан душ, місце їх перебування відповідно до їхньої поведінки у земному житті. Вчення про рай і пекло характерне для більшості релігій, оскільки виникло як розвиток віри у позаземне життя у первісних людей і нині є одним із найважливіших у теології. Рай — це закінчення шляху душ праведників, для яких смерть є лише переходом до життя вічного. Пекло — вічні муки і загибель, на яку засуджені грішники. Більшість сучасних теологів відмовляються від буквального розуміння раю та пекла і витлумачують ці поняття не як реальні насолоди чи муки, а як алегорії. (О. Саган)

РАССЕЛ Бертран (1872, Треллек, Уельс — 1970) — англійський філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Рассела являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На початку XX століття разом із Муром Рассел виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Расселом, сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Рассела, для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та інших). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 році Рассел знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсалій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Рассела. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Рассела поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Рассел виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили. Виступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

Основні твори: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872-1914". У 3 томах (1967).

РАЦІОНАЛІЗМ (від латинського ratio — розумний) — напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні раціоналізм протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів —головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи раціоналізму вже містяться у філософії Парменіда і Платона. Як цілісна гносеологічна система раціоналізм виникає в XVII — XVIII столітті внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники раціоналізму цієї доби — Декарт, Спіноза, Вольф. Раціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення раціоналізму розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити раціоналізм і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак раціоналізм Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX столітті за ігнорування раціоналізму чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

РАЦІОНАЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ — філософське вчення про всезагальність мірок розуму в життєдіяльності та пізнанні. Раціональності концепція в пізнанні набуває вигляду ідеї раціоналізму, що використовує тезу про всезагальність мірок розуму для затвердження пріоритетності мислення по відношенню до почуттів та емпіричної сфери взагалі. У пізнавальному процесі раціональності концепція виникла в Античності як альтернатива міфології, містицизму, релігійному екстазу, стихійно-емоційній (діонісійській) поведінці, фантастичним вигадкам. В цьому ракурсі раціональності концепція виступає у вигляді апеляції до розуму як засобу чіткого, логічно визначеного законовідповідного пізнання, здатного (на відміну від почуттів) до самокритичності, самообґрунтування, аналітико-синтетичної діяльності. В сучасному розумінні раціональності концепція не зводиться лише до ознак логічності, а включає, окрім методологічних настанов, гносеологічні та світоглядні принципи. До останніх належать: принцип природності (недовіри до всього того, що принципово суперечить науковій картині світу); переконання в конструктивній силі істини як однієї з найвищих цінностей; принципи рішучості (мужності підкорятися настановам розуму, керуватись істиною) та оптимізму (віри у здійсненність цілей, подолання хаосу, непорожнечу майбутнього й осмисленість наших зусиль). Серед гносеологічних та методологічних настанов раціональності концепції знаходяться: принцип підконтрольності пізнавальних результатів практичній та теоретичній перевірці на істинність, у тому числі вимога сократичної іронії, самокритичного використання власних тез в діалозі з опонентом; принцип інтелектуальної співрозмірності буття (ізоморфізму пізнавального та пізнаваного), аналітичне уявлення про складні явища як композицію більш простих компонентів; переконання у можливості чіткого розрізнення істини та брехні; у тяжінні явищ, що пізнаються, до норми тощо. Серцевину раціональності концепції становлять принципи міровизначеності (розгляд будь-якого феномена у визначених лімітах, обмеженнях, інтервалах, фазах, нормах, числових характеристиках, що виключає будь-яке свавілля) та принцип впорядкованих послідовностей, який стверджує необхідність уявлення досліджуваних явищ у певній системі очікувань, причинній матриці, історичній чи логічній послідовності дій, що визначають пізнавальний результат. Роціональності концепція дозволяє описувати як теоретичні, так і практичні ситуації, аж до проблеми ефективності, збалансованості, технологічності та доцільності людської діяльності. Раціональності концепція не є самодостатньою і потребує обґрунтування в системі загальнофілософських доктрин та корекції з боку спеціальних дисциплін типу теорії операцій, теорії рішень, логіки практичних дій та теорії гри. (С. Кримський)

РЕАЛІЗМ (латиньского realis — суттєвий, дійсний) — філософське вчення, згідно з яким загальне має статус об'єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. В середньовічній думці реалізм поряд з концептуалізмом і номіналізмом входить до трьох основних теоретичних течій, що виникли в процесі дискусії стосовно центральної проблеми схоластичної філософії — проблеми універсалій. Вихідною точкою дебатів стали питання, що були сформульовані неоплатоніком Порфирієм у праці "Вступ до "Категорій" Аристотеля":

1) Чи існують роди і види самостійно, або ж тільки у мисленні?

2) Якщо вони існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі?

3) Чи мають вони в останньому випадку самостійне буття, або ж існують у тілесних речах?

За Томою Аквінським, універсали можуть мати троїсте існування: до речі, тобто в Божественному розумі, в самій речі і після речі, в людському розумі. Залежно від визнання того чи іншого існування загальних понять у філософській думці склалися напрями: реалізм, концептуалізм та номіналізм. Реалізм визнає самостійне існування універсалій. Філософські принципи реалізму започатковані у вченні Платона про ідеї як первісну реальність. Ця точка зору була поширена в патристиці, де вплив ідей платонізму був досить значним; згодом вона стає панівною у схоластичній філософії. Виходячи з платонізму (і неоплатонізму), реалізм стверджував, що чим загальнішим є поняття, тим реальнішим є його існування як самостійної сутності. Обґрунтовуючи догмат про Божественне творіння, Августин виходить з того, що одвічні ідеї-образи знаходяться у розумі надприродного Бога-творця, а конкретні одиничні речі — лише недосконалі копії першообразів. Послідовниками християнського реалізму в період ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, філософи Шартрської школи. Всі вони вважали, що "роди" і "види" є ідеальними прообразами, згідно з якими Бог створив усі одиничні предмети й істоти. Істинність останніх залежить від ступеня відповідності ідеальним прообразам Божественного інтелекту. За доби середньої схоластики платонівська орієнтація, що панувала у християнській свідомості у попередні часи, поступово змінюється на аристотелівську. Її філософським речником став Тома Аквінський. На відміну від крайнього реалізму, який обстоював трансцендентність ідей, поміркований реалізм наголошував на їх іманентності речам. Тобто універсали існують як до речей — у Божественному розумі, так і в речах (бо останні створені Богом), так і після речей, тобто в поняттях людського розуму, що відкриває їх у створеному Богом світі. Ці зміни і коливання у теоретичній течії реалізму були обумовлені змінами в світогляді, впливом номіналізму, релігійними потребами, пошуками переконливих засобів вирішення суто філософської проблеми співвідношення загального і одиничного. В сучасній філософії однією з провідних тенденцій є застосування терміну "реалізм" до концепцій, у яких стверджується, що об'єкти знання існують поза нашою свідомістю. До важливих напрямів реалізму XX століття відносяться: історичний матеріалізм, неореалізм, неотомізм, нова онтологія (змістом якої є метафізичний реалізм). Значний внесок до осмислення проблематики сучасним реалізмом зробили феноменологія і екзистенціалізм.

Поиск по сайту: