СЛОВНИК 2 страница

(В. Лісовий)

АВТОНОМНА ЕТИКА (від грецького αυτος — сам, νομος — закон) — напрям етики, який виходить із природної здатності людини до морального самовизначення на засадах автономного самоусвідомлення, єдиним етичним відповідником якого є гідність морально сформованої особистості. Визнання за особистістю автономії розумної істоти зобов'язувало поводитися з нею не тільки як із засобом, а й як з метою. Кант поширював цю умову на прояви будь-якої, навіть Божої волі. Поєднання всезагальності дії морального закону із свободою людини керуватися власною волею є вихідною підвалиною кантівського принципу автономії волі. Починаючи з етики Канта, автономія розуміється як така властивість волі людини, яка є сама для себе законом. В межах етичного формалізму визначено принцип автономії волі: робити вибір тільки таким чином, щоб максими, які визначають наш вільний вибір, у той же час містилися у нашому волінні як всезагальний закон. Шелер дав нове обґрунтування етичної автономії, переосмислюючи кантівський формалізм на засадах персоналістської етики цінностей. В світлі його матеріальної етики цінностей автономія постає не лише як предикат розуму і волі. Вона стає ознакою особистості як такої. Кантівське розуміння автономії спирається лише на моральну солідарність усіх персон у визначенні добра і зла, що не дозволяє чітко розмежувати у моральному чутті "спільну провину" та "спільне каяття" з індивідуальними актами провини та покаяння. Нове тлумачення автономії дозволяє Шелерові вивищити принцип етичної автономії з царини міжособистісної моральної солідарності до вищих форм релігійної спільноти в любові, зокрема любові Бога як персони до інших особистостей. Отже, автономія волі сполучається з автономією вибору в кожному акті моральної самореалізації особистості. Сучасна філософія комунікативної дії виходить із самоідентифікації персони, в якій реалізована автономія і сила людської особистості. Принцип автономії волі є протилежним принципові гетерономії волі (див. Автономія і Гетерономія). (В. Головко)

АВТОРИТЕТ (від латинського auctoritas — влада, вплив) — одна з основних форм здійснення влади, яка базується на загальному визнанні впливу будь-якої особи, організації, ідеї або норми. Авторитет здійснює керівництво, контроль і узгодження дій людей, тому він є однією з форм соціального порядку. В історії філософії, починаючи з Гоббса, проблема авторитету виступала у вигляді дилеми: "свобода" — "Авторитет". Останній тлумачився як авторитет верховної влади або "суверенний авторитет", спроможний захистити суспільство від безладу та "війни всіх проти всіх". У подальшому ця дилема розмежувалася на дві тенденції: авторитаризм з властивим йому нав'язуванням безумовної віри в непогрішимість носія авторитету і сліпого йому підпорядкування та нігілізм, спрямований на заперечення будь-якого авторитету в ім'я "абсолютної свободи особи". Соціальна філософія XX ст. вбачає особливість авторитету в його легітимності, завдяки якій дії авторитету сприймаються виконавцем як законні і правомірні. Вебер запропонував формальну типологію авторитету, яка включає: 1) традицію; 2) раціонально обґрунтовану законність (легальність); 3) харизму. Ця типологія утворює загальне теоретичне підґрунтя для різноманітних тлумачень авторитету в сучасній соціальній філософії та соціології.

АВТОХТОННА КУЛЬТУРА (від грецького χθών — корінний, місцевий) — культура, яка розвивається на певній території настільки довго, що вступає в органічний зв'язок з природними умовами цієї території і не вважається привнесеною ззовні. Автохтонною також вважають культуру, що тяжіє до осідлості — на відміну від маргінальної (див. Маргінальна культура). Автохтонна культура може мати на власній території свою державу, яка легітимізує її автохтонний статус та сприяє її збереженню та розвитку. Історія також засвідчує, що автохтонна культура може входити у простір іншої держави — або як архаїчна форма, що не вважається наразі актуальною, або як елемент у складі імперського культурного угруповання. У цих випадках автохтонна культура має тенденцію до маргіналізації за соціальним статусом, але може зберігати тривалий час свій автохтонний статус у духовному плані.

АВТОХТОННІ КУЛЬТИ — прадавні релігійні культи корінного населення певного краю. Автохтонні культи є тотемістичними, фетишистськими, анімістичними віруваннями, вони також включають культ предків, елементи магії тощо. В процесі соціально-економічного й культурного розвитку, ускладнення релігійних систем автохтонні культи, як правило, асимілюються світовими релігіями або перетворюються на синкретизовані релігійні модифікації. Прихильниками автохтонних культів є майже третина жителів сучасної Африки, незначна частина корінного населення Південної Америки, Океанії та Австралії. Автохтонні культи поширені також в деяких країнах Азії.

АГІМСА (санскрит — вбивство або насильство) — етичний принцип, характерний для індійської філософії і релігії, найважливіша категорія релігійно-філософського вчення джайнізму. Означає необхідність утримуватися від завдання шкоди будь-якому живому творінню, заборону вбивати або чинити насильство. В основі принципу агімса лежить ідея єдності і спорідненості всього живого, а то й неживого у світі. У деяких інших релігіях, зокрема індуїзмі, буддизмі, агімса, як етичний принцип, доповнюється вимогою особливого моральнісного ставлення (перейнятого співчуттям, шануванням, оберіганням) до всього живого; ненанесення шкоди довкіллю сповідується тут навіть на рівні думок та помислів. За такого розширеного тлумачення агімса набуває сенсу всеосяжної любові до всього живого.

АГІОГРАФІЯ (від грецького ἅγιος — святий, γράφω — пишу) — література житій святих; жанр духовної біографії людей, по смерті канонізованих церквою, тобто офіційно віднесених нею до лику святих. Адресувалися житія, зазвичай, найширшому колу читачів, котрим мали явити певний моральний взірець, що втілював основні християнські ідеали в їх конкретно-історичному сприйнятті. Специфіку філософського змісту агіографії можна вбачати в тому, що релігійно-світоглядні настанови й положення теоретичного богослов'я втілюються тут у смислових вимірах індивідуального життєвого шляху людської особистості. Відтак філософічність агіографії полягає не стільки в прямій репрезентації тих або тих ідей, скільки в морально-духовній категоризації буття, запроваджуваній самим життєвим чином святого. Появу житійної літератури у Київській Русі — спочатку перекладної візантійської, а згодом і власної — датують здебільшого серединою XI ст. Основні пам'ятки агіографії Києво-руської доби — житія святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба, Києво-Печерський патерик — не лише відбивали особливості давньоруської християнської духовності, а й через свою популярність значною мірою сприяли їх утвердженню в свідомості багатьох поколінь. До визначних пізніших пам'яток агіографії, укладених українськими авторами, відносяться 4-томні "Четм-Мінеї" святого Димитрія Ростовського. (Т. Чайка)

АГНОСТИЦИЗМ (від грецького ἄγνωστος — непізнаваний, недоступний пізнанню) — філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об'єктивного світу, обмежуючи пізнання сферою явищ. Термін "Агностицизм" введений англійським природознавцем Гекслі у 1865 р., але елементи агностицизму можна знайти ще в античній філософії, зокрема у Протагора, софістів, скептиків. Найбільш послідовно агностицизм обґрунтований у філософських системах Г'юма та Канта. Г'юм виходив з того, що пізнання обмежене сферою чуттєвого досвіду, а тому загальні поняття, зокрема поняття матеріальної субстанції, є лише ілюзорними поняттями. Не обмежившись критикою поняття матеріальної субстанції, Г'юм відмовився і від духовної, або ментальної субстанції, як трансцендентного "Я". Кантівский агностицизм ґрунтується на різкому розмежуванні явищ досвіду та речі в собі як непізнаваної, реальної основи явищ. Суперечливість вчення Канта про річ у собі та різне її тлумачення (річ у собі як трансцендентний реальний об'єкт, як поняття-ноумен та як ідея світу, душі та Бога) зумовила і половинчастість трактування агностицизму Кантом. З одного боку, наполягаючи на активності розуму в процесі пізнання, а з іншого, обстоюючи існування принципової межі між пізнанням і дійсністю, яка не може бути подолана, Кант обмежує пізнання сферою розсудку на основі апріорних форм чуттєвості (див. Простір і час) та апріорних категорій. Коли ж розум намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і осягнути світ як безумовне ціле, або як річ у собі, він обов'язково стикається з появою антиномій - суперантиномій — суперечливих одна одній і одночасно однаково обґрунтованих відповідей на те саме запитання. Отже, агностицизм Канта полягає в неможливості пізнання світу як речі в собі. Гносеологічною причиною появи агностицизму є відносність і історична обмеженість знань та споглядальний підхід до процесу пізнання.

АГРЕСИВНІСТЬ — будь-яка індивідуальна чи колективна дія, яка полягає в спричиненні шкоди фізичному, психічному чи моральному буттю окремих осіб або людських груп та спільнот. Об'єктом агресивності може бути життя, здоров'я, психічний стан, матеріальний добробут, релігійні та моральні переконання, досягнення культури та цивілізації, а також політичні установи. Чинники, що спричиняють агресивність, можуть мати різну природу і часто діють у поєднанні — найважливіші серед них біологічні, психічні, суспільні (культурні, моральні, релігійні та ін.). У соціальних стосунках поширеними формами агресивності є кримінальна злочинність, політичний тероризм, геноцид та етноцид. Знищення або репресії проти людей, що відрізняються своїми фізичними ознаками (расизм), соціальними (класова боротьба), релігійними (релігійна нетерпимість) та культурними (культурна асиміляція, етноцид) особливостями — типові приклади агресивності. Політична агресивність може мати внутрішню або зовнішню спрямованість: репресії з політичних мотивів в середині держави, з одного боку, і різні види агресивних дій, спрямованих проти сусідніх держав та народів. В останньому випадку маємо низку різновидів агресивності — економічної, дипломатичної, культурно-інформаційної та військової. Необхідно відрізняти не тільки усвідомлену та неусвідомлену агресивність, а й спровоковану (свідомо чи несвідомо) та неспровоковану. Існують прості, часто цілком очевидні способи спровокованої агресивності і дуже складні та приховані — аж до тих, коли ті, хто провокує агресивність, не усвідомлюють, яким чином їхні дії здатні спонукати до агресивності. (В. Лісовий)

АГРЕСІЯ (від латинського aggredior — нападаю) — у філософії поняття, що позначає гранично насильницькі акти суб'єктів (сторін) взаємодії. Вирізняють агресію у рослинному, тваринному та соціальному світах. Так звана природна агресія пов'язана з інстинктом самозбереження і продовження роду і виступає важливим адаптивним механізмом усього живого (Лоренц), агресія у світі соціальної інтеракції характеризується насильницькими і примусовими актами фізичної і вербальної поведінки суб'єктів, що виходять за межі фізичної самодостатності і духовної суверенності і в своїй деструктивній функції загрожують безпеці як окремого людського індивіда, так і соціального життя в цілому. Тлумачення агресії неоднозначне - від релігійного і морального засудження (буддизм, християнство) до психологічного, політичного та історичного виправдання.

АДВАЙТА - ВЕДАНТА (санскрит — недвоїста веданта) — одна з найвпливових релігійно-філософських шкіл веданти, якій притаманний послідовний монізм. Головним її представником є Шанкара (VIII — IX ст.). Значний корпус текстів цієї школи становлять коментарі до "потрійного канону" — Упанішад, Брагма-сутри, Бгагавадгіту, — а також самостійні праці, учбові трактати тощо. В адвайта-веданта єдиною і лише однією реальністю виступає Брагман. Множинність є ілюзорною і зумовлена незнанням, а також різновидами зміни субстанції. В адвайта-веданта детально розроблена антропологія, яка спрямована на досягнення кінцевої мети — вивільнення з циклу перевтілень феноменального світу. Стан вивільнення, як і Брагман і тотожний йому Атман, не піддається описові, перебуваючи за логіко-дискурсивними межами.

АДВЕНТИЗМ (від латинського adventus — пришестя) — різновид протестантського руху, виник у 30-х рр. XIX ст. в США. Його засновник Міллер, спираючись на пророцькі книги Біблії, оголосив про друге пришестя Христа, яке нібито мало відбутися між 1843 і 1844 рр. 1863 р. адвентизм оформлюється у самостійну церкву. Велику роль в догматичному і організаційному розвитку адвентизму відіграла Уайт (1827 — 1915), яка розробила основні положення доктрини адвентизму: дотримання суботи ("четверта заповідь"); заперечення безсмертя душі та вчення про пекло і рай; харчові заборони ("санітарна реформа"); суворі моральні принципи ("аскеза в світі"); необхідність десятини тощо. Згідно з ученням адвентизму, світ буде знищено вогнем; друге пришестя Христа супроводжуватиметься воскресінням праведників; після 1000-річного царства Христа воскресатимуть і грішники. Адвентизм — одна з найбільш динамічних пізньопротестантських течій, яка налічує понад 5 млн. дорослих членів (у тому числі в Україні близько 50 тис. і понад 600 громад). Більша частина прихильників адвентизму у світі належить до Адвентистів сьомого дня і об'єднана навколо Всесвітнього Союзу АСД.

АДЖИВІКА (санскрит — мандрівник-жебрак, який дотримується спеціальних життєвих правил) — одна з шкіл аскетів-проповідників та професійних шукачів духовної істини. Виникнення адживіки припадає на період від кінця II тис. до н. е. до VI — V ст. до н. е., а занепад — на XIV — XV ст. н. е. Найавторитетнішим духовним лідером вважається Макхалі Гошала. Адживіка належить до неортодоксальних учень Давньої Індії і тому не визнає авторитету Вед, онтологічних засад моральності, існування трансцендентного світу, незмінної духовної субстанції, закону карми, самсари та мокши. Натомість стверджується об'єктивний природний детермінізм та неспроможність людини змінити існуючий колообіг речей. Адживіка не визнає існування як духовного, так і матеріального першопринципу. Усе існуюче, за адживікою, може бути описане лише через безпосереднє сприйняття. Засадами буття вважалися першоелементи: вода, земля, повітря, вогонь, а також особлива вітальна сила. Вчення адживіки вплинуло не лише на неортодоксальні школи давньої Індії (буддизм, джайнізм), а й на ортодоксальні (йога).

АДОРНО, Візенгрунд - Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні — 1969) — німецький філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії Адорно була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії Адорно сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Лукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). Адорно починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером Адорно розробляє основи соціальної філософії та філософії історії веомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. Адорно і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому Адорно розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення Адорно розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання Адорно вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, Адорно аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого Адорно вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

Основні твори: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавторстві (1947); "Авторитарна особистість", у співавторстві (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетична теорія" (1970).

АЗА, Лариса Олександрівна (1942, Нижній Тагіл) — український соціолог. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філософських наук (1977), доктор соціологічних наук (1993). Провідний науковий, співробітник інституту соціології НАНУ. Галузь наукових інтересів — проблеми соціалізації та виховання молоді, етносоціологія. Автор індивідуальних монографій, багатьох розділів у колективних монографіях, численних статей.

Основні твори: "Ціннісні орієнтації молоді", у співавторстві (1978); "Виховання як філософсько-соціологічна проблема" (1993); "Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку", у співавторстві (1999).

АЗАРХІН, Вілен Андрійович (1929, Дніпропетровськ — 1996) — український філософ, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України. Сфера наукових інтересів — історія філософської думки України, сприйняття геліоцентричної системи Коперника, в філософській традиції України XVII — XVIII ст. Організатор видавничої справи в галузі філософії. Один з фундаторів журналу "Філософська та соціологічна думка". З 1969 р. — вчений секретар редколегії журналу. Сприяв організації публікацій філософської літератури, у 1977 — 1991 рр. — головний редактор видавництва "Наукова думка". Один з засновників, перший директор видавництва "Абрис".

Основні твори: "Коперник. Бруно. Галілей", у співавторстві (1974); "Наукова істина і доля вченого", у співавторстві (1989).

АЙДУКЕВИЧ, Казимеж (1890, Тернопіль — 1963) — польський логік і філософ, представник Львівсько-Варшавської школи. З 1921 р. викладав логіку та філософію у Львівському університеті. Після Другої світової війни — професор і ректор Познанського університету, з 1954 — професор Варшавського університету, головний редактор журналу Studia Lógica. Айдукевич різко критикував ірраціоналізм і акцентував увагу на логіко-методологічних, раціоналістичних аргументах. У 30-ті рр. Айдукевич поділяв погляди Віденського гуртка, проте критично ставився до основних принципів логічного емпіризму. В своїй концепції "семантичної епістемології" Айдукевич виходив з того, що значення мовного висловлювання визначається комплексом аксіоматичних, дедуктивних та емпіричних обов'язкових правил. Айдукевич сформулював також доктрину радикального конвенціоналізму, за якою судження спостереження залежать від конвенційного "концептуального каркасу" і тому не утворюють "теоретичного нейтрального" емпіричного базису. З середини 30-х рр. Айдукевич поступово залишає позиції радикального конвенціоналізму і звертається до крайнього емпіризму з наміром поширити вимоги дослідної обґрунтованості і на логічні закони. Велике значення для польської філософії та логіки мали його педагогічна і науково-організаційна діяльність.

Основні твори: "Про значення висловлювань" (1931); "Нариси з логіки" (1960); "Мова і пізнання". У 2 томах (1960 — 1965); "Прагматична логіка" (1975) та інші.

АЙЕР, Алфред (1910, Лондон — 1989) — англійський філософ. Професор Лондонського (1946 — 1959), Оксфордського (1959 — 1978) університетів. Позиція Айера формувалася під впливом ідей Рассела, Мура, Вітгенштайна, а також Віденського гуртка. В одній з перших книг "Мова, істина і логіка" (1936) наблизив концепцію логічного позитивізму до традицій англійського ідеалістичного емпіризму та феноменалізму Г'юма — Джеймса Мілля. Пропозиції логіки та математики розглядав як аналітичні (апріорні, необхідні) та відокремлював їх від синтетичних (емпіричних, імовірних) пропозицій науки та повсякденного досвіду. Формулювання традиційних філософських проблем тлумачив як "науково неосмислені", вважаючи, що вони не є ані логічними тавтологіями, ані емпіричними гіпотезами, а виникають внаслідок логічних та лінгвістичних помилок. У центрі уваги Айера — принцип верифікації знання в безпосередньому чуттєвому досвіді суб'єкта, що він його розглядав як методологічні вимоги осмислення пропозицій. Мету теорії пізнання Айер вбачав у дослідженні підґрунтя достовірного знання і пошуку відповідей на скептичні зауваження. У пізніх працях характеризував свою позицію як "удосконалений реалізм".

Основні твори: "Основи емпіричного знання" (1940); "Мислення і значення" (1947); "Проблема знання" (1956).

АКСІОЛОГІЯ (від грецького αξια ­ — цінність, вартість; logos, — слово, поняття, вчення) — вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX — XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання — значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників аксіології, як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію аксіології (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей — центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності — це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога — вища цінність. Переживання цінностей — не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

АКСІОМА (грецьке axiōma — положення, що вважається справедливим) — вихідне твердження наукової теорії, котре приймається за істинне без його доведення. Аксіоматичний статус висловлювань теорії може обумовлюватись або їх самоочевидністю (а, отже, відсутністю потреби в їхньому обґрунтуванні), або їх граничним характером, тобто відсутністю в даній теорії більш фундаментальних положень, на підставі яких можна було б одержати зазначені висловлювання за правилами виводу цієї теорії. Логіко-методологічні функції аксіоми полягають насамперед в окресленні через задану систему аксіоми предметних меж теорії. Дотримання цих меж у процесі міркувань дозволяє уникнути позапредметного застосування тієї чи тієї теорії, котре призводило б до парадоксів. З іншого боку, будучи граничними положеннями теорії, аксіоми є базовими підставами для розгортання теоретичної системи та доведення всіх її похідних істин (теорем). Завдяки наявності аксіом стає можливим доведення як логічна операція, бо коли б у теорії не існувало граничних підстав, то процедура обґрунтування будь-якої теореми перетворилася б на нескінченну. Звичайно за аксіом вибирають такі твердження теорії, про які наперед відомо, внаслідок їхньої простоти і очевидності, що вони істинні. Але це не обов'язково. Аксіомою може бути будь-яка теорема, якщо в сукупності з іншими аксіомами вона відповідає таким вимогам: 1) вибрані як аксіоми твердження теорії мають бути достатніми для виведення всіх інших тверджень теорії; 2) вони не повинні виводитись одне з одного; 3) це мають бути такі твердження, які б широко використовувалися для виведення (або доведення) теорем. Стимули вибору та оцінки аксіом визначаються за межами даної теорії й базуються на "внутрішньому" та "зовнішньому" досвіді. У формалізованих численнях математичної логіки аксіомами є не змістові твердження, а формули, з яких за правилами виведення цього числення одержують інші формули (теореми), що їх доводять у цьому численні (див. Аксіоматичний метод).

АКСІОМАТИЧНА ТЕОРІЯ МНОЖИН — формулювання вчення про множини у вигляді аксіоматичної системи (див. Аксіоматичний метод). Стимулом до побудови аксіоматичної теорії множин було відкриття антиномій у так званій наївній теорії множин. Ці суперечності зумовлені необмеженим застосуванням у наївній теорії множин принципу згортання (або абстракції), згідно з яким для кожної властивості існує множина, що складається з усіх предметів, які мають цю властивість, і тільки з них. Існують два основні підходи до побудови аксіоматичної теорії множин. Логічною основою одного з них є числення предикатів першого порядку. Другий базується на системі числення предикатів з багатьма рівнями змінних. Побудови аксіоматичної теорії множин мають важливе гносеологічне значення. Нині нагромаджено великий методологічний досвід з аксіоматизації теорій, з методів доведення несуперечливості, повноти і незалежності системи аксіом, із засобів усунення парадоксів, що виникають всередині наукових теорій; вдалося уточнити постановку низки логіко-методологічних проблем, зокрема, проблеми існування абстрактних об'єктів.

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕТОД — спосіб побудови теорії, за яким деякі її твердження приймаються за вихідні як аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркувань. Логічні правила цих міркувань строго фіксовані. Невелика кількість вихідних термінів залишається невизначеною (хоча можна вважати аксіоми їхніми неявними визначеннями). На основі вихідних термінів шляхом явних визначень виводять усі інші терміни теорії, за допомогою яких формулюються теореми. При такій побудові теорій дотримуються вимог їх несуперечливості, повноти та незалежності аксіом. У розвитку аксіоматичних методів розрізняють три етапи. Перший характеризується аксіоматичною побудовою силогістики в працях Аристотеля і геометрії в "Началах" Евкліда. Особливістю цього періоду є змістове застосування аксіоматичних методів. На другому етапі (кінець XIX — початок XX ст.) відбувається перехід до формального розуміння аксіоматичних методів. На третьому, сучасному етапі, аксіоматичні методи розуміють як спосіб конструювання формалізованих мовних систем, що веде до чіткого розрізнення штучної формалізованої мови і тієї змістової предметної області, яка в ній відображена. Аксіоматичні методи широко застосовують у математиці й математичній логіці, а також у деяких розділах фізики й кібернетики. В науковому пізнанні аксіоматичні методи використовують як засіб дослідження визначеності та доказовості систем знання, несуперечливості їх, виявлення евристичності певних концептуальних структур.

АКТИВНІСТЬ (від латинського activus — дієвий, практичний) — одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб'єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства в цілому), що відображає міру (рівень) спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних потреб, інтересів, цілей, ідеалів. Активність здійснюється в індивідуальній, груповій, колективній, масовій, трудовій, політичній, організаційній, управлінській, культурній, дозвільній та інших формах життя суспільства. Як антипод соціальної пасивності, проявляється в діяльності політичних і громадських організацій, рухів, реалізації соціальних ініціатив та ін. Через свою неоднорідність соціальна активність може використовуватися різними суспільними силами і приводити як до позитивних, так і негативних наслідків. Абсолютизація активності виявляється у вигляді формального активізму, запереченні споглядальності, ототожненні смислу життя тільки з активністю суб'єкта. Як наукова категорія, активність застосовується в різних галузях гуманітарного пізнання для дослідження динамізму історичних подій, соціальних проблем особи і суспільства, групової поведінки, політичного життя суспільства.

Поиск по сайту: