 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СЛОВНИК 99 страница
(В. Єфименко)
ЧЖУАН ЦЗИ (Чжуан Чжоу, Янь Чжоу, Мен Чжоу) (близько 369, область Мен царства Сун — 286 до нашої ери) — давньо-китайський філософ, один із засновників даосизму. Проживав у царстві Чу. Традиційно Чжуан Цзи приписується авторство "внутрішньої" частини трактату "Чжуан Цзи" —одного з основоположних текстів даосизму. Виходячи з ідей про просякнутість світу й усіх його речей дао та про відносність розрізнення всього сущого, Чжуан Цзи розробив своє вчення про рівність усіх речей. Рівність, на його думку, зумовлює нерозмежованість реальності людського життя і смерті. Життя уподібнюється сновидінню (такому ж реальному, як саме життя), а смерть — "великому пробудженню" — возз'єднанню з дао. За свого життя людина втрачає відчуття дао, свою природність (цзи жань), що призводить до нищення нею як самої себе, так і навколишнього світу.
ЧЖУ СІ (Чжу Юаньхуей, Чжу Чжунхуей, Чжу Хуейань) (1130, Юсі, провінція Фуцзянь — 1200) — китайський філософ, літератор, текстолог і коментатор конфуціанських канонічних творів, вчений-енциклопедист. Основний представник неоконфуціанстпва, що завершив його формування та надав цьому вченню систематизованої форми, в якій воно набуло статусу ортодоксальної ідеології Китаю, а також справило вплив на філософію Японії та Кореї. Чжу Сі дав онтологічне обґрунтування етико-політичної доктрини конфуціанства, синтезував ідеї конфуціанських мислителів від Конфуція до Чжан Цзая та братів Чен. В своїй онтології Чжу Сі об'єднує також ідеї інших філософських концепцій, зокрема натурфілософів і даосів. Важливою категорією філософії Чжу Сі є "Вищий принцип" (лі) як єдина екзистенція, творець усіх предметів. "Вищий принцип" або "Велика межа", за Чжу Сі, —це тотальна єдність структур, упорядкувальних начал, закономірностей всієї "тьми речей"; вона ніде не локалізується у вигляді самостійної форми. Це —активна причина, що призводить до радикальних змін у співвідношенні між космічними силами інь та ян та п'ятьма стихіями — водою, вогнем, деревом, металом і землею. Кожний предмет є поєднанням двох начал: раціонально-морального "принципу" "лі" та вітально-чуттєвої пневми "ци". Фізично вони нероздільні, проте логічно "лі" має пріоритет над "ци". Природу людини Чжу Сі розглядав як первинно досконалу й "добру", якій притаманні вторинні якості з різною мірою "добра" і "зла".
ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович (1894, Олександрія — 1977) — український вчений, історик філософії, славіст, культуролог. Освіту здобув у Петербузькому (1911-1913), Київському (1913-1919), Гейдельберзькому (1921-1922) та Фрейбурзькому (1922-1924) університетах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зєньківський (Київський університет), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький університет), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький університет). У 1935 році в Галльському університеті захистив докторську дисертацію "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному інституті М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному університеті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському університетах та інших навчальних закладах. Чижевський був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ — Наукового товариства ім. Шевченка, Німецького товариства славістичних досліджень, Російського філософського товариства в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського товариства та інших. Філософські погляди Чижевського формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Чижевський вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Чижевського в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем — від античної філософії до філософії XIX століття; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, німецької філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Чижевський приділяв німецьким містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов' ян. Вагомим є внесок Чижевського у вивчення філософської думки українського, російського, словацького, чеського народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Чижевський конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Чижевський — фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням. Методологія історико-філософських досліджень Чижевського поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи української духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Чижевський був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Чижевський вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище українського бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку української духовної історії.
Основні твори: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 томах (1941-1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 століття" (1961).
ЧИСЛЕННЯ — спосіб розв'язування задач у багатьох наукових теоріях, за яким кінцевий результат одержують шляхом оперування символами, прийнятими в цих теоріях для виразу їхніх об'єктів, за строго визначеними правилами. Розв'язування задач у вигляді числення проходить два етапи. Перший етап передбачає визначення необхідних символів і встановлення правил побудови з них формул і правил виводу одних формул з інших. При цьому повністю абстрагуються від конкретного змісту задачі, тому в результаті одержують певну систему символів, яку часто називають формалізмом. Другий етап — це інтерпретація одержаних формалізмів. До кожного числення висувають ряд вимог, зокрема: воно повинно бути ефективним, тобто приводити до розв'язання задачі через скінченне число дій. Характерною особливістю числення є автоматизм його виконання, що дає змогу застосовувати для розв'язування найскладніших задач обчислювальні машини. Важливу роль числення відіграють у математиці й логіці, особливо сучасній, де числення використовують не тільки для розв'язування окремих задач, а й для побудови цілих теорій (дивись Формалізація). Про окремі приклади числення дивись Числення висловлювань і Числення предикатів.
ЧИСЛЕННЯ ВИСЛОВЛЮВАНЬ — пропозиційне числення — розділ математичної логіки, який за обсягом збігається з логікою висловлювань і є її формальною побудовою. Існує багато шляхів формальної побудови логіки висловлювань, тобто можливі різні числення висловлювань. Проте при побудові кожного числення висловлювань треба насамперед визначити його мову, тобто вказати вихідні символи (знаки логічних операцій, для заперечення, кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації; пропозиційні змінні) і правила утворення формул із символів. В численні висловлювань синтаксично визначаються правильно побудовані формули. Серед них вибираються аксіоми, що розглядаються як тавтології, тобто такі формули, які при всіх наборах значень для змінних, що їх складають, виявляються істинними. З аксіом за допомогою фіксованих правил виводу одержують теореми або доведені формули. Розрізняють класичне числення висловлювань (яке містить у собі виключеного третього закон і класичне розуміння заперечення), а також різні некласичні числення висловлювань. Термін "числення висловлювань" вживають як синонім терміна "класичне числення висловлювань". Числення висловлювань становить основу формальної побудови всіх інших логічних теорій (дивись Числення предикатів), а завжди істинні формули числення висловлювань використовуються як правила доведення наукових положень.
ЧИСЛЕННЯ КЛАСІВ — розділ сучасної логіки, що за своїм змістом збігається з логікою класів, але відрізняється від неї за формою побудови. В системі логічних теорій числення класів утворюється як формальна алгебра тотожних перетворень за аналогією з булевою алгеброю (висловлювань), але як фрагмент теорії множин. Числення класів охоплює аристотелеву силогістику, чого не можна досягти в численні висловлювань. Оскільки кожний клас можна подати через відповідний предикат, то числення класів перетворюється на фрагмент числення предикатів.
ЧИСЛЕННЯ ПРЕДИКАТІВ — розділ логіки формальної, в якому логіку предикатів подано як логічне числення. За систему аксіом у численні предикатів приймають усю систему аксіом числення висловлювань, до якої додають аксіоми, що відображають специфіку логіки предикатів. За основні правила виводу, як і в численні висловлювань, в численні предикатів беруть правило відокремлення і правило підстановки з певними уточненнями. Числення предикатів, таким чином, можна розглядати як розширене числення висловлювань. Розрізняють вузьке числення предикатів (функціональне числення першого порядку), коли кванторами пов'язуються лише предметні змінні, і розширене числення предикатів (функціональне числення вищих порядків), коли кванторами пов'язуються змінні предикатів і змінні висловлювань.
ЧУРИЛОВ Микола Миколайович (1947, Чернівці) — український соціолог. Закінчив Чернівецький університет (1970). Доктор соціологічних наук (1992). Після закінчення аспірантури інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ працював у відділі соціології цього інституту (1979-1988). У 1988-1991 роках — керівник Центрально-Українського відділення Всесоюзного центру вивчення громадської думки; у 1991-1994 роках — заступник директора інституту соціології НАНУ. Керував низкою досліджень на атомних електростанціях. Фахівець з теорії вибіркового методу й організації емпіричних досліджень, брав участь у низці міжнародних порівняльних досліджень, зокрема "Соціальна стратифікація" (1993-1998), "Консолідація демократії в країнах Центральної та Східної Європи (1998-2000)" та інших. Автор понад 100 наукових праць.
Основні твори: "Вплив світогляду на формування ціннісних орієнтацій молоді" (1987); "Науково-технічний прогрес і людина" (1988); "Проектування вибіркового соціологічного дослідження" (1988); "Людина в екстремальній виробничій ситуації" (1990); "Масова інформація і громадська думка молоді" (1990).
ШВЕЙЦЕР Альберт (1875, Кайзерсберг, Ельзас — 1965) — німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Обдарований музикант (виступав з органними концертами), авторитетний знавець творчості Баха. Навчався в університеті Страсбурга. У 1905 році прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася на успішну кар'єру, і цілковито присвятити своє життя служінню знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка й самовіддана праця лікаря й місіонера у Французькій Екваторіальній Африці. Соціально-філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером, людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії —позбавити людину цього.
ШАД Йоган Баптист (1758, Мюрсбах — 1834) — німецький філософ. Навчався в єзуїтській колегії, прийняв чернечий постриг (бенедиктинський монастир, місто Банц). Пережив духовну кризу й полишив монастир. Доктор філософії, професор. Завідуючий кафедрою історії Ієнського університету. Співбесідник і учень Фіхте, Шеллінга, Гегеля. За рекомендацією Гете і Шелера був запрошений до Харківського університету: від 1804 року —перший професор філософії, завідуючий кафедрою умоглядної та практичної філософії цього університету. У 1817 році,за звинуваченням у політичній та релігійній неблагонадійності, висланий за межі Російської імперії. Шад —талановитий інтерпретатор і викладач видатних представників класичної німецької філософії. Діяльність Шада у Харківському університеті дає підстави для висновку про "школу Шада" в Харкові (Дубрович, Білоусов, Хлопінін та інші). В гносеології Шада акцентував увагу на відображенні суб'єкта в об'єкті (а не тільки об'єкта в суб'єкті), в логіці спростовував універсалістські претензії формальної (аристотелівсько-вольфіанської) логіки й розробляв нову, "трансцендентальну" — кантівсько-фіхтеанську. Боронив права розуму, а відтак — і людини як розумної істоти. Вирішальну умову стати (і залишатися) людиною вбачав у вільнодумстві.
Основні твори: "Дух філософії нашого часу" (1800); "Нарис наукового знання" (1800); "Новий обрис трансцендентальної логіки і метафізики за принципами наукового знання" (1801); "Логіка" (1812).
ШАЯН Володимир (1908, Львів — 1974) — український релігійний філософ, санскритолог, поет, публіцист. Закінчив гімнізію у Львові (1927), Львівський університет, де вивчав філософію, санскрит, європейські мови та літератури. Захоплювався Гегелем і Гуссерлем, ідеями шанувальника екзотеричних традицій професора Стасюка. Заснував релігійний Орден лицарів Бога-Сонця (1943). Від 1944 року — емігрант. Один із засновників Української Вільної академії наук (Авсбург, 1946-1947). Працював у Лондоні. У дусі ідей Шопенгауера Шаян вважав, що подолання страждань забезпечується вільним і усвідомленим волевиявленням особистості. Благоговіння перед життям — визначальний принцип філософії життя Шаяна. Таке ставлення людини не є суб'єктивістським проявом, воно природно притаманне мисленню і відповідно постулює безмежну відповідальність за все живе на Землі. Шаян наголошував на неподільному зв'язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Шаяном, — втілення гуманістичної сутності людини. Критерієм розвитку культури є етика, якій Шаян надає універсального, космічного характеру. Носієм етичних цінностей вважав індивіда, а не суспільство, тому заперечував соціальну етику, мораль, а виправдовував пріоритет суспільства над окремим індивідом. Криза культури зумовлюється поглибленням невідповідності соціальної та індивідуальної етики. Констатуючи "духовний занепад людства", Шаян вважав його причиною відірваність культури від її природних джерел, підпорядкування технічним чинникам, владу соціальних інститутів, домінування інтересу "загального" над особистісним началом. Якщо суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури. Подолання духовної кризи, культурне відродження залежать від творчої активності особистості, яка здатна усвідомити універсальний космічний характер морального панування живого і водночас вбачає сенс свого існування у безперервному самовдосконаленні у відповідності з цим розумінням. Ісуса Христа вважав історичною постаттю; природу Бога також осмислював в етико-моральних термінах.
Основні твори: "Філософія культури". У 2 томах (1923); "Християнство і світові релігії" (1923); "Цивілізація й етика" (1923); "Шукання історичного Ісуса" (1926); "Індійська філософія" (1936).
ШЕВЕЛЬОВ Юрій Володимирович (псевдонім і криптонім — Григорій Шевчук, Юрій Шерех) (1908, Ломжа, Польща) — український мовознавець, літературознавець, славіст. Закінчив Педагогічний інститут професійної освіти у Харкові (1931). Захистив кандидатську дисертацію (1939). У 1946-1949 роках — доцент Українського Вільного університету в Мюнхені, у 1950-1952 роках — лектор української і російської мови у Лундському (Швеція), у 1952-1954 роках — у Гарвардському (США) університетах, у 1954-1958 роках — доцент, у 1958-1977 роках — професор кафедри слов'янської філології Колумбійського університету (Нью-Йорк). Співзасновник і заступник голови "Мистецького українського руху" (1945-1949 роках, Мюнхен). У 1959-1961 роках, 1981-1986 роках — президент Української Вільної академії наук (УВАН), від 1989 року — почесний президент цієї установи. Засновник об'єднання українських письменників на еміграції "Слово". Мовознавчі дослідження Шевельова "Передісторія слов'янської мови. Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та "Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1979, обидві англійською мовою) протистояли ідеологічній залежності радянського мовознавства. Шевельов обґрунтував виникнення української мови близько VII століття і завершення її формування приблизно в XVI столітті, заперечивши концепції слов'янської прамови та виникнення з неї трьох східнослов'янських мов. Інші праці — з проблем української літературної мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, лінгвостилістики, антропонімії, історіографії українського мовознавства (наукової спадщини Павловського, Потебні, Ганцова, Курило, Михальчука). Шевельов — автор збірок статей на літературні теми "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978), "Третя сторожа" (1991), а також великої кількості рецензій, оглядів та полемічних виступів, розпорошених по різних виданнях. Сумарно вони охоплюють всю українську літературу від давніх часів до сучасності, від Барановича і Шевченка до Хвильового і Стуса; в колі його зацікавлень також театр, малярство, архітектура.
Основні твори: "Пороги і Запоріжжя". У 3 томах (1998).
ШЕВЧЕНКО Володимир Ісакович (1940, Макарів) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). У 1993 році захистив докторську дисертацію. Працює завідуючим кафедрою філософії Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів — історія української філософії та розробка проблем методології історичного пізнання.
Основні твори: "Концепція пізнання в українській філософії" (1993); "Філософія: Історія і сучасність" (1996); "Нарис філософської думки Чернігово-Сіверщини (XI - початок XVIII століття)" (1999).
ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (1814, село Моринці, Черкащина — 1861) — український поет, художник та мислитель. Академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 року), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості. На формування філософського світогляду Шевченка визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія українського ("Історія Русів") та польського (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В українській інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою німецьким класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження української національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки — за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення Шевченка до німецького ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для Шевченка виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Шевченка, споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Шевченко переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми — покути — на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" — "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Шевченком у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Російської імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Шевченка центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Шевченка прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Шевченка. В цілому ж проблема релігійного світогляду Шевченка, його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.
Основні твори: "Повне зібрання творів". У 6 томах (1963-1964).
ШЕВЧУК Валерій Олександрович (1939, Житомир) — український філософ, історик, письменник. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Від 1967 року — член Спілки письменників. Філософські зацікавлення охоплюють дослідження творчості Сковороди, а також переклад його творів на сучасну мову; дослідження і переклад пам'яток суспільно-політичної думки в XVI-XVIII столітті (монографія "Суспільно-політична думка в Україні в XVI-XVIII столітті"). Виступає як дослідник утопічних суспільних систем, творених в Україні; ідей універсалізму як художнього методу в давній літературі і в творчості Шевченка. В прозі та драматичних творах стоїть на позиції екзистенціалізму в його українському варіанті. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, недержавної премії "Визнання", премії фонду Антоновичів (США), літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, О. Пчілки, О. Копиленка. Кавалер ордена "Ярослава Мудрого".
Основні твори: "Екзистенціальна проза В. Підмогильного" (1993); "Козацька держава" (1995); "Г. Сковорода. Твори в двох томах" (переклади) (1994); "Г. Сковорода. Твори" (переклади, коментарі) (1996); "Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі" (1996); "Тисяча років української суспільно-політичної думки" (2001); "Слово іпостасне" (2001).
ШЕЛЕР Макс (1874, Мюнхен — 1928) — німецький філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Шелера охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 року; другий (1920-1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924-1928) — це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму. Феноменологічний період творчості Шелера розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Шелера еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Шелер наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Шелера базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Шелера можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Шелер тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Шелер є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Шелера становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Шелером концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Шелер припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога. В останні роки життя Шелер у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.
Основні твори: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 томах (1913-1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).
ШЕЛЛІНГ Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг — 1854) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії. В 1790 році вчився в Тюбінгенському теологічному інституті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798-1803 роках — професор в Ієні, з 1806 року — в Мюнхені; у 1820-1826 роках — професор Ерлагенського, з 1827 року — Мюнхенського, з 1841 року — Берлінського університетів. В філософії Шеллінга виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (від середини 1790-х років), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 — 1801 років), "філософія тотожності" (до 1804 року), філософія свободи (до 1813 року), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 року). Значний вплив на Шеллінга справив Фіхте. Шеллінг розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму. Розвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму — одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Шеллінг використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Шеллінг розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (наприклад, позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Шеллінга прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Шеллінгом, є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Шеллінга естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Шеллінга — це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Шеллінг великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту — це і є Всесвіт. Шеллінг порушив питання — як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це — ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства — важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.
Поиск по сайту: