СЛОВНИК 25 страница

ДОСОКРАТИКИ — загальна назва еллінських філософів, котрі жили і творили до Сократа. Доба досократиків зазвичай розглядається як перший період історії античної філософії, для якого є характерним розвиток філософської думки у формі космогонічних концепцій. Головна проблема демократичних вчень — виникнення і будова світоустрою, внаслідок чого добу досократиків називають також епохою ранньофілософських космогоній. Період починається творчістю Фалеса (початок VI ст. до н.е.) і завершується діяльністю останніх досократиків — Зенона, Емпедокла, Анаксагора. Досить поширеним було віднесення до числа досократиків також софістів, а інколи й Демокрита. Цей погляд не є виправданим ані з точки зору хронології (софісти є сучасниками Сократа, деякі — як от Торгій — на десятки років пережили його; це стосується і Демокрита), ані з огляду на зміст їх філософських вчень (атомізм Демокрита уособлює у собі глибинну трансформацію і перегляд спільних для досократиків метафізичних очевидностей, а софістичні концепції за своєю проблематикою і підходами співзвучні ідеям Сократа). Натомість, змістовним критерієм для розмежування перших епох античного філософування є не особистість, а інтелектуальна творчість Сократа — так званий "сократичний поворот" у філософському мисленні, коли його головною темою стає не космогонічне питання (генезис Космосу), а проблема людини. Сократичний поворот прокладає межу між періодом ранньо-філософських космогоній (досократиків) і класичною еллінською філософією. Софістам у цій теоретичній трансформації мислення належить не менш значна роль, аніж Сократу. У філософії досократичної доби виділяють дві гілки: іонійську філософію (Мілетська школа — Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; виходець з Іонії, перший афінський філософ Анаксагор) та італійську філософію (Піфагор і піфагорійці; Ксенофан та Елейська школа — Парменід, Зенон, Мелісс; Емпедокл). Наявність цих двох гілок пов'язана передусім з історичними, а не суто інтелектуальними чинниками. У 646 р. до н.е. персидський цар Кір захоплює Лідійське царство і поступово підпорядковує своїй владі еллінські поліси на західному малоазійському узбережжі (Іонію). У відповідь на встановлення влади персів (яка стає вкрай беззастережною після придушення повстання іонійських полісів 500 — 495 рр. до н.е.) відбувається широка еміграція з іонійських міст у грецькі колонії — передусім до Південної Італії і Сицилії (так звана "Велика Греція"). Характерно, що перші італійські філософи (Піфагор, Ксенофан) є уродженцями Іонії. У вирішенні питання про генезис і будову світоустрою досократики, попри розмаїтість їх учень, поділяють певне коло спільних онтологічних очевидностей. До їх числа слід віднести: аналіз буття у вигляді вирішення космогонічної проблеми; уявлення про генезис світу як перехід від хаосу (невпорядкованого стану буття) до Космосу (цілісний і впорядкований світоустрій); виокремлення проблеми достеменного (справжнього) буття та інтуїція достеменного буття як єдиного, протиставленого оманливому навколишньому світу множинного (розмаїття речей); пріоритет умоглядності як способу досягнення істинного знання, на противагу хибності почуттів; невід'ємність законів людського буття від законів всесвіту. Головний концепт досократичних космогоній — єдиний першопочаток буття, який синтезує в собі низку функцій, визначальних щодо наявного світу (Космосу). Він є 1) тим, з чого виникає світ (генетичний початок); 2) тим, чим є у своїй основі і з чого складаються всі речі (субстрат всього сущого); 3) тією силою, дією якої утворюється Космос (породжувальна причина); 4) буттям у власному сенсі слова, в яке "повертається" світ із закінченням свого існування у вигляді розмаїття окремішних форм. Загальним вектором розвитку космогоній досократиків є відокремлення від первинної субстанції світовпорядкувальної сили як окремої онтологічної сутності (Нус на противагу Суміші в Анаксагора). (С. Пролеєв)

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ЗАКОН — один з основних законів традиційної формальної логіки, згідно з яким будь-яка думка може бути визнана істинною лише тоді, коли вона обґрунтована, коли впевненість в її істинності має достатню підставу. Достатніми підставами вважають твердження, істинність яких уже доведена або очевидна (наприклад, закони науки, аксіоми, інші безсумнівні положення, а також конкретні факти). Достатня підстава є основою доведення. Заперечення та порушення достатньої підстави закону є однією з характерних особливостей софістичного мислення (див. Софістика). Хоча достатньої підстави закон з давнини лежав в основі логічних теорій як особливий принцип, вперше сформулював його Ляйбніц. У математичній логіці достатньої підстави закон не має формального виразу, а виступає змістовим принципом, що частково реалізується через вимогу повноти системи аксіом.

ДОСТОВІРНІСТЬ, вірогідність — термін, що позначає сприйняття істини чи переконань в істинності певного знання. Якщо достовірність характеризує відповідність знання дійсності, вона фіксує фактичну істинність. Якщо ця відповідність є проблематичною чи предметом суб'єктивного переконання, достовірність стає варіантною, залежно від змінних ситуацій прийняття того, що вважається суб'єктом незаперечним чи інтуїтивно очевидним. В останньому разі те, що є достовірністю для одного (індивідуального чи колективного) суб'єкта, може не мати статусу достовірності для іншого суб'єкта; те, що є достовірністю для однієї епохи (часу), може стати недостовірним для іншої епохи (часу). Достовірність передбачає інтерсуб'єктивність, тобто стандарти, парадигми, норми (чи символи віри) аргументації, обґрунтування, демонстрування, свідчення, які визнаються колективним досвідом певного культурного середовища. Основною філософською проблемою, пов'язаною із поняттям достовірності, є питання про можливість знання, яке мало б статус достовірності для будь-якого суб'єкта, питання про можливість "абсолютної" чи "понадсуб'єктивної" достовірності. Релятивізм та скептицизм в тій чи іншій формі заперечують можливість достовірності, яка б не залежала від часу (історичної епохи) та соціально-культурного середовища. Найбільш виразно в наш час це заперечення відстоював Поппер, який наполягав на конвенційності достовірності в науці. Однак в європейській філософії домінує уявлення про зв'язок поняття достовірності з самою ідеєю науки, яка орієнтована на здобуття знання, в істинності якого суб'єкт переконаний і має численні засоби і підстави це переконання зберігати і поглиблювати. В науці існує певне "когнітивне ядро", якому надають статус достовірності у відповідності з прийнятими нормами і стандартами перевірки і обґрунтування наукового знання. Деякі елементи "ядра достовірності" з часом, можливо, виявлять свою відносність чи наближений характер, але це аж ніяк не означає, що всі вони з часом будуть фальсифіковані. Згода (консенсус) наукової спільноти щодо достовірності певного "когнітивного ядра" спирається на величезний колективний досвід багаторазової перевірки, підтвердження знання, традиції його плідного використання, безуспішність спроб його фальсифікації. Водночас пізнавальна практика встановлює певні обмеження для сфери, де це знання зберігає статус достовірності, вносить необхідні уточнення і корективи в його зміст. Колективний досвід людства є також підставою для надання статусу достовірності розлогому масиву знань життєвого світу людини, нагромадженому, зокрема, у вигляді народного досвіду та народної мудрості. В теорії імовірностей достовірність — подія, імовірність якої дорівнює 1. (В. Свириденко)

ДОСТОЄВСЬКИЙ, Федір Михайлович (1821, Москва — 1881) — російський письменник, мислитель, публіцист. Увійшов у європейську філософську традицію (й світову філософію в цілому) завдяки глибокому художньо-філософському осмисленню фундаментальних екзистенційних проблем людського буття. Формування світогляду Достоєвського визначає поєднання ідей "натуральної школи" (молодий Достоєвський — спадкоємець Гоголя й шанувальник Бєлінського) і радикалізму, властивого романтизмові. Арештований у 1849 р. за участь в гуртку петрашевців, він переживає спочатку, внаслідок інсценізації страти, момент екзистенційного пробудження. Пізніше, після зіткнення з реаліями каторжного життя, з одного боку, і осмислення релігійно-моральних інтенцій народної свідомості, з другого, вступає у період "переродження переконань". Останній привів до зміщення уваги з перетворення зовнішніх умов суспільного життя, як основного засобу подолання дисгармоній людського буття, на перебудову внутрішнього, духовного світу людини, а також до переконаності у розбіжності шляхів Росії та Заходу. Достоєвський наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація, внаслідок органічно властивих їй вад — утилітаризму і відсутності "братського" першопринципу єднання людей, перетворила суспільство на індивідуалістичний "мурашник" і тому не лише не має позитивного значення для російської людини, а й не заслуговує на гідне місце в подальшому історичному поступі. Як рушій історії, людська свобода є двоїстою і може бути чинником як відходу людини від Бога, так і її наближення до нього й тому повноцінного, духовно насиченого існування. Повноцінність буття людини в історії полягає не в позірній величі видатних історичних осіб, а в духовному самоздійсненні кожної особистості. Втім, хоча в історії немає "маленьких" людей (оскільки навіть нікчемність соціального статусу не применшує самоцінності будь-якої людини, зумовленої її неповторністю), в різних культурах переважає один з двох можливих основних варіантів духовної самореалізації індивіда — або демонічна снага, за принципом "все дозволено", що зумовлює відречення людини від Бога аж до богоборства й самообожнення; або ж — подолання негативних спонук "свого підпілля", виявлення і дбайливе плекання морального й духовного багатства людської душі, що може сягнути, зрештою, щаблю святості. Для Заходу типовим є перший варіант, для Росії — другий. Російський народ, на переконання Достоєвського, має врятуватися не в комунізмі, не в механічних формах європейського соціалізму, а через єднання вищих станів суспільства з народом та їхнє прилучення до ідеї православ'я, справжніх християнських ідеалів всебратської злуки в любові та загальної вселюдської гармонії. Ці думки Достоєвського здійснили безпосередній вплив на В. Соловйова та його осмислення російської ідеї, а також на наступних її адептів. Внесок Достоєвського у світову культуру й, зокрема, філософію полягав не стільки в розробці однієї із самобутніх національних ідей, як у своєрідному філософському осмисленні екзистенційних обріїв існування людства, в розширенні й поглибленні "самого метафізичного досвіду" (Флоровський). Як один із провісників екзистенційного філософування, він був переконаний, що в історії, зрештою, торжествують не мільйони людей, не потужні матеріальні сили, а "непомітна спочатку думка і часто якогось, вочевидь, найнікчемнішого з людей". Такий підхід становив внутрішній стрижень власне художньої творчості Достоєвського, яку він розумів як "реалізм у вищому сенсі". Саме такий "реалізм" був спроможний розгледіти за зовнішніми обставинами й — подіями у їх найскладніших переплетіннях найглибші спонуки і найтонші нюанси дій неповторної людської індивідуальності. Якісно новими є твори Достоєвського і за своєю формою, вимагаючи від читача активної співучасті з автором у розв'язанні порушених проблем, формування спромоги до особистого вибору у складних моральних колізіях. Глибина і своєрідність мислення Достоєвського як письменника й філософа зробили його творчість надбанням культури усього людства.

Основні твори: "Бідні люди"(1847); "Записки з підпілля" (1864); "Гравець" (1866); "Злочин і покарання" (1865); "Ідіот" (1874); "Біси" (1871 — 1872); "Щоденник письменника" (1876); "Брати Карамазови"(1879 — 1880) та ін.

ДОЦІЛЬНІСТЬ — відповідність явища, процесу певній цілі. Розрізняють доцільність природну; доцільність людського світу; як свідому цілепокладальну діяльність людини; особливий методологічний принцип. Отже, доцільність розглядається як особлива іманентна характеристика певного об'єкта й одночасно — суб'єкт-об'єктне відношення. Генетично поняття доцільності тісно пов'язане з цілепокладанням як сутнісною характеристикою людської діяльності. Доцільність світу — це об'єктивний історичний підсумок перетворення людиною природи, той рівень, на якому природні процеси відбуваються у формі практики. Світ — це доцільна матерія, і він настільки доцільний, наскільки є "світом людини". Тобто доцільність світу зумовлена доцільністю людських суспільних відносин. Така доцільність не є ні природною програмою розвитку матерії (її своєрідним генетичним кодом), ні "регулятивною ідеєю" Канта, за допомогою якої людина впорядковує світ. Існує два підходи до співвідношення доцільності і цілепокладання у культурі. Перший: цілепокладання "вище" доцільності, оскільки перше є вільне покладання цілей, а друге — узгодження своїх цілей з наявним буттям. Другий: доцільність включає в себе цілепокладання; природний перебіг подій набуває цільової спрямованості (антропоморфні, телеологічні концепції). Теологія вбачає у доцільності природи прояв божественного розуму. На думку Ніцше, доцільність у природі є справою випадку. За Кантом, цілі у природі є лише корисні фікції, яким дійсність "нібито" (als ob) відповідає. Що стосується органічної доцільності, то це питання наразі є відкритим. Поняття доцільності використовується у сучасній науці при розробці деяких методів і підходів, зокрема принципу зворотного зв'язку, так званому цільовому підході до наукового дослідження.

(В. Загороднюк)

ДРАГОМАНОВ, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина — 1895) — український філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1863). 1864 — 1875 рр. — викладає історію в цьому університеті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з університету, Драгоманов у 1876 — 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" — першого українського соціалістичного осередка, здійснював — через Павлика та Франка — визначальний вплив на український радикальний рух у Галичині. 1885 р. Драгоманов через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Драгоманов здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Драгоманов згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в тому числі й соціалістичним, Драгоманов і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому концепції Конто) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало — "в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Драгоманова присутні властиві українській духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як російське народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Драгоманова — ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства. Змістом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм — утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму — через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації — необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації — історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Драгоманова пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Драгоманова своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців, як і в критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним українською свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення — українців передусім — невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Драгоманов обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

Основні твори: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI — XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 томах (1905 — 1906) та ін.

ДРОГОБИЧ (Котермак), Юрій (близько 1450, Дрогобич — 1494) — український мислитель-гуманіст, астроном, астролог, медик. Навчався у Львові, Кракові, Болоньї (Італія). У 1481 — 1488 рр. — ректор Болонського університету. Наприкінці 80-х рр. викладав астрономію і медицину у Краківському університеті, де його учнем був Коперник. Усі твори Дрогобича сповнені гуманістичних міркувань про природу, Бога, людину. Дрогобич високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, зокрема, у пізнанні таємниць світу і його закономірностей, які можна було б використовувати на благо людей. Людський розум, освіту, активну діяльність людини він вважав також головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу. Порушуючи проблему взаємин небесного і земного світів, Дрогобич вирішував її у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою сповнений Всесвіт; вважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога. Праці Дрогобича були добре знайомі у багатьох тогочасних країнах Європи, зокрема, в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі.

Основні твори: "Прогностична оцінка поточного 1483 року"; "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р."; "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490).

ДРУЖБА — міжособисті стосунки, що виникають внаслідок індивідуального вибору, ґрунтуються на спільності духовних інтересів та взаємній прихильності. Слово "Дружба" походить від давньослов'янського "дроужьба", що тлумачиться як близькість, товаришування, товариство. Історично становлення дружби обумовлене поступовою втратою кровнородинними відносинами статусу абсолютної цінності. Міжособистісне спілкування поступово індивідуалізується й психологізується, акцент у ньому переноситься з договірних стосунків на емоційну прихильність. Тлумачення дружби у давньогрецькій філософії фіксують зрушення у розумінні цього терміна від універсальної космічної сили (Емпедокл) до поцінування міжіндивідуальної близькості, вояцького товариства (Гомер), далі — до високої духовної спорідненості, що перевершує родинну (Платон). За Аристотелем, дружба — сама по собі благо, одна з найнеобхідніших чеснот, "набута якість душі". Геродот першим ужив поняття "політична дружба", яке поширюється на міжособистісні стосунки. Набувши більш раціонального і вибіркового характеру, дружба означає відтепер взаємини однодумців, людей, об'єднаних спільними інтересами. Саме таке розуміння дружби переходить у римську культуру. У Цицерона знаходимо положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків з інституціалізованих на морально-психологічні. В Середні віки складається канон дружби, що утверджує як її провідну характеристику — становість. Життєвий побут села зводив зазвичай дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. Психологічна інтимність була знову реабілітована в Нові часи. Гуманісти Відродження сприяли формуванню розуміння дружби як інтелектуального спілкування, в основу якого покладено спільність духовних інтересів. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима (Монтень). З часів Просвітництва дружба починає осмислюватися у контексті її моральних цінностей. Її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. В романтизмі дружба набуває значення світоглядного й життєбудівничого принципу, що відповідає інтимній безпосередності суб'єктивного ставлення до світу. Серед найважливіших образів дружби XX ст. — досить суперечлива гама — від наближеної до умов ясперсівської "екзистенційної комунікації" дружби героїв Ремарка (взаємне тяжіння людей, спустошених сучасною відчуженою й технізованою цивілізацією), до ідеологічно зумовленої людської солідарності, характерної для тоталітарних режимів (наприклад, де-клароване за радянськіх часів гасло "Людина людині — друг, товариш і брат"). (В. Єфименко)

ДУАЛІЗМ — філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості, бінарності) субстанцій, або першоначал світу (духа і матерії); рівнів пізнання (наприклад, трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла). Термін "Дуалізм" увів німецький філософ Вольф для позначення метафізичної протилежності духовного і матеріального. Ранньою формою онтологічного дуалізму, що ґрунтується на визнанні двоїстого характеру субстанцій, є метафізичний дуалізм Платона, згідно з яким лише ідеям притаманне істинне існування. Від нього радикально відрізняється хибне, недосконале існування людства, яке можна порівняти з перебуванням людини в печері, де вона в змозі осягнути лише тіні об'єктів на її стінах. У філософській метафізиці Платона окреслено також дуалістичне співвідношення добра і зла, бо істинний світ ідей ототожнюється з добром, а недосконалий, хибний — із злом. Онтологічний дуалізм субстанцій виразно представлений у філософському вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить res cogitans, та субстанції тілесної res extensa). Одним із виявів революції у філософії, яку здійснив Кант, є перенесення ним дуалізму із метафізичного ґрунту на ґносеолоґічний. Для його філософії характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а дуалізм формального і матеріального, трансцендентального й емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду. Кроком до подолання цього дуалізму у філософії Канта є введення ним синтетичних апріорних суджень. У різних релігійних вченнях і концепціях дуалізм виявляється у протиставленні надприродного, трансцендентного, горішнього — долішньому, природному, що піддається чуттєвому, земному сприйняттю. Формою дуалізму є також абсолютне розмежування добра і зла (парсизм, неоконфуціанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство та ін.).

ДУБНЕВИЧ АМВРОСІЙ (?, с. Подгурка — 1740) — український церковний і громадський діяч, філософ. Після закінчення Київської академії — учитель нижчих класів, у 1727 р. — префект, викладач курсу філософії, у 1731 — 1737 рр. — ректор, викладач курсу богослов’я. У 1733 — 1735 рр. брав участь у складанні Зводу Литовського Статуту та Магдебурзького права. При митрополиті Заборовському перший з ігуменів Братського монастиря отримав сан архімандрита, тобто був першим ректором-архімандритом, згодом переведений у Михайлівський Золотоверхий монастир, у 1739 р. — у Троїце-Сергієву лавру. У 1742 р. призначений єпископом Чернігівським. Помер у Глухові. До запису його філософського курсу додані — дискусійні питання, а також перелік студентів-слухачів, що брали участь у диспутах з філософії. Не сприйнявши ідей новітньої західної філософії, зокрема Декарта, вчення якого він частково все ж таки викладав у своєму філософському курсі, Дубневич залишився в межах барокової схоластики.

ДУДРОВИЧ, Андрій Іванович (1782 — 1830) — український філософ. Закінчив Пештський університет (1803), вивчав угорське право і політичні науки в Кашавській академії. Вчителював у Чернігівській та Харківській гімназіях. Викладач (1863), професор (1819) філософії, ректор Харківського університету (1829 — 1830). Доктор філософії, учень Шада. Заслужив промовисту епітафію: "Жив так, як учив". Католик, масон; виділявся "моральним впливом своєї особистості" на студенство. Добре розумівся у філософії Канта, Фіхте, Шеллінга. Був переконаним шеллінгіанцем. Вважав: "тільки філософія робить людину істинно освіченою"; органом філософії є "інтелектуальна інтуїція"; "принцип існування тотожний з принципом пізнання"; "здорова філософія може бути... тільки пізнанням Бога"; "природний стан людини є водночас і громадським"; "в абсолютному розумінні" немає жодної різниці між юриспруденцією та вченням про мораль; держава "здорова" лише тоді, коли спирається на подвійне законодавство — політичне й водночас моральне".

Основні твори: "Короткі філософські міркування" (1811); "De studii academici natura" (1815); "Про тваринний магнетизм" (1818).

ДУМКА — акт мислення, частина процесу мислення або його результат, зміст, продукт мислення, ідея. Висхідною формою процесу мислення є судження. Його зміст розкривається у міркуванні, що відбувається у формі умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї і розгортається, знаходить свою об'єктивацію завдяки системі категорій. При цьому процес взаємопереходу категорій і понять є обопільним і постійно діючим, що і дозволяє просуватися від окремого до загального, від абстрактного до конкретного і навпаки. Саме ж осмислення цих процесів стає можливим завдяки застосуванню у кожному конкретному випадку методів індукції, дедукції, законів взаємозв'язку, діалектики різних форм мислення.

ДУНС СКОТ, Йоган (близько1266, Макстон, Шотландія — 1308) — шотландський філософ, теолог. Член францисканського ордена (з 1278 р.). Нетривалий час навчався в Оксфорді, потім протягом трьох років — у Парижі. Викладав в Оксфорді, Парижі, Кельні. Філософія, за Дунсом Скотом, не повинна бути служницею теології, вона теоретично пізнає світ, спираючись на розум і волю, більшість теологічних суджень не піддається раціональному обґрунтуванню і не потребує його. Головною категорією своєї філософії Дунс Скот робить буття, що охоплює всю дійсність, включаючи і Бога, і може бути предметом як знання, так і віри. Як предмет знання, буття конкретизується через проблему матерії і форми. Форму Дунс Скот розглядає як початок, що надає речам індивідуальності. Індивідуальне для нього важливіше за загальне. Загальні поняття не є продуктом тільки людського розуму. Позицію Дунса Скота не можна однозначно віднести ні до номіналізму, ні до реалізму, проте його зацікавленість індивідуальним дає підстави вважати її ближчою до номіналізму. Засобом пізнання індивідуального у Дунса Скота є чуттєві споглядання, з яких починається пізнання і в яких інтелект в процесі абстрагування знаходить загальну природу і утворює загальні поняття. Процес пізнання має вольовий, активно-діяльний характер. Сутність людини вкорінена в діяльності свободної волі. В концепції Дунса Скота проступають нові щодо ортодоксальної схоластики риси: емпірично-сенсуалістична тенденція, інтерес до математики та природознавства, скептицизм стосовно раціоналістичної теології. Вчення Дунса Скота — визначного представника францисканської школи — протистояло домініканській схоластиці, що знайшла найбільш завершений вираз в системі Томи Аквінського.

Поиск по сайту: