СЛОВНИК 1 страница

ФІЛОСОФСЬКИЙ

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ

СЛОВНИК

Автор електронного варіанту – Прибутько Петро Степанович -кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Навчально-наукового інституту права і психології Національної академії внутрішніх справ

АБАНЬЯНО Ніколо (1901 — 1990)— італійський філософ, представник екзистенціалізму. Обстоював оптимістичний екзистенціалізм. Екзистенцію розумів як можливість єдності між минулим і майбутнім, що є основою вибору майбутнього, а також у роботі «Позитивний екзистенціалізм» відстоював проблему єдності християнської віри і пізнання.

АБЕЛЯР П’єр (1079 — 1142) — французький філософ і теолог, який у 1113 р. заснував у Парижі теологічно-філософську школу. У характерних для середньовічної філософії спорах між реалістами і номіналістами про при­роду універсалій, відстоював свою серединну позицію, яка отримала назву концептуалізму. В своїх книгах «Так і ні» (1123) та «Пізнай самого себе» (1138) відстоював земні основи моралі та віру в силу людського розуму.

АБСОЛЮТ (від латинського аbsоlutus — безумовний, необмежений) — поняття первоначала всього сущого, котре є всезагальним, не має початку і кінця та протиставляється обмеженості існування людини і її можливостей. Термін вперше був використаний німецьким філософом Мозесом Мендельсоном (1729 — 1786) і набув поширення у XVIII ст. У Й. Фіхте — це «Я»; у філософії Г. Гегеля в ролі Абсолюту виступає світовий розум (абсолютний дух); у Абсолюту Шопенгауера — воля, у А. Бергсона — інтуїція. У філософських пошуках на межі ХІХ — ХХ ст. Абсолют ототожнювався з незмінною, несуперечливою, гармонійною реальністю, що обумовлює усі обов'язки людини та в ідеалі повинна реалізувати себе в релігії і державі. У християнській філософії Абсолют ототожнюється з Богом.

АБСОЛЮТНА ІДЕЯ — основна категорія в філософії Г. Гегеля (1770 — 1831), яка є основою всієї існуючої дійсності, всього світу, природи і людини, є сутністю абсолютного духу та збігається з вченням Аристотеля про нус—розум, що мислить самого себе. Другим етапом саморуху абсолютної ідеї є природа, котра стає її втіленням. Розкриваючи зміст цього втілення і відчуження, абсолютна ідея по сходинках природи піднімається до духу і повертається до поєднання з собою. Розвиток духу є усвідомленням і самопізнанням абсолютної ідеї, як підстави всього існуючого та своєї власної сутності і становить останню стадію. Таким чином, абсолютна ідея в своєму розвитку проходить три етапи — суб’єктивного духу, об’єктивного духу і абсолютного духу і втілює всю свою повноту.

АБСОЛЮТНА ІСТИНА — це повне, вичерпне знання про дійсність, яке не може бути спростоване в майбутньому. Її основою була релігія, опорою, гарантом існування якої виступав Бог. Без абсолютної істини буття людини ставало для неї проблематичним. Абсолютна істина в релігії досягалась непохитною вірою. Але згодом філософи виявили, що істина розвивається, тобто істина є процесом. На­ші знання на кожному етапу розви­тку обумовлені досягнутим рівнем науки, техніки, виробництва. У міру подальшого розвитку пізнання і практики людські уявлення про природу поглиблюються, уточнюються, удосконалюються. Тому абсолютна істина розуміється як завершальна стадія пізнання. Абсолютна істина тут постає як синонім повноти пізнання.

АБСОЛЮТНЕ і ВІДНОСНЕ — категорії діалектики для позначення суперечливої єдності у речах двох моментів: 1) безумовного, само детермінованого, самостійного, такого, що існує в речах як самих по собі, безвідносно щодо інших, і тому стійкого; 2) опосередкованого, обумовленого, релятивного, такого, що визначається іншими речами, існує у відношенні до них і має плинний, тимчасовий характер. В історії філософії абсолютне тлумачили як над історичну, позачасову і не створювану сутність, що виступала як єдино дійсна реальність (абсолютний дух, абсолютна ідея, абсолютна особистість, абсолютні принципи моралі, тощо). На відміну від абсолютного, відносне розглядалося як умовне, тимчасове, що приховує незмінну і вічну абсолютну основу. У стародавній філософії абсолютне ототожнювалося також з досконалим, самодостатнім буттям, що існує природно (за Аристотелем, для вогню природно — здійматися вгору, для каміння — падати вниз). У Середні віки абсолютне і відносне протиставлялись одне одному як божественне і мирське, небесне і земне, вічне і скороминуще. Духовна першосутність розглядалася як єдина, всезагальна і безподаткова. Термін "абсолютне" вперше застосували Мендельсон і Якобі для позначення "Бога". У філософії Спінози абсолютне — "Природа". У користування цей термін ввів Шеллінг. Категорії абсолютності і відносності широко використовувалися як сутнісні характеристики простору і часу (Ньютон), етики (абсолютна етика Спенсера, етичний релятивізм Ніцше), істини (абсолютна і відносна істина у марксизмі), ідеалістичної філософії (абсолютний ідеалізм Гегеля і Бредлі). Абсолютне і відносне — моменти одного й того самого. Перебільшення одного з них призводить до пізнавальної безвиході, як, наприклад, у суперечках представників концепцій автогенезу та ектогенезу у біології, інтерналізму та екстерналізму в методології наукового пізнання, ідей плюральності (див. Плюралізм) і єдності світу в філософії. Відкидання абсолютного моменту зумовлює пізнавальний релятивізм, як наслідок — породжує суб'єктивізм, скептицизм, агностицизм та ірраціоналізм. Ігнорування моменту відносного прирікає на догматизм і закостеніння думки, фактуалізм і позитивізм, превалювання аналізу над синтезом. Єдність абсолютного і відносного випливає з нерозривності, розмежованості і зв'язків, перервного і неперервного, сутності і явища, речі і її властивостей.

АБСОЛЮТНИЙ ДУХ — найвища форма духа у "Філософії духа" Гегеля, порівняно з суб'єктивним і об'єктивним духом. Суб'єктивний дух — це властивість людини, що проявляється в її душі, свідомості і самосвідомості, в психологічних властивостях. Об'єктивний дух — світ, який створює людство, сукупність суспільного життя і його розвитку у вигляді всесвітньої історії. Абсолютний дух — надлюдський і надприродний, творець людини, природи й історії. Він втілюється у трьох формах: мистецтві, релігії, філософії. Поняття духа (відсутнє у Канта) Гегель запозичив у релігії християнства, тому основна форма абсолютного духу у нього — релігія. Мистецтво і філософія є такими, оскільки вони зв'язані з нею, але по особливому подають і розуміють Бога у своїх сферах: мистецтво в образах, філософія — в поняттях. Найрозвинутішою формою абсолютного духу Гегель вважав філософію, а сутністю духа — розум, діалектичне мислення. Абсолютний дух тут постає як усвідомлення повної єдності суб'єктивного і об'єктивного. (М. Булатов)

АБСОЛЮТНИЙ ІДЕАЛІЗМ — напрям англійської ідеалістичної філософії, однією з засад якої є адаптування філософських ідей Гегеля до номіналістичної та емпіричної традиції англійської філософії. Основні представники — Бредлі, Бозанкет, Мак-Таггарт, Коллінгвуд. Абсолютний ідеалізм тлумачить Абсолют як цілісну єдність дійсності, яка охоплює не тільки пізнавальні, а й етичні, естетичні, релігійні та інші моменти на противагу частковим аспектам видимості. Разом з тим абсолютний ідеалізм послідовно обстоював цінність індивідуального "Я". До засадничих аргументів абсолютного ідеалізму відноситься твердження про те, що індивіди в своїй глибинній сутності є духовними субстанціями. В стосунках з іншими "Я" вони утворюють духовне співтовариство особистостей, яке в концепції Мак-Таггарта відіграє роль персоналістської інтерпретації гегелівської абсолютної ідеї. В особі Коллінгвуда абсолютний ідеалізм прагнув поєднати філософію та історію, доводив можливість існування метафізики як історичної науки. (М. Булатов)

АБСТРАГУВАННЯ (від латинського abstractio — відвернення, відтягнення) — один із засобів пізнання та теоретичного подання реальності в знанні. Абстрагування полягає у виділенні й розгляді деяких (а то й однієї) особливостей і прикмет предмета з тим, щоб, не зупиняючись на другорядному, зосередитися на тому, що найважливіше, з огляду на рух до поставленої мети. В широкому розумінні абстрагування є відволіканням від одиничного, випадкового, несуттєвого і виділенням загального, необхідного, суттєвого з тим, щоб спростити шлях до науково об'єктивного знання. Іноді властивості предмета, від яких відволікаються при розгляді, спеціально обумовлюються (наприклад, у випадках абстракції ототожнення, потенційної здійсненності й актуальної нескінченності). Результатами абстрагування є категорії й абстрактні поняття, які теоретично репрезентують тільки одну з важливих сторін об'єкта пізнання або фіксують якусь прикмету безвідносно до реального чи можливого їх носія. Наприклад, фізична категорія маси схоплює тільки одну універсальну властивість речовини, так що при цьому якісне розмаїття речовин та нескінченна множина їхніх інших властивостей залишаються поза увагою. Абстрагування, як правило, не закінчується утворенням абстракцій типу категорій чи абстрактних понять. На базі понять-абстракцій, зокрема, за допомогою системи зв'язків між ними, конструюються пізнавально-теоретичні об'єкти, конструкти, призначення яких — давати повний теоретичний опис явищ і предметів. (Ф. Канак)

АБСТРАКТНЕ і КОНКРЕТНЕ — категорії, які розкривають відношення мислення до дійсності і розвиток самого мислення. Найзагальніша їхня відмінність полягає у тому, що мислення є сукупністю узагальнень (абстракцій), а в дійсності існують лише окремі одиничні речі: "Немає лева взагалі" (Гегель). Тобто дійсність конкретна, одинична, а мислення абстрактне, загальне. Інший смисл категорій абстрактного і конкретного полягає в тому, що конкретне — це єдність багатоманітного, з кожною окремою річчю включно. Разом з тим, кожна окрема сторона речі, явища, події — це також реальне абстрактне: в процесі розвитку речей ці сторони виникають чи зникають, що становить реальний аналог абстрагування або конкретизації. Наприклад, лев чи дуб конкретніші, ніж ті зародки, з яких вони виникають. На цій підставі і виникає абстрактне мислення, тобто здатність окреслювати певні властивості речей і надавати їм самостійності. Співвідношення дійсності і мислення відбивається також у наступних двох смислах конкретного: чуттєво конкретне і розумово конкретне. Чуттєво конкретною є сама дійсність. А мислення має декілька стадій розвитку, розкритих генетичною психологією: це наочно-дієве, наочно-чуттєве та абстрактне мислення. Нарешті, абстрактне і конкретне є ознаками самого мислення, а також ступенями його розвитку, що втілюється у принципі сходження від абстрактного до конкретного.

АБСТРАКЦІЯ "АБСОЛЮТНОЇ" ЗДІЙСНЕННОСТІ — одна з основних абстракцій, що використовується у класичній математиці та класичній логіці й відзначається практично високим рівнем абстрагування від реальної здійсненності, внаслідок чого вона — найсильніша з усіх цих абстракцій, зокрема абстракції потенційної здійсненності. Сенс абстракції «абсолютної» здійсненності полягає в тому, що саме такий надзвичайно високий ступінь ідеалізації реальної здійсненності дає можливість вкрай широкого розуміння здійсненності як абсолютної здійсненності. Здійсненним вважається кожний об'єкт, який тільки можна помислити, не впадаючи у протиріччя, або, іншими словами, об'єкт, визначення якого у цій логічній системі не само суперечливе (логічно несуперечливе).

АБСТРАКЦІЯ АКТУАЛЬНОЇ НЕСКІНЧЕННОСТІ — ключова абстракція наукового пізнання, яка є значно сильнішою ідеалізацією, ніж абстракція потенційної нескінченності. Класична математика і класична логіка користуються нею понад два з половиною тисячоліття як методом, що виходить з можливості абстрагування від нескінченності множин та від незавершеності самого процесу побудови нескінченних множин. Результатом цього абстрагування є поняття завершеної або актуальної нескінченності. Несуперечливе, коректне розуміння абстракції актуальної нескінченності можливе лише за умови сумісності понять нескінченності й актуальності. Ці питання — сфера компетенції теорії множин. Нескінченною, згідно з цією теорією, є множина, еквівалентна своїй підмножині. Розуміння актуальної нескінченності дає уявлення про актуально нескінченну множину — множину, побудова якої ні в який спосіб не пов'язується з завершенням нескінченного процесу утворення її довільних елементів. У цьому сенсі актуальний характер нескінченної множини означатиме цілковите абстрагування від процесу утворення всіх її елементів, що дає можливість розглядати таку множину (скажімо, нескінченні числові множини натуральних, цілих чи дійсних чисел) як об'єкт, заданий водночас всіма його елементами. Трансформуючи нескінченні множини на існуючі об'єкти (тобто об'єкти, визначення яких не призводить до логічних суперечностей), абстракція актуальної нескінченності служить містком між скінченними й нескінченними множинами. Цим самим відкриваються можливості дослідження нескінченних множин логічними засобами, відпрацьованими й апробованими на скінченних множинах.

АБСТРАКЦІЯ ПОТЕНЦІЙНОЇ ЗДІЙСНЕННОСТІ — одна з основних концепцій математики і логіки (конструктивних логіко-математичних теорій). Будучи різновидом абстракції здійсненності, що полягає в абстрагуванні від реальних меж конструктивних можливостей людського інтелекту, зумовлених об'єктивними — просторово-часовими і матеріально-енергетичними обмеженнями, вона припускає незалежність процесу побудови об'єктів від об'єктивних умов його реалізації, причому, її можна розуміти не тільки у тому значенні, що припускається абстрагування від об'єктивних умов побудови (тобто від зазначених вище об'єктивних обмежень), а й у тому, що ці умови припускаються завжди здійсненними. У цьому плані абстракція потенційної здійсненності дає можливість під побудовою об'єкта розуміти не тільки практично здійснювану за даних об'єктивних умов побудову, а й побудову потенційно здійсненну, тобто здійсненну у припущенні, що після кожного кроку процесу побудови об'єкта існують об'єктивні умови для виконання кроку наступного. Абстракція потенційної здійсненності дає можливість розглядати об'єкти, ігноруючи (чи обминаючи) питання про їх реалізацію і враховуючи лише можливості їх побудови у тому розумінні, що існує ефективний (конструктивний) спосіб (алгоритм, процедура, метод, тощо) такої побудови.

АБСУРД (від латинського absurdus — немилозвучний, недоречний, безглуздий, недоладний) — смисловий антипод понять логічної обґрунтованості, раціональної осмисленості або дії, сумірності зі змістом вихідних принципів (аксіом, постулатів тощо) тої чи тої теоретичної системи або певної історичної парадигми системи знань і вірувань в цілому. Такий смисл має термін абсурд в логічному методі "зведення до абсурду" (reductio ad absurdum); близькими до цього є і так звані "божевільні ідеї" (Бор) теоретичного природознавства, звернення до яких вивело класичну науку XVIII—XIX ст. з глибокої кризи на поч. XX ст. На противагу повсякденним уявленням про абсурд як звичайну нісенітницю, науковий підхід допускає раціональну осмисленість абсурдного твердження (у даній теоретичній системі) в межах іншої, відмінної від цієї системи. У світовій філософській традиції поняття абсурду використовувалося тими представниками, які тяжіли до ірраціоналізму: Тертулліаном (теза: "Вірю, тому що абсурдно''), К'єркегором (протиставлення універсалізмові спекулятивної філософії ірраціональної унікальності індивідуальної віри), Шестовим ("Ненависть до розуму" — міфологія), Сартром (Абсурд як характеристика "зовнішнього", "випадкового"), Камю ("Абсурду філософія") та ін. (І. Бичко)

АБСУРДУ ФІЛОСОФІЯ — філософська позиція французького екзистенціаліста Камю, сформульована у його есе "Міф про Сизифа", що має підзаголовок "Ескіз філософії абсурду". Абсурдною Камю називає ситуацію, коли за критичних обставин людина виявляє ілюзорність узвичаєної віри в раціональний сенс життя і навколишнього світу. Це породжує відчай і потяг до самогубства. Звідси його відома теза про самогубство як "основне питання філософії". Оскільки, за Камю, абсурд не є "онтологічною характеристикою" реальності, то його подолання можливе лише "перед лицем абсурду", а не втечею від нього у добровільну смерть чи заглибленням у релігійну віру. Спосіб подолання абсурду Камю демонструє, звертаючись до міфічної постаті коринфського царя Сизифа, якого боги прирекли на "довічне перебування в абсурдній ситуації" — він мусить котити важкий камінь на високу гору, але щоразу при наближенні до вершини камінь випадає з його рук і скочується вниз — і тому Сизифова праця триває вічно. Але одного разу Сизифа осягає думка, що радість життя і щастя зовсім не обов'язково жорстко пов'язані з раціональним (позитивним) результатом діяльності. Звідси висновок — аби наповнити серце людини щастям, достатньо лише боротьби за вершину. Отже, життя "в абсурді" і його подолання, за Камю, обопільно пов'язані в людському існуванні. (І. Бичко)

АВГУСТИН, Аврелій (354, Тагаста — 430) — християнський теолог, філософ, представник західної патристики. Августин систематизував християнське віровчення, використовуючи принципи неоплатонізму. Філософська позиція Августина теоцентрична, проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Природно-людський світ створений Богом, залежить від його всемогутньої волі. Протиставлення Бога і природи конкретизується Августином у проблему вічності і часу: вічність є атрибутом Бога, а час — його творінням. Час осмислюється через минуле, теперішнє і майбутнє, де минуле і майбутнє осягаються через теперішнє. Людина, перебуваючи у плинному світі і сама змінюючись, має постійно пам'ятати про вічність і прагнути до неї. Душа людини визначається Августином як нематеріальна, розумна, безсмертна сутність, що має початок, але не може мати кінця. Основні функції душі: мислення, пам'ять, надія, воля, управління тілом. Визначальною є воля, тому і віра повинна домінувати над розумом. Августин висунув гасло: "Віруй, щоб розуміти!". Для обґрунтування пріоритету віри він розрізняє знання та мудрість. Знання навчає користуватися речами, мудрість орієнтує на вічність, духовні об'єкти, осягнення добра і зла. Людина повинна підкоряти знання мудрості, бо вищою її метою є спасіння душі, служіння добру. Важливим досягненням Августина було створення філософії історії, осмислення з християнської точки зору єдності людської історії. Історія розглядається як боротьба "двох Градів": "Граду Божого" — церкви та Божих обранців і "Граду земного" — світської держави, яку Августин називає "організацією розбійників". Розуміючи людину як "внутрішню людину", як життя її душі, Августин намагається осмислити її через історичність, "часовість". Історичність та психологізм в розумінні людини, динамізму її становлення і розвитку були значними нововведеннями Августина, порівняно з Античністю. Для Середньовіччя Августин був незаперечним авторитетом в питаннях теології та філософії.

АВЕНАРІУС, Ріхард (1849, Париж — 1896) — німецький філософ, один із фундаторів емпіріокритицизму разом з Махом). Доцент Лейпцігського університету (1876). З 1877 р. професор Цюріхського університету. Критично переосмислюючи поняття досвіду у контексті кризи науки та філософії кінця XIX ст., Авенаріус прагне зорієнтувати наукову філософію на методологічне підґрунтя, яке б не мало подальших опосередкувань. Інтерпретація досвіду спрямована на його "очищення" і нівелювання в ньому протилежності фізичного та психічного. Пізнання, за Авенаріусом, підпорядковане не знанню про об'єктивну реальність, а досягненню біологічно доцільної найменшої витрати сил. Для визначення природи суб'єктно-об'єктного відношення вводиться поняття "принципової координації" — "без суб'єкта немає об'єкта, без об'єкта немає суб'єкта". Пристаючи до традиції англійської критичної філософії, Авенаріус вважає відчуття вихідним щаблем пізнання.

Основні твори: "Філософія як пізнання світу у відповідності з принципом найменшої енергії" (1879); "Критика чистого досвіду" (1888 — 1890).

АВЕРИНЦЕВ, Сергій Сергійович (1937, Москва) — російський філолог, історик давньої літератури, християнської культури, перекладач філософських, релігійних, художніх текстів, християнський мислитель. Закінчив філологічний факультет МДУ (1961). Доктор філологічних наук (1980), член-кореспондент РАН (1987), член Європейської академії (1991), Всесвітньої академії культури (1992). Професор Gonoris Causa НУ "КМА" (1998), іноземний член НАНУ (2000). Різноманітні галузі досліджень Аверинцев поєднує прагнення до глибинного філологічно-філософського осмислення текстів культури у перспективі християнської антропології. Аверинцеву належать численні дослідження духовного життя й світогляду пізньої Античності, Візантії, Близького Сходу, компаративістські студії на базі історичної герменевтики ("Грецька література і близькосхідна словесність. Протистояння і зустріч двох творчих принципів" та ін.), історико-генетичні розвідки основних ліній спадкоємності європейської і, зокрема, східнослов'янської культури, серед них — численні публікації, присвячені темі Софії. Філософсько-просвітницьке значення творчості Аверинцева для пострадянського простору пов'язане з актуалізацією класичних традицій і засад гуманітарного мислення й залученням читача до широкого кола духовних надбань, витіснених за роки панування комуністичного режиму (див., напр. "Софія — Логос. Словник", 1999).

Основні твори: "Плутарх та антична біографія" (1973); "Поетика ранньовізантійської літератури" (1977); "Поети" (1996); "Риторика і витоки європейської літературної традиції" (1996).

АВЕРРОЕС (див. Ібн Рушд.)

АВЕТИСЯН, Арсен Аветович (1904, с. Фарух, Вірменія — 1984) — історик, філософ. Закінчив Ленінградський східний інститут (1929). Доктор філософських наук (1969), професор (1971). З 1957 р. — в інституті філософії НАНУ на посаді старшого наукового співробітника і завідуючого відділенням наукового атеїзму, зарубіжної філософії. Коло наукових інтересів — проблеми античної філософії, історія релігії та атеїзму Давнього світу, стан клерикальної соціальної філософії.

Основні твори: "Нариси з історії релігії та атеїзму: Давній світ" (1960); "Критика сучасної клерикальної соціальної філософії" (1964).

АВІЦЕННА (див. Ібн Сіна.)

АВРЕЛІЙ, Марк Антоній (121, Рим — 180) — представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161 — 180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе", який складається із лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється і уособлюється макрокосм або універсум; про особливості й шляхи її самоідентифікації, самовдосконалення і осягнення єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним питомо людським початком є, за Аврелієм, ум, що міститься поза її душею — як своєрідне відгалуження космічного ума, до якого після смерті індивіда він повертається знову. Етику раннього стоїцизму, якому властивий був фаталізм, Аврелій прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Записи філософських і життєвих міркувань були для Аврелія передусім засобом власного духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою створити оригінальну філософську систему. Хоча його філософія часто-густо перегукується з ідеями не тільки Геракліта і представників стоїцизму (Посидонія, Епіктета), а й кініків, епікурейців, Аврелій увійшов в історію філософії як самобутня постать мислителя, автор глибоких філософських та смислово-життєвих спостережень.

АВСЕНЄВ, Петро Семенович (1810, Київ — 1852) — філософ, психолог, представник Київської школи філософського теїзму. Закінчив Воронезьку семінарію, Київську духовну академію (1833). Магістр богослов'я. Професор філософії в академії і одночасно викладач кафедри філософії в Київському університеті (1838 — 1844). Прославився лекціями з психології (з "Історії душі"). Мав дружні стосунки з кириломефодіївцями. 1844 р. прийняв чернецтво з іменем Теофан, 1850 р. залишив академічну службу. В останні роки життя — настоятель посольської церкви в Римі. Майже не друкувався. Нотатки з психології оприлюднені в 1869 р. Сучасники бачили в Авсенєві втілення образу філософа за поняттям. Самозаглиблення — пристрасть і домінуюча риса Авсенєва. Філософський ерудит, релігійно-художня натура, інтуїт, мислитель "більше серцем, ніж головою". Тяжів до Платона, Плотина, Беме, захоплювався Шеллінгом і релігійно-містичною фракцією його школи — Баадером, Стеффенсом і особливо Шубартом. Шеллінгіанець, але православний. В філософії Авсенєва цікавило співзвучне з релігією — аргументи розуму на користь постулатів віри. Гостро відчував і намагався осмислити антагонізм духа і тіла (матерії загалом). Вважав повчальнішими уроки не "денної", тверезо-розсудливої, а "нічної сторони" життя (сомнамбулізм, лунатизм, яснобачення тощо), яка, з погляду Авсенєва, засвідчує: саме дух — господар і саме його суверенності треба віддавати належне в науці і житті. Примат релігії над філософією Авсенєв утверджує тим, що в кінці життєвого шляху остаточно обирає релігію. Пов'язував нове епохально-філософське оновлення зі створенням істинно релігійної філософії (чекав цього від слов'ян Росії).

АВТЕНТИЧНІСТЬ (від грецького autos — справжній) — відповідність власній природі. Термін широко вживається у сучасній філософській антропології та філософії культури. Автентичність означає таке буття особистості чи культурної спільноти особистостей, що характеризується єдністю сутності та існування. Автентичність та її усвідомлення є передумовою розвитку своєрідності як окремої особистості, так і певної (наприклад, національної) культури. Автентичність може бути замкненою та відкритою. Замкнена Автентичність тяжіє до ізоляціонізму, відокремленості від іншого та інших, нарцисизму. Відкрита Автентичність — така характеристика особистості чи культури, яка означає прагнення з'єднатися з іншим при збереженні власної своєрідності.

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ (від грецького autonomia — незалежність; eros — інший) — у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому автономію і гетерономію можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) — одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття автономія і гетерономія застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої автономії. Поцінування автономії (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Західній Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої автономії, належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої автономії модерне суспільство породило і певні негативні різновиди автономії і гетерономії. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" — появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення — "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів — з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування автономії і гетерономії в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи — автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. — в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття автономія відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики — біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Наприклад, в медичній етиці проблема автономії постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот — таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

Поиск по сайту: