СЛОВНИК 29 страница

ЕМПІРИЧНЕ і ТЕОРЕТИЧНЕ — філософські категорії для позначення двох взаємопов'язаних рівнів пізнання та відповідної характеристики набутих знань. Емпіричне пізнання, головними пізнавальними прийомами якого є спостереження і експеримент, розкриває фактуальність досліджуваних явищ та кореляції між ними, дає описання їх у формі протоколів, спостережень, графіків, таблиць тощо. Об'єктами емпіричного пізнання є безпосередні фрагменти дійсності, осмислені свідомістю. На відміну від емпіричного теоретичний об'єкт — це не безпосередня репрезентація дійсності, а її логічна реконструкція за допомогою абстрагування та ідеалізації (наприклад, точка, що не має розмірів; абсолютно чорне тіло, ідеальний газ). Головною для теоретичного пізнання є побудова теорії, яка являє собою форму систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, вірогідного знання про сутність досліджуваних явищ. Теорія розкриває причини і формулює закони, що виражають внутрішні, істотні, необхідні зв'язки, дають пояснення певному колу явищ і створюють можливість передбачення в даній предметній галузі. Без нагромадження емпіричного матеріалу неможливе пізнання дійсності, однак лише теорія, яка підтверджується практикою, забезпечує проникнення в сутність явищ дійсності. (П. Йолоп)

ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ — другий етап розвитку позитивізму, заснований на початку XX ст. фізиком Махом та філорофом Авенаріусом. Відроджує суб'єктивний ідеалізм Берклі. Декларує прагнення подолати протистояння матеріалізму та ідеалізму. В центрі вчення емпіріокритицизму стоїть ідеалістично витлумачене поняття "досвід" — не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, незалежний від зовнішніх впливів. Єдиною реальністю є відчуття та їх комплекси. Емпіріокритики заперечують достовірність людських знань, спроможність науки досягти об'єктивної істини, тлумачать пізнання як засіб біологічного пристосування до зовнішнього середовища, тому актуальними стають вимоги простоти й доцільності, що відбилося в принципі "економії мислення" та ідеалі "суто описової науки". В цьому аспекті емпіріокритицизм має багато спільного з прагматизмом. Спричинений кризою класичної фізики, емпіріокритицизм заперечує матерію як втілення об'єктивної реальності, незалежної від суб'єкта сприйняття; тлумачиться як фізичний ідеалізм. (М. Кисельов)

ЕНГЕЛЬС, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія — 1895) — німецький мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом). Сподвижник і друг Маркса. Енгельс прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Енгельса мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на початку 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Енгельса між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Енгельса було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" — про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Енгельс — його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Енгельс зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Енгельса є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Енгельс продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (наприклад, "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Енгельс аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Енгельса. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Енгельс критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, — як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства — всезагальне виборче право. Енгельс — вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Енгельс дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст — заміну приватної власності суспільною). Енгельс — видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Енгельс припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Енгельс, слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

Основні твори: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (написано 1873 — 1883 рр., опубліковано 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886). (В. Білодід)

ЕНЕРГЕТИЗМ — течія в філософії природознавства, яка виходить з визнання енергії першоосновою світу. Основоположником її вважається Оствальд, який у "Філософії природи" зробив спробу обґрунтувати цю тезу. Деяке пожвавлення інтересу до енергетизму в філософії науки мало місце після відкриття явища радіоактивності, коли виявилося, що радіоактивне випромінювання супроводжувалося деяким зменшенням маси радіоактивної речовини, а також після відкриття Ейнштейном так званого закону взаємозв'язку маси й енергії. Проти енергетичний матеріалізм пропонує два традиційних заперечення: 1) Замість матерії енергетизм висуває на роль першооснови буття енергію, в яку, згідно з енергетизмом, ця остання може перетворюватися; 2) Енергетизм розриває іманентний зв'язок між матерією й рухом. У межах енергетизму так звана анігіляція елементарних часток у ядерних взаємодіях трактується як зникнення матерії й перетворення її на чисту енергію. Енергетизм є однією з форм філософії природи, з долею якої майже ніяк не пов’язана історія сучасного природознавства. (Ф. Канак)

ЕНТЕЛЕХІЯ (від грецького ἐντελέχια — здійсненність) — термін філософії Аристотеля, що позначає актуальну дійсність предмета на відміну від його потенції (можливості буття); виражає єдність матеріальної, формальної, діючої та цільової причин. Якщо матерія, згідно з Аристотелем, є лише чистою можливістю, то ентелехія є такою формою (або формальною причиною), котра одночасно містить енергію діючою причини та спрямованість цільової причини, що і є реалізацією цілісності речі. Аристотель пов’язує ентелехію з енергією, оскільки і перша, і друга означає рух, актуалізацію можливості. Однак, якщо енергія є діяльністю, котра походить від “діла” (ergon), то ентелехія має смисловий відтінок уже реалізованої мети (telos) цієї діяльності. Формальна, діюча і цільова причини можуть також зосереджуватися, за Аристотелем, в “Першодвигуні”. У філософії Нового часу поняття ентелехії використовував Ляйбніцу своїй монадології. До нього також зверталася віталістична біологія (див. Віталізм). У XX ст. воно характерне для синергетики.

ЕНТИМЕМА (від грецького ἐνθύμημα — маю на думці) — неповний, скорочений силогізм, в якому один із засновків або висновок в явному вигляді не сформульовані, хоч їх мають на увазі. Наприклад, у міркуванні “Всі філософи мудрі, отже, Сократ мудрий” в явному вигляді не сформульований менший засновок: “Сократ — філософ”. Застосування ентимеми значно прискорює процес обміну думками, а також посилює переконливість міркувань. Услід за Аристотелем, ентимему інколи характеризують (на противагу демонстративним міркуванням) як риторичний силогізм, “силогізм із ймовірного”. На відміну від повних силогізмів, використання ентимеми дещо утруднює виявлення можливих помилок, які можуть існувати або свідомо припускатись саме в пропущених засновках чи висновку. Логіка аналізує правильність / неправильність ентимеми (так звана проблема ентимематичного слідування) через відновлення ентимеми до повного силогізму. За допомогою ентимеми будують більш складні силогізми — епіхейреми.

ЕНТРОПІЯ (від грецького ἐντροπία — поворот, зміна, перетворення) — загально наукове поняття, яке відіграє центральну роль у науково-теоретичному описі еволюційних процесів фізики, біологи та інших наук. Поняття "ентропія" вперше було введене Клаузіусом (1865) для визначення міри незворотного розсіяння енергії в термодинамічній системі, де термін "ентропія" означає особливу функцію стану системи. Так звана нерівність Клаузіуса дозволяє визначити характер процесів, що відбуваються в адіабатично ізольованій системі, тобто процесів, які відбуваються без теплообміну з навколишнім середовищем. Можливими є тільки процеси, за яких ентропія або залишається незмінною (зворотні процеси), або зростає (незворотні процеси). Поняття "ентропія", застосоване до термодинамічно нерівноважних або незворотних станів, виражає міру "старіння" системи. Воно набуло широкого застосування в інших областях науки. В статистичній фізиці ентропія характеризує міру ймовірності здійснення будь-якого макроскопічного стану. В теорії інформації ентропія — міра невизначеності будь-якого досліду, який може мати різні наслідки. Поняття "ентропія" може відігравати велику роль у розумінні процесів, що відбуваються в живих організмах, оскільки останні можна розглядати як складну відкриту систему, що знаходиться у нерівноважному, але стаціонарному стані.

ЕПІКТЕТ (близько 50, Гієраполь, Фригія — близько 138) — давньогрецький філософ, представник пізнього стоїцизму. Раб одного з охоронців Нерона, деякий час був секретарем останнього, пізніше відпущений на волю. Заснувавши власну школу, проповідував стоїчну мораль у бесідах і вуличних суперечках. Вів украй аскетичний спосіб життя. Про вчення Епіктета можна судити лише із записів його учня — історика Флавія Аріана: "Роздуми Епіктета" (з 8-ми книг збереглося 4) і "Дружні бесіди Епіктета" (дійшли лише фрагменти з 12-ти книг). Основною ідеєю Епіктета є необхідність досягнення й утвердження людиною духовної свободи і моральної позиції за будь-яких зовнішніх обставин — рабства чи можновладності, злидарювання чи розкошів. Однак при цьому Епіктет засуджує рабство як моральне потворство, яке призводить до духовної вбогості, а то й ницості як раба, так і його господаря. Господар, що піддається сваволі власних примх, — навіть більший невільник, аніж раб, що стійко долає труднощі долі. Вище благо Епіктет вбачав в узгодженості дій, поведінки, бажань і думок людини з природою, універсумом (божественними законами); вищу мету людини вбачав у свідомому підпорядкуванні своєї життєдіяльності розумній, божественній (природній) необхідності, що єднає особистість як розумну істоту з Богом та дотримання якої і є справжньою свободою. Від природи всі люди рівні, і лише зовнішні, випадкові обставини порушують цю рівність, ставлячи їх у позірно різне, часто-густо діаметрально протилежне становище. Тому покликання людини полягає не стільки у виборі своєї життєвої ролі, скільки у внутрішньому, моральному самовдосконаленні. Чимало ідей філософії Епіктета були розвинені римськими еклектичними вченнями, християнством. Письмових творів після Епіктета не залишилося.

ЕПІКУР (342, острів Самос — 270 до н. е.) — давньогрецький філософ, народився в сім'ї вчителя. Близько 309 р. почав навчати філософії в Колофоні, Мітилені, Лампсаку. Заснована в 306 р. власна школа отримала назву "Сад Епікура" і проіснувала вісім століть. Систему філософських поглядів виклав у численних (понад 300) письмових творах і листах, а також у бесідах з учнями та друзями. З письмової спадщини Епікура збереглися лише "Лист до Геродота" і "Лист до Піфокла", в яких викладені погляди Епікура на природу; "Лист до Менекея", що містить думки з питань моралі; а також "Головні думки", де в стислій, виразній формі виражені наріжні ідеї вчення Епікура. Останнє поділяється на три частини: "каноніку" (теорію пізнання), "фізику" (натурфілософію) й етику. Основною метою філософії Епікура є, на відміну від представників класичної давньогрецької філософії, не приріст нового знання, а опанування людиною мистецтва жити гідно, забезпечувати спокій своєї душі та зберігати духовну стійкість; протистояти також страху смерті, різноманітним стражданням і пристрастям. Епікур джерелом знання вважав чуттєві сприйняття.

ЕПІКУРЕЇЗМ — давньогрецьке філософське вчення періоду еллінізму. Своєю назвою завдячує філософу Епікуру. Епікуреїзм має яскраво виражену етичну спрямованість. Головною метою особистості вважається досягнення щастя шляхом пошуків насолоди й уникання страждань. Велику роль в епікуреїзмі відіграє поняття "міри"; саме вона не дозволяє насолоді перейти в страждання. Крім того, існує два типи насолод: фізичні і духовні. В фізичних насолодах, за епікуреїзмом, варто задовольнятися життєво найпотрібнішим і уникати марнотних бажань. Духовні насолоди стоять на щабель вище, бо не залежать від зовнішніх обставин. До духовних насолод епікуреїзм зараховує пізнання, що позбавляє людину марновірства і страху смерті, а також мудрість, справедливість, дружбу. Найбільш послідовним прихильником епікуреїзму був Лукрецій Кет (трактат "Про природу речей"). Пізній епікуреїзм був поглинутий християнською культурою. Нова хвиля його поширення припадає на добу Відродження. Доволі стійким виявився синтез епікуреїзма з платонізмом (діячі флорентійського Ренесансу) та стоїцизмом (Монтень, Еразм Роттердамський). Епікуреїзм також сприймався як альтернатива умоглядному аристотелізму (Гассенді). Ідеї, що тяжіли до пояснення етики через фізику, яскраво виявилися в працях сенсуалістів, які поєднували елементи епікуреїзму з досягненнями тогочасних природничих наук та кальвіністським антропологічним вченням. Значного поширення епікуреїзм набув у Франції доби Просвітництва. Характерним для цього періоду було його ототожнення з гедонізмом. Елементи епікуреїзму наявні в позитивізмі та екзистенціалізмі. Засновник гуманістичної психології Фромм вважав Епікура одним із перших представників гуманістичного світогляду.

ЕПІСИЛОГІЗМ — силогізм, що є складовою частиною полісилогізму. Один із засновків епісилогізму водночас є висновком попереднього силогізму —просилогізму (іншої складової частини полісилогізму).

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (від грецького ἐπιστήμη — знання; λόγος — слово, вчення) — галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів. В епіцентрі проблемного поля епістемології знаходяться питання, які стосуються природи пізнання, його генези, історичної еволюції, умов достовірності його результатів, історичної зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик. Залежно від специфіки філософських припущень, які знаходяться в основі епістемології, вона може бути: "епістемологією здорового розуму", "натуралістична епістемологія", "історична епістемологія", "аналітична епістемологія", "еволюційна епістемологія", "генетична епістемологія" та ін. У наш час не існує впливових філософських течій, у яких була б відсутня своя власна епістемологія. Проте далеко не у кожній із них епістемологія займає панівне становище. Статусом домінанти вона звичайно наділена лише у розмаїтих течіях сцієнтизму (позитивізм, аналітична філософія, критичний раціоналізм, постпозитивізм, критичний реалізм і таке інше). В антисцієнтистських напрямах філософської думки (екзистенціалізм, феноменалізм, герменевтичний реалізм, антропологія філософська і таке інше) проблематика епістемології не займає центрального місця (див. Теорія пізнання).

ЕПІХЕЙРЕМА (від грецького epiheyrema — скорочений умовивід) — силогізм, обидва засновки якого представлені ентимемами. Правильність епіхейреми перевіряють через відновлення кожної ентимеми — складника епіхейреми в повний силогізм. Із висновків відновлених повних силогізмів будують новий силогізм. Якщо висновок останнього співпадатиме із висновком аналізованої епіхейреми, то епіхейрема буде правильно побудованою. Кожну епіхейрему можливо перетворити в сорит, якщо засновки епіхейреми перетворити в повні силогізми і розташувати їх певним чином (див. Силогізм, Ентимема, Сорит).

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ, Дезидерій (псевдонім Герхарда Герхардса) (1466, Роттердам — 1536) — голландський мислитель, теолог, письменник доби Відродження, цілком підставово зажив слави лідера європейського гуманізму. Навчався і викладав у Парижі, згодом у головних культурних центрах Європи. В Сорбонні вивчав середньовічну філософію і теологію. Останні роки життя провів у Базелі, займаючись письменницькою, перекладацькою та редакторською діяльністю. Зусиллями Еразма Роттердамського були видані грецький текст Нового Завіту та його латинський переклад, здійснені численні коментарі до Євангелій. Проте значно більшої популярності набув як письменник-сатирик. Найвідоміший твір Еразма Роттердамського — "Похвала глупоті", в якому він піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдо-мудрості. Характерне для гуманістів протистояння середньовічній схоластиці досягає у цій книзі кульмінації. Світовідчуття Еразма Роттердамського ґрунтується на двох тезах: 1) парадоксальна двоїстість усіх явищ буття та 2) згубність будь-якої одержимості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Сутність поглядів Еразма Роттердамського полягає в свободі та ясності духу, миролюбстві, здоровому глузді, освіченості, опозицію яким становлять фанатизм, невігластво, насильство, лицемірство, ускладненість. Еразм Роттердамський був прихильником церковної реформи, прагнув звільнити християнство від псевдовченості та догматизму, виявити його істинне, приховане під зовнішньою обрядовістю значення. Реформу церкви розумів як відродження первісного християнства. Пристрасно захищав свободу волі; у цьому питанні його гнівним опонентом був Лютер. Захист свободи волі Еразма Роттердамського базувався на принципі скептицизму та розкритті можливостей людського розуму. Підтримував концепцію християнського епікуреїзму, сполучаючи принцип насолоди Епікура із цінностями християнської моралі.

Основні твори: "Презирство світу" (1490); "Похвала глупоті" (1509); "Про свободу волі" (1524); "Послідовник Епікура" (1533).

ЕРИСТИКА (від грецького eristikē — сперечаюся) — мистецтво дискутувати; вчення про логічну структуру, функції та правила ведення суперечки. Еристика виникла в Стародавній Греції як засіб відшукання істини в процесі суперечки. Поділялася на діалектику і софістику. Діалектику розвивав Сократ. Софістика зводила еристику до сукупності засобів захисту або спростування будь-яких положень незалежно від того, істинні вони чи хибні. Тому Аристотель визначив еристику як боротьбу під час суперечки неясними засобами. В наш час еристику відрізняють від софістики. Наукові основи еристики пов'язані з математичною теорією рішень та теорією конфліктів, логікою питань та правдоподібних висловлювань, логікою наукового дослідження та психологією творчості.

ЕРОС — 1) Взаємини між чоловіком та жінкою на духовному, душевному та сексуальному рівнях, які у вищих своїх проявах стають еротичною любов'ю. 2) Бог любові в давньогрецькій та римській міфології (синоніми: латинською Амур, Купідон). Архетиповим для античного світу є міф про пошуки Ероса Психеєю, яка поєднується із ним після драматичних випробувань. Емпедокл розглядає ерос як єдність чоловічого з жіночим; Афродита є силою, яка з'єднує елементи буття у цілісність. Платон називає Ерос "найдавнішим із богів", який не має батьків. Сутність еросу, за Платоном, це потяг до краси й Абсолюту, тому практика анамнезису, яка повертає людину у світ гармонії, є еротичною за природою. У філософській та психологічній культурі XX ст. поняття "ерос" використовується досить широко. Фройд на ранньому етапі творчості ототожнює ерос з енергією лібідо, а пізніше вияскравлює його природу, протиставляючи Танатосу. Бердяєв розглядає ерос як творче злиття чоловічого та жіночого, що дарує їм боголюдські риси. З другої половини XX ст. поняття "ерос", як правило, протиставляється поняттю "секс". Ерос розглядається як духовно-душевне злиття чоловіка та жінки, секс — як тілесно-інстинктивне злиття, з іншого боку, підкреслюється необхідність єдності еротичного і сексуального. Мей наголошує суперечність сексу та еросу в екзистенційному просторі сучасної людини і необхідність їх гармонізації; відсутність якої деформує волю і здатність любити. Лоуен показує, як слабкість духовно-еротичної єдності руйнує сексуальну гармонію (див. Любов). (Н. Хамітов)

ЕСТЕТИКА (від грецького αἰσθητικός — здатний відчувати) — загальна характеристика певної сфери пізнання ("нижчої теорії пізнання" у порівнянні з логікою) (Баумгартен). Це визначило в подальшому долю естетики порівняно із "філософією мистецтва", яка мала попередню багатовікову історію. Кант ("Критика здатності судження") сформулював принцип автономії естетики та мистецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво-приємного, утилітарно-доцільного та раціонально-дискурсивного. Доцільність естетики міститься не в самих речах та їхніх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здібностей, в почутті задоволення, обумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. У європейській традиції естетика остаточно визначилась як галузь філософського знання, виробленого німецькою класичною філософією. Вирішальним поштовхом до розвитку естетики послужила кантівська ідея "незацікавленості судження смаку". Кантівські ідеї автономії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю та моральною свободою були розвинуті Шиллером ("Листи про естетичне виховання") у тлумаченні естетики як самостійної сфери "гри" та "видимості", як образу, що поєднує форму і матерію, чуттєвість і духовність людини. Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про "правила чуттєвості взагалі", то Гегель ототожнює естетику з "філософією мистецтва", оскільки її предметом є "царство прекрасного", або художня творчість. У зв'язку з цим категорія естетики не знаходить у Гегеля безпосередньої розробки, хоч категорія "прекрасного" як "чуттєвого явлення ідеї", як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою е також характеристикою естетики в сфері мистецтва. З розвитком позитивізму проблеми "філософії мистецтва" залишаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени з огляду на емпіричні дослідження та дані конкретних наук. Звідси бере свій початок проблема розмежування та визначення своєрідності "художнього" та естетичного, естетичної діяльності і мистецтва, тощо. Водночас набувають поширення соціологічні (Спенсер, Конт), психофізіологічні (Фехнер), психологічні (Ліппс), культурологічні (Тейлор) дослідження феноменів естетики як таких, що вийшли за межі мистецтва і ототожнюються з усією сферою культури. З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, ідей Кассирера про символічну природу культури та мистецтва, принципової спорідненості естетичної і міфологічної свідомості в герменевтиці Гадатера на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність естетики як ціннісної експресивної форми, властивої людській культурі вцілому. Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетики йшов марксизм, який пов'язував естетику із практичною діяльністю людини, через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне відношення і сприйняття. Марксистське уявлення про всезагальність естетики знайшло свій розвиток у критиці репресивної тотальності й афірмативного мистецтва Адорно, а також запропонованій Бодріяром концепції "трансестетики". Наголошення всезагальності у марксистській естетиці суголосне апології сакрального теургічного призначення естетичного у російській релігійній філософії (Флоренський, Федоров). Проблеми співвідношення естетики та раціонального, естетики та етичного, естетики та утилітарного, естетики та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики. (О. Білий, Л. Левчук)

ЕСХАТОЛОГІЯ (від грецького ἔσχατον — останній, кінцевий і λόγος — вчення) — релігієзнавчий, теологічний термін, який включає: 1) елементи вчення різних релігійних систем про кінцеву долю людства і людини; 2) розділ християнського канонічного вчення про страшний (останній) суд і його класичні та некласичні, єретичні трактування богословами. Розробкою християнської есхатології займалися видатні теологи раннього християнства, середньовіччя, нового і новітнього часу. Тематика страшного суду Месії безпосередньо пов'язана з кінцевим спасінням як метою існування людини і людства, спокутуванням гріхів і поверненням до Бога. У християнській есхатології відсутній дуалізм: спасіння людини визначає спасіння людства і навпаки. Згідно з поглядами Оригена, кінець світу має привести до порятунку всіх грішників. Упродовж християнської цивілізації есхатологічне вчення набувало різного змісту та діапазону — від канонічних трактатів до символу віри окремих сект та революційних рухів середньовіччя. Есхатологічна тематика у новий час розроблялася західними богословами у гносеологічному, натуралістичному контексті (Тейяр де Шарден, Ренер), а також російськими ідеалістами (Бердяєв) й еклектиками (Мережковський). Есхатологія знайшла відображення у світогляді нетрадиційних релігій західнохристиянського і східнохристиянського взірця (західний окультизм, теософія, вчення живої етики).

ЕТИКА (від грецького ἠθικόν — звичай) — 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Етика як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "етика" закріплюється у філософському вжитку від ІV ст. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, етика займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та етику; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі. Кант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення етики в контексті практичної філософії — у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права — спостерігаємо в кінці XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Хабермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії етики істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді етика поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, французькі просвітники), інколи — як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках — як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, етика, що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна етика, яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну етику (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й етику локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в етиці визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в етиці вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну етику, що базується на авторитеті Святого письма; автономну етику, що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну етику (Дюркгейм, Леві-Брюль та ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну етику та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини. Конкретна тематика філософської етики зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній етиці головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується етика й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Етика XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини. Сучасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом. Формується екологічна етика. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин етики й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної етики, як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська етика, які ведуть до появи нових етичних дисциплін (див. Біоетика). (В. Малахов)

Поиск по сайту: