СЛОВНИК 3 страница

АКТ і ПОТЕНЦІЯ (латинською actus, від ago — приводжу в рух; potentia — сила) — засадничі поняття філософії Аристотеля, вчення про які є відповіддю на апорію елейської школи, згідно з якою суще може виникнути або із сущого, або із несущого. Аристотель вирішує дану апорію, 1) вводячи поняття акцидентального небуття, або "відсутності" форми; 2) шляхом семантичного поділу буття на потенційне й актуальне. Істотним є встановлення співвідношення між актом і потенцією та матерією і формою: матерія є чистою потенційністю, а форма як ейдос — це актуальність речі. Категорії акт і потенція є суттєвими для розуміння онтологічного принципу розвитку.

АКТУАЛІЗМ (від латинського actio — рух, дія, діяльність) — філософія чистої дії (акту) або дієвого (актуального) ідеалізму, розроблена італійським філософом-неогегельянцем Джованні Джентіле (1875 — 1944). Чистий акт розглядається як Абсолют або дух, що самореалізується у світі. Його носієм є розширено потрахтований суб'єкт, діяльність якого включає як внутрішню, так і зовнішню сфери існування. Цим зумовлено позицію онтологічного пріоритету чистого акту (дії), об'єкту ж відведено роль ідеальної межі досвіду. В результаті людська свобода виявляється самоспричиненою, а самосвідомість і самотворення ототожнюються. Діалектика історії — це діалектика "мислення, яке мислить". Екстрапольована на суспільну свідомість, філософія актуалізму мала своїм наслідком, з одного боку, релігійне відгалуження у вигляді напряму християнського спіритуалізму, з другого — політичне, орієнтоване на теорію і практику корпоративної держави. Виразна тенденція до корпоративізму й тоталітаризму логічно вела актуалізм до філософського й ідеологічного виправдання націонал-соціалізму й фашизму. Основні ідеї актуалізму викладені у працях Джентіле: "Філософія Маркса: критичний аналіз" (1899); "Реформування гегелівської діалектики" (1913); "Загальна теорія Духа як чистого акту" (1916); "Походження й структура суспільства" (1946).

АКЦИДЕНЦІЯ (латинською accidentia — випадковість) — неістотна, випадкова, змінна, минуща властивість предмета (явища). Акциденції в класичній метафізичній традиції протистоїть "субстанційне" або "істотне". У цьому значенні вживається вперше Аристотелем, надалі — Порфирієм, схоластами, у Новий час — Декартом, Гоббсом, Спінозою. Спіноза замінив термін "акциденція" на "модус", зміст якого стосувався одиничного вияву субстанції.

АЛГОРИТМ, алгорифм (від Аlgorithmi — латинської транслітерації імені математика IX ст. Мухамеда бен Муси аль-Хорезмі) — точно визначена і строго детермінована система послідовних правил дії (програма), призначена для ефективного розв'язання певного класу задач. Визначальні ознаки: детермінованість — строга однозначність, точність і визначеність алгоритмічного припису; дискретність — розчленованість алгоритмічного процесу на окремі елементарні акти, можливість виконання яких не підлягає сумніву; ефективність (результативність) — спрямованість алгоритму на отримання певного результату через скінченне число кроків, кожний з яких фіксує цілком визначений результат; масовість — алгоритм є ефективним методом розв'язання не однієї якоїсь конкретної задачі, а цілого класу однотипних задач. Строга логічна експлікація поняття алгоритму була проведена у варіантах теорії алгоритму, запропонованих у середині 30-х рр. Ербраном, Геделем, Кліні, Черчем, Тьюрінгом, Постом, а в кінці 40-х — на початку 50-х рр. Марковим. Алгоритмічні схеми Тьюрінга і Поста відіграли роль ідеальних прообразів універсальних ЕОМ.

АЛЕГОРІЯ (від грецького allegoria — інший;) — іносказання; тлумачення оповіді або тексту у розширеному або менш буквальному значенні. Застосування алегорії супроводжує філософію мислення ще з давніх часів. Так, софісти (V — IV ст. до н.е.) широко вдавалися до алегорії, зокрема тоді, коли розглядали різні міфологічні пояснення як засіб приховування концептуальної істини. Філон Александрійськии (І ст. н. е.) алегорично тлумачив Старий Завіт як попередній виклад ідей, що пізніше були розвинуті у давньогрецькій філософії. Алегорія спирається на певну культурну традицію і тяжіє до усталених форм виразу. Як один з важливих засобів поетичної мови, алегорія набула широкого застосування в багатьох видах та жанрах мистецтва, фольклорі, літературі. Представники різних художніх течій та напрямів, починаючи з часів Середньовіччя, в алегоричних образах втілювали свої уявлення про буття та виражали своє ставлення до людських та суспільних вад. Поняття алегорії близьке до поняття символу, але, на відміну від нього, є менш багатозначним.

АЛОГІЗМ (від грецького а — префікс, що означає заперечення, і logísmós, — розум) — міркування, що порушує закони логічного мислення; нелогічність. Веде до двозначності, суперечливості, бездоказовості, що заважає процесові пізнання істини. Алогізм не завжди є явним і може приховуватися за формальною правильністю висловлювань.

АЛЬБЕРТ ВЕЛИКИЙ, Альберт фон Больштедт (1193, за іншими даними — 1206 чи 1207, Лавінген, Баварія — 1280) — богослов, філософ, природодослідник; ненець-домініканець, представник ортодоксальної схоластики. Канонізований католицькою церквою 1931р. Здобув титул "Doktor Universalis" за енциклопедизм знань. Сприяв поширенню аристотелізму, прокоментувавши майже всі праці Аристотеля з позицій християнської теології. Тексти Альберта Великого, успадкувавши порядок праць Аристотеля, утворюють три великі групи: тексти з логіки, фізики й етики. Написав оригінальні природознавчі трактати, в яких поєднуються дослідні знання і фантастичні уявлення. Разом із своїм учнем Томою Аквінським вів боротьбу проти єресей та схоластичних вчень Сигера Брабантського і Давида Діанського, а також заперечував інтерпретацію аристотелізму у працях Аверроеса. В космології Aльберт Великий поєднує неоплатонівське вчення про світло із Аристотелевою космологією і арабською астрологією. Етика Aльберта Великого постає як своєрідне вчення про практичний розум, який спрямовує волю і дії людини. На відміну від багатьох теологів, вчення Aльберта Великого про спасіння людської душі не збігається цілковито з метафізичним обґрунтуванням її безсмертя.

Основні твори: "Коментарі до повчань Пітера Ломбарта" (1240 — 1249); "Коментарі до Псевдо-Діонісія" (1248 — 1254); "Про єдність інтелекту" (1270 — 1280).

АЛЬТЕРНАТИВА (від латинського alter — один (другий) з двох) — 1) Кожний з членів строгої диз'юнкції, яка виражає дві або більше можливостей, що виключають одна одну. Наприклад, судження "кути бувають або прямі, або гострі, або тупі" містить три альтернативи. 2) Думка, що суперечить іншій. Наприклад, "деякі рослини розмножуються спорами" є альтернатива щодо думки "жодна рослина не розмножується спорами". Взаємовідношення таких висловлювань за значенням істинності характеризується законом виключеного третього. 3) Необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну.

АЛЬТРУЇЗМ (від латинського alter — друга (інша) людина, ближній) — моральний принцип, спосіб думок та поведінки, протилежний егоїзму. Альтруїзм спрямований на благо іншої людини, яке визнається морально більш значущим, порівняно з власним "Я". Принцип альтруїзму передбачає ставлення до іншого не як до засобу, а як до самодостатньої цінності. Цей аспект змісту альтруїзму був філософськи обґрунтований в етиці Канта. Сам термін "Альтруїзм" належить Конту, центральною ідеєю етичної системи якого є — "жити для інших". Спорідненими з альтруїзмом є християнський принцип любові до ближнього, моральні настанови буддизму, стоїцизму. Тенденція до альтруїзму яскраво виявилася в англійській етиці. (Шефтсбері, Гатчесон). У XIX ст. філософський відголос альтруїзму міститься в етиці "співчуття" Шопенгауера, обґрунтуванні щастя за допомогою принципу міжіндивідуальних стосунків ("Я" — "Ти") Фоєрбахом. Розроблений Швейцером у XX ст. світоглядний принцип благоговіння перед життям також близький до етики альтруїзму. Поняття альтруїзм набуло значного поширення у біологічних дисциплінах, які виходять з того, що альтруїзм — це дія (сукупність дій) індивіда (групи індивідів), що приводить до підвищення їхньої пристосованості до умов існування за рахунок зниження пристосованості окремої особини. Вперше поняття альтруїстичної поведінки ввів Холдейн, а потім найбільш послідовно воно розроблялося Триверсом. Альтруїстична поведінка може бути несвідомою (як у тварин) або мати усвідомлений характер (як у людському суспільстві), коли альтруїст очікує відповідних вчинків і щодо себе. Альтруїстична поведінка може відігравати особливу роль в еволюції, коли її дотримується значна частина популяції. В цьому разі користь від альтруїстичної поведінки перевищує втрати, що їх спричиняє альтруїзм.

АЛЬТЮССЕР, Луї П'єр (1918, Бірмандрейс, Алжир — 1990) — французький філософ структуралістського спрямування. Доклав зусиль до модифікації марксистської теоретичної традиції у дусі гуманізму. Найсуттєвіші поняття соціально-філософських побудов Альтюссера: практика, наддетермінація, комплексне (структуроване) ціле, практична ідеологія, епістемологічний перелом. Практику тлумачить як процес "трансформації без суб'єкта". Кожна конкретна практика залежить від специфічної комбінації вихідного матеріалу (тотальність 1), засобів виробництва, що її змінюють (тотальність 2) та продукту, що виробляється (тотальність 3). Суспільне буття є нічим іншим як сукупністю багатоманітних практик. Ключове поняття — епістемологічний перелом. За Альтюссером, процес пізнання — це не абстрагування від реальності, а здійснюване засобами мислення конструювання об'єкта. Для праць Альтюссера характерною є тенденція до применшення ролі епістемології, до тлумачення "філософії практики" як "практики філософії". Теоретичний доробок Альтюссера складається з кількох курсів лекцій, нарисів, низки статей.

Основні твори: "Читати "Капітал" (1968); "Елементи автократії" (1973); "З галузі філософії" (1994) та ін.

АНАКСАГОР із Клазомен (близько 500 — 428 до н.е.) — давньогрецький натурфілософ і природознавець. Засновник афінської філософської школи. Від творів Анаксагора збереглося 20 фрагментів. Чільне місце у вченні Анаксагора, що сформувалося під впливом мілетської школи (насамперед —Анаксимена) і онтології Парменіда, посідає космогонічна концепція, за якою початковий стан світу становив нерухому безформну суміш, складену з величезної кількості найдрібніших, чуттєво несприйманих часток, або "насінин" (які пізніше були названі гомеомеріями) усіх можливих речовин. Разом з Емпедоклом та атомістами Анаксагор обґрунтовував думку про незнищенні елементи, яких, втім, всупереч Емпедоклу, визнавав незліченну кількість і, на відміну від атомістів, вважав такими, що не мають меж поділу. Праматерію, утворену з суміші "насінин" сущого, Анаксагор вважав пасивною масою, яку в певний момент часу і на якійсь ділянці простору приводить в швидкий коловоротний рух ум (нус), що, як рушій, протистоїть інертній матерії. Нус характеризується Анаксагором досить суперечливо — з одного боку, як такий, що містить повне знання про все і має величезну силу; з іншого — як щонайлегшу речовину, яка ні з чим не змішується. Наслідком вихідного коловороту, заподіяного нусом, є, за Анаксагором, перебіг усього всесвітнього поступу від початкового хаосу до дедалі впорядкованішого Космосу. Анаксагор був першим, хто дав правильне пояснення сонячних і місячних затемнень.

АНАКСИМАНДР з Мілету (близько 610 — 540 до н. е.) — давньогрецький натурфілософ, учень Фалеса. Його праця "Про природу" (назва, можливо, пізніша) присвячена питанням космогонії, космології, походження метеорологічних явищ. Першоосновою всього сущого, за Анаксимандром, є "нескінченне всеохопне" (алейрон), яке розглядається Анаксимандром не як абстрактний принцип, а як означення (атрибут, а не субстанція). Космогенез, за Анаксимандром, налічує три основні етапи: 1) виокремлення з "нескінченного всеохопного" світового зародка; 2) поділ останнього і поляризація протилежностей (вологе холодне ядро і гаряча вогненна кора); 3) взаємодія й боротьба "гарячого та холодного", що породжує впорядкований Космос. Характеризуючи загальний, космічний хід речей, Анаксимандр твердить, що з яких елементів вони виникають, у ті самі повертаються при загибелі (бо ж повинні відшкодувати заборгованість і бути засудженими за свою несправедливість у визначений термін часу). Внеском Анаксимандра в космографію є перша геометрична модель Всесвіту, наочно проілюстрована небесним глобусом; з нього ж започатковуються геоцентрична гіпотеза і "теорія сфер" в астрономії. Анаксимандр також вперше створив географічну карту, сконструював перший у Греції сонячний годинник та астрономічні інструменти; обстоював ідею походження тварин з води без втручання божественних сил, людей — від тварин іншого виду (на кшталт риб).

АНАКСИМЕН з Мілету (близько 585 — 525 до н. е.) — давньогрецький філософ, учень і наступник Анаксимандра. Предмет єдиного твору Анаксимена — "Про природу" (дійшло кілька фрагментів) — космогонія, космологія, етнологія метеорологічних явищ. Космологія Анаксимена є найбільш послідовним і конкретним вираженням мілетської натурфілософської традиції, відповідно до якої він не тільки аналізував субстанційну реальність, "фізис" (у Анаксимена це "повітря"), а й розглядав цю реальність з точки зору динаміки та якісних перетворень. Анаксимен вперше кладе в основу системи космічної світобудови дію динамічної першопричини, розглядаючи її прояви як ритмічне "ущільнення й розрідження" єдиної й позірно без'якісної праматерії, яке якраз виявляє її якісні перетворення. Анаксимен визнавав незліченність світів, першим вказав на відмінність між нерухомими зірками і планетами; висунув гіпотезу, що пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Теза Анаксимена про походження світил, ототожнюваних з богами, з морських випаровувань, використана пізніше Ксенофаном для спростування антропоморфного і соціоморфного тлумачення міфологічних вищих істот Гомером та Гесіодом.

АНАЛІЗ і СИНТЕЗ (від грецького ἀνάλυσις — роз'єднання; σύνθεση — з'єднання, складання) — розкладання цілого на частини та з'єднання частин в ціле в процесі предметно-практичної або розумової діяльності. В методологічному плані аналіз є таким способом дослідження об'єкта, що полягає у виокремленні його частин, властивостей, відношень тощо з метою їх самостійного вивчення. В результаті отримуються часткові, абстрактні, неповні знання, оскільки поза увагою залишається взаємозв'язок частин. Проте без такого розкладання на частини цілісного об'єкта неможливо осягнути його внутрішню організацію та динаміку. З іншого боку, ціле не зводиться до суто механічної суми його частин, оскільки одні й ті самі елементи цілого можуть характеризуватися неоднозначними взаємозв'язками та взаємодіями. Саме на виявлення принципів систематичної єдності окремих сторін та складових частин об'єкта спрямований розумовий синтез як метод пізнання. При цьому об'єкт розглядається вже не просто як синкретична, нероз'єднувана цілісність, а як функціональна впорядкованість форм організації об'єкта та взаємозв'язку його істотних характеристик. Таким чином, аналіз і синтез знаходяться в тісній методологічній кореляції. Вони пов'язані з такими логічними операціями, як абстрагування, узагальнення, класифікація тощо.

АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ — термін, який позначає взаємопов'язані різновиди діяльності: 1) теоретичний аналіз політики, мета якого полягає у тому, щоб шляхом аналізу пояснити наявну політичну ситуацію; 2) особливу професію (рід занять), пов'язану зі здійсненням експертизи при прийнятті політичних рішень переважно на рівні державних органів влади. У першому розумінні аналіз політики є складовою частиною будь-якого розділу політичної науки, у другому — сукупністю порад щодо державних рішень, яка ґрунтується на певних суспільних цінностях. Основними замовниками і споживачами політичного аналізу є державні установи. Оскільки будь-яке політичне рішення має своє змістове наповнення, воно може стосуватися як загальних аспектів внутрішньої чи зовнішньої державної політики, так і окремих ділянок суспільного життя (права, економіки, фінансів, культури та ін.). Здійснюючи аналіз з метою встановити міру обґрунтованості якогось політичного рішення, експерт мусить передбачати не тільки деякий результат в окремо взятій галузі, а й побічні соціальні та політичні наслідки. При цьому досягнення бажаного результату має бути зіставлене з можливими збитками — коштами, необхідними для впровадження рішення, чи ймовірними негативними наслідками. Кожен аналітик (експерт) мусить так чи інакше спиратися на якусь теорію, яка дозволяє йому передбачати поведінку різних категорій людей та суспільних груп у тих чи інших суспільних ситуаціях. Це можуть бути як деякі конкретні теорії (правові, економічні, фінансові та ін.), так і суто політичні (наприклад, теорія раціонального вибору, теорія ігор, системний підхід тощо). Другою важливою характеристикою будь-якого експерта є його ціннісні орієнтації, що визначають, який стан суспільства експерт вважає бажаним. Оскільки бажаний результат, як правило, визначає замовник експертизи, то питання про те, як експерт діє у випадку конфлікту ціннісних орієнтацій, значною мірою залежить від принципів його моральної свідомості та професійної етики. У багатьох ситуаціях раціональне обґрунтування рішень здатне забезпечувати успішність дій — і чим більшою мірою люди очікують від державних діячів саме раціонально обґрунтованої поведінки, тим вірогідніше раціонально обґрунтовані рішення мають перспективу стати успішними. (В. Лісовий)

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ — два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, — лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі аналітичної філософії — початок 20-х — 60-ті роки XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "Аналітична філософія" позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів; Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Бредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття — такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на початку 1920-х років, і до якого входили Карнап, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом аналітичної філософії (хоча іноді її протиставляють аналітичній філософії, звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в " Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Соссюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи — це мова, а ті партії, які розігрують гравці, — мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці — перехід від так званої "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму — передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву — "філософія звичайної мови". (В. Лісовий)

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ — класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на аналітичні і синтетичні судження сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин — "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "Аналітичні і синтетичні судження" введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження — це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження — судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень — синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження — типу "все, що відбувається, має свою причину", — є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема аналітичних і синтетичних суджень набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають аналітичні і синтетичні судження взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння аналітичних і синтетичних суджень дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми — піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення аналітичних і синтетичних суджень зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки. Американський філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на аналітичні і синтетичні судження, згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему аналітичних і синтетичних суджень з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії. (Л. Озадовська)

АНАЛОГІЯ (від грецького αναλογια — відповідність, подібність) — міркування, в якому робиться висновок про наявність деякої ознаки у досліджуваного одиничного предмета (ситуації, події) на підставі його подібності за суттєвими рисами з іншим одиничним предметом (ситуацією, подією). Розрізняють аналогію предметів та аналогію відношень. Аналогія предметів — це міркування, в якому об'єктом уподібнення виступають два схожих одиничних предмети, а переносною ознакою — властивості цих предметів. Аналогія відношень — це міркування, в якому об'єктом уподібнення виступають схожі відношення між двома парами предметів, а переносною ознакою — властивості цих відношень.

АНАРХІЗМ (від грецького αναρχω — безвладдя) — сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до анархізму) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння анархізму можна віднайти у деяких течіях давньогрецької філософії (стоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей анархізму дав англійський політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 — 1836) у книзі "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. анархізм оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у другій половині XIX — на початку XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію анархізму, вирізняють: а) індивідуалістський анархізм; б) комуністичний анархізм (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим — індивідуалістськи-комунітаристський анархізм. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість — спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант анархізму заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду анархізму дав німецький філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 — 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму — індивідуалістсько-комунітаристський анархізм: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського анархізму належить політична концепція Прудона — французького філософа, який у книзі "Що таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кінця XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху — реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став французький інженер та соціальний філософ Сорель (1847 — 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний анархізм російського політичного філософа Вакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) анархізму: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Вакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 — 1921), який перетворює спільноти (рос. "общины") в основу всього суспільного ладу — у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид анархізму набув своїх крайніх форм і став комуністичним анархізмом (анархо-комунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей анархізму (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид анархізму. Драгоманов — ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 — 1921 рр., очолюваний Махно (1884 — 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням української незалежної держави (фактично російські більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки. (В. Лісовий)

Поиск по сайту: