СЛОВНИК 45 страница

Основні твори: "Чорна рада" (1857); "Нотатки про Південну Русь". У 2 томах (1856, 1857); "Історія возз'єднання Руси". У 2 томах (1874 — 1877); "Мальована Гайдамаччина" (1876); "Козаки стосовно держави і суспільства" (1877); "Хутірська філософія та відсторонення від світу поезії" (1879).

КУЛТАЄВА, Марія Дмитрівна (1947, Харків) — український філософ. Закінчила факультет романо-германської філології ХДУ (1970). Доктор філософських наук (1991). Професор (1993). Завідуюча кафедрою філософії у Харківському педагогічному університеті. Працювала на посадах професора у Магдебурзькій вищій педагогічній школі (Німеччина) та Гданському університеті (Польща). Коло наукових інтересів: сучасна західна філософія, філософія освіти і виховання, філософія політики. Автор понад 80 наукових праць, займається перекладацькою та літературно-філософською діяльністю.

Основні твори: "Філософсько-педагогічні тенденції в сучасному ідеалізмі" (1988); "Інтерпретації проблем молоді: Західні концепції і варіанти", у співавторстві (1989); "Про політичну антропологію посткомуністичного світу" (2000).

КУЛЬТ РЕЛІГІЙНИЙ (від латинського cultus — поклоніння) — вид релігійної діяльності, сукупність певних дій, обрядів, предметів і символів, що виникли на підставі віри людей в існування надприродних сил і можливість впливу на останніх. Культ релігійний спрямований на задоволення релігійних потреб віруючих, оживлювання релігійної свідомості. Культ релігійний, як правило, етноконфесійно зорієнтовується, апробовується у релігійній практиці і при потребі змінюється. У деяких конфесіях, завдяки високому розвитку церковного мистецтва, може задовольняти й естетичні потреби людей. Конкретний зміст і сенс культу релігійного визначаються віровченням конфесії. Розрізняють два види культу релігійного — магія (чаклунство) та умилостивлювальний (пропіціальний).

КУЛЬТУРА (від латинського cultura — обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) — 1) Історично вихідне значення — обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (вже від Цицерона йдеться про філософію як культуру духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, культура — це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. З XVIII ст. започатковується як розбіжність між культурою натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (культура — це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення культури (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) — цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З другої половини XIX ст. формується некласичний підхід до культури, утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні культури (філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, антропологія філософська). В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітно-єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної культур монадної природи. Культура розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії — осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого — позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат — розуміння культури принципово інакше постає співвідношення культури і цивілізації. Культура розглядається як синонім локальної цивілізації (наприклад, у Тойнбі), або ж цивілізація — як пізній етап існування культури — етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології — про співвідношення природи та культури, сутність культури, зв'язок культури між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології культури, безконфліктного діалогу культури, співвідношення масової та елітарної культури, соціального і культурного поступу, загально-людського, особливого і унікального в розвитку культури, культури та контркультури тощо. Розглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини культури, можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. Культура постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому культура може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той потенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у культурі; у сприйнятті й творенні культури він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в культурі відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання. (Бойченко, Н. Хамітов)

КУЛЬТУРА АНТИЧНОСТІ — культура стародавніх Греції та Риму, локалізована в часовому проміжку від VII ст. до н. е. по IV ст. н. е. Єдність античної культури забезпечена не лише її належністю до греко-римського світу, а й передусім єдиним світоглядним ґрунтом; сформовані ним архетипи світосприйняття, світовідчуття й світобачення задають способи й форми культурної творчості. Головними архетипами культуротворчої дії та її втілених результатів є сприйняття світу як єдиноцільного космосу, наголос на обов'язковому тілесному бутті форми й оформленості тілесного буття, тяжіння до гармонійних, завершених і довершених форм, поєднане з пластичністю зображуваного. У класичний період притаманне всій культурі античності ствердження онтологічної легітимності одиничного буття, чиє перебування у світі є природною даністю й відтак не забарвлене в негативні емоційні тони, не сягає, проте, рівня його індивідуалізації. Вияв останньої відбувається в елліністичній культурі раннього періоду. Римська культура часів імперії, хоч і продовжує розвиватися під значним впливом грецької і носить похідний від неї характер, зазнавши впливу також східних культур, здебільшого тяжів до функціоналізму, декоративності й утилітарності. У пізньоеллінську добу відбувається зустріч і взаємопроникнення античної та християнської культур. (Т. Метельова)

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА — сукупність притаманних представникам даної нації ціннісно насичених форм і виявів життя. Формується на основі культури одного або кількох етносів. Відповідно за своїм походженням вирізняється моноетнічна та поліетнічна культура національна. В останньому випадку формування спільного культурного простору є обов'язковим складником процесу націотворення. Основу, що його уможливлює, становить розвиток виробничих, економічних стосунків між етносами, з яких витворюється нація. Якщо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв'язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування нації, то витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя спільноти є показником зрілості нації і чинником, що гарантує її життєздатність. Економічні стосунки, завдяки яким конгломерат етносів перетворюється на цілісний соціальний організм, актуалізують міжетнічні культурні зв'язки й полегшують випрацювання й усвідомлення духовно-культурної єдності нації. Культура національна — явище історично молоде. Виникаючи тоді, коли народжується її суб'єкт і носій — нація, тобто на початках індустріальної епохи (XVII — XIX ст.), культура національна більшою мірою виявляє себе у формах духовного життя (художньої творчості, релігії тощо), оскільки цивілізаційні вияви існування соціуму, пов'язані з діяльністю, спрямованою на продукування матеріальних благ, з техніко-технологічними процесами, набувають уніфікованого вигляду. Через це виникнення феномена культури національної породжує проблему нетотожності культури й цивілізації взагалі (див. Шпенглер) та веде до розуміння культури як прояву передусім духовно-творчого життя особи й спільноти.

КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ — європейська культура другої половини XV — першої половини XIX ст., для якої характерними є впевненість у можливості організації світу на раціональних засадах, заклик до його поліпшення й орієнтація на гіперактивність особистості. Визначальними рисами культуротворчості культури нового часу є увага до окремих речей, явищ, що існують самі по собі, об'єктивно. Культура нового часу пройшла шлях від відтворення об'єктивності предметів і стосунків у їхній зразково-ейдетичній формі (класицизм) через естетизацію тілесності, поєднану зі спробами відтворення внутрішнього світу людини (бароко) та домінанту особистісного складника над реальністю (романтизм) до намагання відтворити світ у його природній визначеності або повноті зображення зовнішнього й внутрішнього, типового й індивідуалізованого (реалізм). (Т. Метельова)

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ — сукупність генетично спорідненого розмаїття культурних форм європейського світу IV — XIII ст., засадничим для яких є християнський світогляд. У широкому сенсі до культури середньовіччя, крім європейської, можна віднести й інші за витоками, генетично розпорошені східні культури, поєднані як тими самими часовими рамками, так і спільністю або подібністю світоглядних архетипів. До архетипів культури середньовіччя належать: протиставлення духовного й тілесного, форми та втілення з віднесенням перших до позитивного оцінкового полюсу; домінанта загального над індивідуальним (яка в деяких локальних культурах — у Європі в романський період, у Сасанідському Ірані, у Кушанській Індії тощо обертається на естетизацію масивності й гігантоманію); морально-етична конструкція простору й часу за принципової відмови від реалістичних зображувальних прийомів і засобів. Істотною відмінністю між європейською та східними культурами середньовіччя є не лише збереження на європейських культурних обширах успадкованого з часів Античності архетипу значущості індивідного, а й моральної легітимації його у християнстві. Натомість східні культури за всієї відмінності їх між coбою спільні в проведенні принципу цілковитого панування загального й позбавленні індивідуальності права на значущість. (Т. Метельова)

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ — поняття філософії культури та етики, що окреслює норми й принципи продуктивного спілкування та їх реалізацію у бутті особистості чи суспільства. Кожна національна культура має свою специфічну культуру спілкування, проте культура спілкування має й універсальну ознаку — толерантність, яка стає досить актуальною на межі XX — XXI ст. Зовнішнім виявом культури спілкування є етикет, що являє собою сукупність правил взаємин між людьми в стандартних, буденних та святкових ситуаціях, які дають можливість комфортного спілкування, організують та спрощують стосунки між людьми. Внутрішнім виявом культури спілкування є світоглядна толерантність, яка означає здатність до неупередженого сприйняття цінностей та архетипів іншої культури, спрямованість на діалог та взаємну актуалізацію. Важливою умовою реалізації культури спілкування особистості є наявність елементарних знань у галузі психології (типи темпераменту, характеру тощо). (Н. Хамітов)

КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ — тематичний підрозділ сучасної філософської антропології, що розглядає творчу природу людини, яка одночасно визначається як творець і творіння культури. Культурна антропологія в її європейському варіанті є насамперед антропологією об'єктивного духу, що формує людину, забезпечує функціювання механізмів соціокультурного успадкування через традицію, яка визначається як "духовна матір людства" (Ландман). Важливою проблемою культурної антропології є взаємозв'язок людини і навколишнього середовища, де безпосередньо розгортається її творча діяльність, певні духовні ландшафти (за Ротхакером). Основою і запорукою необмежених можливостей людської креативності, на думку представників культурної антропології, виступає людська недосконалість, яку компенсують творіння культури, а також свобода — універсальна передумова всякої творчості і збереження її результатів у формі культурного плюралізму. Американська культурна антропологія (Малиновський, Боас, Мід, Бенедикт) концентрує свої зусилля на аналізі конкретних культур, а також узагальненні етнографічних даних з метою виявлення культурних феноменів і стійких формотворень, а також структур, що відповідають людській природі та пояснюються через її властивості. (М. Култаєва)

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ — загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. Культурні цінності утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, культурні цінності продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування культурних цінностей принципово не піддаються алгоритмізації. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, — істина, благо, краса й святість — визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать. Цінності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування культурних цінностей з волею. Трансцендентні за своєю природою культурні цінності набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело культурних цінностей у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції — любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається. Зокрема, вона зникає у філософії Гайдеггера, у Сартра культурні цінності виступають як породжені свідомістю і волею особистості. Неопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми культурних цінностей притаманне й лостструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки. (Т. Метельова)

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП — запроваджене Данилевським поняття для позначення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що в своїй сукупності утворюють всесвітню історію. У своєму розвитку кожен з основних культурно-історичних типів звершує своє життєве коло, пройшовши три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний. Етнографічний, найтриваліший період — це час трансформування етносу в суб'єкт культурно-історичної творчості, формування його неповторного духовного характеру, збирання ресурсів і сил для майбутньої конструктивної історичної діяльності; державотворчий — період становлення властивої відповідному культурно-історичному типу державності, конституювання етносу як нації і закладання основ самосвідомості народу (народів), що є суб'єктом даного культурно-історичного типу; цивілізаційний період — стадія досягнення й існування культурно-історичного типу як цивілізації, відносно короткий і бурхливий час розкриття начал, закладених в особливостях духовного габітусу народів, що утворюють певний культурно-історичний тип під впливом своєрідних зовнішніх умов і разом з тим — період розтрати, хай і корисної, творчої і результативної. У сучасній історичній науці поняття культурно-історичного типу увійшло в досить широкий вжиток і використовується в дослідженнях своєрідності та взаємодій локальних історичних культур і цивілізацій, хоч і без тих завищених оцінок (зокрема, щодо слов'янського культурно-історичного типу), з яким було пов'язане його запровадження.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ — гуманітарна наука, що вивчає внутрішні закономірності та структури культури в її конкретно-історичних та регіонально-локальних проявах; конкретні цінності, певні результати культурної діяльності у динаміці, форми зв'язку та механізми трансляції культурного досвіду. Термін "культурологія" був запропонований американським дослідником Уайтом у книзі "Наука про культуру" (1949). Його впровадження було викликане потребою у систематизованому викладі багатоманітності і різноякісності культурних явищ, що були накопичені в різних галузях суспільного та гуманітарного знання, у виявленні загальнозначущого, закономірного та типологічного чинників у культурному різноманітті людського буття. Предметом культурології є генеза, функціювання та розвиток культури як специфічно людського способу буття, в історичних результатах якого віддзеркалюється спосіб мислення, життя, діяльності культурно-історичних суб'єктів; дослідження ментальності, традиційних та чинних культурних парадигм, а також рушійних сил і принципів духовної регуляції (культурні взірці) у напрямі до нового розгортання творчих можливостей людини в різних культурно-історичних світах. (Л. Шинкаренко)

КУЛЬЧИЦЬКИЙ, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. — 1980) — український філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському університеті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дисертацію "Релігія у вченні Ренана", у 1930 — 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському університеті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в інституті психології і психотерапії Мюнхена. З 1945 р. — професор психології, згодом філософії Українського Вільного університету. З 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо — Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять Кульчицького до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, Кульчицький є автором оригінальної концепції українського персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, Кульчицький розробляє філософсько-антропологічну характерологію української людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендогамної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості української людини, Кульчицький обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, українська людина має, на думку Кульчицького, кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань Кульчицького та світоглядово-антролологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

Основні твори: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

КУЛЯБКА, Сильвестр (світське ім'я Симеон) (1704, Лубни, Полтавщина —1761) — український церковний і освітній діяч, філософ, онук українського гетьмана Данила Апостола. Освіту здобув у КМА (1726). Був викладачем КМА, її префектом, а в 1740 — 1745 рр. — її ректором. У 1745 р. виїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став єпископом Петербурзьким. Філософські курси, читані Кулябкою в КМА впродовж 1735 — 1736 та 1738 — 1739 рр., складаються з діалектики, логіки, фізики, метафізики й етики, репрезентуючи один із варіантів могилянської барокової схоластики, на якій позначився вплив ідей західноєвропейської філософії. Значний інтерес являє собою етичний курс Кулябки. Виходячи з властивого бароковій добі розуміння людини як єдності протилежних природ, що спричиняють її внутрішні конфлікти, Кулябка вважав завданням етики допомогти людині знайти розумний компроміс між прагненням її духу і потребами тіла, між її приватними інтересами і необхідністю виконувати свої громадянські обов'язки. Щастя він також розумів як досягнення стану внутрішнього бачення, завдяки якому Бог відкриває людині істину. Важливого значення Кулябка надає проблемі взаємодії інтелекту і волі, яку він розв'язує, виходячи з поширеної в могилянських філософських колах концепції етичного інтелектуалізму. Етичний трактат Кулябки містить також розділ про право і закони. Право він поділяє на природне й довільне, а останнє — на божественне й людське. В людському праві виокремлює церковне й громадське право. Розуміння Кулябкою природного права грунтується на властивому новітній філософії понятті вроджених особистих свобод і на інтерпретації держави як людського утворення, продукту добровільної угоди правоспроможних за своєю природою індивідів.

КУМУЛЯТИВІЗМ (латинською cumulatio, від cumulo — згрібаю, нагромаджую) — течія в філософії науки, яка визначає розвиток науки як процес нагромадження позитивного знання, додавання все нових знань до тих, що були одержані досі. Погляд на розвиток знання як просте зростання й накопичення можна вважати традиційним і загальновизнаним ледь чи не до відомої революції в фізиці кінця XIX — початку XX ст. Позицій Кулябки дотримувалися як історики природознавства, так і самі природознавці. Тільки різкі зміни в сфері спочатку фізичного, а потім і інших галузей знання в XX ст. дали підстави для критичного відношення до Кулябки. Але й за цих обставин значна частина природознавців і на початку XX ст. все ще утримувалася на його позиціях. Нищівного удару Кулябці було завдано з боку історичної школи в філософії науки. (Ф. Канак)

КУН, Томас Семюел (1922, Цинциннаті — 1996) — американський історик і філософ науки. Створив історіографічну концепцію науки, спираючись на оригінальну інтерпретацію поняття "парадигма", зокрема тезу про несумірність парадигм. Історична еволюція науки, за Куном, — це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів, в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів. Перший — період "нормальної науки", коли панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблем, тобто "парадигма", не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Другий — період "наукової революції", коли загальна довіра до парадигми зникає, загострюється суперництво між конкуруючими парадигмами, окреслюється перехід до нового періоду "нормальної науки". Кунівська "парадигма" мінлива й функціонально залежна від особливостей панівної у дану епоху практики наукового співтовариства. Тому демаркація (тобто розмежування раціональної науки і нераціональних форм інтелектуальної діяльності), здійснювана нею, не є остаточною. Кожна нова парадигма здійснює подібну демаркацію по-своєму. Викриваючи метафізичні догми емпірицистського фундаменталізму, Кун обґрунтовує тезу про те, що не існує фактів, які не залежали б від парадигм. Приймаючи ту чи іншу парадигму, творці науки тим самим прирікають себе дивитися на світ крізь її призму. Не тільки факти контролюють теорію, а й теорія вирішує, які саме фрагменти осмисленого досвіду можна вважати науковими фактами. З подібного розуміння співвідношення "факти — теорія" якраз і випливає кунівська теза про "несумірність" наукових парадигм. За всіх недоліків історіографічної концепції Куна вона відіграла важливу роль у подоланні антиісторицистських версій логіко-нормативістської методології науки.

Основні твори: "Коперниканська революція" (1957); "Структура наукових революцій" (1962).

КУНДАЛІНІ — в індійських релігійно-філософських системах — життєва енергія, котpa забезпечує фізичне існування організму, є енергетичним еквівалентом інстинкту самозбереження і зосереджена у найнижчому за ієрархією енергетичному центрі людини — чакрі муладхарі. На рівні людського мікрокосмосу кундаліні є проявом жіночої космічної енергії в акті, яка має найнижчу за інтенсивністю вібрацію у космічній ієрархії, підпорядкована енергетичним вібраціям вищих рівнів і є основною креативною силою у створенні фізичного космосу. Вчення про енергію кундаліні займає значне місце в сучасних містичних, окультних, теософських вченнях (див. Ауробіндо Гош). (Я. Любивий)

КУРБСЬКИЙ, Андрій (близько 1528 — 1583) — письменник і мислитель, російський князь, московський боярин. Ставши в опозицію до Івана Грозного, 1563 р. був змушений покинути Москву та емігрувати до Литовсько-Руської держави. Певний час проживав при дворі князя Острозького. Польський король Жигмонт II подарував йому маєтки на Волині (Ковель) та Литві. Курбський мав певний вплив на Острозького в церковних справах. Співпрацював із Замойською академією, з Острозьким культурно-освітнім осередком. Зробив низку перекладів з латини на церковнослов’янську мову, використовуючи елементи старої української мови. Відомий його переклад — переробка трактату з логіки Спангенберга, що був виданий у XVI ст. Метою цієї праці було навчити учнів правильно будувати силогізми, щоб з допомогою засобів формальної логіки успішно вести полеміку з католиками і реформаторами. У трактаті аналізуються фігури й модуси силогізмів. Цей посібник з логіки мав важливе значення з огляду на розвиток культури дискурсивного мислення в Україні кінця XVI ст.

Основні твори: "Трактат із логіки Й. Спангенберга в перекладі А.М. Курбського" (1988).

КУЦЕНКО, Володимир Ілліч (1921, с. Благодатне Дніпропетровської обл. — 1998) — український філософ. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка (1948), Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1953). Доктор філософських наук (1972), професор (1972); член-кореспондент НАНУ (1976), академік НАНУ (1985). В 1970 — 1989 рр. — завідуючий відділення інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; в 1972 — 1978 рр. — головний редактор журналу "Філософська думка". Сфера наукових інтересів — проблеми соціального детермінізму, теорії і методології соціального пізнання, передбачення, управління. Ініціатор і керівник (1972 — 1989) науково-дослідницької програми, присвяченої розробці соціальної філософії як теорії соціального пізнання та дії, до виконання якої були залучені, крім українських вчених, філософи з Росії, Німеччини, Болгарії.

Основні твори: "Передбачення і життя" (1966); "Про наукове управління творчим процесом" (1971); "Соціальне завдання як категорія історичного матеріалізму" (1972); "Суспільна проблема: генезис і рішення: Методологічний аналіз" (1984).

КУШАКОВ, Юрій Вячеславович (1946, Бобруйськ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1970). Доктор філософських наук (1983), професор (1986). У 1983 — 1995 рр. — завідуючий кафедрою історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка, нині — професор цієї кафедри. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема німецької класичної філософії. Автор понад 50 наукових праць.

Поиск по сайту: