СЛОВНИК 95 страница

ФІХТЕ Йоган Готліб (1762, Раменау — 1814) — німецький філософ, суспільний діяч. Навчався в університетах Ієни і Ляйпцига (1780-1790). Творчість Фіхте поділяється на два періоди — до 1800 року і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Фіхте є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей — як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність — "не Я". Відносно "Я" і "не Я" Фіхте формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Фіхте така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона — основна пізнавальна здатність —творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не Я". Фіхте підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Фіхте зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Фіхте і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло — дія". Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та інших. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! — ось наше призначення". Людина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить. Лінощі — виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати — це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Фіхте вбачав у творенні культури — навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку — свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум. Звідси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її — зробити себе зайвою. Фіхте не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення —неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Фіхте переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

Основні твори: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

ФІЧИНО Марсиліо (1433, Фільїне-Вальдаріо — 1499) — італійський філософ, голова Академії у Флоренції, що наслідувала традиції Академії Платона. Відіграв видатну роль у відродженні й поширенні філософської спадщини Платона та неоплатоніків, провідна постать у ренесансному неоплатонізмі. Освіту отримав у Флорентійському університеті. В 1484 році створив перший стандартний переклад діалогів Платона. Вчення Фічино —синтез платонізму і християнства, поєднання яких він здійснював на засадах концепції "всезагальної" релігії. Ця концепція вела до релігійної віротерпимості, виправдовувала співіснування нехристиянських форм релігії, язичництва й античної мудрості. Платонівську філософію Фічино розглядав як "вчену релігію", що дає раціональне обґрунтування і систематичне пояснення істини, відкритої Христом. Співвідношення Бога і світу, Бога і людини — головна філософська проблема Фічино. Основою її розв'язання виступає поняття Єдиного. Характерні для філософії Ренесансу пантеїстичні тенденції набувають у Фічино особливо чіткого вираження. Фічино відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу в дусі неоплатонівської еманації. Еманація і зворотний рух речей до Бога утворюють один безперервний потік, "духовний коловорот", в якому реалізується просякнута божественною сутністю єдність світу. Найважливіші категорії, що характеризують цей коловорот, — любов, краса і насолода. Як універсальні характеристики буття вони набувають у Фічино онтологічного значення. За визначенням Фічино, краса має божественне походження, вона — зримий образ Бога. Обожнювання краси, як духовної, так і тілесної, у Фічино стало теоретичною основою для художньої творчості Ренесансу. Краса нерозривно пов'язана з любов'ю, адже завдяки їй реалізується єдність світу, а сам світ єднається з Богом. Фічино розглядає людину як істоту, що органічно поєднана з Космосом і його найвищим першопочатком — Богом, як мікрокосм, що відтворює гармонійну будову світу. Філософія Фічино життєствердна, а створена ним картина світу не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини.

Основні твори: "Коментар на "Бенкет" Платона" (1469); "Платонівська теологія та безсмертя душі" (1469-1474); "Про християнську релігію" (1474); "Про життя" (1489); "Про сонце і світло" (1492).

ФЛОРЕНСЬКИЙ Павло Олександрович (1882, Євлах, Азербайджан — 1937) — російський філософ, священик, вчений. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1904). Духовні шукання спонукали його до навчання у Московській Духовній академії, після закінчення якої він розпочав тут викладацьку діяльність (на кафедрі історії філософії), що тривала від 1908 по 1919 роки. Магістр богослов'я, редагував журнал "Богословський вісник" (1912-1917). Від 1919 року наукові інтереси Флоренського зосереджуються на фізиці, техніці, мистецтвознавстві. Працював у Головенерго, Комітеті електрифікації СРСР; у 1921 році обраний на посаду професора Вищих Художньо-технічних майстерень. У 1933 році арештований, висланий до східносибірського табору, розстріляний на Соловках. Назва головного твору Флоренського "Стовп і підвалина істини" відтворює означення Церкви, що дано у Посланні апостола Павла. Шукання істини на теренах богослов'я і філософії — головний напрям творчості Флоренського; цим шуканням було підпорядковане також духовне осердя його особистості та подвижницького життя. Початковим щаблем на шляху осягнення істини є сприйняття світу як гріховного буття, "болота" відносності й позірності. Від цього сприйняття відштовхується "логістика", яка спирається на міркування на підставі понять раціоналістичної філософії та правил формальної силогістики. Потому відбувається перехід до щабля "пробабілізму", або сфери міркувань, заснованих на припущеннях (наприклад, "якщо істина існує, то вона достеменно є такою"). Наслідком осмислення цього щабля є низка вагомих філософських здобутків Флоренського: тлумачення істини як "інтуїції — дискурсії", "руху непорушного і непорушного руху", "актуальної безконечності" тощо. Останній, третій щабель осягнення істини — перехід у сферу "живого досвіду", подвижницької віри, осердям якої є любов. Любов, за Флоренським, це об'єднавча сила буття, довершеною і дієвою формою якого є Церква — стовп і підвалина істини. Хоча Флоренський зазнав впливу теорії всеєдності В. Соловйова, його власне "софійне", або "софіологічне", вчення вирізняється самобутністю. Суттєва риса цього вчення — вкоріненість в античній філософській традиції платонізму та християнське потрактування Софії як "іпостасної системи" Божого задуму в світі. Особливістю філософського аспекту софіології Флоренського є погляд на Софію як досконалу єдність множинності, опертям якої є любов; одиниці цієї множинності становлять "ідеали особистості", цілокупність яких уособлюється в Софії. "Конкретна матафізика" Флоренського — це онтологічне вчення, засноване на поєднанні метафізичного, духовного та чуттєвої сфери буття; втілення духовного в конкретних чуттєвих речах надає особливого — символічного виміру реальному буттю людини у світі та результатам її творчості. Філософський символізм Флоренського, що спирався на вирізнення та поєднання духовної і чуттєвої структури буття, наклав свій відбиток на розуміння ним мистецтва та природничих наук.

Основні твори: "Загальнолюдські корені ідеалізму" (1908); "Стовп і підвалина істини" (1914); "Нариси філософії культу" (1918); "Іконостас" (1922); "Імена" (1923-1926); "Аналіз просторовості у художньо-зображальних творах" (1924).

ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович (1893, Слисаветград — 1979) — російський богослов, філософ, історик культури, релігійний діяч. У 1916-1920 роках — викладач Новоросійського університету (Одеса). Від 1920 року — в еміграції. Професор Православного Богословського університету в Парижі (1926-1939), професор і декан Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1948-1955), професор Колумбійського (1951-1955), Гарвардського (1956-1964), Принстонського (1964-1979) університетів. Активний учасник екуменічного руху. Початковий період творчості Флоровського пов'язаний з участю в Євразійському русі (1920-1928), одним із теоретиків якого він виступав на початку 20-х років. Коло наукових інтересів Флоровського у цей період становлять філософія, історія російської культури і літератури. В 1923 році у Празі захистив магістерську дисертацію "Історична філософія Герцена". Поступово відмежовуючись від євразійців (остаточно — у 1928 році), Флоровський цілковито зосереджується на проблемах православного богослов'я. Чільною з-посеред них є ідея неопатристичного синтезу, згідно з якою єдиною запорукою плідного розвитку християнської культури є постійне відновлення духовного зв'язку з грекопатристичною спадщиною як її життєдайним джерелом. Ідея неопатристичного синтезу лише окреслена, але не розгорнута Флоровським усебічно. Певною спробою її реалізації є праця "Шляхи російського богослов'я" (1937), що містить аналіз складного і драматичного становлення російської духовної культури. Попри певну упередженість оцінок (для Флоровського основний критерій — це відповідність патристичному канону), ця праця зберігає наукову значущість донині, слугуючи своєрідним довідником (у тому числі і бібліографічним) з історії російського богослов'я, філософії й культури.

Основні твори: "Східні Отці IV століття" (1931); "Візантійські Отці V-VIII століття" (1933); "Шляхи російського богослов'я" (1937).

ФОГТ Карл (1817-1895) — німецький природознавець, філософ. Разом із Бюхнером та Молешоттом — один із фундаторів руху природознавців Німеччини до матеріалізму. Піддав критиці вчення Біблії про походження людини; сформулював тезу про зв'язок думки із мозком по аналогії із виділенням жовчі печінкою. Ця теза надала стихійно-матеріалістичній орієнтації природознавців дещо епатажної форми "вульгарного матеріалізму", який не враховував специфіки людської свідомості та духовного життя.

Основні твори: "Забобони і наука" (1856); "З мого життя" (1898).

ФОЄРБАХ Людвіг (1804, Ландсхут, Баварія — 1872) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії. Закінчив Берлінський університет (1828), приват-доцент Ерлангенського університету (1829-1830). Після опублікування праці "Думки про смерть і безсмертя" був позбавлений права викладання. Головним завданням своєї філософії Фоєрбах вважав відповідь на питання — якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Фоєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фоєрбахом, — прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії — допомогти людям стати щасливими шляхом об'єднання зі світом і між собою на засадах любові. Фоєрбах розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб (головна —спілкування), пристрастей та прагнень (найсуттєвіше — прагнення до щастя). Людська сутність виявляється лише через спілкування "Я" — "Ти". Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" — "Ти" Фоєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фоєрбахом, закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фоєрбах доходить висновку, що релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою — Релігією людяності. Філософія історії Фоєрбаха має ідеалістичний характер. Різні періоди в історії людства пояснюються різними етапами в розвитку релігійних уявлень як ілюзорних форм свідомості, орієнтованих на компенсацію дефіциту щастя. Соціальні конфлікти, за Фоєрбахом, породжуються суперечностями між релігіями і розв'язуються завдяки поступові людського розуму. Подальший прогрес людства Фоєрбах вбачав в утвердженні нової філософії-релігії, що культивуватиме любов людини до людини як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Основні твори: "Думки про смерть і безсмертя" (1830); "Про філософію і християнство" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Основи філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845).

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від латинського formalis — складений за формою) у математичній логіці — метод подання змістової теорії як числення. Формалізація полягає в заміні всіх змістових тверджень відповідними їм послідовностями символів або формулами; у виявленні і перебудові структури теорії, внаслідок чого теорія набуває вигляду ланцюга формул, де кожна наступна логічно випливає з однієї або кількох попередніх (див. Аксіоматичний метод, Логістичний метод). Формалізацію використовують у математиці, логіці і в тих науках, рівень розвитку яких дає змогу застосовувати математичний апарат. Формалізація як засіб пізнання має велике значення, зокрема, прокладає шлях "кібернетизації" знання та мислення — передачі машинам певної сторони інтелектуальної діяльності людини (див. Штучний інтелект). Успіхи формалізації привели до перебільшення її пізнавальної ролі, особливо логічним позитивізмом. Проте, як виявилося, повністю можна формалізувати лише певні фрагменти змістових теорій, а не теорію вцілому. (П. Йолон)

ФОРМАЛІЗМ у математиці — один із напрямів у математиці й логіці, представники якого намагаються обґрунтувати ці науки шляхом доведення несуперечливості як окремих теорій, так і математики й логіки загалом. Сучасного вигляду формалізм набув у Гільберта. Кардинальною й плідною є ідея формалізму вивчати властивості числень самих по собі, незалежно від їхньої інтерпретації. Проте цю ідею прибічники формалізму абсолютизували. Сам Гільберт пов'язував з нею надію на можливість повної й несуперечливої формалізації всієї класичної математики. Теорема Геделя про неповноту аксіоматичної арифметики виявила неспроможність цієї надії. Представники іншого напряму формалізму тлумачили числення лише як "гру зі знаками". Згідно з таким тлумаченням, твердження наукових теорій позбавляються будь-якого змісту, показником їхньої придатності слугує наявність формального доведення несуперечливості. Таке розуміння суті наукової теорії спростовує вся практика людства.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА — спеціальна штучна мова, що будується як певне логічне числення. Від звичайної природної мови відрізняється як способом оперування виразами, так і своїм призначенням. Усі вирази формалізованої мови є формулами, операції над якими здійснюються за правилами, що визначаються лише структурою цих формул і абстрагуються від їхнього змісту. Це дає змогу досягти точності і однозначності вживання виразів, чого не забезпечує природна мова. Завдяки цьому формалізована мова є зручним засобом аналізу наукових теорій в математиці, логіці, фізиці та ін. Кожна формалізована мова має свій синтаксис, який визначає її структуру, правила побудови формул і правила перетворення одних формул на інші, і свою семантику, яка визначає систему правил приписування значень формулам мови. До формалізованої мови звичайно ставлять вимоги несуперечливості, повноти тощо, характерні для числень. Формалізована мова є основою для створення інформаційних машинних мов.

ФОРМА ЛОГІЧНА — структура, яка утворюється в результаті заміни всіх складових частин мовного виразу змінними, що належать до різних семантичних категорій. Наприклад, якщо у реченні "Дерево є зеленим" замінити слово "дерево" предметною змінною х, "зеленим" — предикативною змінною Р (дивись Предикат), а "є" — певним способом зв'язку або запису, то одержимо форму логічну, що має вигляд Р(х). Формальна логіка розглядає як форму логічну форми мислення, формалізовані мови, формальні теорії тощо (дивись Формалізація).

(П. Йолон)

ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА — одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії та суспільно-економічної теорії. Запроваджена Марксом у праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1851). Теоретичним підходам Маркса притаманний розгляд формації суспільно-економічної як дієвого інструмента розв'язання різноманітних пізнавальних і практичних завдань. Уникаючи однозначного тлумачення формації суспільно-економічної, Маркс розглядав її як поняття полісемантичне. Основними він вважав наступні значення формації суспільно-економічної: економічна структура суспільства впродовж усього його історичного існування; одна з трьох великих стадій історії розвитку людства — первісна формація суспільно-економічна (докласове суспільство), класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство; історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин (дивись Відносини суспільні); історично визначена сукупність виробничих відносин (дивись Відносини виробничі). Іноді термін "формація суспільно-економічна" у значенні "соціальний організм" використовував Ленін. Однак загалом у марксизмі, особливо в його радянському варіанті, формація суспільно-економічна поступово починає тлумачитися дедалі одностайніше, цілком однозначно — як історичний ступінь суспільства, внаслідок чого формаційний підхід помітно збіднюється, обертаючись формаційним редукціонізмом. Потрактування всесвітньо-історичного процесу як монолінійного висхідного п'ятичленного формаційного ряду (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний) довело, зрештою, неспроможність претензій формаційного підходу на всезагальність і монополію на істину як в діахронічному, так і в синхронічному вимірах. Втім, за належної корекції формація суспільно-економічна має значний потенціал і надалі залишатися одним з основних напрямів сучасного осягнення історичного процесу (дивись також Уклад соціально-економічний). (І. Бойченко)

ФОРМИ МИСЛЕННЯ — структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Форми мислення можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, форми мислення вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними — логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль форм мислення визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність форм мислення від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між формою мислення та змістом мислення — функціональна. Це дозволяє виділяти форми мислення не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими формами мислення за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій форм мислення, розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд форм мислення як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності. (С. Кримський)

ФОРТОВА Олександра Іванівна (1928, село Западинки Київської області — 1998) — український філософ, етик. Закінчила Московський педагогічний інститут (1955). Доктор філософських наук (від 1988 року), професор (1988). У 1962-1994 роках працювала на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ ім. Т. Шевченка. Дослідження в галузі теоретичних проблем етики, співвідношення морального та естетичного.

Основні твори: "Моральні проблеми художньої творчості" (1977); "Про діалектичну єдність морального та естетичного" (1985).

ФРАНК Семен Людвигович (1877, Москва — 1950) — російський філософ. Викладав в університетах Санкт-Петербурга (1912-1917), Саратова (1917-1920), Москви (1921-1922), Російськоиу науковому інституті в Берліні (1923- 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922-1924), Берлінському університеті (1931-1933). Висланий з Росії у 1922 році. Світогляд Франка зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Франка належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Франка є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Франком, відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Франка до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Франка, що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і російської (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX століття, що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

Основні твори: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

ФРАНКЛІН Бенджамін (1706, Бостон — 1790) — американський мислитель, представник Просвітництва, вчений, публіцист, політичний діяч. Засуджував рабовласництво; поширення знань, віротерпіння, свобода совісті, на думку Франкліна, становлять важливі чинники суспільного поступу. Філософські погляди склалися під впливом Локка, Шефтсбері, Коллінза, Пристлі, а також французьких просвітників. Не заперечуючи цілковито морального змісту християнства, Франклін вважав, що норми моралі, правила поведінки людей не потребують релігійної санкції, адже вони закладені в природі людини та людському розумі. Проблему походження соціальних інститутів (приватної власності, держави та інших) розглядав з точки зору природного права та теорії суспільного договору (дивись Суспільного договору теорія). Схвалював і практично сповідував наступні моральні вимоги до поведінки людини: помірність, мовчазність, порядок, доброзичливість, простота, старанність, щирість, справедливість, стриманість, охайність, врівноваженість, цнотливість, скромність. Франклін — один із авторів Декларації Незалежності (1776) та укладачів Конституції США (1787).

Основні твори: "Міркування про свободу і необхідність, насолодолюбство і страждання" (1725); "Шлях до добробуту" (1758).

ФРАНКО Іван Якович (1856, село Нагуєвичі Львівської області — 1916) —український письменник, філософ, громадський діяч. Серед філософських інтересів Франка вирізняються історіософія, філософія культури і філософська антропологія, естетика, етика, соціальна філософія. Політичну діяльність починав як радикал-соціаліст, поділяв і пропагував соціально-економічне вчення марксизму, водночас заперечуючи революційне насильство ("диктатуру пролетаріату") і віддаючи перевагу еволюційним шляхам утвердження соціалістичного ладу. Філософські погляди Франка зазнали політичного впливу парадигми європейського позитивізму. Проте завдяки універсальній ерудиції і на підставі великої кількості власних економічних, історичних, етнологічних, культурологічних, фольклористичних та літературознавчих досліджень Франко виробляє нові підходи до розуміння історичного процесу як суперечливої єдності прогресу і регресу, наголошує на релятивності історичного знання, відкидає утопічну віру у можливість однозначного передбачення перебігу історичного руху. Визначальною рушійною силою історії Франко вважав культуру, котра являє собою "людське обличчя" історії. Культуроцентризм історіософії Франка тісно пов'язаний з його філософсько-антропологічними ідеями: вирішальним критерієм у визначенні рівня цивілізації є, за Франком, емансипація "людської одиниці", її тіла і духу, потреб, бажань і вірувань; саме вона є "ядром всіх інших емансипацій". Вільний розвиток людської особистості як втілення загальнолюдських цінностей та ідеалів Франко розглядав у нерозривному зв'язку з повноцінним життям і розвитком нації. Конечною умовою здобуття Україною державної незалежності і політичної самостійності в колі інших цивілізованих націй Франко вважав розв'язання завдання — "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм", здатний плідно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки і, в свою чергу, збагачувати їх своїми досягненнями. На противагу популярній в українській суспільній думці тезі про самодостатність народних низів, передусім селянства як суб'єкта історичного процесу в Україні (Драгоманов, Грушевський), Франко всебічно обґрунтував ідею цілісності української нації як громадянського суспільства, де мають право на повноцінне існування всі стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя. Історично зумовлена відсутність вищих, імущих і впливових верств в Україні відштовхнула, на думку Франка, український народ від цивілізації і на сотні років зрекла його на національне приниження та неволю. Соціально-філософська доктрина Франка у зрілий період його діяльності дедалі більше набувала ліберально-демократичного спрямування, хоч і не була позбавлена певних парадоксів. Адже високо цінуючи ліберально-демократичні завоювання розвинених європейських держав, навіть віддаючи перевагу половинчатій демократії Австро-Угорської конституційної монархії перед самодержавним деспотизмом Росії, Франко розумів нездійсненність будь-яких ліберально-демократичних соціальних програм на теренах роз'єднаної України, де панувала лише "демократія для багатих", а народні маси, цебто весь український народ, був приречений на культурну відсталість і моральну деградацію. Тому численні наукові праці і публіцистичні виступи Франка гостро таврують соціальну несправедливість існуючого ладу, трагічними нотами відлунюють у його художніх творах. Оригінального екзистенційного сенсу філософські ідеї Франка набули в його художніх творах (передусім у філософських поемах "Похорон" і "Мойсей"), де соціально-філософські проблеми осмислюються в морально-етичному і глибоко особистісному плані, невіддільному від естетичного переживання тих чи тих життєвих колізій. Саме у цій площині розв'язуються проблеми взаємин народного поводиря і маси, вирішальної ролі духовності у перетворенні розпорошеної юрби на "люд героїв" — народ самодіяльних особистостей, об'єднаних спільними ідеалами, спроможний мужньо долати трагічні перипетії своєї історичної долі. Естетичні погляди Франка еволюціонували від спрощеного розуміння соціальної заангажованості мистецтва та позитивістської редукції художнього процесу ("науковий реалізм" як художній метод) до обґрунтування ідейності художнього твору як естетичного виразу творчої індивідуальності автора. Спираючись на праці естетиків і психологів позитивістської орієнтації — Вундта, Фехнера, Дессуара, Тена та інших, Франко вперше впровадив в українську естетику детально розроблену ним концепцію двох взаємопов'язаних рівнів психічної діяльності людини —свідомого й позасвідомого ("верхня" і "нижня" свідомості). Розглядаючи значення "нижньої" свідомості (де накопичуються здобутки тисячолітньої культурної праці людського роду та індивідуального досвіду людини, які з часом тонуть "в глибокій криниці нашої душі", але, виринаючи до "верхньої" свідомості, керують поведінкою людей) як загальнокультурний феномен, Франко тим самим накреслив перспективні підходи до філософсько-культурологічних та філософсько-антропологічних досліджень. Проте головну увагу Франка привернула роль позасвідомого шару психічної діяльності у мистецькій, переважно поетичній, творчості, адже поети є копачами "захованих скарбів" "нижньої" свідомості, що за допомогою раціонально виваженої майстерності митця стають надбанням широкого загалу. Характерною рисою естетики Франка є розгляд художнього процесу в культурному контексті. Естетичні погляди Франка мали міцне опертя в багатогранних дослідженнях в галузі історії світової і української літератури (давньої і новочасної), фольклористики, історії і теорії культури, а естетичні принципи були дороговказом інтенсивної літературно-критичної діяльності письменника, слугували теоретичною основою у головній для Франка сфері творчості — красному письменстві.

Поиск по сайту: