СЛОВНИК 41 страница

КОГЕН, Герман (1842, Косвіг, Анхальт — 1918) — німецький філософ. Засновник Марбурзької школи неокантіанства. Професор філософії Марбурзького університету; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна. Історичне значення філософської школи, створеної Когеном та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності Когена пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий — з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта Коген пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму. Основним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії — "логіка чистого пізнання", мета якої —обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення Когена про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії Когена і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для Когена число — передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси — акцент на відносності й релятивізмі. За Когеном, істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" — на вчення про право і державу. Етика Когена тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава — етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм — це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність — головне поняття теорії соціалізму Когена: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за Когеном, також лише "методичне поняття".

Основні твори: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософії". У 3 томах: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

КОГНІТОЛОГІЯ — комплекс досліджень на перетині психології, логіки, лінгвістики та інформатики. Когнітологія була заявлена як самостійна наука (Cognitive Science) у 70-х pp. XX ст., мета якої — дослідження функціювання знання у різноманітних системах (технічних, живих істот, суспільстві) — конкретизувалась завдяки розвитку кібернетики в інформаційному напрямі, здебільшого завдяки розробці проблеми "штучного інтелекту".

КОЗАЧИНСЬКИЙ, Мануйло (в ченцях Михайло) (1699, Ямпіль, Волинь — 1755) — український філософ, культурно-освітній і церковний діяч, професор КМА, ректор "словено-латинських шкіл" в Сербії та Хорватії, основоположник сербської літератури, мови, засновник першого сербського театру, вчитель Полетики, Сковороди та сербського просвітника Раїча. Освіту здобув у КМА, навчання в якій завершив 1733 р. На запрошення митрополита Сербського Йовановича обіймав посади професора та префекта Карлівецької школи, де прочитав два курси риторики. В Україну повернувся 1738 p.; цього ж року в Києво-Видубицькому монастирі був пострижений в ченці під іменем Михайла. Від 1739 р. — професор філософії, а через рік — префект КМА, де в 1739 — 1745 pp. прочитав три дворічних курси філософії. У 1745 — 1746 pp. виконував обов'язки ректора КМА та архімандрита Києво-Братського монастиря. Хоча в проблемах філософії Козачинський формально дотримувався традиційної для європейських навчальних закладів аристотелівської структури курсу цієї дисципліни, однак, посідаючи деїстичні позиції, намагався пояснювати всі природні процеси й явища, виходячи вже "з природних причин", тобто із самої природи (causa sui). Завданням науки, інтегральною частиною якої є також філософія, Козачинський вважав виявлення й правильне пояснення "матеріальних" природних причин та законів "за допомогою природного світла", тобто розуму як основного критерію істинності чи хибності в пізнанні, моральності чи аморальності, законності чи незаконності в поведінці людини. Для обґрунтування своєї позиції спирався на досягнення багатьох європейських філософів та природодослідників епохи Відродження й Нового часу. Основним рушієм суспільного прогресу проголошував розум (науку й просвіту). Обґрунтуванню цієї ідеї Козачинський присвятив як праці філософського харарактеру — курси філософії, прочитані українським студентам, курси риторики, прочитані в Сербії та Хорватії, — так і літературні твори: драми "Образ страстей мира сего образом страждущего Христа исправися" (1739), "Трагедія, сиріч Печальная повість о смерти послідняго царя сербского Уроша Пятаго и о паденіи Сербскаго царства" (1734), "Благоустробіє Марка Авреліа Антонина, кесаря римскаго" (1745); численні панегірики, описи, тези філософських диспутів, "орації", вітання, декламації, "презенти" тощо. Обґрунтуванню ідей релігійної толерантності й захистові релігійних та національних прав українців та білорусів Королівства Польського Козачинський присвятив невеликий за обсягом твір польською мовою "Відповідь на закиди нам, неуніятам" (1753). Для етичних й суспільно-політичних поглядів Козачинського характерна загальна орієнтація на ренесансно-гуманістичну теорію "природного права" (в трактуванні Ліпсія й Греція), яка передбачала право на життя, свободу совісті та на приватну власність. Подальший розвиток ідеї Козачинського одержали в творчості його учнів — Полетики, Сковороди, Раїча та ін.

КОЗЕЛЬСЬКИЙ, Яків Павлович (1728, с. Келеберда, Черкащина — 1795) — український філософ-просвітник. Навчався в КМА (1744 — 1750), в Петербурзькій академічній гімназії та університеті; перебував на військовій службі, викладав у артилерійському інженерному корпусі; служив у Сенаті. В 1770 — 1780 рр. — в Малоросійській колегії в м. Глухові. Проблеми теоретичної філософії розглядаються ним на ґрунті філософії Вольфа, питання ж соціальної філософії та моралі аналізуються під впливом Руссо, Монтеск'є, Гельвеція. Філософія, за Козельським, це "генеральне пізнання про речі і справи людські"; вона узагальнює результати пізнання, одержані конкретними науками, не збігаючись разом з тим із жодною з них. Звертаючись до природного плину речей, філософія відрізняється також від теології, спрямованої на справи Божі. Філософія розподіляється на теоретичну і практичну. Якщо практична філософія містить виклад правил доброчесності, за якими людина повинна діяти, то теоретична філософія спрямована на вивчення істин, на яких ця доброчесність ґрунтується. Теоретична філософія складається: з логіки, що своїм предметом має три "сили" душі — здатність утворювати поняття, судження та умовивід, які слугують досягненню істини; з метафізики, до якої входять онтологія — наука "про річ та її причинності", психологія — наука про дух, чи про душу. Дух або душа, на відміну від матеріальних речей, характеризуються притаманною їм волею і розумом. Дух буває "конечний" — це людська душа, і "нескінченний" — це Бог. В основу соціальної філософії покладено ідеї "природного права" та "суспільної угоди", які розробляються в межах практичної філософії (юриспруденція і право). Практична філософія покликана обґрунтувати шляхи досягнення форм правління, якими, на думку Козельського, є республіка, де править виборний сенат, та конституційна монархія. Досягти справедливого стану можливо — у відповідності з духом просвітницької програми — через поширення освіти і виховання (універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві). З цим, зокрема, пов'язані педагогічні ідеї Козельського, що стосуються поєднання теорії з практикою в процесі навчання. Їх обґрунтування та виклад здійснено в підручниках "Арифметичні твердження" та "Механічні твердження" (1764).

КОЗЛОВ, Олексій Олександрович (1831, Москва — 1901) — російський філософ-ідеаліст, прихильник філософії персоналізму. Закінчив Московський університет (1854). Викладав філософію в Київському університеті (1876 —1886). Захистив магістерську дисертацію "Метод і напрям філософії Платона"; докторську "Генезис теорії простору і часу у Канта" (1884). З 1886 р. — ординарний професор. Козлов розробляв один із різновидів персоналізму — панпсихізм. В основу концепції була покладена ідея духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому "Я". Навколишній світ, за Козловим, є ні чим іншим, як сукупністю станів свідомості суб'єкта пізнання. Субстанційна єдність цих станів здійснюється в самому суб'єктові. Матеріальний світ сам по собі не є реальністю (подібно до того, як нереальні простір і час), а є лише сукупністю знаків духовних субстанцій. Загальнофілософською позицією Козлова визначалася і його гносеологічна концепція. Згідно з нею, пізнавальний процес відбувається лише в голові, духові, свідомості індивідуальної особи. Свідомість дана людині від природи, а категорії пізнання є ні чим іншим, як продуктами мислячого "Я". Панпсихізм Козлова був своєрідною реакцією на банкрутство основоположних засад класичного ідеалізму, зокрема гегелівського панлогізму, де індивідуальне повністю підпорядковувалося загальному. Погляди Козлова справили вплив на Бердяєва, Лопатина, Лоського.

Основні твори: "Сутність світового процесу або філософія позасвідомого Є. фон Гартмана" (1873 — 1875); "Філософія як наука" (1877); "Філософія дійсності" (1878); "Генезис теорії простору і часу Канта" (1884).

КОЛЛІНГВУД, Робін Джордж (1889, Картвел-Фел — 1943) — англійський філософ, історик, археолог; фахівець зі стародавньої історії Британії, автор праць з релігієзнавства, політики, естетики. Загальним спрямуванням його філософії є неогегельянство. Навчався вдома, потім у чоловічій школі-пансіонаті у Регбі, пізніше — в Оксфордському університеті. В 1913 р. самостійно здійснив археологічні розкопки римського форту в Емблсайді; в цей же період отримує вчений ступінь і публікує переклад книги Бенедетто Кроче "Філософія Дж. Віко". З 1935 р. обіймає посаду професора-завідувача кафедри метафізичної філософії в Оксфордському університеті. Зазнав протилежних впливів: спекулятивних філософів (Платон, Віко, Гегель, Кроче, Джентиле) — з одного боку, емпіриків та сенсуалістів (Бекон, Локк, Г'юм) — з другого. Справою свого життя вважав зближення філософії та історії. Використовує філософсько-історичний доробок Гегеля, проте відкидає його тлумачення Духа як абсолютної ідеї, своєрідного всеохопного Логосу, вічної ідеальної основи універсуму. Визнаючи автономність власне історичного пізнання, Коллінгвуд водночас фіксував його певну обмеженість, що виявляється у тенденції підходити до минулого в його чистому вигляді як такого, що існує окремо від суб'єкта історичної дії та пізнання. З'ясування цієї обставини дає змогу, гадав він, усвідомити те, що говорити про суще поза духом немає жодних підстав, оскільки будь-який предмет пізнання є продуктом конструктивної діяльності людини як істоти передусім мислячої, духовної. Дух тлумачиться Коллінгвудом як самодостатній процес творчого мислення; Погляди Коллінгвуда на сутність і функції філософії зазнали певної еволюції, що найбільш виразно виявляється при порівнянні двох його основних праць, присвячених цьому питанню — "Начерку філософського методу" та "Начерку метафізики". Якщо у першій праці філософія розглядається як спосіб систематизації різноманітного змісту людського знання, то у другій головна функція філософії вбачається у з'ясуванні абсолютних передумов людського мислення та форм їх виявлення у різні періоди історії. Коллінгвуд намагався розробити версію "метафізики без онтології" як історичної науки про найглибинніші підвалини наукового мислення, зміна котрих приводить до серйозних, тектонічного штибу зрушень у суспільстві. Зокрема, кризу техногенної європейської культури Коллінгвуд трактував як результат відмови від її головної засади — віри у розум. Ідеї Коллінгвуда вплинули в подальшому на процес поступового відродження метафізики у західноєвропейській філософії.

Основні твори: "Начерк філософського методу" (1933); "Основи мистецтва" (1938); "Автобіографія" (1939); "Начерк метафізики" (1940); "Новий Левіафан" (1942); "Ідея історії" (не була завершена, опублікована посмертно, в 1946).

КОЛОДНИЙ, Анатолій Миколайович (1937, с. Софіївка Черкаської обл.) — український філософ, релігієзнавець. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1960). Доктор філософських наук (1988), професор (1990). Дійсний член Міжнародної Академії свободи релігії (США). З 1992 р. — заступник директора з наукової роботи інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, керівник відділення релігієзнавства інституту. Президент Української асоціації релігієзнавців, головний редактор щорічника "Релігійна свобода", квартальника "Українське релігієзнавство", часопису "Релігійна панорама". Фахівець у галузі філософії та історіософії релігії, етнології релігії, проблем державно-церковних відносин. Автор близько 400 наукових праць — індивідуальних монографій, розділів у колективних монографіях, статей, брошур.

Основні твори: "Атеїзм як форма світоглядного знання" (1984); "Феномен релігії: природа, структура, функціональність, тенденції" (1999); "Історія релігії в Україні" (1999); "Релігія і Церква в демократичній Україні" (2000); "Академічне релігієзнавство" (2000); "Християнство і проблеми сучасності" (2000) та ін.

КОМБІНАТОРНІ ЛОГІКА (див. Логіка комбінаторна.)

КОМЕНСЬКИЙ, Ян Амос (1592, Пивниця — 1670) — чеський педагог, мислитель, громадський діяч. Освіту здобув у братській школі, далі — латинській школі, в Херборнській академії і Гейдельберзькому університеті, де він розпочав роботу над створенням своєрідної енциклопедії під назвою "Театр усіх речей" і повного словника чеської мови. У зв'язку з переслідуваннями з боку католиків був вимушений емігрувати до Польщі (м. Лешно), де викладав у гімназії і завершив написання свого твору "Дидактика" (1632). Згодом "Дидактика" була дещо оновлена і в перекладі на латину дістала назву "Велика дидактика" (1633 — 1638). Коменський багато уваги приділяв розробці ідей пансофії ("навчання всіх усьому"), що викликало неабиякий інтерес європейських учених. В 1650 р. Коменського запросили до Угорщини для організації шкіл, і він зміг частково реалізувати свою ідею пансофічної школи (наукове обґрунтування її принципів). В Угорщині вчений завершив написання першого в історії педагогіки ілюстрованого підручника "Світ чуттєвих речей в малюнках" (1658). Роздуми Коменського над планом реформування суспільства були втілені в фундаментальній праці "Всезагальна порада про виправлення справ людських". Перші дві її частини були опубліковані в 1662 р.; рукописи п'яти подальших частин знайдено в 30-х рр. XX ст. Повний текст праці вперше опубліковано в 1966 р. в Празі латинською мовою. За своїми філософськими поглядами Коменський наближався до матеріалістичного сенсуалізму. Визнавав три джерела пізнання — почуття, розум і віру, наголошуючи на провідному значенні органів чуття. В розвитку пізнання Коменський розрізняв три ступеня — емпіричний, науковий і практичний. В суспільстві має бути впроваджена загальна освіта; дітей слід виховувати в дусі гуманізму. Разом з тим, Коменський не виключав вагомого значення релігії для морального виховання (постійно вів мову про необхідність підготовки людини до вічного життя). Виходячи з ідеї про пізнаваність світу, Коменський вважав всі явища педагогічного процесу такими, що їх можна вивчати, ними можна керувати. Людина — частина природи, яка мусить скорятися законам природи, тому педагогічні засоби повинні бути відповідними до природи. Разом з тим, принцип природодоцільності виховання передбачає вивчення законів духовного життя людини і узгодженість з ними всіх педагогічних впливів. Твори Коменського справили великий вплив на розвиток світової педагогіки і шкільної практики. Чимало принципів його дидактики увійшли в сучасну теорію навчального процесу. Коменський мріяв створити "Пансофічний коледж", де б викладалася нова експериментальна філософія. В 1641 р. на запрошення парламенту Коменський прибув до Англії, де сподівався заснувати свій коледж. Хоча йому це і не вдалося здійснити, але його ідеї вплинули на створення Королівського товариства.

Основні твори: "Театр усіх речей" (1614 — 1627); "Скарбниця чеської мови" (1612 — 1656); "Велика дидактика" (1633 — 1638); "Відкриті двері до мов" (1631); "Астрономія" (1632); "Фізика" (1633); "Пансофічна школа" (1651); "Єдино необхідне" (1668).

КОМІЧНЕ (від грецького komickos — смішний) — метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. Комічне, як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя комічного — це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму). Маркс пов'язує комічне, як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де комічне характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом комічного є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків. Звідси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів. Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

КОМПРОМІС (від латинського compromissum — угода, згода) — згода, порозуміння супротивників, досягнуті шляхом взаємних поступок.

КОМУНІЗМ (від латинського communis — спільний) — соціально-політичне вчення: а) про особливу суспільно-економічну формацію — комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. Комунізм став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн так званого соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія комунізм виник у середині XIX ст., його засновниками були німецькі мислителі Маркс і Енгельс (див. Марксизм), продовжувачем у XX ст. — російський політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом комунізму виступив французький і англійський утопічний соціалізм XVIII — XIX ст. Комунізмом називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства вцілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нації, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу, усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу — соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого комунізму, містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями — кожному за його працею"; другу, вищу — повний комунізм, коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями — кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим комунізмом. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий комунізм" виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім — в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо. Закономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період так званої перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів. Це дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія комунізму під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії. (П. Йолон)

КОМУНІКАЦІЯ (від латинського communicatio — повідомлення, зв'язок, спілкування) — у широкому сенсі це термін, що окреслює людську взаємодію у світі. У сучасній філософії використовується передусім як ознака конструктивної взаємодії особистостей, соціальних груп, націй та етносів, яка розгортається на основі толерантності й порозуміння. Поняття "комунікація" широко використовується у філософії Ясперса, а також у сучасній німецькій практичній філософії (Апель, Больнов, Габермас), яка отримала назву "комунікативної". Антропологія, біхевіоризм, лінгвістична філософія, прагматизм, психоаналіз, трансцендентальна феноменологія, екзистенціалізм виокремили філософський зміст зовнішньої і внутрішньої комунікацій. Лише зовнішня, маніпулятивна комунікація призводить врешті-решт до переживання внутрішньої, екзистенційної самотності. Вихід за межі такої внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації, під якою розуміється така комунікація, яка стосується глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Це, передусім, комунікація із собою як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу із власним "Я". Комунікативний поворот у сучасній філософії від суб'єктивності до інтерсуб'єктивності включає різні концептуальні підходи до комунікацій. Зокрема, Габермас у праці "Теорія комунікативної дії" узагальнює досвід Міда щодо створення дискурсивної етики як одного із теоретичних щаблів руху від класичних уявлень про цілепокладання до формування теорії комунікативної дії. Комунікація розглядається у контексті раціональних структур ідентифікації та індивідуалізації, містить такі процедури, як кількісна нумерація, усвідомлення належності до генерації та якісна ідентифікація персони. Апель визначає комунікативну спільноту як трансцендентальну передумову соціальних наук. Апріорі комунікативної спільноти є теоретичним підґрунтям етики. Комунікативна етика виходить перш за все із наявності людини як особистості, яка і становить онтологічне підґрунтя апріорі вільної комунікації. Те, як етичні цінності функціонують на особистісному та інтерперсональному рівнях, а також у комунікативних процесах між культурами, державами, народами, є об'єктом сучасних міждисциплінарних досліджень. (Н. Хамітов)

КОМУНІКАЦІЯ МАСОВА (від англійського mass communication) — систематичне поширення інформації серед великої кількості людей за допомогою друку, радіо, телебачення, аудіозапису, відеозапису та через комп'ютерні мережі. Комунікація масова є необхідною підставою існування масової культури. За допомогою комунікації масової відбувається поширення важливих інформаційних повідомлень, що зумовлює єдність регіону, нації, людства. Соціальними передумовами комунікації масової стало суспільство масового споживання з такими притаманними йому особливостями, як індустріалізація, урбанізація, стандартизація виробництва та способу життя. Ці особливості породжують низку фундаментальних соціальних та екзистенційних проблем: 1) Комунікація масова може бути використана для тиску на свідомість і підсвідомість та маніпуляції людьми — передусім при використанні економічної та політичної реклами; це призводить до своєрідного "зомбування" великих мас людей. 2) Орієнтація на масового споживача інформації веде до стандартизації та спрощення внутрішнього світу людини. 3) Доступність та серійність інформаційних потоків у межах комунікації масової породжують "інформаційну наркоманію" — внутрішній стан людини, коли продукція комунікації масової стає важливішою за події власного життя (перегляд телесеріалів тощо). В даному випадку комунікація масова стає формою руйнації екзистенційного спілкування, що означає наростання внутрішньої самотності та відчуження.

Поиск по сайту: