СЛОВНИК 101 страница

Основні твори: "Проблема істини і ідеї семантики" (1968); "Метафізика —скепсис — наука" (1969); "Персональна ймовірність і раціональне рішення" (1973); "Статистична ймовірність" (1973); "Типи структур у логіці", у співавторстві (1984); "Розвиток нового структуралізму з 1973 року" (1986).

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ — метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс штучного інтелекту полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори —комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється штунчому інтелекту (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою — функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозко-подібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. Їх ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Штучний інтелект — це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції:

1) принципової можливості (потенціальної здійсненності);

2) технічної реалізованості (здійсненності);

3) соціально-практичної доцільності.

Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем штучного інтелекту має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних нейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії штучного інтелекту: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументу, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глуиіков, Лор'єр та інші), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість

абстракції потенціальної здійсненності. У галузі штучного інтелекту більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем штучного інтелекту треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем штучного інтелекту, виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень штучного інтелекту припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до штучного інтелекту, аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із штучним інтелектом особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо. (О. Мороз)

ІНУДРЯ Катерина Петрівна (1934, місто Свободний Амурської області —1996) — український філософ. Закінчила філологічний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1983). Від 1964 року працювала в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ — молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником, завідуючою сектором філософських проблем розвитку української культури відділення філософії культури, етики і естетики. Досліджувала проблеми естетики, філософії виховання, прогностики, філософські проблеми розвитку української культури.

Основні твори: "Влада творчості: Евристично-спонукальні можливості мистецтва" (1976); "Художнє передбачання майбутнього" (1979); "Мистецтво в духовній культурі особистості" (1981); "Наукове передбачення суспільних процесів / Методологічний аналіз" (1990).

ШУЛЬГА Микола Олександрович (1943, село Лисе Луганської області) —український філософ, соціолог. Закінчив Ростовський університет (1969). Доктор соціологічних наук (1993). У 1975-1980 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1994-1995 роках — міністр у справах національностей, міграції та культів. Від 1995 року працює в інституті соціології НАНУ (завідуючий відділом та заступник директора). Коло наукових інтересів: соціологія особистості, етносоціологія та етнопсихологія.

Основні твори: "Класова типологія особистості" (1976); "Стиль життя особистості", у співавторстві (1982); "Життя як творчість" (1985); "Особа і етнос" (1992); "Етнічна самоідентифікація особистості" (1996); "Україна: Проблеми зовнішніх міграцій", у співавторстві (1997); "Вивчення впливу зовнішньої міграції 1991-1996 роки на зміни етнічного складу населення України та її регіонів" (1998); "Правляча еліта сучасної України", у співавторстві (1998); "Велике переселення народів: репатріанти, біженці, трудові мігранти" (2002).

ШУЛЬГА Раїса Петрівна (1946, Київ) — український філософ. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1973). Доктор філософських наук (1994). Провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Філософські зацікавлення охоплюють проблеми філософії культури, культурологічні та соціологічні аспекти побутування мистецтва у суспільстві.

Основні твори: "Мистецтво і ціннісні орієнтації особистості" (1989); "Мистецтво у світі буденної свідомості" (1993).

ЩАСТЯ — категорія моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалого вдоволення від життя загалом. Філософська рефлексія проблеми щастя починається з узагальнення моральної практики. Аристип із Кірени, один із учнів Сократа, тлумачив щастя як стан, тотожний насолоді. Послідовники гедонізму розглядали насолоду як єдино істинне благо і справжню мету людського життя. Та спроби реалізувати ідеал щастя на шляхах гонитви за фізичними насолодами зрештою обертаються на свою протилежність — життя стає суцільним стражданням. Отож, перед послідовним гедоністом постає висновок про необхідність усунення джерела цих страждань — життя. Звідси — тенденція виправдання самогубства послідовниками Аристипа (Гегесій). Цей негативний досвід стимулював філософські пошуки засад етики щастя в інших напрямах. Засновник школи кініків Антисфен пов'язує щастя з внутрішньою незалежністю людини, започатковуючи традицію протиставлення щастя насолоді. Епікур наголошував на тих різновидах людської втіхи, що мають переважно духовний характер. Потрактування прагнення до щастя як принципу моральної поведінки, що безпосередньо визначає цілі людської діяльності, характерне для Спінози, Гассенді, Гольбаха, Бентама, Рассела, Винниченка, Нейрата та інших. На противагу цьому, з часів античних стоїків (IV-III століття до нашої ери) обстоюється думка, що орієнтація на досягнення щастя є етично непродуктивною. Спираючись на стоїчне положення про доброчесність як вищу нагороду, Сенека стверджує, що доброчесність є достатньою для щастя. Сучасна етика загальнозначущими умовами досягнення щастя вважає:

а) задоволення основних матеріальних потреб;

б) повноту і осмисленість існування людини;

в) спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору;

г) достатній ступінь збіжності актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути;

ґ) гармонію внутрішнього світу людини і її зовнішніх стосунків.

(В. Єфименко)

ЩЕРБАЦЬКИЙ Григорій (Георгій) (1725, село Рогозів Переяславського полку — близько 1754). Народився в козацькій родині, небіж Київського митрополита Тимофія Щербацького (1748-1757). У 1737-1747 роках Щебацький вчився у КМА, в 1749-1752 роках викладав там поетику, риторику, грецьку мову та філософію. Автор п'єси під назвою "Трагедокомедія, нарицаемая Фотий...". Філософський курс Щербацького, прочитаний ним упродовж 1751-1752 років, відзначається яскраво вираженою картезіанською спрямованістю, орієнтацією на підручник послідовника Декарта професор Сорбонни Турхоція. Цей курс складається з логіки, метафізики, фізики й етики. У своїх розмірковуваннях Щербацький спирається не на досвід і спостереження, а на розум і самосвідомість. В основу філософського мислення кладе принцип очевидності, який передбачає необхідність перевірки будь-якого знання з допомогою природного світла розуму або світла філософії. Під останнім Щербацький розуміє ясні й виразні ідеї. Серед них він виокремлює ідею Бога, ідею істинного й хибного тощо. Абсолютно безсумнівним вважає твердження "мислю, отже, існую". Визнаючи необхідність чуттєвого досвіду, Щербацький вважає його радше джерелом помилок, аніж підґрунтям для віднайдення істини. Істина, на його думку, осягається з допомогою єдиного правильного методу, яким є дедукція, що уможливлює виведення й обґрунтування вроджених ідей. Водночас Щербацький вважає — для здобуття істини шляхом дедукції необхідна інтуїція, тобто пов'язане з природним світлом розуму глибинне розуміння істини, миттєве осяяння, що досягається завдяки відкритості людської самосвідомості стосовно Бога, який і є гарантом об'єктивної значущості людського мислення. Субстанцію Щербацький, як і Декарт, поділяє на мислячу (непротяжну й неподільну) і тілесну (протяжну і нескінченно подільну). На відміну від інших професорів КМА, Щербацький розуміє матерію не як складник з матерії і форми, а як субстанцію. Щербацький відходить від традиційного для викладачів КМА гілеморфічного уявлення про основу речей як про хаотичний субстрат природи і, перетворюючи матерію на форму, надає їй здатності до визначення. Картезіанські впливи помітні також у його інтерпретації простору, хоча загалом, подібно до схоластів, він розуміє простір як корелятивне відношення між тілами. Філософський курс Щербацького дає змогу побачити, як в українській думці першої половини XVIII століття відбувалася рецепція європейського раціоналізму.

Основні твори: "Трагекомедія, нарицаемая Фотий, то есть об отступлении западной церкви от восточной" (1749).

ЩОСЬ — поняття класичної онтології, яке вказує на визначеність буття; наявність існування; його самодостатність; виявлення певних якостей сущого. Відтак щось розумілось як тотожне буттю, сущому, існуванню і протилежність небуттю, несущому, ніщо. Щось з'являється у просторі філософського мислення із становленням онтології. У Парменіда воно осмислюється в контексті тотожності мислення і буття, у Демокрита —вчення про атоми, у Платона — вчення про ейдоси, у Аристотеля — в аспекті єдності матерії і форми. У середньовічній схоластиці щось розглядається, з одного боку, як те, що є в результаті Божого творення (суще), з другого — як те, що є як Божа сутність. У Кузанського щось є тільки те, що може бути. Буття нічого не додає до можливості бути, відтак абсолют стоїть вище буття і небуття і є точкою збігу протилежностей. За Декартом, щось народжується в чистому акті самосвідомості, однак як буття характеризує і протяжну, і мислительну субстанції. Бекон постулює протилежний підхід: щось як буття не можна схопити абстрактним поняттям. Від Бекона до Берклі (через Гоббса і Локка) проходить лінія, що завершується в концепції Г'юма, згідно з якою щось означає бути одиничним фактичним існуванням. У Канта щось є предметом поняття, якому відповідає споглядання, тобто є поняттям про присутність предмета, його формальна умова, можливість. Гегель розглядає щось як реальність, існування, що безпосередньо співвідноситься із самим собою. Із кризою класичних онтологічних побудов щось, як і пов'язане з ним поняття ніщо, втрачає своє категоріальне значення, перетворюючись на контекстуально зумовлений термін філософського не метафізичного дискурсу.

ЩОСЬНІСТЬ — термін, запозичений середньовічною філософією в Аристотеля — виражає форму речі або радше її "сутність буття", те, що в існуючій речі відповідає її визначенню, сукупності її суттєвих ознак. Для того, щоб осмислено говорити не просто про буття, а про буття певної речі, тобто про існування чогось визначеного, середньовічні мислителі вважали за необхідне "вхопити" цю визначеність у чистому вигляді, виокремити це "щось", тобто змістову "щосьнісну" характеристику існуючого. Термін часто вживається у філософських курсах КМА.

ЮРИМЕТРИКА — галузь правового знання, започаткована правовим реалізмом, що полягає в застосуванні символічної логіки та комп'ютерних технологій в дослідженні правових проблем, в здійсненні систематичного правового моніторингу та виявленні закономірностей в масивах правової інформації для передбачення судових рішень.

ЮВЕНІЛЬНІСТЬ — (від латинського juvenilis — юнацький, властивий молодим людям) — властива людині як родовій істоті і суспільству як специфічному соціальному організму якість зберігати динамізм, наснагу і безперервно оновлюватися в процесі розвитку. Тим самим суспільство — навіть обтяжене досвідом тисячоліть — набуває нових можливостей для самооновлення і "омолодження", універсальної відкритості, творчості в усіх сферах і вимірах. Ювенільність — критеріально значуща риса, яка характеризує ліберальну цивілізацію із її глибинною спрямованістю на пошуки новизни, безперервне експериментування із соціальними формами та інституціями, поєднання певних винайдених соціальних оптимумів із всеохопною соціальною критикою. Постійно відновлюване джерело ювенільності — у неможливості керуватися попереднім досвідом, кожне нове покоління стоїть перед необхідністю шукати власні відповіді на "одвічні питання" (хоча ці відповіді досить часто виявляються ані оригінальними, ані оптимальними). В індивідуальному бутті окремої людини ювенільність знаходить прояв у спроможності "залишатися молодим", виявляти жагу пізнання і життя впродовж усього життєвого шляху, навіть у похилому віці.

(В. Заблоцький)

ЮНГ Карл Густав (1875, Кесвіль, біля Базеля — 1961) — швейцарський психолог, психоаналітик, засновник аналітичної психології. Спочатку серйозно цікавився археологією, потому остаточно зосередився на медицині (науковий ступінь у цій галузі отримав у 1912 році (Базель). Працював у психіатричній клініці Цюрихського університету. У 1907-1912 роках тісно співпрацював із Фройдом, у 1913 році принципово розійшовся із ним у поглядах щодо засадничих положень психоаналізу: наукові орієнтації Юнга дедалі більше концентрувалися на символічних аспектах людської культури. На відміну від Фройда, Юнг розглядає лібідо не як винятково прояв сексуальних ваблень, а як психічну енергію, кількість якої є імітаційного моделювання способів мислення, поведінки та взаємодії учасників судового процесу, створення юридичних інформаційно-довідкових систем тощо (Левінгер, Грей). (В. Кузнєцов)

ЮРИНЕЦЬ Володимир (1891, село Одесько Львівської області — 1934(?)) — український філософ-марксист, естетик, засновник "філософської школи" в українській літературній критиці. Дійсний член АН УРСР (з 1929 року). Замолоду, навчаючись у Віденському та Берлінському університетах, зазнав впливу феноменології Гуссерля, згодом устійнився на марксистських позиціях, закінчив Московський інститут червоної професури (1924), був професором Московського університету, з 1925 року — ректор інституту філософії при ВУАМЛІН (Всеукраїнській Асоціації Марксо-Ленінських Інститутів) у Харкові. Розчарований історичним песимізмом західної культури, марксизм Юринець сприйняв передовсім як "філософію чину". Його соціально-філософські погляди найближчі до тих, котрі в післясталінському марксизмі здобули назву "діяльнісного підходу". Рушійною силою історії Юринця вважав боротьбу людини з природним хаосом, а метою — максимальне саморозкриття її творчої потуги в цій боротьбі. Майбутнє безкласове суспільство покликане вивести людину з кріпосницького "царства речей", звільнивши її для виключно культурно-перетворювальної діяльності. Історія людства стане історією культури, причому ця остання розвиватиметься між двома полюсами: стоїчним (гесіодівським), перейнятим трагічною свідомістю скінченності природних ресурсів і обмеженості пізнавальних здібностей людини, та гедоністичним (анакреонтичним), де мистецтво вперше сповна оприявниться як гра ("До проблеми соціалістичної культури"). В естетичній теорії Юринець явив зразки оригінального синтезу марксизму і феноменології, поступово еволюціонуючи в філософських дослідженнях художньої літератури ("Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи") в напрямі літературної герменевтики. Розглядаючи саму філософію як словотворчість ("В слові дрімає вся попередня історія суспільства. Кожне слово — це вже теорія"), а предмет її (безпосередню дійсність) — як невіддільний від суб'єкта, бо даний йому лише через вербалізуючу свідомість, Юринець і художню літературу аналізував, відповідно, як форму "біжучої" філософії. Поруч із критикою фройдизму та неогегельянства Юринець багато уваги присвятив критиці догматичного марксизму та вульгарно-соціологічної естетики, застерігаючи, що історичний матеріалізм є "знаряддя надзвичайно тонке" і "в несправних руках може перемінитися на джерело нових фетишизацій". У висліді був звинувачений у ревізіонізмі (а також кантіанстві й "буржуазному націоналізмі"), книги його вилучені з обігу, а сам Юринець репресований. Звідтоді його твори в Україні не перевидавалися.

Основні твори: "Павло Тичина: Спроба "критичної аналізи" (1928); "Філософсько-соціологічні нариси" (1930); "Діалектичний матеріялізм" (1932).

ЮРКЕВИЧ Памфіл Данилович (1826, село Ліпляве, Полтавщина — 1874) — український філософ, педагог. Вихованець КМА (1847-1851), викладач (1851-1858), професор (1858-1861) філософії КМА. Професор кафедри філософії (1861-1874) і виконуючий обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету (1869-1873). Філософський світогляд Юркевича сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя,свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Юркевич продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і свято-отчій традиції, філософія Юркевича вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та інші). Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" —кантівського критицизму — і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості метафізики надчуттєвого", Юркевич здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини. Християнський платонік, Юркевич обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Юркевич здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Юркевич закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак російської релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Юркевича, зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Юркевич —один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

Основні твори: "Ідея" (1859); "З науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та інші.

ЯВОРСЬКИЙ Стефан (1658, село Явори Львівської області — 1722) —церковний, суспільно-політичний діяч, письменник, філософ. Початкову освіту отримав у Яворі, пізніше вчився в КМА, згодом у Львові, Любліні, Познані та Вільно в єзуїтських навчальних закладах. Після повернення в Київ викладає в Академії риторику, філософію та теологію. Його курс лекцій, що має назву "Філософське змагання" (1692 — 1693), є свідченням становлення професійної філософії в Україні і зразком постренесансної схоластики, де томістичний аристотелізм уживається з філософськими тенденціями Нового часу. Плідною у київський період його діяльності була полемічна творчість. Його твори "Конкордація Святого Письма", "Про церкву", "Про Святу Трійцю" присвячені полеміці з католицизмом. Яворський відомий своєю поетичною творчістю, удостоєний титула "лавроносний поет". Як громадсько-політичний діяч тісно співпрацював з гетьманом Мазепою, виконував ряд дипломатичних місій. Яворськиц — реформатор і протектор Московської слов'яно-греко-латинської академії. Через розходження поглядів на церковну реформу (він був прихильником розмежування світської і духовної влади) з тогочасними можновладцями в Росії поступово відходить від активної суспільно-політичної праці. Головним твором Яворського є його полемічна книга "Камінь віри...", де робиться спроба об'єднати зусилля православних і католиків для полеміки з протестантизмом.

Основні твори: "Філософське змагання" (1692-1693); "Камінь віри" (1728).

ЯЗИЧНИЦТВО — у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі — термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань. Іноді як синонім язичництва вживається термін "поганство". Поняттям "язичництво" охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практично-духовного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій —монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до так званого двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі. (Б. Лобовик)

ЯКОБ Людвиг Генріх Конрад (1759, Веттін, Пруссія — 1827) — німецький філософ, економіст. Вивчав філософію і філологію в Галльському університеті (1777- 1781). Доктор філософії (1785), професор. Ректор Галльського університету. В 1807-1809 роках — професор Харківського університету. 1816 року повертається в Галле. Автор понад 30 німецькомовних і понад 10 російськомовних праць — "Курсу філософії для гімназій Російської імперії", який охоплював усі складові філософії (у тогочасному її розумінні). В Харкові видрукував (німецькою мовою) два підручники з логіки, політико-економічне і юридичне дослідження, одну промову ("Про вплив університетів на освіту і добробут народів"). Переможець конкурсу на краще розв'язання проблеми "про порівняну вигідність кріпосної та вільнонайманої праці" (1812). У філософії —кантіанець, у політекономії — учень Сміта. Націлював науковий пошук на зближення із чуттєвим досвідом, але застерігав: людська психіка, мислення — потаємні процеси, укорінені в окремому від матерії "духовному началі", зрештою — в Богові. У теорії моралі обґрунтовував неспростовність етики обов'язку, в естетиці — формоцентричне тлумачення прекрасного. Мислив і діяв як просвітник, критикував кріпацтво. Стверджував, що жебрак у вільній країні — "король порівняно з кріпаком". Прибічник народоправства, але в межах конституційної монархії. Був супротивником революції, але визнавав доцільність революційних дій (навіть шляхом насильства): "Якщо розум хоче свободи всіх".

Основні твори: "Курс філософії для гімназій Російської імперії". У 8 частинах (1812-1817) та інші.

ЯМВЛІХ (245/80 — близько 330) — пізньоантичний філософ, неоплатонік і неопіфагорієць. Учень Порфирія. Засновник і головний представник "сирійської школи" неоплатонізму, до якої належав також імператор Юліан Відступник. Для творчості Ямвліха характерна реміфологізація філософії, здійснення її симбіозу з релігійно-магічним, теургічним досвідом (передусім близькосхідних вірувань та релігійних практик). Деталізує неоплатонічну космологію (два Єдиних — "несказанний початок усього" та "благе суще"; подвоєння і поділ на тріади розуму та душі). Кожна з виокремлених космогонічних сутностей персоніфікується і постає як окремий бог (позасвітові боги), їх продовжує сонм із десятків внутрішньосвітових богів, що поділяються на кілька категорій. Теургія (священнодійство, контакт з божественними силами) отримує перевагу перед суто інтелектуальним досвідом мислення. Ямвліх розробляє метод коментаря платонівських діалогів, в основі якого — встановлення головної мети діалогу, з котрою узгоджується подальше тлумачення. Виділяє також різні типи тлумачення (фізичний, етичний, математичний, метафізичний), кожний з яких розкриває свій смисловий шар твору. Ямвліхів метод коментаря і тлумачення стане головним інструментом подальшої роботи неоплатонічної думки.

Основні твори: "Звід піфагорійських вчень", "Про богів", "Халдейська теологія", "Платонова теологія", "Про символи", "Про єгипетські містерії".

ЯНСЕНІЗМ — релігійно-філософське вчення XVII століття; церковно-релігійний дух неортодоксального спрямування в католицизмі. Янсенізм був поширений у Франції, Данії, Іспанії, Нідерландах. Філософські й теологічні корені янсенізму — у вченні датського теолога Янсенія (1585-1638), справою життя якого було тлумачення ідей Августина. У тогочасному церковному протистоянні єзуїтів та августиніанців він захищав позиції останніх. Висунув "5 положень", які стали підставою для звинувачень у єресі. Чільними ідеями вчення Янсенія були: залежність людських спромог не від власних зусиль кожної людини, а лише від Благодаті; воля людини не може чинити спротив або сприяти Благодаті, вона від неї лише залежить; Христос пролив кров не за всіх людей (звідси — повне заперечення свободи волі). Вчення Янсенія було спорідненим із догматикою кальвінізму. Представники янсенізму у Франції не тільки розвинули та інтерпретували деякі аспекти вчення Янсенія, але й створили власну філософську й теологічну школу. До провідних теоретиків і діячів янсенізму належали Арно, Ніколь, Паскаль. Арно і Ніколь відомі як творці логіки Пор-Рояля. Філософський аспект янсенізму увиразнив Паскаль у своїх "Провінціаліях" — низці полемічних статей-листів, у яких він захищав позицію Арно проти звинувачень у єресі з боку єзуїтів та ортодоксальних теологів.

Поиск по сайту: