СЛОВНИК 87 страница

ТАБАЧКОВСЬКИЙ Віталій Георгійович (1944, Христинівка, Черкаська область) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1968). У 1981 році захистив докторську дисертацію. Від 1968 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1972-1983 роказ, від 2001 року — заступник головного редактора журналу "Філософська думка". З 1997 року — голова Антропологічного відділення Українського філософського фонду. Ініціатор і організатор щорічника "Філософсько-антропологічні читання", присвяченого видатним постатям вітчизняної та світової теоретико-антропологічної думки. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Коло наукових інтересів —екзистенційно-персоналістична антропологія; історична антропологія; людинотворчий і культуротворчий потенціал практики; співвідношення предметного змісту та форми людського світовідношення.

Основні твори: "Криза буржуазного раціоналізму і проблема людської особистості" (1973); "Критика ідеалістичних інтерпретацій практики" (1976); "Людина — Екзистенція — Історія" (1976); "Людське світовідношення: даність чи проблема" (1993); "У пошуках невтраченого часу: Роздуми щодо інтелектуальної спадщини українських філософів-шістдесятників" (2002).

ТАБУ — комплекс уявлень, пов'язаний з певною системою приписів і заборон, накладених на людей, тварин, рослини, предмети, дії чи слова, за порушення яких має настати надприродне покарання. Табу є універсальною формою регламентації і регуляції життя первісного суспільства. Система табу, формуючись як релігійно-правове відношення, зазнає певних історичних трансформацій, секуляризується й стає смислоутворювальним чинником також світських правових відношень. (О. Бучма)

ТАВТОЛОГІЯ (від грецького ταυτο — те саме; λόγος — слово) —

1) У традиційній логіці — визначення, що повторює в іншій формі раніше сказане.

2) В логіці математичній — правильно побудована формула числення висловлювань, яка має значення "істина" для всякої системи істиннісних значень її змінних.

ТАЙЛОР (Тейлор) Едуард Бернетт (1832, Лондон —1917) — англійський етнограф, релігієзнавець, культуролог. Дослідник первісної культури і релігії, разом із Спенсером заклав основи еволюціоністської теорії розвитку культури. За Тайлором, в основі розвитку знаходиться поступальний еволюційний процес змін ("реформ"), що охоплює вірування, культ, види мистецтва та інші матеріальні й духовні явища в суспільному житті. Тайлор розвинув концепцію так званої анімістичної релігії. Згідно з цією концепцією, віра в духів (що можуть існувати поза тілом), у душу та в різні надприродні істоти — це первісне джерело й основа, або засадничий мінімум, виникнення релігії, що сформувався в уяві дикуна-філософа. Елементи цього "мінімуму" у різних формах оприявнювалися також і в подальшому розвитку релігії та культури в цілому. Тайлор був прихильником ідеї існування генетичного зв'язку між первісними та розвинутими релігіями.

Основні твори: "Первісна культура". Том 1-2 (1871).

ТАЇНА — феномен граничних меж людських зусиль в розкритті, з'ясуванні природи певних явищ чи "інформаційної безмовності" щодо їх сутності та місця в загальній картині пізнання чи відповідних форм життєвої сфери. Як феномен лімітності певних уявлень, таїна фіксує кордони (що історично нерідко поставали у релігійному, сакральному забарвленні) між світами різної природи. В такому розумінні таїна — це пункт зустрічі олюдненого буття із зонами позалюдської стихійності, знання про які закодоване через непідготовленість суб'єкта для їхнього осягнення та відсутності у нього певних засобів їх розкриття. Цим таїна відрізняється від речей у собі, які підлягають освоєнню практичним розумом. У раціональному розумінні таїна породжується самим зростанням пізнання, яке дає не тільки позитивні результати, а й розширює сферу знання про незнане, бо, з одного боку, спростовує частину старого знання, а з іншого — збільшує проблемне поле людського освоєння світу. Ця обставина була підкреслена ще Сократом та теоретично усвідомлена Кузанським у його концепції про "вчене незнання". У наш час, коли в значних масштабах розширюються обсяги так званого проблемного, позакритефіального знання, що не піддається емпіричній перевірці чи навіть дедуктивному доведенню, ідея "вченого незнання" стає актуальною. З евристичного боку, таїна може виступати символом небезпечного знання на кшталт усвідомлення терміну "кінця світу" чи людського життя, високої імовірності поразки чи хаосу, ходіння по краю безодні, тобто інформації, що паралізує волю до дії. У філософській антропології визнання таїни, тобто того, чого особа не знає про себе, або того, що не знають про неї інші, робить людину більш зрозумілою, ніж самовдоволена віра у точну модель, яка і є її сутністю. (С. Кримський)

ТАЇНСТВА релігійні (латинською Sacramentum) —

1) Таємне, утаємничене, "незбагненне навіть ангелам" (за Біблією), видима дія, за допомогою якої незрима благодать Божа може передаватися віруючим. 2) Певні обумовлені Церквою культові дії, за допомогою яких засвоюється невидима сила Божа і закликається благословіння Боже: на зовнішнє життя і діяльність людини. До IV століття до таїнств релігійних відносили будь-яку культову дію, що породжувала відчуття святості. У православ'ї і католицизмі визнається сім таїнств: хрещення; причастя (євхаристія); покаяння (сповідь); свяіценство; миропомазання; малосвяття (соборування); шлюб. У католицизмі вони не є рівнозначними. Кожне з таїнств релігійних має певний догматичний зміст, який, однак, не визнається більшістю протестантських церков, де таїнства релігійні розглядають як звичайні обряди. (О. Саган)

ТАЛАНТ (від грецького τάλαντον — терези) — яскраво виявлені здібності людини у певній сфері діяльності, міра актуалізації її особистості. Показниками таланту є продукти творчості — цивілізаційно-технічної чи духовно-культурної, які вирізняються оригінальністю та новизною. Особливості таланту вияскравлюються при зіставленні його з феноменом геніальності. Талант, як правило, обмежений однією сферою діяльності, геній тяжіє до універсальності. За Гегелем, "талант є специфічною, а геній —загальною здатністю". Вейнінгер зазначає, що талановитість є спадкоємною, іноді родовою особливістю (музично обдарована сім'я Бахів), геній — це суто індивідуальний феномен (Йоганн Себастьян Бах). В залежності від своєї соціальної та моральної спрямованості талант може мати як конструктивні, так і деструктивні вияви. (С. Крилова)

ТАНЧЕР Віктор Володимирович (1943, Сизрань, Росія) — український соціолог, соціальний філософ. Закінчив факультет журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1970). Доктор філософських наук (1986), професор (1998), академік-засновник Української академії політичних наук. Завідуючий відділом історії, теорії та методології соціології інституту соціології НАНУ. Коло наукових інтересів: історія класичної та української соціології, дослідження процесів соціальної трансформації, модернізації, постмодернізму, неоелітизму, соціології політичних рухів. Має понад 120 наукових праць.

Основні твори: "Масова культура" проти мас" (1972); "Соціологічна теорія сьогодні", у співавторстві (1992); "Сучасна американська соціологія", у співавторстві (1994); "Курс історії теоретичної соціології", у співавторстві (1995); "Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору", у співавторстві (1997); "Соціологія", у співавторстві (1999) та інші.

ТАРАСЕНКО Микола Федосійович (1939, село Горностаївка Херсонської області — 1995) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Після закінчення аспірантури і захисту кандидатської дисертації працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976-1986). У 1987 році захистив докторську дисертацію У 1987 - 1995 роках — декан філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Член-кореспондент Академії педагогічних наук України. Коло наукових інтересів — філософсько-світоглядні та соціально-культурні регулятиви відношення "людина — природа", проблеми екології.

Основні твори: "Філософські аспекти відношення "людина — природа" (1975); "Природа, культура, технологія: Філософсько-світоглядний аналіз" (1985).

ТАРСЬКИЙ (Тайтельбаум), Альфред (1901, Варшава — 1983) — польсько-американський логік і математик, один із найвидатніших представників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи. Навчався у Варшавському університеті під керівництвом Лукасевича і Лесневського. В 1924 році отримав ступінь доктора філософії за дисертацію "Примітивні терміни логістики". До 1939 року — доцент і ад'юнкт-професор Варшавського університету. Від 1939 року — у США. У 1942-1968 роках викладав на математичному факультеті Каліфорнійського університету у Берклі (з 1946 року — професор математики). Був членом Національної академії наук США, Королівської нідерландської національної академії наук, Британської академії. З ім'ям Тарського пов'язані значні результати у розвитку метаматематики (разом із Гільбертом вважається її засновником): запропонував аксіоматичну теорію довільних формальних систем; аксіоматизував теорії, що ґрунтуються на класичній пропозиційній логіці. Започаткував формальну семантику, обґрунтував перехід від синтаксичної до семантичної парадигми в логіці. У роботі "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935) сформулював семантичний метод побудови адекватної реальності і формально коректного визначення терміна "істинне висловлювання" для різних типів формалізованих мов. У галузі семантики запропонував також теоретико-множинну інтерпретацію пропозиційних числень, зробив значний внесок у розробку теорії моделей. Тарський здійснив систематизацію семантичних і синтаксичних теорій визначеності. Важливих результатів досягнув у дослідженні проблеми розв'язання та в аналізі нерозв'язуваних теорій. Низка праць Тарського присвячена розробці інтуїціоністської та модальної пропозиційної логіки.

Основні твори: "Поняття істини в мовах дедуктивних наук" (1933); "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935); "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук" (1941); "Нерозв'язувані теорії", у співавторстві (1953); "Логіка. Семантика. Метаматематика" (1956); "Зібрання творів". Том 1-4 (1981); "Формалізація теорії класів без змінних", у співавторстві (1983).

ТАТАРКЕВИЧ Владислав (1886, Варшава — 1981) — польський історик філософії, історик естетики і мистецтва, аксіолог. У кожній із цих царин залишив оригінальні праці (новаторські з історії естетики); багато з них опубліковані іноземними мовами. У 1903 році студіював на факультеті права Варшавського університету, з якого після третього семестру (1905) був виключений за участь у студентському мітингу протесту. Нетривалий час студіював у Цюриху і Берліні. У 1907-1910 роках вивчав філософію в Марбурзі під керівництвом Когена і Наторпа, де захистив докторську дисертацію. У 1911-1912 роках перебував на додаткових студіях в Парижі. Габілітувався у Львівському університеті в 1919 році ("Про абсолютність добра", Варшава, 1919). Був професором чотирьох польських університетів — у Вільно, Познані, Кракові і найтриваліше — у Варшаві (1915-1919 роках, 1923-1960 роках, з перервами у 1939-1945 роках — війна та у 1950-1956 роках — з політичних міркувань). Доктор Люблінського католицького університету (1976). Найбільше задоволення отримував від дослідження минувшини у філософії і естетиці. В обох царинах спирався насамперед на факти, аби шляхом опису, співставлення та виявлення відповідних впливів дійти до їхнього пояснення і встановлення спільних проблем та напрямів у філософському, естетичному і етичному мисленні. Займаючись великими відтинками часу, намагався збагнути та виявити в окремих епохах дві творчі тенденції: максималістичну (синтез, система) та мінімалістичну (думка аналітична, критична). В історико-філософських дослідженнях був прихильником методу, опертого на пояснення і розмисли.

Основні твори: "Історія філософії". Том 1-2 (1931), том 1-3 (1948-1950); "Зосередженість і марення: Студії в галузі естетики" (1951); "Історія естетики". Том 1-З (1960-1967); "Про щастя" (1947); "Шлях до філософії та інші філософські трактати" (1971); "Шлях через естетику" (1972).

(Ч. Гломбік)

ТВАРДОВСЬКИЙ Казимір Єжі Адольф (1866, Відень — 1938) — польський філософ, засновник Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, вчитель кількох поколінь польських філософів. У 1886-1889 роках студіював філософію у Віденському університеті у Брентано. Подальшого підвищення професійного рівня набув у Відні під керівництвом Зіммермана. У 1891 році захистив докторську дисертацію, у 1894 році габілітувався. Ця праця вважається однією з найважливіших у його науковому доробку. Невдовзі, у листопаді 1895 року, Твардовський отримав звання професор на філософському відділенні Львівського університету, з яким від того часу був незмінно зв'язаний аж до виходу на пенсію у 1930 році, але й після того залишався у статусі почесного професора. Був також доктором Варшавського (1929) і Познанського (1930) університетів. Спрямовував дослідження філософії як науки, що визначає цілі, доступні науковому аналізу. Твардовський зосередив увагу насамперед на аналізі психічного розуміння пізнавальних актів, вбачаючи в психології засади філософії. У львівський період відійшов від психологізму, а висунуті ним у той час нові ідеї близькі до філософії науки й відносяться (чи дотичні) до абсолютизму в теорії істини й аксіології, розробки основ теорії мови й теорії понять. Твардовський справив вирішальний вплив на відновлення стилю і методу занять філософією у Польщі шляхом заснування міжнародно визнаної філософської школи; на виховання визначних філософів, які просунули далі працю в галузі філософії і логіки на кафедрах польських університетів; утворення у Львові Польського філософського товариства (1904); на ініціювання з'їздів польських філософів, з яких перший відбувся у Львові у 1923 році.

Основні твори: "Уявлення і поняття" (1898); "Шість лекцій про середньовічну філософію" (1910); "Філософські статті і трактати" (1927); "Вибрані філософські твори" (1956). (Ч. Гломбік)

ТВОРЧІСТЬ — продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі, але як окремий різновид діяльності творчість характеризується продукуванням нових результатів. Розуміння творчості як інноваційного процесу було закладене Платоном, який визначав її як перетворення небуття в буття. Ця ідея була розвинена у християнському богослов'ї як "творіння з ніщо", яке виправдовувало ідею божественного творіння світу у сфері чистого духу. Але вже Аристотелем були розкриті відносність критерію нового та ефект передування будь-якій творчості умов її здійснення. Буттєва визначеність творчості виявляється насамперед у факті життєдіяльності, яка при усіх індивідуальних, неповторних варіаціях має загальнолюдські риси, характеризується універсальністю та необерненістю часового, темпорального процесу. Ця пов'язаність творчості з життєдіяльністю та темпоральним процесом була акцентована Бергсоном. Трактування творчості на ґрунті раціоналізму було розвинуто Кантом і Гегелем, які пов'язували творчість з діалектикою необхідності та свободи. Марксизм надавав пріоритетного значення суспільно-практичним аспектам творчості, зокрема перетворенню праці на творчу активність. У філософії Бердяєва творчість розглядалася не з боку її конечного продукту, а з погляду трансценденції, сходження у вищі виміри буття, розкриття безконечності. З психологічного боку творчість пов'язана з самореалізацією індивідуальності, чинниками уяви, інтуїції, ейдетичності (ідейно-образного відчуття прихованих закономірностей), з евристичним мисленням.

ТЕЗА (від грецького θέσις — положення, твердження) — будь-яке положення в спорі, викладення якоїсь концепції, теорії; у вузькому розумінні — основоположне твердження, принцип. У логіці — складова частина доведення, положення, істинність якого треба довести. У вченні Канта про антиномію теза є одним із двох суперечливих положень, які визнаються однаково істинними. Гегель називав тезу перший ступінь тріади (теза, антитеза, синтез).

ТЕЙЯР де ШАРДЕН ( 1881-1955) — французький філософ, палеонтолог, антрополог, католицький теолог. Тейяр здійснив спробу формування нового світогляду, який був покликаний врятувати людство від духовної кризи. Для цього Тейяр поєднував наукову теорію еволюції з елементами модернізованої християнської містики, створивши моністичну концепцію, в основі якої знаходиться поняття енергії. Енергія розглядається як якість, притаманна самій матерії, і одночасно як духовна сила, що спонукає Космос до еволюції і спрямовує її. Фізичну ("тангенціальну") енергію, що зменшується за законом ентропії, доповнює духовна ("радіальна") енергія, яка зростає в процесі еволюції. Якщо "тангенціальна" енергія, за Тейяром, пов'язує докупи однопорядкові елементи, то "радіальна" веде до зростання складності матеріальних явищ. Пояснення зростання досконалості матеріальних утворень дає, за Тейяром, "закон складності свідомості", згідно з яким у процесі космогенезу збільшується концентрація "радіальної" енергії. Найдосконалішим результатом природної еволюції є виникнення людини. Але на цьому еволюція не припиняється. Необхідною умовою еволюції самої людини є не лише технічний і науковий прогрес, а й значно більше — прогрес духовний. Справжньою метою космічної еволюції та її регулятивним осердям є "пункт Омега" — символічне визначення Христа, який співпричетний світові і одночасно трансцендентний щодо нього. Космічна еволюція поділяється Тейяром на стадії — "переджиття", "життя", "думки" і "наджиття". Відповідно до цього формуються літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії "думки" — не завершення еволюції, а ключ до подальшого зростання досконалості світу. Людські страждання (що їх символізує розп'яття Христа) — стимулюють до активної співдії людини у космічній справі удосконалення буття. Самосвідомість — джерело "персоналізації" й одночасно умова переходу до стадії "наджиття", на якій здійснюється стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі.

Основні твори: "Феномен людини" (1955); "Листи від мандрівника" (1956); "Майбутнє людини" (1959); "Плин Універсуму" (1964).

ТЕКСТ (від латинського textus — сплетіння, побудова, зв'язок) — знаково-мовна реалізація певної системи інформації. З погляду семіотики, текст —лінійна послідовність знаків, задана певними культурними кодами. Залежно від характеру кодів, тексти можуть бути письмові (алфавітні, піктографічні, формульно-математичні тощо), усні, технотронні (задаються за допомогою засобів радіо, звукозапису, машинної пам'яті). Текст передбачає певну мову та виступає її практичним втіленням. Мова задає репертуар знаків тексту, способи утворення з них виразів, правила оцінки, вибору, читання, а також правила перетворення. Останні визначають зв'язки мовних одиниць. За ступенем зв'язку мовних одиниць та наближеністю породжуваних ними конструкцій тексти діляться на контексти. Перетворення контекстів виявляє, як їхній інваріант, інформаційно-смисловий аспект тексту. Відповідно текст характеризується планом змісту та планом вираження. З філософського погляду, текст виступає як матеріальна оболонка ідеальних результатів людської діяльності. (С. Кримський)

ТЕЛЕЗІО Бернардино (1509, Козенца, поблизу Неаполя — 1588) — італійський філософ. Закінчив університет у Падуї (1535). У заснованій ним Академії в Неаполі основна увага приділялась емпіричним методам дослідження. В основі натурфілософії Телезіо — вчення про матерію як тілесну, незнищенну, пасивну, кількісно незмінну і якісно однорідну сутність, що заповнює увесь простір. Активність матерії породжується двома безтілеснілми началами — теплом і холодом, які створені Богом разом з матерією. Тепло є джерелом розширення, внаслідок чого виникають світло, прозорість, рух. Холод, навпаки, породжує щільність, пітьму, спокій. Людину зі світовим теплом поєднує "життєвий дух" — надзвичайно тонка, рухлива, здатна до відчуття матерія, яка поширюється по всьому тілу та стає його рушійною силою. "Життєвий дух" помирає разом з людиною. Людина, як і все у світі, підпорядкована принципові самозбереження. Проте її суттєвою відмінністю є моральність — здатність відмовитися від власних інтересів аж до самопожертви заради самовдосконалення; душі і поведінки. Для її пояснення Телезіо вводить поняття "вищої душі", джерелом якої є Бог.

Основні твори: "Про природу речей відповідно до їхніх принципів" (1586).

ТЕЛЕОЛОГІЯ (від грецького τέλειος — мета, кінець, ціль; λόγος — слово, вчення) — вчення, про ціль, доцільність; вчення, згідно з яким не лише людська діяльність, а й природні явища та історичні події спрямовані до певної мети і підпорядковуються їй; розгляд речей, явищ з точки зору доцільності на противагу причинній необхідності або як доповнення до неї. Телеологічний підхід акцентує увагу на питанні — для чого, задля якої цілі здійснюється той чи інший процес. Цей принцип "кінцевих причин", згідно з яким ідеальна ціль, кінцевий результат впливає на об'єктивний перебіг процесу, може набувати різних форм. Їх розмаїття маніфестується у різних типах телеології. Розрізняють телеологію як вчення про "зовнішню доцільність" й іманентну телеологію. У рамках першого її тлумачення вирізняють антропоцентричну телеологію, яка виходить з того, що все існує для людини (Вольф); метафізичну телеологію — яка ґрунтується на визнанні кінцевої цілі, що панує над світовим процесом (Тейяр де Шарден) — трансцендентну телеологію — що постулює існування потойбічної цілепокладаючої істоти; відповідно світ тлумачиться як продукт або результат її діяльності (Шопенгауер, неотомісти). Основи іманентної телеології (тобто такої, яка приписує розвиткові природи внутрішню ціль) були закладені Аристотелем. Внутрішня ціль становить причину розвитку природи. Ентелехія є завершення, результат і ціль цього розвитку. Ідеї іманентної телеології розвивалися Ляйбніцем у монадології, зокрема у вченні про наперед визначену гармонію, Шеллінгом (ідея "світової душі"), у філософії Гегеля. Кант здійснив спробу поєднання принципів детермінізму і телеологізму. З одного боку, для розуму важливо не випускати з уваги причинний механізм природи, з другого — необхідно враховувати у речах природи принцип цілей. На думку Канта, питання про доцільність чи недоцільність природи має проблематичний характер, тобто рівною мірою можливо довести тезу і антитезу. Принципом телеології послуговуються деякі наукові напрями (віталізм, неовіталізм), згідно з якими розвиток організмів є доцільним. (В. Загороднюк)

ТЕОРЕМА (грецькою θεώρημα — розглядаю, досліджую) — положення чи твердження, істинність якого встановлюють за допомогою доведення, заснованого на аксіомах чи на доведених раніше положеннях; у математичній логіці — речення аксіоматичної теорії, виведене на основі правил даної теорії; теорема — це формула, для якої існує доведення.

ТЕОРЕТИЧНА ЛОГІКА — характеристика певних логічних досліджень як суто наукових (за аналогією "теоретична фізика"), дистанціюються від прикладної логіки, в якій розробляються засоби застосування результатів теоретичної логіки (теорій, обчислень). Теоретична логіка, мета якої —розробка теоретичних принципів доказів, співвідноситься також з практичною логікою, яка досліджує міркування, пов'язані з мотивацією, плануванням, нормативністю діяльності.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ — окремий, відносно самостійний тип наукового знання, первинний рівень якого формується на основі якісної переробки емпіричного знання засобами і в формах раціонального мислення. Він є результатом узагальнення і концептуалізації емпіричного матеріалу, даних спостереження та експерименту, абстрагування від несуттєвих і випадкових характеристик об'єкта, його ідеальної реконструкції (дивись Ідеалізація). Утворене таким чином знання виражається у формі загальних уявлень, понять, узагальнюючих положень, ідей, принципів і організується у відносно замкнені системи абстракцій — концепції, гіпотези, наукові теорії, їх асоціації. На основі якісної переробки засобами і в формах раціонального мислення не тільки емпіричного, а й первинного чи нижчого рівнів теоретичного знання виростають наступні, вищі рівні теоретичного знання, нашаровуючись один на одного і утворюючи складну ієрархічну його будову. Цей процес називають теоретизацією науки. На відміну від емпіричного, теоретичне знання створює абстрактний образ реальності, відображає і пояснює сутність об'єктів, закони їх функціювання та розвитку, передбачає невідомі явища і процеси, виводить нові закономірності. Завдяки цій властивості теоретичне знання ніби віддаляється від безпосередньо даної реальності і поширюється на ширші предметні області, які не були, а інколи приципово не можуть бути дані в сфері безпосереднього чуттєвого досвіду. В результаті утворюються теоретичні системи, що містять абстракції великої узагальнюючої сили. Теоретичне знання глибше і точніше відтворює реальність, ніж знання емпіричне, але поступається йому в онтологічній прозорості і обґрунтованості своїх абстракцій. Тому істинність теоретичного знання вже не може бути встановлена засобами чуттєвої достовірності і вимагає застосування спеціальних, добре розроблених процедур логічного доведення, теоретичного обґрунтування та практичної перевірки. При цьому пошуки об'єктивного аналога в дійсності для витлумачення змісту абстрактних конструкцій часто становлять складну методологічну проблему, що в логіці, методології та філософії науки отримала назву "проблеми реальності" або "проблеми існування". В окремих випадках знаходження такого аналога досягається шляхом редукції абстракцій високого рівня до абстракцій нижчого рівня, що дозволяють емпіричну інтерпретацію; експериментального, досвідного чи логічного обґрунтування теоретичної системи в цілому; практичної чи технічної реалізації абстрактних побудов. Універсального методу розв'язання проблеми реальності не створено.

(П. Йолон)

ТЕОРІЯ (від грецького θεωρία — розгляд, міркування, вчення) —

1) В широкому розумінні — особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предмет-почуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Теорія виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується теорією. В цьому розумінні теорія набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії теорії і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного.

2)У власному розумінні — форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Теорія є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) теорія вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання теорія виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі теорії і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень теорії, що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру теорії, надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні теорія є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Теорія є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Теорія здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою теорій. Розрізняють різні типи теорії. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою — на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні теорії, побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють теорії змістовні, коли теорія є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли теорія виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні теорії, що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні теорії називають мовами (теорія як мова). Серед сукупності теорій, споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні теорії, які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Наприклад, у сучасній фізиці такими теоріями є квантова механіка, теорія відносності, в біології —еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах теорія виступає основною формою розвитку науки. Теорія виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в теорію внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування. (П. Йолон)

Поиск по сайту: