СЛОВНИК 85 страница

СТРУКТУРАЛІЗМ у ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ — науковий напрям, представлений постатями Леві-Строса, Лакана, Фуко, Дерриди, Варта. Стверджує рівноцінність будь-яких культур та їхню генетичну спорідненість, зростання зі спільного, загальнолюдського фундамента. Структуралізм виникає як реакція на екзистенціалізм, що проголошував онтологічну самодостатність особистості і, на противагу раціоналістичній філософії, виходив з принципу вищості екзистенції (існування) над есенцією (сутністю), одиничного над загальним. Структуралістська філософія повертається в цьому відношенні до раціоналістичних засад, вдаючись до пошуку закономірностей, з яких зростає проголошена екзистенціалізмом абсолютна свобода особистості. У своїх пошуках структуралізм спирається на тезу про єдність людської природи, наявність єдиної, структурно організованої основи позасвідомого, закладеної у найфундаментальніших і найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського. Для дослідження цієї сфери структуралізм звертається до аналізу впорядкованих систем правил у побудовах будь-яких форм життєдіяльності, виявлення їхніх інваріантних структур. При цьому розглядає ці форми як своєрідну мову, якою промовляє і завдяки якій об'єктивується наше підсвідоме. Людське буття постає як особлива артикуляція буття, ритміка якого структурована специфічним (культурним) чином і суголосна природній, докультурній архітектоніці світобудови. Звідси посилена увага структуралістської філософії як до мовних побудов, так і до архаїчних культур, в яких культурне буття людини ще максимально інтегроване в природне. Саме в архаїчних, "примітивних" культурах структуралізм намагається віднайти об'єктивні закономірності існування людського, позаяк первісні його прояви видають ту глибинну раціональність ("надраціональність"), в якій ще відсутній поділ на власне раціональне (розумове) та почуттєве.

СУАРЕС Франсиско (1548, Гранада — 1617) — іспанський філософ і теолог, представник другої (пізньої) схоластики. Істотно трансформує вчення Томи Аквінського, на противагу якому заперечує реальну відмінність між сутністю та існуванням, вважаючи, що одиничне має примат щодо загального. Проблему співвідношення свободи волі і Божественного наперед — визначення вирішує на користь останнього, але дає своє розуміння: Бог не визначає вільний вибір людини, а лише передбачає його і, у відповідності з цим накресленням шляху до Бога, надає благодаті. Вчення Суареса вплинуло на метафізичні побудови Декарта, Ляйбніца, католицьких теологів. Трактати Суареса, в яких викладаються принципи природного права, сприяли формуванню поглядів Гроція.

Основні твори: "Метафізичні роздуми". Частина 1, 2 (1597).

СУБ'ЄКТ (від латинськог subjectum — те, що лежить внизу, знаходиться в основі) —

1) В широкому розумінні особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють властиву їм діяльність, спрямовану на практичне перетворення предметної дійсності, теоретичне і духовно-практичне освоєння об'єктивної реальності; носій означених якостей, що уможливлюють виконання ним суспільно значущих функцій. Необхідними рисами суб’єкту є: предметність, що означає бути предметним утворенням і діяти тільки предметним способом; свідомість, яка відображає реальність, зорієнтовує суб’єкт у навколишньому середовищі та визначає мету діяльності (заперечення предметності суб’єкта і зведення його до свідомості характерне для ідеалізму) —, активність, яка забезпечує провідну роль суб’єкта у взаємодії з навколишнім світом (ігнорування активності суб’єкта характерне для споглядального матеріалізму); воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети.

2) В теорії пізнання одна з основних категорій, що є специфікацією суб’єкта взагалі в умовах пізнавальної діяльності. Позначає активний компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності — об'єкта. В процесі пізнання суб’єкт взаємодіє з об'єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні здатності, перетворює і відображає його, формуючи систему знання про об'єкт. Основним питанням у розумінні природи суб’єкта, від якого залежить філософська спрямованість теорії пізнання, є правильне визначення його статусу щодо об'єкта і навпаки. Історичний досвід розвитку науки беззастережно доводить вірність вихідного постулату про принципову незалежність об'єкта пізнання від суб’єкта в межах їх пізнавального відношення, хоча суб’єкт, включаючи об'єкт у свою діяльність і застосовуючи до нього пізнавальні здатності, істотно суб'єктивізує об'єкт. Невизнання цього постулату веде до суб'єктивізму або наївного реалізму. Суб’єкт формується в процесі індивідуального розвитку під впливом соціального, культурного та інтелектуального середовища, яке склалося на конкретному історичному етапі, засвоюючи нагромаджений соціальний і пізнавальний досвід. Тому, будучи предметним утворенням, суб’єкт пізнання має виразну суспільно-історичну природу. На протилежних позиціях стоїть гносеологічний антропологізм.

3) У формальній логіці один із трьох складників простого судження — суб’єкт, предикат, зв'язка. В змістовному висловлюванні суб’єкт виражається словом або словосполученням, що позначає предмет, на який спрямована думка. В твердженні "Українська культура є самобутньою" суб’єктом виступає "українська культура". В формах суджень суб’єкта здебільшого позначається латинською літерою 8, в судженнях, що мають вигляд пропозиційних функцій (логічна функція), — предметною змінною. Судження може мати кілька суб’єктів. (П. Йолон)

СУБСИСТЕНЦІЯ — абстраговане від одиничних речей буття, відображене в родових і видових поняттях; суб'єкт сутності та її носій; самостійне існування, що не потребує акциденцій. Термін уведений до вжитку Боецієм у його творі "Проти Євтихія і Несторія". На думку Боеція, субсистенція і субстанція — не одне й те саме. Субсистенція не потребує акциденцій, щоб бути, а субстанція — це те, що служить суб'єктом для акциденцій, без чого вони існувати не можуть. Тому роди і види — тільки субсистенція, бо в них є тільки сутність, а акциденції відсутні. Субсистенція є універсаліями, а субстанції — індивіди. Індивіди служать для акциденцій суб'єктами (супозитами), даючи тим самим можливість їм бути. Отже, у розумінні базисних термінів метафізики Боецій істотно відійшов від Аристотеля. Аристотелівське "усія" (субстанція, сутність) він передав трьома різними термінами: "есенція" (сутність), "субстанція" і "субсистенція". У томістській і неотомістській метафізиці субсистенція є одним із основних понять і трактується як субстанціональний модус, що характеризує конкретну єдність сутності та існування у створених Богом матеріальних сущих. Субсистенція — це наділена сутністю основа, котра переводить існування із стану просто даного у стан здійснюваного і діючого. Субсистенція в неореалізмі —ідеальне існування логічних об'єктів поза часом і простором. (Д. Кирик)

СУБСТАНЦІЙНА ФОРМА — термін схоластичної філософії, що означає визначеність, специфічне "одне", до якого причетне явище або річ, що пояснюється; субстанційна форма — це форма речі, що мислиться як єдність її суттєвих ознак, на відміну від так званої акцидентальної форми, яка виражає несамостійну, випадкову ознаку речі, що може бути або не бути. У схоластиці дискутувалося питання про єдність і множинність субстанційної форми у внутрішній структурі речі, зокрема змішаного тіла або живого організму. Концепцію єдності субстанційної форми у різних її інтерпретаціях обстоювали Аверроес і Тома Аквінський. Вчення про множинність субстанційних форм дотримувалися Альберт Великий, Дуне Скот та інші. Ця проблема обговорювалася також у філософських курсах КМА.

СУБСТАНЦІЯ (латинського substantia — сутність, дещо засадниче, підстава) — гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії субстанція тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) субстанції. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "субстанція" вводить Аристотель, який ототожнював субстанцію із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував субстанцію як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецькій філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення субстанції як субстрату і першопринципу змінності речей (наприклад, стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демокрита). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної субстанції, котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння субстанції як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив субстанцію із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві субстанції: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність — не дві субстанції, а два атрибути єдиної субстанції. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних субстанцій, які характеризуються самодіяльністю, відповідно — активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення субстанції як поняття було запропоноване Локком, для якого субстанція є однією із складних ідей. Берклі заперечував поняття матеріальної субстанції, а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної субстанції, вбачав в ідеї субстанції деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення субстанції. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак субстанція — це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку субстанції, поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. Субстанція — ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму субстанція витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, — як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття субстанції як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті субстанції, заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення субстанції, а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень субстанція прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст — як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики — перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення субстанції, ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням. Класичне тлумачення субстанції зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.

СУБСТРАТ (від латиньского substratum — те, що підстеляють) — загальна матеріальна засада явищ або сукупність відносно простих, якісно елементарних утворень, взаємодія яких зумовлює властивість речей і процесів. Поняття субстрату близьке до поняття субстанції, що у класичній метафізиці розумілась як абсолютна вихідна всіх змін, тобто припускалось існування абсолютно неподільного і елементарного субстрату як найглибшого, фундаментального шару реальності. У матеріалістичній традиції за субстратом, наприклад, визнавались атоми; в ідеалістичній, наприклад Гегеля, — абсолютна ідея, дух; в енергетизмі — енергія.

(В. Кизима)

СУДЖЕННЯ — форма мислення, в якій стверджується або заперечується що-небудь стосовно предметів і явищ, їхніх зв'язків і відношень. Судження має властивість виражати або істину, або хибність. Мовним еквівалентом судження є розповідне речення. Якщо в судженні стверджується чи заперечується те, що є в дійсності, то воно істинне, у противному разі —хибне. Здатність судження бути істинним або хибним називається істиннісним значенням судження. До судження не належать речення, які не можна схарактеризувати як істинні або хибні (питальні, наказові тощо). Складовими частинами судження виступають суб'єкт (8), предикат (Р) і зв'язка ("є", "не є"). Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Якщо до складу судження входять тільки два терміни, воно називається простим,якщо більше — складним. Властивість судження бути ствердним або заперечним називається якістю судження, а обсяг, в якому береться суб'єкт судження, — кількістю. За кількістю і якістю, взятих разом, прості судження поділяються на загальноствердні (А), загальнозаперечні (Е), частковоствердні (І) і частковозаперечні (О). Складні судження утворюються з простих за допомогою логічних зв'язок "і" (кон'юнкція), "або" (диз'юнкція), "якщо.., то..." (імплікація), "якщо і тільки якщо.., то..." (еквіваленція, або подвійна імплікація). Істинність або хибність складних суджень залежить від значень істинності простих суджень, що входять до їхнього складу. У сучасних логічних теоріях замість терміна "судження" вживають термін "висловлювання", але багато авторів небезпідставно вважають їх синонімами. (Д. Кирик)

СУЇМЕНКО Євгеній Іванович (1932) — український філософ. Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського університету (1957). Доктор філософських наук (1989), професор. У 1981-1990 роках — старший науковий співробітник, потім завідуючий відділом соціальних проблем виховання молоді інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Від 1990 року — головний науковий співробітник інституту соціології НАНУ. Сфера наукових інтересів: соціально-філософські та соціологічні проблеми виробництва і праці, управління виробничими колективами, виховання учнівської молоді. Останнім часом працює в галузі економічної соціології. Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Актуальні проблеми соціології праці" (1974); "Психологія єдиноначальності і колегіальності", у співавторстві (1975); "Діалектика розвитку і становлення відносин колективізму" (1988).

СУМЛІННЯ (добросовісність) — поняття етики, що відображає ставлення індивіда до праці, до виконання своїх обов'язків перед суспільством (середовищем, релігією, професією, сім'єю); моральна настанова індивіда на виконання своїх емпіричних зобов'язань у відповідності до шкали стандартів певної сфери діяльності.

СУМНІВ — особливий стан свідомості і самосвідомості, коли суб'єкт відчуває або виявляє недовіру до певного твердження, вагаючись щодо прийняття (визнання) його, оскільки оцінює це твердження як недостатньо обґрунтоване, правомірне, виправдане, необхідне, переконливе. Сумнів —вияв, продукт діяльності ціннісної свідомості. Твердження, що стають предметом сумніву, можуть стосуватися будь-яких феноменів (аспектів) буття (реалій природного і соціального світу, вчинків, поведінки, діяльності людини, знань, норм, традицій, переконань тощо). Сумнів органічно пов'язаний з усіма вимірами людського життя, є важливим феноменом людської екзистенції. В історії філософії сумнів як особлива форма теоретичної свідомості вперше набуває концептуального виразу в філософському скепсисі і скептицизмі. В Новий час у Декарта сумнів перетворюється в категорію, що фіксує особливий стан мислення, критичну рефлексію стосовно всіх знань і уявлень. Сумнів як імператив теоретичного мислення сприймали і проголошували Г'юм, Маркс, Фройд, Фромм та інші мислителі. Стан сумніву є необхідним моментом розвитку теоретичного, наукового мислення, який дає можливість подолати синдром "загальновизнаності", здійснити критичний аналіз стосовно ідей, що вважались неспростовними. В філософії науки Поппера сумнів набуває статусу фундаментального принципу наукової методології. (В. Свириденко)

СУНА (від арабського — звичай, зразок) — переказ ісламу, викладений у формі висловів Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь. Хадиси передавались усно, у VII-XI столітті були записані. Від терміна "суна" походить назва одного з напрямів ісламу — сунізму. Для сунітів хадиси є основою всієї релігійної та громадської діяльності мусульманина.

(В. Лубський)

СУНДИРЕВА Марія Іванівна (1919, місто Уржум) — український філософ. Закінчила Чуваський педагогічний інститут (1942), аспірантуру при КНУ ім. Т. Шевченка (кафедра історії філософії). Захистила кандидатську дисертацію (1953). В 1949-1964 роках — викладач історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка. У 1964-1975 роках — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових досліджень: питання історії філософії і природознавства, деякі світоглядні аспекти вчених України і Росії.

Основні твори: "З історії боротьби матеріалізму з ідеалізмом у вітчизняному природознавстві XIX століття" (1964); "Діалектико-матеріалістичні ідеї у біології. Розвиток філософії в Українській РСР" (1968).

СУНІЗМ — один із напрямів ісламу (поряд із шиїзмом). Його послідовники визнають не лише Коран, а й святість Суни. Переважна більшість мусульман є сунітами. В галузі теології головна відміна сунізму від шиїзму полягає в тому, що сунізм не визнає можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує особливу природу Алі і право його нащадків на імамат, управління громадою. Сунізм відрізняється від шиїзму також у принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина. Послідовники проживають в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Єгипті, Росії, Україні тощо. (В. Лубський)

СУПЕРЕЧНІСТЬ — у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини — боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють суперечності формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних суперечностях заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми — матерії, сутності — явищу, свободи — необхідності). По відношенню до світу в цілому суперечності — це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини — об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах суперечність проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; суперечність (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи суперечності, а в реальному процесі — зміна основи для її розв'язання. Поява суперечності в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "суперечність" та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей суперечності відіграють роль джерела розвитку — тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані суперечності стають гальмом розвитку. Розв'язання суперечностей відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання суперечностей здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому суперечності втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії — у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються — в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються. Коли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, — і весь процес починається спочатку. Суперечність у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. Суперечність є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні суперечність означає:

1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів;

3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон суперечності, називаються несуперечливими. Проникнення суперечливостей у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними. (Д. Кирик)

СУПЕРЕЧНОСТІ ЗАКОН — логічний закон, сутність якого полягає в тому, що ніяке висловлювання не може бути істинним одночасно із своїм запереченням.

СУПЕРЕЧНОСТІ СУСПІЛЬНІ — діалектичні взаємодії протилежних, співвідносних, взаємовиключних і водночас взаємообумовлених протилежностей, що існують у вигляді поєднаних одна з одною визначеностей суспільного буття. Суперечності суспільні — центральна категорія діалектичного пояснення суспільного життя, оскільки нею відображаються джерела його саморозвитку. При першому погляді на суспільне життя суперечності суспільні найчастіше залишаються нез'ясованими, оскільки різні визначеності суспільного буття на цьому рівні пізнання можуть виступати вже як поєднані одна з одною протилежності. Але їх відношення не виявляє себе і не усвідомлюється як відношення суперечностей суспільних. Для такого усвідомлення дані визначеності повинні бути співвіднесені одна з одною. Це здійснюється, як правило, при з'ясуванні сутності протилежностей даної суперечності суспільної, тобто на рівні глибокого наукового вивчення суспільних явищ. Таким чином, і в реальності, і в теорії реальна суперечність суспільна виникає та усвідомлюється як жива єдність протилежностей, що напружено і невпинно взаємодіють одна з одною, розкриваючи свою сутність. Кожна пара протилежностей існує в контексті численних конкретних зв'язків і суспільних взаємодій з іншими діалектичними парами. Багатоманітні опосередкування протилежностей у реальних суспільних відносинах мають вирішальне значення для визначення специфіки суперечностей суспільних. За слабкого розвитку або у випадку згортання структур, що опосередковують відношення "полярних" сил, сторін суспільного життя, стає реальною загроза прямих руйнівних зіткнень протилежностей. Найбільша небезпека і вірогідність таких зіткнень криється в деспотичних, диктаторських суспільних структурах. Створення і налагодження цивілізованої системи суспільних зв'язків, установ та інші заходи забезпечують опосередкування протилежностей в суперечності суспільні, є об'єктивною діалектичною закономірністю, яка забезпечує існування і вдосконалення таких складних утворень, як суспільство, перехід на нові ступені історичного розвитку.

СУПЕРПОЗИЦІЇ (накладання) ПРИНЦИП —

1) Припущення, згідно з яким результуючий ефект складного процесу дії є сумою ефектів, які викликані кожною простою дією зокрема, за умови, що останні не впливають одна на одну. Суперпозиції принцип точно виконується лише стосовно лінійних систем, поведінка яких описується лінійними співвідношеннями.

2) У теорії класичних полів і у квантовій теорії — положення, відповідно до якого результат накладання допустимих станів фізичної системи (або можливих процесів у ній) є також допустимим станом (або відповідно можливим процесом). У релятивістській квантовій теорії, де розглядають взаємні перетворення частинок, суперпозиції принцип доповнюється правилами супердобору (відокремлення суперпозиційних станів, які фізично не реалізуються в природі). Зміна методологічного змісту суперпозиції принципу відбиває перехід фізики від концепції нескінченної подільності процесів, станів тощо до більш повного врахування їхньої якісної індивідуальності та цілісності. Разом з тим суть суперпозиції принципу не виходить за межі ідеології редукціонізму. (О. Кравченко)

СУППЕС Патрик (1922, Талса, штат Оклахома) — американський філософ, логік, психолог. Навчався у Чиказькому та Колумбійському університетах. З 1950 року — професор Стенфордського університету, одночасно з 1959 року — директор інституту математичних досліджень соціальних наук при цьому ж університеті. Його праці охоплюють загальні питання філософії та спеціальні проблеми філософії фізики, психології, комп'ютерного навчання. На думку Суппеса, не існує якихось особливих філософських методів, принципово відмінних від методів спеціальних наук. Проблема стає філософською тільки в силу її фундаментального значення для даної дисципліни або через її парадоксальність. Суппесу належать важливі результати у дослідженні проблем філософії мови, психолінгвістики, логічних та концептуальних основ теорії вимірювання, використання комп'ютерних засобів у навчанні.

Основні твори: "Дослідження з методології та основ науки" (1969); "Прабабілістична метафізика" (1974).

СУРАЗЬКИЙ Василь (Василь Малюшицький) (середина 50-х років XVIстоліття — між 1604 роком та 1608 роком) — український письменник-полеміст, член Острозького наукового гуртка. У 1575-1581 роках Суразький перебував на службі у князя К. Острозького. Впродовж 40 років працював в Острозькому культурно-освітньому осередку. Суразький відзначався високим освітнім рівнем, що виявлявся у глибоких знаннях Біблії, патристики, теологічної літератури загалом. Ісаєвич припускає, що він брав участь у підготовці Острозької біблії 1581 року, а також не виключає можливість того, що в 1583 році він був міським писарем в Острозі. Суразький є автором двох виданих в Острозі значних праць: "О единой истинной православной вере" (1588). Філософські погляди Суразького сформувалися під впливом християнського неоплатонізму східної патристики, а також під певним впливом поширеної на той час в Україні реформаційної ідеології. Їх реконструкція, здійснювана шляхом аналізу згаданих творів, дає підстави стверджувати, що для Суразького є характерними: нерозмежованість сфер філософії і теології, протиставлення Бога і світу, розуміння Бога як чогось вічного, надчуттєвого, невидимого й неосяжного. Поняття Бога, за Суразьким, включало також філософське уявлення про субстанцію, адже Бог наділявся атрибутами вічності й безконечності. Людську природу Суразький поділяє на зовнішню і внутрішню, або тілесну і духовну, з подальшою диференціацією останньої відповідно до ступеня залежності змісту і характеру інтелектуальних процесів від їх тілесного субстрату — ума, як вищої умоглядної і творчої сили, що спрямовується Богом і покликана відкривати в людині закладену в неї Богом істину, і розмислу, або розсудку. Це забезпечує пізнання зовнішнього світу і душі як опосередковуючої ланки між двома природами. Сутність "внутрішньої людини" виражена в умі, а розмисел переважно пов'язаний із "зовнішньою людиною". Пізнання викладених у Святому Писанні теологічних істин, а також пізнання своєї "внутрішньої людини", що здійснюється у подвигу самопізнання, можливе, на думку Суразького, лише як миттєве містичне осяяння, розумне бачення ума і тому не потребує "зовнішнього розуму", західної раціоналістичної теології. Тому схоластика не тільки зайва, а й шкідлива. Водночас за "зовнішнім знанням" Суразький визнає прикладну цінність. Отже, у Суразького вже проглядається тенденція до усвідомлення необхідності опанування світських наук, європейської духовної спадщини, набуття інтелектуального вишколу, хоча б з метою вироблення навичок, вправності в обстоюванні власної позиції, вміння переконливо захищати і розвивати духовні традиції свого народу.

(Я. Стратій)

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ — поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя. Суспільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність суспільного буття і суспільної свідомості полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та інше. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності суспільне буття і суспільна свідомість як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого — в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось - буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття для себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку суспільного буття і суспільної свідомості — суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

Поиск по сайту: