СЛОВНИК 38 страница

КАМПАНЕЛЛА, Томмазо (1568, Калабрія — 1639) — італійський філософ. Член домініканського ордену (з 1582 р.). За підтримку антиаристотелівських ідей Кампанелла був звинувачений у єресі (1591); згодом ув'язнений за звинуваченням у підготовці повстання проти іспанського панування у Калабрії. Основні праці написав у в'язниці (1599 — 1626). У 1629 р. був звільнений, позаяк його визнали душевнохворим. Згідно з Кампанеллою, єдиним безсумнівним фактом є відчуття власного існування, що й становить основну підвалину нашого досвіду і знання вцілому. У межах знання найнадійніше — це знання внутрішнє (notitia innata). Реальність включає і увесь світ, і Бога. Доказом цього є, по-перше, те, що людина сприймає себе як частину великого цілого (Всесвіту); по-друге, як мудру, сильну і сповнену любові істоту, але в обмеженому розумінні, тому повнота цих властивостей притаманна лише Богові. "Місто Сонця" Кампанелла зобразив, наслідуючи багато в чому Платона: спільна власність на майно, державне контролювання народжуваності; провідне становище класу охоронців, які є одночасно і філософами, і жерцями. У розумінні майбутнього Кампанелла тяжів не так до "комуністичної утопії" (традиційне марксистське тлумачення), як до впровадження у світі духовного і політичного проводу Папи Римського та досягнення, зрештою, через щаблі вдосконалення людства "монархії Месії".

Основні твори: "Філософія сприйняття в доказах" (1596); "Місто Сонця" (1602); "Монархія Месії" (1633); "Філософія раціонального і реального" (1638); "Загальна філософія" (1638).

КАМЮ, Альбер (1913, Мондові, Алжир — 1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург. Отримав освіту і почав творчу діяльність в Алжирі. В роки Другої світової війни — учасник (разом із Сартром) французького руху опору, співробітник і редактор газети "Комба" ("Боротьба") — органу руху опору; лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У перший період творчості (30 — 40-ві рр.) у загальній перспективі екзистенційного філософування Камю розробляє ідеї так званого абсурду філософії. Камю цікавиться не стільки змалюванням абсурду, скільки проблемою його подолання. Будь-які форми людської діяльності позбавлені раціонального змісту і тому є "рівноабсурдними" ("можна лікувати чуму, але можна й топити печі крематоріїв"), але рівноприйнятність альтернатив є такою лише з раціоналістичної точки зору. З позицій "життєвих" — екзистенційних, моральних — такі альтернативи зовсім не рівноцінні. Це дає підставу Камю для висновку, що не все є абсурдним: дещо у світі "все ж має певний сенс, і це — людина... єдина істота, яка шукає цей сенс". Тим самим окреслюються певні спонуки, що дозволяють знайти твердий ґрунт для подолання абсурду, і формою такого подолання Камю вважає "бунт". З цього висновку починається другий період творчості Камю — період "бунту", що відкривається публікацією есе "Бунтівна людина" (1951), на сторінках якого Камю робить спробу проаналізувати "бунтівну свідомість в Європі за останні два століття". Камю різко протиставляє бунт і революцію. Остання, на його думку, лише замінює один порядок (раціональність) іншим, тому в ній обов'язково відбувається "переродження Прометея на Цезаря" (про це свідчить історичний приклад якобінців і більшовиків). Єдиний вихід — "бунт" як постійне тривання змін, творчості, свободи. Трагічна смерть Камю перервала перехід до третього періоду творчості, що почав окреслюватись у повісті "Падіння" (1956).

Основні твори: "Міф про Сизифа" (1942); "Листи до німецького друга" (1945); "Сторонній"; "Чума" (1947); "Бунтівна людина" (1951); "Роздуми над смертним вироком" (1960) та ін.

КАНАДА (імовірно ІІІ ст. до н. е. або І ст. н. е.) — "поїдач атомів" — прізвисько засновника індійської релігійно-філософської ортодоксальної школи вайшешики. Відомий також як: Улука, Канабгуджі, Канабгакша, Каш'япа. Праця "Вайшешика-сутра", що приписується Канаді, — перший систематичний виклад засад вайшешики. Вона складається з 10 книг і присвячена розгляду категорій вайшешики: видів субстанцій; атомістичної структури всесвіту; питань етики; властивостей індивідуального "я"; проблем сприйняття, висновку та причинності.

КАНАК, Федір Минович (1938, с. Демки Черкаської обл. — 2001) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961), аспірантуру при інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1966). Доктор філософських наук (1987), професор (1989). З 1993 р. — провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г.Сковороди НАНУ. Коло дослідницьких інтересів стосується насамперед філософії й методології природничих наук (проблема суб'єкта і об'єкта, емпіричного й теоретичного в природничонауковому пізнанні, відношення філософії і науки в контексті світогляду й культури, соціокультурних передумов і чинників розвитку природничонаукового знання), філософських проблем екології. Зробив внесок у дослідження процесів державотворення й міждержавних стосунків, становлення громадянського суспільства в Україні. Автор понад 80 наукових праць.

Основні твори: "Суб'єкт, об'єкт і фізичне пізнання" (1970); "Матеріалістична філософія і розвиток природознавства", у співавторстві (1977); "Національне буття серед екологічних реалій", у співавторстві (2000).

КАНАРСЬКИЙ, Анатолій Станіславович (1936, с. Руднє-Грабовка Житомирської обл. — 1984) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1966). Доктор філософських наук (1983), професор. У 1966 — 1984 рр. — асистент, старший викладач, доцент, професор кафедри етики й естетики філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Філософський здобуток Канарського охоплює ґрунтовний аналіз природи й форм естетичної чуттєвості, генези естетичної культури, взаємозв'язку історичної життєдіяльності та естетичної свідомості індивіда, нового понятійно-категоріального апарату естетичної науки.

Основні твори: "Практика і естетична свідомість" (1972); "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема", у співавторстві (1978); "Діалектика естетичного як теорія чуттєвого пізнання" (1979); "Діалектика естетичного процесу: генеза чуттєвої культури" (1982) та ін.

КАНИГІН, Юрій Михайлович (1935, с. Городище Луганської обл.) — український історіософ, соціолог, економіст. Закінчив економічний факультет (1958) та аспірантуру (1964) Московського університету ім. М. Ломоносова. Доктор економічних наук (1976), професор (1979); академік Української академії інформатики (1993). Член Спілки письменників України (2000). В 1989 — 1992 рр. — головний науковий співробітник відділення соціології інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. З 1994 р. — головний науковий співробітник центру дослідження наукового потенціалу та історії науки НАНУ. Один з перших дослідників в СРСР теорії та практики інформатизації суспільства, проблем "тонкоструктурної соціології" та соціального інтелекту. Автор оригінальних історіософських розвідок.

Основні твори: "Економіка та організація машинної інформатики" (1984); "Основи когнітивного суспільства: Інформаційна теорія соціальних систем" (1993); "Шлях аріїв" (1995); 'Українська мрія", у співавторстві (1996); "Віхи священної історії: Русь — Україна" (1999); "Україна: інтелект нації на межі століть", у спіавторстві (2000).

КАНОН (грецькою κανών — палиця, переносно — правило, норма, зразок) — в широкому розумінні — правило або система правил будь-якого виду людської діяльності. В європейській культурі поняття "канон" найчастіше вживається у релігійному контексті — як традиційні настанови щодо віровчення, догматики, культу, церковної організації, що ведуться від Апостолів, Отців Церкви або вироблені церковними Соборами. У християнстві канонами називаються: а) символ віри; б) вчення Ісуса Xриста та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви. Інколи поняття канону вживається при визначенні філософських шкіл та традицій: означає аксіоматизовапу систему основних положень та відповідний корпус літературних джерел. У мистецтві канон — унормована система символічних зразків та технологічних вимог. У загальнофілософському аспекті функціонування канону як інтегративно-регулятивного чинника актуалізує питання про співвідношення традиції і новації; взаємодію продуктивної (творчої) та репродуктивної діяльності; межі формалізації систем; критерії істинності нормативних положень; джерела їхнього санкціонування тощо. (С. Головащенко)

КАНТ, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград — 1804) — німецький філософ. Видатне місце Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового Часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі. Головна риса його вчення — проблемність і проблематичність. Кант по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення вцілому стало першою ланкою німецької класичної філософії, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому Канта підставово вважають засновником німецької класичної філософії. Еволюція поглядів Канта охоплює три періоди. Перший із них — докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дисертації "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага Канта була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге — "Критика практичного розуму" (1788), на третє — "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції Канта — антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що Кант розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) Кант до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період Кант вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге — мораль, на третє — релігія і на четверте — антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у Канта ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. Кант наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії Канта є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому Кант і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі. Ці обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання — простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. Апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання. Саме пізнання — синтез явищ і мислення та його форм — категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, — розсудок (див. Розсудок і розум). Чуттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких Кант виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон — категоричний імператив — у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які Кант назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі — так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів — це найважливіші для життя речі в собі. Їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній — в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули Канта, котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система Канта — антропологію.

Основні твори: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); «Пролегомени..." (1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798) та ін.

КАПІТАЛІЗМ (від латинського capitalis — головний; "капіталом" у XII — XIII ст. називали основні фонди, запаси товарів, грошові суми, прибуток від процентів) — тип суспільства, форма економіки, "спосіб виробництва", який спочатку існував у вигляді укладу, а згодом особливо рельєфно виявив себе в Європі (XV — XVII ст.), спочатку в Італії і Голландії. Вирішальний стрибок у розвитку капіталізму відбувся у XVIII ст. перш за все у Великій Британії, де капіталістична економіка поєдналася із технологічним потенціалом, створеним індустріальною революцією. Капіталізм — певна стадія соціального розвитку, якому відповідає індустріалізм, машинне виробництво, урбанізація і ринок. Передумовою і чинником становлення і розвитку капіталізму були особистісні трансформації — поява громадянина, вільної і автономної особистості. Сукупно усе це сприяло бурхливому розквіту виробничих сил, всебічному розвитку соціальної мобільності, експансії економіки в усі сфери суспільного буття і, зрештою, — колонізації. Існуюча у сучасному світі капіталістична система склалася у XIX ст. і остаточно зміцнилася у XX ст., перетворившись на "світ-економіку" (Валерстайн). У процесі становлення капіталізму економічна підсистема суспільства набула певної автономії (обґрунтуванням цієї емансипації економіки був класичний лібералізм), специфічної динаміки і прискорення розвитку. Термін "капіталізм" увійшов до широкого обігу після виходу відомої праці Зомбарта "Капіталізм". Сміт, якого вважають теоретиком капіталізму, не вживав цієї категорії, майже не використовував це слово і Маркс. М. Вебер вважав, що поняття "капіталізм" можна вживати для визначення суспільств, які задовольняють економічні потреби шляхом капіталістичного підприємництва, тобто діяльності, яка орієнтована на ринок і має на меті отримання прибутку внаслідок торгівельного обміну. В процесі розвитку капіталізм зазнав істотних трансформацій, проявивши спроможність до перебудови і певного вдосконалення. Насамперед це знайшло вияв у його демократизації. За своєю природою індустріальне машинне виробництво тяжіє до тоталітарних форм, тому економічний деспотизм капіталізму врівноважується демократичними політичними формами. Істотне значення мала соціалізація капіталізму: уряди капіталістичних країн (під впливом організованого тиску з боку трудящих) поступово запроваджували систему соціального страхування, розбудовували відносини соціального партнерства та ін. Капіталізм поступово перестає бути тільки конкурентним економічним порядком, формуються засади "народного капіталізму", "капіталізму участі" та ін. У той же час проявляють себе тенденції до глобалізації капіталізму, його концентрації і монополізації. Транс-національні корпорації стають більш впливовими агентами світової політики, ніж більшість національних держав. Поява комп'ютерних мереж створює передумови для тотальної експансії капіталізму в усі сфери буття ("пан-капіталізм", "віртуальний капіталізм"). Незважаючи на численні вади, капіталізм як економічна система довів свою ефективність і конкурентноспроможність. (В. Заблоцький)

КАРДАНО, Джероламо (Іеронімус) (1501, Павія — 1576) — італійський філософ, лікар і математик. Розробив космологічну систему, близьку іншим побудовам натурфілософії доби Відродження (Телезіо, Бруно та ін.). Згідно з філософією Кардано, світ складається з трьох елементів: землі, води, повітря; у матерії є дві якості — теплота і вологість; вогонь — лише форма існування всепроникного небесного тепла. Становлення речі відбувається через універсальну душу. Розум, єдиний у всіх людей, є пасивним, і лише божественний першопринцип, закладений у ньому, уможливлює богопізнання в містичному сходженні. Від розуму Кардано відрізняє інтелект — активний елемент людської свідомості; сутність речей людина здатна осягнути лише там, де об'єкт, як в математиці (вищій формі пізнання), створюється інтелектом і йому уподібнюється. Натурфілософія Кардано становить завершальний синтез його різнобічної вченої діяльності — в галузі астрології, алхімії, медицини, фізики, математики, інженерії, психології тощо. Натурфілософські погляди Кардано поєднувалися із пантеїзмом і містицизмом.

Основні твори: "Про витончення речей" (1550); "Про розмаїття речей" (1557).

КАРЛЕЙЛЬ, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія — 1881) — англійський філософ, письменник, історик. Світогляд Карлейля сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та німецьких романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку Карлейля, має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду Карлейля характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм Карлейля поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний Карлейлем у жанрі історичного портрета — це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду Карлейля властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія Карлейля — це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" — назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприкінці XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів Карлейля і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць Карлейля вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

Основні твори: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха ІІ" (1854 — 1864).

КАРМА (санкрит — діяння, справа, дія) — одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н.е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття карми охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи інших наслідків. У широкому розумінні, карма — це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування. Все, що робить людина, творить її карму, хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. Карма — це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні карма подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак карму можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку карма не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.

КАРНАП, Рудольф (1891, Ронсдорф — 1970) — німецько-американський філософ і логік, один із провідних представників неопозитивізму Віденського гуртка, а потім логічного емпіризму в США. Зробив видатний внесок у розробку та вдосконалення таких розділів логіки та семіотики, як логічний синтаксис та логічна семантика. Віденський період творчості Карнапа позначений осмисленням низки основоположних для його філософії принципів: 1) філософія — не теорія, а метод логічного аналізу понять і мови науки, наслідком застосування якого є уточнення понять і структури науки та виявлення беззмістовності "метафізичних'', тобто філософсько-теоретичних висловлювань; 2) зведення (редукція) засобами сучасної логіки, мови висловлювань теоретичної складової науки до рівня мови емпіричних висловлювань; 3) емпірична верифікація, перевірка емпіричних висловлювань з метою виявлення, які з них є істинні, які хибні, які беззмістовні. Карнап трактує евристичну верифікацію як чуттєву верифікацію, тобто таку, в ході якої перевірці підлягають протокольні висловлювання, що їх зміст мислився як абсолютно чуттєво зумовлений. Усвідомивши неможливість реалізації принципу редукції та принципу верифікації в запропонованому ним варіанті (як верифікації протокольних висловлювань), Карнап переходить на позиції визнання самостійного статусу теоретичної складової науки, що в рамках гіпотетико-дедуктивної моделі структури науки постає як підлегла не безпосередньо чуттєвій, а опосередкованій емпіричній верифікації. Нові філософсько-методологічні позиції Карнапа сформувались в основному в межах логічного емпіризму в США, але зберегли, хоч і в пом'якшеному вигляді, "антиметафізичну" неопозитивістську настанову періоду Віденського гуртка.

Основні твори: "Логічна будова світу" (1928); "Псевдопроблеми у філософії" (1928); "Єдність науки" (1932); "Логічний синтаксис мови" (1934); "Вступ до семантики" (1942); "Логічні засади ймовірності" (1950).

КАРНЕАД (близько 214 до н. е., Кирена — 129 до н. е.) — давньогрецький філософ-скептик, засновник Третьої академії (156 до н. е.). Тексти лекцій Карнеада, записані учнями, не збереглися. Тому уявлення про філософію Карнеада можна скласти лише за творами Цицерона, Секста Емпірика, Діогена Лаертського, Плутарха та ін. Судячи з них, Карнеада цікавили передусім проблеми теорії пізнання й етики, потрактовані ним з позицій висунутого вже Аркесилаєм (315 — 241 до н. е.) — поміркованим скептиком засновником Другої, або Середньої академії — принципу академічного скептицизму із властивим йому антидогматизмом і полемічною спрямованістю. Розмірковуючи над критеріями істини, Карнеад конкретизує вчення Середньої академії про неможливість відрізняти істинне від хибного й постійну наявність моментів, які суперечать тому, що людина ладна була б визнати істиною. Головним опонентом Карнеада був стоїк Хрисип; за висловом Карнеада, наведеним у Діогена Лаертського, "якби не було Хрисипа, не було б і Карнеада".

КАРТИНА СВІТУ — одна з форм світоглядного подання об'єктивної реальності в суспільній свідомості, що являє собою образ освоєної в практиці дійсності, компонент світогляду; цілісна картина дійсності, насамперед узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється в процесі практичної діяльності людей. Суб'єктом пізнавальної діяльності, результатом якої є створення картини світу виступає суспільство, що перетворює сфери об'єктивної реальності на поле своєї діяльності. Картина світу являє собою єдність багатьох образів різних ракурсів та аспектів дійсності, що розкриваються в процесі її освоєння. Цей інтегральний образ, який постійно змінюється, не є ідентичним живій картині, що виникає при безпосередньому сприйнятті речей та явищ, оскільки в ньому фіксується вигляд речей та явищ у поєднанні з системою їхніх значень, що складаються в культурі. Картина світу втілює широку панораму дійсності, яка виходить далеко за межі особистого світу індивіда, його власного досвіду, безпосередніх вражень і відчуттів. Формування картини світу відбувається за допомогою різних типів людського пізнання (буденного, художнього, наукового). В життєдіяльності людей картина світу виконує ряд важливих функцій, зокрема наповнює культурним змістом сприйняття навколишніх речей, опосередковує людські комунікації, оскільки втілює смисловий контекст взаєморозуміння між людьми, сприяє виробленню програми практичної поведінки, орієнтації людини в світі соціальних явищ, у реалізації прийнятого способу життя.

КАССИРЕР, Ернст (1874, Бреслау, нині Вроцлав — 1945) — німецький філософ, представник Марбурзької школи неокантіанства. Згодом Кассирер частково відходить від ортодоксального марбурзького неокантіанства і наближається до ідей феноменології та філософської антропології. Загальний напрям праць Кассирера — висвітлення історії логіки, історії науки, історії теорії пізнання як передісторії неокантіанства. Зокрема, Кассирер створив теорію формування понять у природничих науках. Ці поняття, звільнені від усякої предметної субстанційності, стають поняттями про відношення або про функції. За їх допомогою дійсність зводиться до "рядів" функціональних відношень. За Кассирером, існує єдиний світ культури, ідеї практичного розуму, як і категорії, з регулятивних стають конструктивними. Кассирер називає їх "символічними функціями", які репрезентують вищі цінності. "Символічні форми культури" (мова, міф, релігія, мистецтво, наука, історія) — це самостійні, не підпорядковані один одному засоби освоєння людиною світу, виявлення нею своєї сутності. Символи є носіями і засобами комунікації значень, тому символічна культура забезпечує єдність усіх форм духовного сприйняття світу. Символи — це своєрідні "органи реальності". Замість того, щоб мати справу з речами, за Кассирером, людина в певному сенсі спілкується сама з собою. Вона настільки обплела себе лінгвістичними формами, художніми і релігійними ритуалами, що вже не може бачити чи знати нічого іншого, крім посередництва цього штучного середовища. У філософський обіг увійшло визначення людини як "тварини, що створює символи". Вагомим є внесок Кассирера у дослідження проблеми міфу, який він розглядає як початкову стадію у розвитку символічних форм. Для міфу характерним є збіг образу й реальності; перетворення мови на самодостатній світ, у межах якого ім'я чи назва речі стають потужними самостійними чинниками впливу на дійсність. Якщо наукове мислення, за Кассирером, спирається винятково на поняття, то міфологічне й релігійне — на метафору.

Поиск по сайту: