Вплив психоаналітичної теорії на розвиток літературознавства

У ХХ ст. почався процес руйнування старого культурного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Класичній психології як консервативній науці Зигмунт Фрейд протиставив авангардний психоаналіз, з яким пов’язував руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людства. Фрейдизм у психоаналітичній теорії ХХ ст. розглядається як класичний психоаналіз.

Саме із зародженням фрейдівських теорій в літературі почали з’являтися праці, що досліджували зв'язок літератури та психоаналізу. Адже, саме психоаналіз, досліджуючи явища глибинні, а також зовнішній вияв несвідомих душевних порухів, покликаний зазирнути у творчу майстерню автора, бо ж, як слушно зазначає сучасний російський дослідник психоаналізу В. Лейбін, «психоаналітик формулює закони несвідомого, тоді як письменник, зовсім не претендуючи на свідоме їх розуміння, в опосередкованій формі відображає їх у своїх творах».[15]

Сам Зиґмунд Фрейд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний метод прирівнював до літературної діяльності, зауважуючи, що історії хвороб, які він записував, «читаються, як новели», а фантазування, до яких вдаються невротики, схожі на «сімейний роман» тощо.

Письменник для автора психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскільки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору (про це свідчить, наприклад, розгляд Фрейдом психобіографії і творчості Ф. Достоєвського).[16]

Психоаналіз виявив великий інтерес до античної та класичної літератури. Становленню теорії Фрейда сприяла творчість Софокла, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, В. Єнсена та ін.

Варто звернути увагу на зацікавлення Зигмундом Фрейдом новелою «Градіва» (1903), німецького письменника Вільяма Єнсена, в якій йшлося про фантазії і сни молодого архітектора. Фрейд побачив у поведінці головного героя підтвердження власних уявлень про роботу несвідомого у психіці людини та механізм психотерапії. У праці «Марення і сни в “Градіві” Єнсена» Зигмунд Фрейд зізнався, що був вражений схожістю власних психоаналітичних ідей з ідеями, відображеними в художньому творі. [17]

Засновник класичного психоаналізу порівнював процес психоаналізу з археологічними розкопками, зокрема з розкопками Помпей, характеризуючи несвідоме як щось безсмертне й незмінне часом. Тільки в цьому випадку старі конфлікти й комплекси можуть бути зруйновані, точно так само, як під впливом вітру, сонця й дощу розсипалися будівлі старих Помпей, витягнуті з‑ під шару лави, що зберегла їх недоторканними протягом двох тисяч років.

В додаток, у Фрейда і Єнсена мала місце відома спільність лейтмотивів. Фрейд також зіставляв розвиток індивідуума з розвитком усього роду людського. Мотив перемоги життя й любові над силами руйнування й божевілля дуже характерний і для робіт Фрейда. Нарешті, обидва автори зверталися до мотиву примар [18].

В цілому інтелектуальна програма, зумовлена проникненням психоаналізу в гуманітарні науки, активно впливала не лише на літературознавство, а й на художню творчість[19].

Сюрреалісти першими намагалися в художній практиці втілити психоаналітичну реформу звільнення “несвідомої” людини. У XX ст. кожний великий митець прагнув заглянути в демонічну сферу несвідомого.

На засадах психоаналізу розвинулися такі літературно-теоретичні напрями: нетрадиційна герменевтика, постструктуралізм, феміністична літературна критика, ґендерний підхід загалом.

Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та літературної “політики”, правомірно Зигмунда Фрейда вважають унікальним, тому що він створив власні оригінальні тексти вічної субстанції, яка є основою світобудови, тобто поєднання наукового авангарду

Класичний психоаналіз, в основі якого лежить дослідження несвідомого бажання постав на розриві з традиційною герменевтикою (методологією тлумачення тексту свідомості). На основі авангардного фрейдизму розгорталася проблема поєднання психоаналітичного тлумачення психічного несвідомого з феноменологією з духовною(релігійною) традицією.

Цей проект здійснила аналітична психологія Карла- Густава Юнга, осмислюючи реальність психічного несвідомого як абсолютну реальність божественної сутності[20].

Метою аналітично – психологічного проекту, на відмінну від вчення Зигмунда Фрейда, стало не підкорення цієї реальності, а діалог з нею як найвищою позитивною цілісністю. Аналітична психологія, означивши вічну субстанцію як психічну реальність, заклала нові можливості літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до психічного письма.

Нові “сюжетні” розгалуження можна простежити у зв'язку з іншими творчими персоналіями. Загалом психоаналіз виник і розгортався подібно до давнього цілительства і філософування. За давньою легендою, бог лікування Асклепій заснував лікувальне святилище на згадку про власні рани і страждання. Так само кожний новий яскравий психоаналітик — передусім поранений цілитель.

Відповідно до духовного пошуку XX ст. і залежно від індивідуальної “пораненої” психології вибрані психоаналітичні тексти можна читати як „реалізм” (3. Фрейд), “романтизм” (К. Юнг), “символізм” (Ж. Лакан), “постсимволізм” (Ж. Дерріда)[21].

Революційний поступ психоаналізу в XX ст. супроводжувався не менш революційним змінами і літературознавстві. Так, авангардне літературознавство долає традиційну дихотомію “форма-зміст” запровадженням цілісного поняття “структури” як одиниці аналізу.

Структурний аналіз добре взаємодіє з психоаналітичною інтерпретацією, що дає змогу досліднику вийти у проблемне поле модерного осмислення людської особистості та її фіксації у слові.

Критика структуралістського методу в західних гуманітарних науках 70—80-х років виявила принципову неструктурованість значної частини людського існування, а це сформувало нову стратегію — постструктуралізм.[22]

Постструктуралістська авангардна антиметодологія активно використовує феномен психічного несвідомого, що, у свою чергу, формує постструктуралістське і постмодерністське літературознавство. Отже, розвиток психоаналітичного дискурсу в літературознавстві можна схематично зобразити від нетрадиційної герменевтики (психоаналітичного тлумачення) до різноманіття постструктуралістських інтерпретацій.

Окреслюючи можливості та перспективи психоаналітичного тлумачення літератури, сучасна українська дослідниця Н. Зборовська означує (услід за А. Гамбургером) чотири продуктивні відношення:

· психоаналітичну рецепцію;

· інтерпретацію;

· вплив на літературу;

· психоаналіз як літературу[23].

При цьому надзвичайно важливого значення набуває саме психоаналітична інтерпретація, адже вона, на думку дослідниці, «може стати сучасною конструктивною установкою, призначеною навчити читати тексти з позиції загальнолюдських вічних проблем»[24].

Отже, психоаналіз не тільки стає одним з провідних напрямів літературознавства ХХ ст., а й починає створювати нові шляхи для розвитку художньої творчості.

Основними заслугами психоаналізу Фрейда є те, саме він стає основою для розвитку нетрадиційної герменевтики, постструктуралізму, феміністичної літературної критики, ґендерного підхіду загалом.

Більше того, саме психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та літературної “політики”.

Поиск по сайту: