Психоаналітичне трактування сутності гріха

Старозавітне слово chatah зазвичай перекладається як "гріх", а насправді означає "упустити можливість" (піти хибним шляхом). У цьому слові відсутнє засудження, яке міститься в словах "гріх" і "грішник".

Точно так само у єврейському слові, що означає "покаяння" – teschuwah – "повернення" (до Бога, до самого себе, на правильний шлях), - немає нічого від самоосуду. Талмуд використовує вираз "наставник повернення" замість "кається грішник" і говорить про нього, що така душа коштує навіть більше, ніж душа того, хто ніколи не грішив[99].

У класичних концепціях юдейської та християнської теологій гріх ототожнюється з непокорою Божій волі

Однак, якщо замислитись, люди дотримуються законів не лише через страх покарання, а їй тому, що непокора викликає в них почуття провини. Оскільки позбавитися такого неприємного відчуття як провина, можна лише отримавши прощення, Еріх Фромм у своїй книзі «Мати чи бути?» встановив послідовність: гріх (непокора) – відчуття провини – знову скорення (покарання) – прощення[100].

Психоаналітик називає таку послідовність зачарованим гріховним колом, бо кожен акт непокори призводить до посилення покори. Прикладом особистості, що може протистояти такому «приборканню» є Прометей. Давньогрецький титан, незважаючи на накладене Зевсом жорстоке покарання, не скорився і не почувався винним. Він знав, що узяти вогонь у богів і віддати його людям – це акт співчуття; Прометей не підкорився, але й не згрішив. Саме Прометей збунтувався проти ототожнення непослуху з гріхом.

Вже у іншій своїй книзі «Душа людини» Еріх Фромм аргументує, що Старий завіт не вважає ніби людина є гріховна за своєю суттю. Непокора Богові з боку Адама і Єви не розглядається як гріх. В Біблії немає вказівок на те, що ця непокора згубила людину.

Навпаки, такий непослух є передумовою того, що людина усвідомила саму себе, як істоту, яка здатна вирішувати свої справи. Таким чином, цей перший акт непокори в кінцевому результаті є першим кроком на шляху до свободи. Далі Еріх Фромм говорить, що саме завдяки тому, що людина була вигнана з раю, вона отримала змогу сама формувати свою історію [101].

Біблія не наводить точного списку гріхів, але застерігає від їх здійснення у десяти заповідях. Згідно з догматами католицької церкви смертними, тобто найважчими гріхами є гординя(зарозумілість), заздрість, обжерливість, розпуста (хіть), гнів (злість), пожадливість (жадність), зневіра (лінь).

Православна церква наголошує, що смертними гріхами є черевоугодництво, блуд, сріблолюбство, гнів, зневіра, сум, марнославство і гордість.

Персонажі творів Стефана Жеромського, на відміну від Прометея чинять акт непокори (гріха) не в ім’я вищого блага, а задовольняючи власні фізіологічні потреби і психологічні потреби. Важко сказати чи в основу людини закладена гріховність від народження. Більш впевнено можна стверджувати, що людини схильна до гріховності.

Те, що людина не є за своєю суттю гріховною, ілюструє поведінка головної героїні твору Єви, яка протягом всього часу намагається зрозуміти, що є гріх (вона запитує священика: «А що таке гріх?», - на що той відповідає, що гріхом є поганий вчинок людини)[102], згодом дівчина намагається перебороти гріх до того ж не лише свій, а й гріх свого батька (посиденьки в трактирчику чи перечитування пожовклих листів від колишніх коханок), та розуміє «настирливу повсюдність гріха, його непереможну владу» [103].

Священик вчить дівчину стану «любові і тихості» він говорить, що любов не може бути егоїзмом [104]. Тоді, з одного боку почуття Єви до Лукаша не можна називати гріхом. Не можна не згадати, якЄва проявляла милосердя до хворого Лукаша, «щодня просиджувала коло ліжка хворого, доглядала його, читала йому грала в шахи» [105].

Сама героїня намагалася розібратися з цим: «Чи справді гріх? Відкіля він узявся, чого прийшов? Є проти нього істинний розум? Як же може постати гріх всупереч тому розумові? яким чином виникає бунт плоті, невимовна жага… і як через ту жагу один за одним випливають злочини?» [106].

Сповідник називає такі причини гріха (вони важливі для того, щоб можна було зрозуміти, які вчинки Єва сама вирізняє як гріховні): внутрішні, ті які залежать від самої людини:

1. розум і воля;

2. уява і хтивість;

3. несвідомість та злість;

І зовнішні - інша людина або сатана.

(До уваги взято розгляд вчинків головної героїні з боку християнського віровчення, оскільки саме в релігії Єва вбачала сенс життя).

Розуміння гріха як непослуху, яке подає Біблія тісно пов’язане із дотриманням певних правил. Одним із таких правил є таїнство сповіді і причастя.

Однак, для головної героїні «Історії гріха» Єви сповідь є більше обов’язком, а не внутрішньою потребою: «З її плечей немов звалився тягар таїнства сповіді. Минуло вже приємне почуття виконаного обов’язку, враження радості від того, що все скінчилось…» [107].

Чути ноту іронії і в голосі батька дівчини: «Ну, то як там з відпущенням гріхів? Чи ніяк?» [108].

Інше питання, яке не дає спокою Єві чи є гріхом кохання до Лукаша: «Гріх мій – очі, шелест, звук тихої розмови. Я кохаю свій гріх, що ховається в моєму серці, й ненавиджу все, що мене від нього відводить. Поза ним усе – затхла смердюча темрява, огидна смерть» [109].

Причиною того, що Єву огортає «радісне сп’яніння» і прагнення піднестись до ідеалу добра, як наслідок перемога її тілесної частини над духовною є злоякісний нарцисизм. (За словами Еріха Фромма, різниця між злоякісним і доброякісним нарцисизмом полягає у тому, що при першому людина пишається тим, що має не приклавши до цього зусиль. Наприклад, власне тіло, зовнішній вигляд, здоров'я, при другому - те що людина робить або виробляє[110]), адже, для Єви визначальною рисою є власна краса, яка має велику силу: «В такі хвилини зацькованості її зрідка навідувало дивне почуття – почуття величі. Тоді їй здавалось, що її підняла й несе рука могутнього демона. Вона ставала чимось зовсім відокремленим від світу й безперечно вищим за нього» [111].

«Треба вирвати з себе хіть кокетування, витруїти з душі невимовне замилування шелестом шовку, красою суконь… витруїти замилування полиском лакованих туфельок, чарівне тремтіння (завжди, завжди), що сповіщає про наближення студента (ба навіть того негідника Хорста!)»[112] Вище зазначена цитата показує, щоречі, яких героїня найбільше хоче позбутися є свідченням найбільших, для неї спокус саме того, що в релігійній термінології прийнято називати хіть. Для психоаналітичного тлумачення важливим є те, що сексуальний потяг Єва відчуває до багатьох осіб чоловічої статі, навіть Хорста, яким гидує.

Фізичний потяг, який за у сучасному суспільстві прийнято називати хіттю відчуває і Лукаш Неполомський. Його збуджує шелест сукні Єви, сіра сукня для чоловіка є «чарівною запоною», що не спроможна приховати красу тіла Єви, в’язницею, що сковує чарівні рухи дівчини.

Хіть переслідувала дівчину постійно і хоча зі всіх сил Єва намагалася стриматися, їх робити це було важче, бо «не були їй неприємні ані шалені Лукашеві очі, ні дивно скривлені губи, ні усмішка, що проймала аж до кісточок, зривала з неї одежу і викликала з грудей на уста благання… Не раз її пронизувала нагла думка, сліпий порив, аби його вщасливити… не кажучи й слова, скинути сукню» [113].

Однак, зрозумівши, що не може бути законною дружиною Лукаша Неполомського, Єва почала шукати будь-яких шляхів, щоб бути поруч: «в мріях обіцяла йому райські втіхи, аби тільки прийшов. Мріяла стати його служницею, ночами прагнула тілесної втіхи з ним, потайного гріха, який би поєднав його душу з її на віки вічні» [114].

Якщо кохання до Лукаша Неполомського і як наслідок тілесна близькість є з психоаналітичного погляду цілком закономірними, то студенту Лівіцькому Єва віддалася, щоб побачити, чи свідоцтво про шлюб Лукаша є справжнім. Цей вчинок вже можна інтерпретувати як помсту з розпачу із психоаналітичного збоку і як черговий гріх з релігійного.

Наступним гріхом, причиною якого є вище згадангий злоякісний нарцисизм є чревоугодство (обжерливість), яке в даному випадку виявляється не, як зазвичай, у надмірному вживанні їжі в кількості значнішій, ніж це необхідно для фізичного існування. Явищу, описаному у творі підійде визначення єпископа Ігнатія Брянчанінова, яке звучить так: «Обжерливість – поганий навик, бездумне, незадовільне задоволення пошкодженого зловживанням природного бажання»[115].

Варто зазначити, що їжа для Єви Побратимської не є такою привабливою, як одяг: «Ті тістечка та всілякі солодощі, хай Бог милує, просто смердять»[116]. І далі: «Харчувалась абияк – з’їдала булку, шматочок холодного м’яса, а найчастіше дві сардельки» винайняла собі маленьку кімнатку з низькою стелею» [117] Таке становище надзвичайно легко пояснити, оскільки до скромності у продуктах дівчина давно звикла, а от одяг для дівчини був найбільшою пристрастю.

Лише від самого шелесту шовкової спідниці Єву огортає радість і захоплення. А щоб не бачити жовтого блиску прекрасних довгастих туфель на високих підборах, героїня твору мусила зажмурювати очі. Варто звернути увагу, що героїні подобались, коли в неї «вступають великі, зачудовані» очі»[118].

З психоаналітичної точки зору – обжерливість – це не що інше, як спосіб погашення тривоги, у своєму крайньому прояві, який може досягти хвороби залежності – булімії [119]. Обжерливість є аддікцією - набутою гострою потребою здійснювати якісь дії або вживати якісь речовини[120].

Самонавіяна святенність Єви і її вивищення над іншими людьми спричиняють, що вона неспроможна молитися в кімнаті брудній і огидній. Мимоволі дівчина порівнює дане приміщення з своїм життям: «Весь бруд життя…тхнув із стін, з підлоги, з кутків із шпар, з меблів…безпорадно спинившись під цим враженням та думаючи, що робити далі, Єва приплющила очі й раптом збагнула правду: та це ж був образ її життя перед сповіддю!» [121].

Комплекс грішниці оволодів Євою: «… її грішна і тремтяча від сорому душа опинилась під тягарем великого вчинку. Тіло, як перед сповіддю, зсунулось на землю. Коліна вдарились об підлогу. Голова безсило сперлась на гидку стіну» [122].

Гордість Єви виникає як усвідомлення власної краси і є лише вершиною айсберга, який вище був названий злоякісним нарцисизмом.

Гордість і блаженство огортають дівчину і тоді, коли Неполомський розповідає їй про походження імені Єва: «Єва – це сутність, яка була є і буде. Це безсмертна жінка. Єва означає те саме, що й безсмертна Ізіда, перебуваюча в нескінченних просторах».

Після почутих улесливих слів, героїня потрапляє в незвичний для неї стан «…всупереч волі, їй хотілось жартувати, кепкувати, навіть знущатись, перевертаючи догори ногами сентиментальні зітхання душі, що витали в світі поглядів і звуків» [123].

Розуміння своєї невинності дарувало Єві почуття обраності, підносило її над усіма іншими людьми.

Якщо на початку твору Єва несміливо думає про силу своєї краси, то перебуваючи у Каннах, вона вже впевнена, що в «юрбі..її красі нема суперниць, що не одні чоловічі очі, побачивши її сьогодні, не забудуть уже ніколи» [124].

Комплекс грішниці виявляється і тоді, коли Єва прибирала кімнату: «Вона відчула велику радість. Коли стіл з потвори перетворився на мистецьку річ. Він аж усміхнувся до неї своєю дзеркальною. Чорною поверхнею – той стіл з кривими ногами, - точнісінько як людина, котрій відпущено гріхи» [125].

Зустріч Єви з Неполомським у парку стала ще однією «спокусою» для «святенниці»: «Хіба оце калатання – не гріх? Чого воно так б’ється? Чи владна над ним воля людини? Чи тут джерелом зла є сатана, чи та зовнішня людина? як здолати крик і тривогу серця?» [126].

Сам Лукаш є людиною далеко не такою релігійною як Єва. Він порівнює себе з сатаною, що «засіває зерна гріха в чистій душі» [127].

Гнів (злість) у представленнях християнського віровчення включають цілий ряд цікавих з погляду психоаналізу понять. Крім іншого це: визнання гнівних помислів, непристойний крик, лайка, жорстокі колючі слова, рукоприкладство і вбивство.

Єва у стані люті і розпачу після від’їзду Неполомського змінює подобу янгола на демона. Раніше добра і терпелива, зараз вона без жодної нотки скромності у голосі виказує старшій сестрі Анелі все, що накопичилося: «Прикро тобі, що вже груди обвисли, що стала квочкою і лазиш тільки там, де Владек каже, зробилась нехлюєю, бабою, - а я і досі така як була?...Жаль мені тебе, квочко… тепер уже нічого виставляти груди та очима бісики пускати. Цим уже нікого не привабиш…» [128]. Дане висловлювання вкотре підтверджує, що саме зовнішня краса, є головною домінантою для Єви.

Таку невластиву для Єви поведінку можна пояснити опираючись на вчення американського психоаналітика Хайнца Кохута, основоположника школи психології Самості, який розробив поняття нормальної агресії, пов'язаної із здоровою Самостію, і вороже-деструктивної агресії, пов'язаної з архаїчною Самостію.

Хайнц Кохут визначив, що вороже-деструктивна агресія, викликана фрустрацією, тобто психологічним станом напруження, тривоги і т. ін., що виникає через неможливість досягти бажаного., провокує злісність, дратівливість і небезпечні дії [129].

Розвиток агресії цього типу слідує в напрямі від фізичного виразу до вербального (від дії до слова). При цьому дратівливість, гнівливість і злісність зникають лише після досягнення мети.

Вище описаний стан є подібний до стану, в якому перебувала головна героїня твору «Історія гріха»: «Єва всипала собі тарілку супу й почала швидко їсти. Бачила як блищить ніж, що лежав обіч тарілки. Рука поривалась схопити його і вгородити в груди сестрі Анелі» [130].

Іншим смертним гріхом є пожадливість, жадність, сріблолюбство. Незважаючи на те, що у творі не було ані очевидних ані прихованих вказівок на жадність Єви, цей гріх тісно переплітається з іншим, який прийнято називати сріблолюбство.

Якщо говорити про заздрість, у переліку смертних гріхів католицької церкви вона стоїть особливо. Православна церква зараховує заздрість до проявів пихатості. Заздрість Єви виявляється лише у ставленні до однієї особи, а саме: колишньої дружини Лукаша. Цій жінці Єва заздрила, через те, що не зможе носити прізвища коханого, не може називатися законною дружиною, на відміну від колишньої.

З погляду психоаналізу незадоволеність з приводу того, що хтось володіє чимось, що хотілося б мати самому, у нормі, якщо об'єкт недосяжний, розв'язується відмовою від бажання і прийняттям реальності, як є у випадку з Євою.

Така заздрість характеризується роздратованістю, яка включає в себе заперечення і знецінення внеску людини, якій заздрять.

У даному випадку Єва вороже налаштована до дружини Лукаша, через її красу і спокій.

Відносини між Лукашем Неполомським і Євою Побратимською можна охарактеризувати як такі, що ні до чого не ведуть. Оскільки, вище було зазначено про злоякісний нарцисизм Єви, доцільною є характеристика

О. Кернберга, який зазначає, що для злоякісного нарцисизму є характерна імітація любові для обслуговування агресії, що має характер перверсності.

Під перверсностю він має на увазі свідоме або несвідоме перетворення чогось хорошого в щось погане: любові в ненависть, значення в безглуздя, співпраці в експлуатацію.

Саме явище перверсності пояснює зміни, що сталися з дівчиною. Все, що раніше для неї мало велику цінність, стало безглуздим і непотрібним. Якщо раніше бідна дівчина могла лише мріяти про розкішні убори і заздрити принцесі Гент з картини, то тепер «на вулиці Єва справляла враження панни з високого товариства. Цей нахил до уборів з’явився в ній поступово, зростав і дозрівав. Була в ньому доза помсти, що доходила до цинізму» [131].

Вище описане явище спричинило, що без жодних докорів сумління, дівчина використовувала графа Щербіца, який не міг протистояти красуні. Граф оплатив борги Єви і її батька, оплачував їй проживання в дорогих готелях.

Варто пригадати, що до смертних гріхів відносять ще два – печаль і зневіру. До їхніх основних ознак християнська релігія зараховує засмучення, тугу, відсікання надії на Бога, легкодухість, нетерплячість, лінощі до всякої доброї справи, неробство, озлоблення, байдужість і відчай.

З погляду психоаналізу перелічені вище стани є ознаками дистимії – так званої малої депресії[132]: «покинута, вона(Єва – прим. І.Ш) в той час перетерпіла боротьбу всіх ангелів темряви і світла…в душі її вже не залишилось нічого такого, що людська поголоска називає цнотою чи пороком» [133].

Повний занепад духовності релігійної і стану дистимії є наслідком зневіри у кохання Лукаша. Надзвичайно вдало такий стан моральної деградації Еріх Фромм у своїй книзі «Душа людини» назвав «потрясінням віри»[134].

Психоаналітик зазначає, що втрата коханої людини головний, але не єдиний чинник, що спричинив цинізм, втрату сенсу життя і погоню Єви за мирськими цінностями: «колись вона боялася як смерті, того, що навчили її вважати пороком. Тепер вона не гордувала найбільшою потворністю варшавської вулиці. Біль і сила змагалися в душі її і невпинно зростали. Над усім горував глум з життя» [135].

Зміна поглядів Єви, полягає у тому, що якщо раніше вона прагнула вбачала своє майбутнє разом з Лукашем Неполомським, то тепер вирішила жити теперішнім днем: «вона прийшла до якоїсь межі і сказала собі, що життя може й не існувати, завтра може не розвиднитись, аби тільки прожити один день з ним. Життя – це сьогодні» [136].

Зміни сталися не лише у поглядах на кохання. Єва Побратимська змінює своє ставлення до релігії загалом. Якщо спочатку дівчину мучило питання як уникнути гріха і що є гріх, то пізніше вона питає Щербіца: «Чи бувають у людини такі гріхи, яких ніколи вже не можна замазати? Чи гріхи повік неподоланні, чи вони існують самі по собі, чи це тільки витвори нашої душі? Чи може людська натура знову стати чистою і прозорою, як діамант, і живою, співучою як води моря?» [137].

Мрії про щасливу долю з Лукашем переросли в бажання йому помститися, яке реалізувалося в тому, щоб оточити Ясьняха безмежною милосердністю і цим досягти найвищої досконалості.

Одним з найстрашніших гріхів було вбивство власної дитини. Єва втопила живе немовля в нужнику. Хоча жінка і кинулася рятувати власну кровинку, однак було пізно.

Вчинок Єви можна інтерпретувати як страх перед можливими насмішками з боку суспільства, а також ускладненням існування.

Незважаючи на всі докори сумління, що тривалий час переслідували Єву, вона переконувала себе, що зробила правильно: «Ні, йому там краще! Краще там, де воно є! Але його нема, як не було мене і як не буде колись. Воно згнило, як згнию колись і я…» [138].

Наступною сходинкою деградації стала крадіжка грошей у єврея, у якого винаймала помешкання.

Якщо раніше Єва Побратимська підносила себе над юрбою, то після повернення до Варшави відчувала, що «вона прикута до цієї потворної юрби…» [139]

Проживання з Антоном Похрьоньом у Відні і загалом їхній зв'язок можна витлумачити лише одним способом. Єва розуміє, що вона не достойна когось кращого «і тепер дивилась у прірву своїх гріхів, не відчувала до них огиди».

Свідченням вище зазначеного припущення є те, що незважаючи на жорстоке поводження Похроня Єва не намагалася втекти від нього. Більше того, дівчина «відчувала радість, що він простив їй. По плечах розлилось тепло, у вухах зашуміло…глянула на нього очима повними гарячих і гірких сліз…невиразний шепіт його гарних губів запалив у її жилах вогонь» [140].

Такі почуття Єви, що нагадують кохання можна пояснити тим, що Єва розуміла своє падіння. Тепер вона не заслуговувала на високі і чисті почуття: «колись я прагнула бути людиною, а тепер глузую з того прагнення. Хочу викинути з себе все колишнє, людське, щоб побачити нічим не прикрашене життя. Все на світі гидке і підле, коли можуть існувати такі муки, яких я зазнала. Живу тепер тільки спогадами й не можу позбутись їх ні на хвилинку» [141].

Не можна не зарахувати до гріхів і вбивство Євою графа Щербіца. Сама дівчина не одноразово говорила про свою ненависть до даного чоловіка. Більше того Єва винила Щербіца у тому, що це він її занапастив, навіть не знаючи про це, а отже не визнавала своєї вини у скоєних злочинах і цим самим прирікала князя на покарання: «…Коли у неї залишилось якесь почуття, крім хтивості та її задоволення, то це була ненависть до Щербіца» [142].

Мотив помсти, що заволодів Євою можна пояснити таким чином. По-перше, Єві здавалося, що лише покарання графа поверне їй зруйновану самоповагу, почуття власної гідності. Вона неодноразово почувала, що «…забракло у грудях повітря, в голові залунав радісний шум. Майнула палка мрія ошукати всіх цих мерзотників, а з ними і Щербіца, виборсатись із пастки, знову мати гроші!» [143].

Цікавою є поведінка Єви побратимської після скоєного злочину: «…з насолодою спостерігала наготу молодого бога…Знов жадала його коротким, але страшним своєю силою жаданням…цілувала б вона його прекрасні груди, його підняті від невикричуваного крику ребра, його запалий від дикого напруження живіт, повалені, як дві держави ноги!» [144].

Скоєний злочин спричинив «страх приймав її холодом до кісток, побіг по жилах, раз у раз ламаючи тіло, вигинав її вгору, наперед і назад, трусив і сіпав» [145].

У Кракові Єва дійшла до становища звичайної повії і взяла собі ім’я Анна Вінтер. Навіть перебування у раю графа Бонзанта не виправляють Єву від розпусти, бо невдовзі вона стає таємною коханкою свого «рятівника».

Єва докотилася до самих низів суспільства. Колись розкішна красуня зараз вона була «скалічена, зжерта сифілісом вулична повія, продажна тварюка» [146].

Отже, спроба витлумачити з психоаналітичного боку релігійний термін гріх на основі поведінки головної героїні твору Стефана Жеромського «Історія гріха» Єви дала такі результати.

Оскільки людина не є злою за своєю суттю, то всі її вчинки залежать лише від її вибору., а свобода вибору не є формальна абстрактна здатність, яку людина або «має», або «не має». Набагато більшою мірою тут мова йде про функції структури характеру.

Варто враховувати той факт, що певні люди не вільні зважитися на користь добра, оскільки в структурі їх характеру втрачено здатність діяти у відповідності з добром. Однак, Єву не можна зараховувати до цієї групи людей.

У дівчині йде суперництво між схильністю до добра і схильністю до зла, які збалансовані таким чином, що Єва не може вибирати.

Не можна не звертати увагу на хороші вчинки Єви Побратимської такі як турбота про батька, порятунок літератора Рудольфа Яньсяха і далі опіка про нього хворого (дівчина оплачувала його рахунки в готелі, влаштовувала всі справи, приводила лікарів і діставала ліки).

Останній значним вчинком у житті Єви, було рятування життя Лукаша Неполомського. Чи цей вчинок нейтралізував усі попередні гріхи дівчини і вона змогла врятувати свою душу.

У статті "Психоаналіз і порятунок душі" К.Г.Юнг говорить: "Легкої відповіді на питання про взаємозв'язок психоаналізу і порятунку душі не існує /…/ Засоби надання допомоги страждаючим, що їх має у своєму розпорядженні церква..., можуть виявитися в цьому випадку доречнішими, оскільки за формою, і за значенням вони вже спочатку відповідають природі змісту підсвідомого".

Те, як діють, люди залежить від сили тих чи інших суперечливих схильностей її характеру. З одного боку, Єва усвідомлює свої бажання і розуміє, що вони є злими, але з іншого, дівчина не спроможна їм протистояти. Причиною частих гріхів Єви є її злоякісний нарцисизм.

Поиск по сайту: