Психоаналіз головних персонажів творів Стефана Жеромського «Вірна ріка», «Провесна», «Історія гріха» та «Бездомні»

Основними тенденціями розвитку європейського суспільства ХХ століття є шаблоновість, конформізм: замість того, щоб шукати можливості індивідуалізації, пересічна людина веде пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, схиляється перед авторитетами.

Стан такого суспільства влучно характеризує сучасний італійський літературний критик та філософ Умберто Еко: „середня людина нездатна звільнитися від формальних систем, що нав'язані їй ззовні, а не набуті завдяки власному дослідженню реальності, … вона пасивно засвоює норми розуміння і судження, які ототожнюються з «хорошою формою» як в моралі, так і в політиці, як в дієтиці, так і в моді — на рівні естетичних смаків і педагогічних принципів…»[28].

Закономірно, що письменники, художники, митці загалом не відносилися до сірої маси пересічних людей. Вони не задовольнялися певними, насадженими їм стандартами, а прагнули віднайти сенс життя, осягнути такі філософські категорії як кохання, пізнання. Митці розуміли, що для того щоб осягнути таємниці всесвіту, спочатку треба зрозуміти себе.

Принцип «людина має зрозуміти себе, щоб зрозуміти світ» застосовує у своїй творчості Стефан Жеромський. Персонажі його творів, на перший погляд, є пересічними людьми, які підпорядковуються соціальним нормам, та психологічний аналіз їх поведінки, переживань, думок ілюструє, що кожен персонаж є індивідуальністю.

Так, наприклад образ Саломеї, головної героїні твору «Вірна ріка» є складним і тому надзвичайно цікавим. Як не дивно, та цей персонаж викликає лише позитивні враження.

Насамперед, неможливо не відмітити певний альтруїзм, характерний Саломеї, вираженням якого є те, що дівчина не жаліла своїх харчів для повстанця, незважаючи на зовсім невелику кількість каші, що залишилася. Альтруїстична самопожертва виявляється і в тому, що Саломея перейшла спати до холодної кімнати, розуміючи, що хворому для одужання потрібне тепло.

Дівчині притаманна рішучість, витриманість і неабияке самовладання. Ситуація, коли мати Юзефа запевняла закохану дівчину, що та повинна відпустити коханого, бо лише в Італії його зможуть вилікувати, служить ілюстрацією до того, що Саломея ставила здоров’я коханого вище своїх почуттів:

«- … ти хочеш, щоб він вилікувався?

- Чи я хочу?

- То з чого почати, що треба зробити щоб він був здоровий?

- Не знаю?

- Подумай тверезо, послухай свого серця!

- Не знаю.

- А чого б ти хотіла найбільше?

Бути поряд, служити йому…» [29],

Саломея прагне стосунків з Юзефом, однак, ще більше вона бажає захистити кохану людину. Добре розуміючи, що допомігши княгині вивезти Юзефа до Кракова, обрікає себе на страждання і самотність, все ж стримує свої емоції та переступає через свої бажання: «(Саломея) Піднесла погляд до очей молодого князя, який забрав її життя, котрий сам став її життям. Своїм поглядом вона розповіла йому всю гірку правду. Але не скажуть цю правду її вуста, ні, не скажуть!» [30] Амбівалентність почуттівСаломеї переростає в конфлікт потреб[31].

Крім того самовладання виявляється і в ситуації прощання. Лише сильна людина зможе залишатися, зовнішньо спокійною, добре розуміючи, що більше ніколи не зможе побачити коханого.

З одного боку дівчина не боїться приниження, вона готова відмовитися від спокійного тихого життя задля часу проведеного з Юзефом, та з іншого боку Саломея добре розуміє, що жити разом з коханим доведеться у таборах, переїжджати з місця на місце. Такий психологічний стан героїні можна охарактеризувати як конфлікт між потребою і соціальною нормою [32].

Дівчину надзвичайно хвилює думка її батька: «…оце так Мія! До чого вона докотилася!..поволочилася за повстанцем, що забрів до її дому. Ніхто її не пильнував, от вона і скористалася часом…Яка ганьба!» [33]

Панна Мія (так називає Саломею її батько) своїми вчинкамидемонструє злиття із зовнішнім світом і сучасністю, дівчина прагне до спілкування, привітна, безпосередня. Дружба з єврейкою Рифкою свідчить, що Саломея була гуманною, для неї важливішим є внутрішній світ людини, а не походження та гроші.

Саломея вирізняється і неабиякою сміливістю. А ні під час візиту російський офіцерів, ані під час регулярних обшуків її будинку, молода дівчина не дозволяла страхові опанувати її. На всі питання, провокації, залякування панна Мія відповідала точно, зважено, не викликаючи підозр:

«… - Нам відомо, що ви переховуєте повстанця!Хто він? Ваш батько?

- Тут, в цьому дворі немає жодної людини окрім мене та старого кухаря Щепана Подкурка.

- Що ж побачимо. Я раджу вам признатися де той бунтівник і показати його сховок, бо коли я його знайду, то вже не буду такий добрий ні до нього ні до вас. То як?

- Я вже казала, що тут нікого немає. Можете самі пошукати.

- Може ви все ж покажете, де він переховується?

- Ні, я не буду нічого показувати, бо як я вже сказала, не знаю, де він є. В будинку немає нікого…» [34]

На противагу Саломеї, її коханий володіє зовсім іншими психологічними характеристиками.

Одразу ж впадає в око наполегливість, статичність, спартанська суворість, стійка витривалість Юзефа Одровонжа. Незважаючи на біль через численні поранення, князь знайшов у собі сили перебратися через річку, дійти до села: «…він слухав відголос битви. Тиша була неперервною. Він дивився на поле бою. Йому не було шкода ані тих, що в чорній землі лежали,ані себе, ані справи. Єдине відчуття було у його грудях, єдина думка панувала в скривавленій голові – боротися.» [35]

Важливо зазначити, що рушійною силою, яка допомагала Юзефу рухатися вперед було не бажання вижити, втекти, врятувати своє життя, а бажання помститися за даремні смерті невинних людей: «…всю його сутність пронизала, схожа до крику хижого орла, жага помсти, яка пробудила в ньому непоясниму шалену силу…» [36].

В поведінці Юзефа Одровонжа можна легко знайти підтвердження слів Зигмунда Фрейда про те, діями чоловіків керує марнославство, адже прагнення помсти швидко змінюється прагненням смерті, спричиненим соромом через свою фізичну слабкість, а також розумінням того, що селяни, заради яких Юзеф та інші вояки пішли воювати, не лише не підтримують їх, а й «намагаються віддати владі».

Разом із тим для його персонажа характерною є схильність до нарікань, брак доброзичливості, тупість стосовно конкретних ситуацій та конкретних осіб. Обурення чи раче нерозуміння його дій викликає відношення князя до Саломеї.

Юзеф Одровонж погоджується на любовні стосунки з Саломеєю, не зважаючи на різницю у соціальному статусі. Для нього походження не має великого значення, саме тому він співає: «Геть титули, чи то князь, чи то пан, зітремо слід ганебних літ…» [37]

На більш детальний розгляд інтимні стосунки Юзефа і Саломеї.

Не можливо не звернути увагу, що Юзефа, насамперед, захопила зовнішня краса Саломеї. В перед агонічному стані дівчина видавалася для виснаженого повстанця ангелом - рятівником якого «Бог послав йому (Юзефу – І. Ш.) як винагороду, за перенесені блукання лісами, переправу через ріку…цей ангел є подарунком лише для нього одного, лише для обраного…» [38].

Почуття князя до Саломеї були щирими, їх можна охарактеризувати як захоплення, прив’язаність, вдячність, але не як кохання. У тексті не має жодного спростування цього твердження, навпаки, Юзеф називає Соломею сестрою: «Сестро, - кричав, - змилуйся! Убий! Дозволь самому себе убити! Я не хочу жити!» [39], а трохи далі в тексті можна прочитати, що «(Саломея – І. Ш.) заспокоювала його як нещасне дитя, нашіптуючи тихі і ніжні слова» [40] або ж «(Саломея – І. Ш.) була щасливою турбуючись про нього як матір про свою дитину.» [41].

Для характеристики стосунків Юзефа Одровонжа і Соломеї Бриніцької можна застосувати термін «агапе», що означає з грецької – братерська любов і використовується для протиставлення любові чуттєвої[42].

Звичайно князь добре розумів, що дівчина в нього закохана, і тому йому було важко залишати її саму. Та виконання патріотичного обов’язку для молодого князя стоїть вище почуттів не лише власних, а й почуттів Саломеї. Поведінка князя в даній ситуації знову слугує ілюстрацією твердження Фрейда, про те, що марнославство чоловіків є набагато сильнішим, ніж еротичні бажання, в даному випадку мова йде про кохання.

Юзеф погоджується на від’їзд до Кракова, бо переконаний, що там його вилікують і тоді він зможе виконати свій військовий обов’язок. Амбівалентність (суперечливе, «роздвоєне» емоційне переживання)[43] переживань Юзефа переростає в конфлікт соціальних норм.

Цікавою для психологічного аналізу є поведінка ще одного персонажу твору «Вірна ріка»: йдеться про матір Юзефа.

З одного боку вона прагне, щоб її син був щасливий, щоб поруч з ним була добра і вірна жінка. З іншого боку, думка про те, що князь може одружитися з особою не знатного роду не дає їй спокою: «…(княгиня – І. Ш.) любила її(Саломею – І. Ш.) за відданість Юзефові, здавалося на всій землі не було ближчої людини за цю дівчину, але здригалася кожного разу при думці про одруження її сина з панною Бриніцькою. Незважаючи на всі теплі почуття до Саломеї, княгиня не могла змиритися зі звичками і манерою висловлювання цієї дівчини. Княгиня гризла собі лікті, коли бачила закоханих разом, бо розуміла, що то не просто роман хворого з доглядальницею, а справжнє кохання…Вона не спала ночами роздумуючи як має вчинити, вагалася між тисячами способів виходу з цієї ситуації, та не могла обрати жодного…» [44].

Образ Ядвіги Домбровської, героїні твору «Провесна» є схожим з образом Саломеї, але не ідентичним.

Сам автор описує її так: «Мати була тиха, скромна, звичайнісінька собі Ядвіга Домбровська, родом з Сельдце» [45].

Подібно як і Саломея, Ядвіга Домбровська ставить інтереси близьких їй людей вище за свої власні. Щоб не хвилювати чоловіка, вона приховує погану поведінку сина, точніше бреше про неї: «На сина вона, звісно, не скаржилася чоловікові і, без сорому вихваляла його за чесноти, яких і сліду не було» [46].

Альтруїзм цієї жінки виявляється і в тому, що вона обмежувала себе у харчуванні, переборювала свій страх і відчуття небезпеки, витрачала багато фізичних сил з метою обміняти коштовності, заховані чоловіком у підвалі, для того щоб роздобути харчів для свого сина: «Вона не їла, худла з кожним днем і зовсім не спала. В той час, коли юний поборник революції цілісінькі дні проводив поза домом…, його мати нагромаджувала запаси. Вона вибиралася з міста в далеку провінцію. Прямувала в родючий степ…,в татарські та грузинські села або в німецькі фільварки. Спочатку їхала залізницею, а потім з якогось невеличкого полустанка добиралася пішки. Відносила золоті й срібні речі, золоті імперіали й срібні карбованці, а взамін випрошувала кілька гарців пшениці, жита, ячменю і навіть проса» [47].

Навіть тоді, коли пані Барикова розуміла, що здоров’я її слабке, вона боялася не за себе. Єдине що хвилювало Ядвігу – доля її сина: «Сили цієї жінки танули. Ноги не хотіли її слухатися, підгиналися. Перед очима мерехтів неначе рій чорних кажанячих крил, а в душі був морок і страх. Вона боялася вмерти. Ой, як же боялася! Бо що ж буде з тим нещасним хлопцем? Стане якимсь катом, розбишакою, убивцею? Занапастить свою душу! Умре тут з голоду посеред людей, які добре насміються з його хлопчачої легковірності.» [48].

Іноді Ядвіга була смішною у своєю прагненні допомогти іншим. Так намагаючись «бути хоч у чомусь корисною чоловікові в його просуванні по службі, добре таки йому нашкодила» [49], коли вирішила скористатись щасливою нагодою і заручитися прихильністю губернаторової дочки. Хоча Ядвіга від щирого серця мала намір зробити дівчині комплімент, вона сильно її образила словами «Ах, какая у вас красная рожа!» [50]. Однак, причиною такої неприємної ситуації стало не дуже хороше знання Ядвігою російської мови, а не погані наміри.

Ця жінка виявляє свою доброту і сердечність не тільки до близьких їй людей, а й до незнайомців. Зустрівши одного разу на пристані сім’ю, пані Барикова не лише не побоялася познайомитися з ними, а й розчулившись, запросила їх до себе і «як могла та зуміла поклала спати в невеличкім помешканні.» [51].

Образ Цезаря – Гжегожа, головного героя твору «Провесна» є також надзвичайно цікавим, оскільки є динамічним і водночас контраверсійним.

Випещений з дитинства, малий Чарусь сприймав достаток сім’ї як належне, незмінне явище. У нього було все, про що лише міг мріяти хлопчик: іграшки, репетитори французької, англійської, німецької, польської мови.

Життя хлопця було настільки безтурботним, що навіть від’їзд батька не приніс йому смутку, швидше зовсім навпаки: «Батькова відсутність ніби казала: «Роби, що хочеш!» [52].

З віком, смертю матері, тяжкою фізичною працею світогляд Чаруся змінився. Однак, не змінився потяг до створення індивідуальної обмеженої зони, принципів і марень відносно чужої дійсності. «Я» Чаруся виступає проти­лежністю зовнішньому світові, відповідає йому байдужістю або ж холодним перебуванням серед людей. Цезар постає у творі кимсь у ролі спостерігача, що дає йому можливість проаналізувати поведінку інших героїв і навіть більше - стан речей у його суспільстві.

Як вище було зазначено, постать Цезаря є надзвичайно динамічною. Якщо на початку твору він є прихильником революції, (відчуваючи обов’язок, Цезар приводить слідчих до будинку, щоб показати їм місце, де схований скарб, ходить на мітинги та не пропускає зібрань), то далі воєнні події змінюють його. Ще недавно завжди ситий і добре одягнений, тепер він був схожий на волоцюгу, обдертого і голодного.

Одним з кульмінаційних моментів перелому його психіки є розмова з тілом красивої і молодої вірменки, що відкриває хлопцеві очі перед жорстокістю, що веде за собою революція: «Учили мене імен тиранів минулого, які нібито заплямували людську природу своїми вчинками і по слідах яких трава не росла. Та чи було ж коли покоління підліше, ніж твоє і моє, мученице? Чи було коли знищено сімдесят тисяч людей за чотири дні?» [53].

Наступним етапом зміни у психіці Чаруся був час перебування у Навлоці. Саме цей період можна назвати періодом «любовної ініціації». Спочатку хлопець залицяється до Кароліни, далі розпочинає таємний роман з Лаурою, зарученою кузенкою Гіполіта, вже не звертаючи жодної уваги на почуття Кароліни. Не звертає уваги Цезар-Гжегош і на почуття Ванди, а коли дівчина розповідає про своє кохання, Цезар жорстоко висміює його.

Такий холод і брутальність у поведінці хлопця є свідченням його егоцентризму. Виникає враження, що Цезар має поверхню і глибину, його психіка є молюскоподібною, лише ті, хто зможе пробитися всередину заслужать уваги Цезаря, всі залишаться осторонь його світу.

Наведені приклади та етапи змін, що відбуваються в психіці Цезаря не є аргументами конформізму. Адже, хоча Чарусь і змінює свої погляди під впливом певної особи(Батько прагнув повернутися до Польщі і Цезар погодився їхати з ним, також Цезар починає вивчати медицину, бо цього хотів батько) чи групи (захоплення ідеями революції, починається з відвідання мітингів, ідея вступити до польського війська є наслідуванням вчинків друзів, навіть причиною відвідин комуністичного гуртка є запрошення Люлека) він все ж знаходить свій шлях.

Еріх Фромм у книзі «Душа людини»[54] говорить, що люди можуть бути орієнтовані на життя чи смерть. Вище проаналізований образ Цезаря –Гжегоша більшою мірою орієнтований на друге, про що свідчать такі риси:

· він холодний, дотримується порядку;

· молюскоподібна психіка;

· зміна поглядів цього персонажа тісто пов’язана зі смертю (розмова із тілом вірменки);

· орієнтаціє на минуле, а не майбутнє (постійні роздуми про минуле, часті спогади).

Лукаш Неполомський один із головних персонажів твору «Історія гріха» є типовим персонажем твору Стефана Жеромського. Він освічена людина, вчений – антрополог, філософ, часто повторює: «Я один з найсильніших людей на світі. Ні, я таки справді найсильніший з усіх мужчин на землі» [55].

Однак, незважаючи на зовнішню мудрість його внутрішній світ не можна назвати гармонійним: «…я ніколи не задумувався, що мені більше до вподоби: гамір чи тиша» [56]. Саме амбівалентність є одною з провідних рис чоловічих персонажів Стефана Жеромського. Навіть вперше побачивши цього кватиранта у Єви виникло двояке почуття: «Побачивши його рівного носа, легкий темний заріст, гарно окреслені вуста і подумала: «Якийсь свій чоловічина» [57], однак втой же час: «він грубіян і задавака… буркнув (до Єви – І.Ш.) як до служниці і вийшов…» [58].

Отримавши невдалий досвід у попередніх стосунках (Неполомський відчуває до колишньої дружини лише ненависть, дає їй такі характеристики: «підла, дурна, дворучна, зла як відьма» [59] Лукаш Неполомський закохується вдруге. Його обраницею стає Єва Побратимська, яка нагадала чоловікові попереднє кохання. «…він підносив руки і стискав кулаки… понад його силу було дивитися їй в очі…, вслухатися в її нові, щоразу інші пестливі слова, спостерігати її чарівні усмішки, торкатись руками її волосся…всіма силами волі Лукаш намагався забути, розірвати павутиння звабливих спокус» [60].

Лукаш Неполомський намагається дати відповіді на екзистенціальні запитання про сенс життя: «…він прагнув пізнавати, досліджувати, поглиблювати. Все незаперечне він прагнув зондувати, просвічувати, проколювати голкою дослідження, зіставляти й робити висновки» [61] і незважаючи на своє не надто вигідне становище, все ж почуває себе переможцем у боротьбі з життям, що виявляється у його глузливому усміху.

Незважаючи на намагання протистояти спокусі, Лукаш не був в силі перебороти свої фізичний потяг: «Він удавався до книжок, до науки, до теоретичного мислення…але її прекрасні ледве розквітлі перса, плечі й руки, стегна й лоно були в безодні його очей і мозку. Лукаш знову питав себе «Чи є злом те, що я відчуваю?» [62].

Загалом видається, що Єва Побратимська для Лукаша Неполомського стала лише ще одним невідкритим елементом, який він захотів дослідити.

Кожен з персонажів творів Жеромського стоїть відчужено у відношенні до натовпу, до загальної маси людей. Це можна спостерегти не лише у поведінці, а й у висловлюваннях.

Так, наприклад, Лукаш Неполомський пише у листі до Єви: «Я самотній, страшенно самотній. Єдині мої товариші – плед, ціпок і том старого Монтеня» [63].

«тремти, Єво! Я так давно змушений жити монахом…В мені живуть дияволи туги, дияволи марень про тебе..»[64].

Сучасний російський психотерапевтМакарова Г.А. у книзі «Чоловічі та жіночі сценарії» виділила кілька типів сценаріїв – способівповедінки людей. Лукаша Неполомського безсумнівно можна віднести до людей–вождів[65], оскільки він володіє більшістю ознак цього типу:

по-перше, Лукаш постійно наголошує на своїй силі і рішучості більше того, він відчуває себе господарем долі, на що вказує його іронічна усмішка;

по-друге, є впевненим у своїй правоті, тому часто дозволяє собі різкі висловлювання;

по-третє, не відчуває поваги до колишньої дружини, його любов надзвичайно швидко зникла, Лукаш не вбачає в цьому своєї вини;

по-четверте, цей персонаж вірить, ніби має повноваження керувати долями інших людей. Свідченням цього є і те, що він в перший же день знайомства пропонує допомогу батькові Єви у пошуку роботи, і тому, що він викликає Єву до себе, не думаючи,що буде з нею далі;

Для персонажів Стефана Жеромського визначальною рисою є прагнення змінити світ, удосконалити його, окрім того кожен персонаж відчуває свою окремість: «Ми – сіль землі, ми – розум, ми пуки, що полегшують страждання людей…треба віддаватися, ділитися з іншими, готовність жертвувати собою заради інших» [66].

Подібне бажання простежується і в Єви, головної героїні роману «Історія Гріха»: «Якби можна було викупити весь нещасний світ… Викупити з рук негідників, з-під влади мерзенних тиранів, шахраїв, багачів, панів, з-підопіки найгірших і найпідліших – пасивних спостерігачів, тих байдужих, що спокійно їдять і весело п’ють…Як же його жити, ходячи в пишних уборах серед лахміття жебраків?» [67].

Так, наприклад Томаш Юдим, головний герой твору «Бездомні» дорікає відомим, знатним і багатим лікарям: «Хіба не є нашим обов’язком поширювати гігієну, там, де не тільки її нема, але, де панують такі жахливі умови? Кому ж піклуватись про це як не нам? Все наше життя складається з самопожертв. Свою ранню молодість ми проводимо у трупарні, а решту – у лікарні. Сучасний лікар – це лікар багатих людей» [68].

Цей персонаж роману «Бездомні» стає яскравим зразком особи, яка схильна до явища, назване Емілем Дюркгеймом аномічним самогубством[69], причиною якого є нездатність Томаша, внаслідок свого низького походження влитися в іншу соціальну верству.

Незважаючи на зневагу до багатства, все ж молодий лікар Томаш Юдим соромився свого походження: «Батько мій був шевцем, і до того, дуже поганим шевцем, на Теплій вулиці… - повторив Юдим зі злостивим задоволенням» [70] і більше того намагається стати ближчим з елітою суспільства, тому навіть розуміючи, що вторгається в товариство панянок, усвідомлюючи своє нижче суспільне становище, і пам’ятаючи, що він син шевця, все ж намагається в цю хвилину вдати з себе світську людину: «Відчував у собі ці дві істоти й до крові кусав нижню губу» [71] йому здалось, що слова, які він хотів сказати, мов «жмут клоччя, застрягли у нього в горлі» [72].

Суспільна вартість хлопця стає невизначеною і проявляється в недооцінці своїх професійних знань та умінь: «В душі Юдима тремтіли слова привітання цим (жебракам, замурзаним робітникам – І. Ш.) людям, слова,що не мали сили зірватися з уст» [73].

Невпевненість у власних силах Томаша була настільки очевидною, що лікарі, які слухали доповідь молодого колеги дивилися на Юдима і погляди ці ніби промовляли: «…хоч на вигляд ти лютий як лев, а співаєш зовсім іншим голосом – хто зна, чи не ослячим…» [74].

Трагедія доктора Томаша Юдима полягає в тому, що йому не вдалося адаптуватися до суспільних вимог. Він був неначе ізольований і відчужений, оскільки залишався і поза верствою заможних, через низьке походження, однак, освіченість хлопця не міг знайти друзів чи опори серед бідноти, освіту.

Навіть Брат Віктор не тримається відсторонено і навіть дорікає Томашеві у тому, що його життя «було як квітка у саду, бо тітці він видався красивішим» [75] «Все чим досі живилася його душа, як тіло хлібом, не могло перетворитися в дію, а мусило лишатися тим, чим було до нині – мрією. Вся його пристрасть, прагнення саможертовної, невтомної діяльності на широкому суспільному полі прагнення боротьби з ненажерним егоїзмом, який перетворюється в над індивідуалізм хижаків – всі ці почуття приречені були тепер на дрімоту, на примусову бездіяльність» [76].

Бажання і переконання Томаша Юдима відрізнялися від того, що вимагав соціум. Таке порушення єдності між особистістю і соціумом соціально-психологічну дезадаптацію Томаша[77], що в свою чергу спричинила амбівалентность, суперечность, лабільность: «Це були думки людини, яка вийшла з народу та яку випадок привів до брами палацу культури. Десь в глибині цих думок, схована під маскою любові до бідних, крилася підсвідома ненависть до багатства... в душі останнього їх нащадка(Роду Юдимів – І. Ш.) вона вже не переходила в смертельне, сліпе бажання помсти, а щеміла болючим жалем» [78].

Незважаючи на те, що обов’язком свого життя Томаш Юдим визначив допомогу бідним, не можна не звернути увагу на відразу і огиду, яку Томаш відчуває до цих людей і захоплення багатими, пишно одягненими, леді: «Ніколи ще Юдим не зустрічав таких жінок. Він лише проходив мимо них на вулицях… і таємно мріяв про них із незгасаємою тугою, над якою не владна твереза думка. Як часто…заздрив він лакеям, що мають право перебувати істот, тілесних, як і всі, але до такої міри схожих на чудові квіти, замкнені в чарівному саду. Йому спали на думку жінки, з якими він зустрічався досі: родички, знайомі, коханки… Кожна з них скидалася на мужчину своїми рухами, грубістю, інстинктами. Згадка про це викликала в ньому огиду» [79].

Надзвичайно низька самооцінка Томаша створює «конфліктну розбіжність із потребою у спілкуванні, спричинює полохливість, нерішучість»[80] і навіть пригніченість: «Звісно я хам. Тут нічого не скажеш…Я б охоче повеселився на прогулянці. Але з ким? З жінками мого кола.., з усіма тими, хто зветься «бабами». Але з такими…()адже вони втілюють у собі дев’ятнадцяте століття, в той час як я ще живу… на початку вісімнадцятого. Я зовсім не володію мистецтвом розмови. Я б зовсім не розважався, а тільки стежив би за собою щоб не поводився як швець... В кожній з цих жінок стільки цікавого, кожна з них, навіть бабуся, є сучасною людиною, представницею того, що ми звемо культурою. А я – що таке?Швець» [81].

Гіпертрофована потреба реалізації і недостатній опір емоційним навантаженням спричинили, усвідомлення Юдимом неповноцінності почуття власного безсилля:«Юдим вперше в житті відчув, що стовп міцніший, ніж людські груди, і вперше замислився над тим, що пливти можна лише у відомих, стократ всіма випробуваних водах... Він начебто підсвідомо зводив рахунки із самим собою, збирав докупи все пережите й передумане досі, щоб старанно підбити підсумок... все, що хоче, що може зробити сучасна людина, за що вона готова віддати життя, Юдим почував у глибині свого серця, хоч знав водночас, що до цієї справи він не зможе прикласти рук» [82].

Власна нездатність здійснити мрію про покращення умов лікування для бідноти породжує у Томаша почуття заздрості: «Молодий лікар… почував, що все життя, всі зусилля, плани, прагнення – все здається чимось незвичайно безглуздим в порівнянні з життям Карбовського»[83].

Томаш у своїх діях нагадує поведінку іншого персонажа Юзефа Одровонжа. Обидва чоловіки жертвують особистим щастям заради ідеї, яку вони сповідують. Однак, якщо Юзеф ще не зазнав поразки, то Юдим повністю розчарувався: «Я повинен був так зробити. Це не від мене залежало. Зараз мстяться на мені мої власні зусилля. Якби я був людиною спокійною, якби я згоджувався на все… «хто бореться зі світом, той повинен загинути в часі, щоб жити у вічності» [84].

Можливо почуття до Йоасі не були такими сильними, щоб змінити думку чоловіка Юдиму здавалося, сам персонаж переконує себе, що він навіть ніколи не жадав Йоасі як жінки.

Томаш Юдим підкреслює, з що не відчуває фізичного потягу до цієї жінки: «Ніколи, навіть у мріях, він не зривав з неї дівочих шат. Юдим тремтів від самої думки, що коли він захоче виявити свою волю чи простягти руку щоб краще роздивитися це незвичайне створіння, яке, бог знає, за що судилось йому зустріти на своєму життєвому шляху – воно в ту ж мить зникне» [85].

Відчуженість і нездатність знайти однодумців серед людей стає причиною прив’язаності чоловіка до речей: «Кожна річ, здавалось, виходила з мороку, щоб нагадати йому про щось. Кожна з них була йому найвірнішим другом, котрий увібрав у себе якусь подробицю. Якусь частинку таємниці до панни Іоанни, і тепер нагадував йому про це» [86].

В юрбі Томаш Юдим почуває себе безпорадним слабким, скривдженим: «Я одержав усе, що мені потрібно…я повинен віддати народові те, що узяв. Це проклятий борг… я не можу мати ні батька, ні матері, ні дружини – жодної живої істоти, яку я міг би з любов’ю притиснути до свого серця, поки не зникнуть на землі ці огидні кошмари. Я повинен зректися щастя. Я повинен бути самотнім, щоб нікого не було поряд зі мною, щоб ніхто не міг мене втримати!» [87].

З метою заспокоєння власного сумління і боягузтво відповідальності у стосунках, Томаш Юдим намагається виправдати важливістю своєї місії: «Фальшива любов», тобто взаємне вдоволення власницьких устремлінь, робить людей ще більшими егоїстами. Справжня любов розвиває здатність любити і віддавати себе іншим. Той, хто справді любить якусь одну людину любить цілий світ» [88] і вже в іншому місці :«Самопожертва допомагає вирішити всі проблеми тим індивідам, які жадають любов, але втратили здатність любити і вважають, що самопожертва дасть їм змогу відчути найвищий ступінь любові» [89].

Психологічні характеристики головних персонажів творів «Провесна» «Вірна ріка», «Історія гріха» та «Бездомні» є свідченням того, що жіночі образи (Саломея, Ядвіга, княгиня Одровонж) є втіленням турботи і справжньої любові, яку як зазначає німецький психоаналітик та філософ Еріх Фромм характеризує тенденція «бути» [90], оскільки даним персонажам властиво жертвувати собою. Автор зобразив їх без негативних рис, майже мученицями. Саломея і Ядвіга викликають у читача співчуття, захоплення їхньою самопожертвою. Варто зауважити те, що проаналізовані жіночі образи є подібні один до одного, всіх їх об’єднує комплекс матері.

Натомість чоловічі образи Юзефа Одровонжа, Цезаря-Гжегожа, Лукаша Неполомського та Томаша Юдима є динамічними, складними, контраверсійними. Поведінка, кожного з них повністю відповідає словам Зигмунда Фрейда, про те, що діями чоловіків керують егоїзм та марнославство, тенденція «мати» у всіх ситуаціях переважає тенденцію «бути».

Окрім того зауважено, що кожен з чоловічих образів є осторонь від натовпу, хоча кожним з них керує бажання змінити становище людей, проголосити справедливість Чітко видно протиставлення персонаж – суспільство.

Поиск по сайту: