 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
А) Визначення термінології
У 70-х pp. XX ст. з ініціативи ВООЗ розгорнулася дискусія щодо термінологічного апарату хвороб, порушень, патологічних станів, інвалідизації особистості. Зверталась особлива увага на розгалуження понять "вада", "інвалідність", "непрацездатність".
Спеціальні дослідження довели, що:
· хвороба перешкоджає здатності індивіда до виконання певних функцій та обов'язків;
· хвора людина не може стабільно виконувати свою звичну соціальну роль.
Наслідки, які лежать в основі феномену хвороби, слугують продовженням процесу: хвороба – порушення функції – інвалідність – фізичні та інші вади.
Порушення функцій та інвалідність можуть бути:
· ледве помітними чи непомітними з першого погляду;
· тимчасовими чи постійними,
· прогресуючими чи регресуючими.
Фізичні та інші вади не завжди виникають в результаті інвалідизації, іноді порушення функції викликне дефект одразу, без проміжних стадій інвалідності. Крім індивідуальних обмежень, які виникають внаслідок порушення функції (інвалідності), соціальні фактори і фактори навколишнього середовища можуть поглиблювати чи пом'якшувати умови, які призводять до фізичних та інших вад.
Перше офіційне визначення поняття "інвалід" дається в Декларації про права інвалідів (1975 p.):
Інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального і/чи соціального життя через ваду, вроджену або набуту, фізичні чи розумові здібності.
Таким чином, змінилась структура поняття, з'явилися соціальні фактори (нормалізація і/чи соціалізація), вікові (з дитинства) і біологічні (фізичні та розумові здібності).
Медична модель інвалідності визначається у науковій літературі як медична патологія.
"Нормальною" є людина, яка не має медичних патологій, а інвалід належить до пасивних пацієнтів, які потребують сторонньої допомоги і догляду.
З огляду на це, індивід може вважатися нормальним, якщо він здатний брати участь у різних сферах життєдіяльності суспільства нарівні зі своїми однолітками і не потребує спеціальних умов чи сторонньої допомоги.
Разом з тим, інвалід може досягти працездатності, тобто здатності виконувати певну роль, яка вважається для нього нормальною, але продовжує залишатись соціально неповноцінною людиною, якщо позбавленні, можливостей, якими користуються інші члени суспільства і необхідних елементів життя:
· сім'ї,
· освіти,
· зайнятості,
· житла,
· фінансової та особистої безпеки,
· участі у соціальних і політичних групах,
· участі у релігійної діяльності,
· участі у інтимних і статевих відносин,
· доступу до всіх видів громадського обслуговування,
· свободи пересування і загального способу повсякденного життя.
Таким чином, в умовах сьогодення будь-яка вада розвитку може стати причиною непрацездатності людини, її соціальної неповноцінності.
Але навіть і в цьому випадку такий стан набуває статусу інвалідності, якщо індивід не може виробити компенсаторні механізми діяльності. Така можливість залежить у свою чергу від:
· толерантності суспільства та співчутливого ставлення людей до проблеми інвалідності,
· наявності у самого індивіда здібностей, які дають йому змогу здійснювати альтернативні форми поведінки,
· наявності у індивіда психологічної гнучкості особистості.
Звідси можна зробити висновок, що кількість осіб з фізичними і психічними вадами значною мірою обумовлена соціальною структурою суспільства, особливо соціальними аттитюдами і соціальною організацією.
Термін "інвалідність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) охоплює значну кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок:
· фізичних, розумових чи сенсорних дефектів,
· стану здоров'я чи психічних хвороб.
Такі дефекти, стани чи захворювання за своїм характером можуть бути постійними або тимчасовими.
Термін "непрацездатність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) означає втрату чи обмеження можливостей участі в житті суспільства нарівні з іншими. Він зумовлює стосунки між інвалідом та його оточенням. Цей термін застосовується з тією метою, щоб підкреслити недоліки оточення і багатьох аспектів діяльності суспільства, зокрема в сфері:
· інформації,
· зв'язку,
· освіти, які обмежують можливості інвалідів брати участь в житті суспільства нарівні з іншими.
Таким чином, термінологія, яка використовується в міжнародних правових документах, визнає необхідність розгляду:
· як індивідуальних потреб особистості (реабілітація, надання допоміжних засобів тощо),
· так і соціальних проблем (різні перешкоди для участі в житті суспільства).
В основі провідних принципів розробки державних програм з проблем інвалідності знаходяться напрямки діяльності з забезпечення інвалідів рівними можливостями.
Вперше поняття "створення рівних можливостей для інвалідів" визначається у Всесвітній програмі дій щодо інвалідів (ГА ООН, резолюції № 37/53 від 3 грудня 1982 p.).
"Створення рівних можливостей для інвалідів – є процесом, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як:
· фізичне і культурне середовище,
· житлові умови і транспорт,
· соціальні служби і служби охорони здоров'я,
· доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, включаючи спорт і створення умов для відпочинку,
робляться доступними для всіх" (п. 12).
Керівні принципи організації послуг в інтересах інвалідів із урахуванням завдань створення рівних можливостей визначаються таким чином:
а) інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;
б) інваліди мають брати участь у прийнятті рішень на всіх рівнях, що стосуються, як загальних справ общини, так і всіх справ, які мають для них як людей з фізичними недоліками особливе значення;
в) інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в межах звичайних систем освіти, охорони здоров'я, соціальних служб тощо;
г) інваліди мають брати активну участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їхні потреби повинні враховуватися у національних планах розвитку. Інвалідам повинна бути надана рівна можливість брати участь у національному розвитку.
Створення рівних можливостей означає також, що державна політика має використовувати "всі засоби таким чином, щоб кожний індивід мав рівні можливості для участі в житті суспільства. Після досягнення інвалідами рівних прав у них повинні бути також рівні обов'язки. У міру отримання інвалідами рівних прав суспільство вправі очікувати від них більшого. У рамках процесу забезпечення рівних можливостей необхідно створювати умови для надання допомоги інвалідам для того, щоб вони могли повною мірою виконувати свої обов'язки як члени суспільства" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів".)
Поиск по сайту: