Система державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком

За роки незалежності система державного управління науково-технологічною та інноваційною сферою неодноразово перебудовувалась. Первісний задум творців цієї системи зводився до того, що для забезпечення проведення в життя державної політики цій принципово міжгалузевій сфері, необхідно створити центральний орган виконавчої влади, що мав би міжвідомчий вплив, тобто був наділений більш широкими повноваженнями ніж галузеві міністерства і відомства. В 1991 році було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу. В 1992 р. його було реорганізовано в Державний комітет з питань науки і технологій. В 1995 р. – в Державний комітет з питань науки, техніки і промислової політики. Проте статус держкомітету в Україні завжди був суттєво нижчим за статус міністерства[3], тому кожен з названих органів виконавчої влади фактично був менш впливовим за будь-яке міністерство, тож було прийнято рішення підняти його статус до рівня міністерства і в 1996 році було утворено Міністерство у справах науки і технологій.

Воно було нетиповим міністерством, адже його завдання виходили далеко за межі безпосереднього управління підвідомчими установами, і хоча на відміну від інших міністерств воно намагалося вдаватись до функціональних методів управління та регулювання, але все одно викликало реакцію відторгнення з їх боку – бюрократична система не терпить «вторгнення на підвідомчу територію» інших структур управління. Це було однією з основних причин ліквідації Міністерства у справах науки і технологій у 1998 році й передачі його функцій кільком підрозділам Міністерства освіти і науки. Тим самим були різко знижені можливості централізованого державного впливу на науково-технологічний та інноваційний розвиток за межами прямої відповідальності МОН. Вкрай недостатнє фінансування державних науково-технічних програм, за формування яких відповідало дане міністерство, посилило тенденцію зниження його впливу як на стан справ у галузі науки так і ще більшою мірою – у напрямку інноваційного розвитку економіки.

Проте проблема забезпечення міжгалузевого впливу на інноваційні процеси і забезпечення координації діяльності органів державної влади в цьому напрямку ставилася знову і знову. Одним із кроків у напрямку її вирішення стало створення у грудні 2005 року Державного агентства України з інвестицій та інновацій як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом. За час свого існування Агентство поступово об’єднало під своєю егідою цілий ряд елементів інноваційної інфраструктури (Український центр сприяння іноземному інвестуванню, Українську державну інноваційну компанію, Державне підприємство «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм»), що само по собі досить важливо. Хоч створення такої структури органів управління сприяє прогресуючому розриву наукової та науково-технологічної діяльності від інноваційних процесів в економіці.

Аналіз діяльності органів виконавчої влади України свідчить про неприпустиму неузгодженість їх дій при реалізації науково-технологічних та інноваційних пріоритетів держави і ставить під сумнів саму можливість здійснення послідовної державної політики у цій сфері. Нижче представлена схема наявної в Україні системи органів державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком.

Рис.1. Існуюча система державного управління сферою науки і технологій

Як бачимо, затверджені Верховною Радою України пріоритетні напрями науково-технічної та інноваційної діяльності фактично беруться до уваги тільки МОН та Держінвестицій. Проте «міра пріоритетності» цих напрямів однозначно лімітується сумою коштів, які Мінфін визнає доцільним виділити на їх реалізацію. На протязі останніх 10 років на реалізацію державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки виділялось менше одного відсотка коштів, що передбачались державним бюджетом на фінансування наукових досліджень і розробок (за винятком 2000 року, коли на них припало 3 %) хоча законом передбачено, що на ці програми має витрачатися щонайменше 30 % цих асигнувань.

В результаті державні науково-технічні програми, навіть якщо вони зорієнтовані на потреби виробництва, виявляються настільки знекровленими, що справити помітний вплив на нього не в змозі. Наукові установи і університети самотужки також намагаються робити кроки назустріч виробничим підприємствам, проте отримані ними результати також здебільшого не досягають своїх потенціальних споживачів тому, що ситуація в економіці не стимулює попиту на нові технології та інноваційні розробки. Слід зауважити, що, незважаючи на існування Національного центру впровадження галузевих інноваційних програм і того факту, що останнім часом українська держава спорадично виділяє певні кошти на підтримку інноваційної діяльності, доводиться констатувати, що статус державних інноваційних програм, механізми їх формування і реалізації в Україні лишаються законодавчо невизначеними.

Все це свідчить про те, що структура і принципи управління науково-технологічним та інноваційним розвитком в Україні потребують докорінних змін. Ці зміни повинні бути спрямованими на вирішення двох основних проблем:

Ø забезпечення координації і узгодження дій всіх без винятку органів виконавчої влади для концентрації ресурсів на провідних напрямах науково-технологічної та інноваційної політики як ключового напрямку державного регулювання розвитку економіки;

Ø створення національної інноваційної системи, яка відзначалась би структурною повнотою і здатністю належною мірою використати інтелектуальні ресурси країни, її все ще потужний науково-технічний потенціал.

На рис. 2. представлена оптимізована схема управління науково-технологічним та інноваційним розвитком, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи державних пріоритетів і надання їм директивних функцій шляхом встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за їх ефективну реалізацію. Координуючу функцію в даній системі має взяти на себе новостворене Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку.

Це має бути авторитетного центрального органу виконавчої влади, який очолюється одним із керівників уряду. Він формує державні науково-технологічні та інноваційні програми, які виконуються в інтересах всіх міністерств і відомств, контролює і направляє бюджетні витрати в науково-технологічну та інноваційну сферу, організує експертизу рівня та ефективності діяльності наукових колективів.

Для досягнення партнерської моделі взаємовідносин між владою, наукою і виробництвом мають бути створені дорадчі органи:

Рада з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, в якій представлені авторитетні вчені з академічної, університетської та “галузевої” науки. Обраний Радою Голова набуває статусу головного радника Президента України з питань наукової та інноваційної політики.

Координаційна рада з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки під головуванням прем’єр-міністра України. До неї крім авторитетних вчених входять керівники всіх міністерств, де здійснюється наукова та інноваційна діяльність, керівники державних академій, представники підприємницьких структур, керівники обласних держадміністрацій та ін. Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку здійснює інформаційно-аналітичне забезпечення обох рад.

Як показано на схемі Рис. 2., формування науково-технологічної та інноваційної політики має починатися з організації прогнозно-аналітичних досліджень, в результаті яких готуються пропозиції щодо пріоритетних для України напрямів діяльності в цій сфері.

Ці пропозиції аналізуються і уточнюються Радою з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, Міністерством (Держкомітетом, Агентством) України з питань науки та інноваційного розвитку, розглядаються Координаційною радою з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки і вносяться Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

Верховна Рада України остаточно визначає пріоритети та об’єми бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Рішення про пріоритетні напрями науково-технологічної та інноваційної діяльності доводиться до відома всіх міністерств і відомств, місцевих органів влади, які повинні не тільки врахувати їх при визначенні своїх пріоритетів, але й нести пряму відповідальність за їх реалізацію в межах своєї компетенції.

Така система визначення пріоритетів не поширюється на базове фінансування Національних наукових центрів, наукових об’єктів, що становлять національне надбання, а також фундаментальних наукових досліджень у державних академіях наук і провідних університетах. Проте всі наукові організації при організації науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт враховують загальнодержавні пріоритети і приймають участь у їх виробленні.

Міністерство з питань науки та інноваційного розвиткуготує пропозиції щодо розділу видатків бюджету на фінансування науково-технологічної та інноваційної сфер, а також проекти нормативних актів, необхідних для реалізації законодавчих норм і для реалізації науково–технологічної політики держави, координує діяльність всіх державних структур, що беруть участь у реалізації науково-технологічної і інноваційної політики, залучає до її реалізації підприємницькі структури, організує міжнародне науково-технічне співробітництво, на конкурсних засадах формує державні науково-технологічні та інноваційні програми і після затвердження їх Кабінетом Міністрів України організує їх фінансування та контролює хід виконання. Саме такі програми мають стати найбільш вагомим важелем реалізації державних пріоритетів у цій сфері.

У своїй діяльності Міністерство України з питань науки та інноваційного розвитку взаємодіє з усіма міністерствами, які мають у своєму підпорядкуванні наукові установи, спирається на мережу державно-громадських експертних рад. Одним із важливих завдань цього органу виконавчої влади є організація і підтримка державних і недержавних фондів підтримки науки та інновацій, в тому числі венчурних фондів з прямою участю в них держави.

Додаток 8

Поиск по сайту: