Поняття приватного права

Лекція 1. Поняття та межа дії цивільного права (4 год.)

Питання до теми:

1. Поняття приватного права.

2. Європейські системи приватного права.

3. Цивільне право як галузь права. Предмет, метод та функції цивільного права.

4. Цивільне право як наука (цивілістика) і навчальна дисципліна.

5. Поняття цивільного законодавства.

6. Дія цивільних законів у часі, у просторі та за колом осіб.

На самостійний розгляд:

1. Значення римського приватного права для вивчення цивільного права України

2. Джерела приватного права.

МЕТОДИЧКА ТА ЗАДАЧНИК – ДЛЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Нормативно-правові акти:

Конституція України

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року // Відомості Верховної Ради України. – Офіц. вид. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

Поняття приватного права.

Перш ніж приступити до вивчення цивільного права, необхідно визначити співвідношення даної категорії з такими категоріями як приватне право та публічне право.

Першою системою приватного права, якій цивілізація зобов'язана самою ідеєю розділення права на приватне і публічне, є правова система Стародавнього Риму. У творах «Про державу» і «Про закони» Цицерон, не відособлюючи приватного права від інших правових явищ, і не визначаючи приватне право, разом з тим постійно протиставляє такі явища, як «магістрат» (як посадовець) і «приватна особа» (вслід за Платоном), «справи державні» і «приватне життя», тобто «у вченні Цицерона про право, разом з відмінністю природного права від писаного, міститься розподіл самого писаного права на приватне і публічне» [Нерсесянц В. С. Філософія права. М., 1999. С. 429].

У ІСТОРІЇ приватного права можна виділити чотири основні етапи. Три з них людське суспільство вже пройшло, а в четвертий в даний час вступає або, мабуть, вже вступив.

Перший етап. Це – формування приватного права як цілісного системного нормативного утворення. Таке «виникнення» відбулося у вигляді вельми досконалої з юридичної точки зору приватноправової системи, що існувала в Стародавньому Римі на межі двох епох – дохристиянського часу і християнської ери (розквіт – «золотий» період – I–III вв. н.е.).

Римським приватним правом були закладені засади приватного права («духу» права, як назвав ці засади видатний німецький юрист Рудольф Ієрінг): юридичну рівність суб'єктів, їх юридичну автономію, свободу договорів, диспозитивність.

Другий етап – це вдосконалення положень приватного права, їх по'єднання в «праві університетів» – подія, що відбулася в середні століття в середньовічних університетах, починаючи з Болонського, в результаті роботи глосаторів (середньовічних тлумачів положень римського приватного права).

На основі текстів давньоримського права (в основному – Кодексу Юстініана) в середньовічних університетах – спочатку, в XI ст., в Болоньї, а потім в Пізе, Парижі, інших містах – глосатори і коментатори (постглосатори) піддали подальшому вдосконаленню як технико – давньоримські юридичні конструкції і формули, так і засади приватного права, що містяться в них. Створюване таким шляхом «право університетів» стало новим ступенем розвитку ідей приватного права, причому такого розвитку, який у значній мірі опинився зорієнтованим на потребу і рівень духовного розвитку Нового часу, що наближається до історичного рубежу, з якого почався перехід людства до ліберальних цивілізацій.

Третій (і вирішальний для сучасної епохи) етап – це, по суті, формування приватного права сучасного цивільного суспільства, коли воно утілилося у вигляді відпрацьованих нормативних узагальнень безпосередньо в законах послідовно ліберального змісту. Перш за все – в таких, як наполеонівський Цивільний кодекс, Німецьке цивільне уложення, в цивільних законах інших країн, які стали на шлях сучасного розвитку. Саме тут, в законодавчих положеннях цивільних законів, які діють і сьогодні, виявляється можливим вести мову саме про засади приватного права, які знайшли вираз в юридичних формулах про право власності, його абсолютний характер, свободу договору, відновлення порушених цивільних прав, їх судовий захист. Отже, це наше сьогодення.

Про четвертий етап розвитку приватного права допустимо, мабуть, говорити тільки як про історичний процес, що почався, коли в другій половині XX і на порозі XXI ст. виробляються і входять в життя цивільні закони нового покоління, які виражають глибоку єдність приватного права і сучасного природного права, невід'ємних прав людини.

Найістотніші риси сучасної стадії розвитку приватного права – це не тільки тенденція вдосконалення, модернізації цивільно-правових інститутів, пов'язана з принципово новими явищами і фактами постіндустріальної економіки, іншими глобальними процесами сучасності (екологічними, в технології управління і інформації тощо), але й ґрунтовні процеси в самому приватному праві. Суть цих процесів – в тенденції затвердженняприватноправових начал у відвічному, «чистому» вигляді. І одночасно, в зв'язку з цим, – в глибокому поєднанні приватного права і сучасного природного права, його «кульмінаційного вираження» в нинішню епоху – органічної єдності з невід'ємними правами людини.

ПРИВАТНЕ ПРАВО (лат. jus privatum) – це частина системи діючого права, яка забезпечує інтерес окремої особи, колективів людей, регулює відносини громадян, їх об'єднань, підприємств, фірм і інших господарських підрозділів і заснована на договорі між рівноправними сторонами.

Приватне право відрізняється від публічного права (лат. jus publicum), яке спрямоване на захист суспільного інтересу, блага всієї держави і пов'язано з повноваженнями і організаційно-владною діяльністю державних органів. Приватне право регулює майнові і особисті немайнові відносини людей і визначається саморегуляцією вільної особи, здійсненням права приватної власності і приватного підприємництва. У приватному праві індивід, колектив людей виступають як незалежні, самостійні суб'єкти, вступаючі в рівноправні договірні відносини з іншими суб'єктами права, тоді як в публічному праві вони підлеглі державній волі, залежать від неї.

До галузей приватного права відносяться: цивільне право, сімейне право, трудове право, земельне право, міжнародне приватне право.

Характерними рисами приватного права є:

1) визнання пріоритету інтересів приватної особи щодо інтересів держави й інших соціально-публічних утворень;

2) визнання «суверенітету індивіду», тобто, непідлеглості його іншим особам у приватних відносинах;

3) відсутність між суб'єктами приватного права владних відносин: вони є приватними особами, жодна з яких не виступає від імені держави чи її органів (не є фігурантом держави);

4) юридична рівність учасників приватних відносин перед законом (але не обов’язково одне щодо одного);

5) ініціатива сторін при встановленні правовідносин;

6) вільний розсуд суб’єктів цивільного права при виборі ними правил поведінки, прямо не заборонених законом;

7) надання переваги позовному порядку захисту інтересів приватних осіб у суді;

8) реалізація через відповідні юридичні інститути прав особистості, заснованих на нормах природного права.

Приватне право -це сукупність ідей, принципів, правил і норм, що визначають статус і забезпечують захист інтересів приватних осіб, які не є фігурантами держави і не знаходяться у відносинах влади (підпорядкуванні одне щодо одного).

Публічне право – це сукупність правових норм та інституцій, що складають функціонально-структурну систему, яка з метою забезпечення публічного правопорядку та захисту інтересів громадян регламентує відносини за участю держави (її фігурантів), а також між суб'єктами, що знаходяться у відносинах влади і підпорядкування одне щодо одного.

Публічному праву властиві:

1) офіційне визнання переважання публічних (суспільних) інтересів над інтересами окремих осіб;

2) наявність між його суб'єктами відносин влади – підпорядкування;

3) чітка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів публічного права законодавчими актами, прийнятими відповідними державними органами;

4) пряме «зобов’язування» учасників конкретних правовідносин діяти певним чином;

5) використання заборон на здійснення певних дій як засобу формування поведінки суб’єктів публічного права;

6) використання для забезпечення належної поведінки суб'єктом публічних правовідносин, насамперед, такого стимулу, як державний примус;

7) виступ норм публічного права як передумов публічного правопорядку і результатів його здійснення;

8) одним з учасників публічних відносин обов’язково є держава або особа, що її представляє (фігурант держави).

Поиск по сайту: