Мовна комунікація

Як було зазначено, найважливіше функціональне призначення мови полягає в тому, що вона служить засобом спілкування між людьми. Цій меті – забезпечувати комунікацію – підпорядковані всі структурні компоненти мови, і статус кожного елемента будь-якого рівня визначається тим, як він бере участь у комунікативному процесі.

За своєю природою мова належить до семіотичних, тобто, знакових, систем. Вона становить систему знаків (морфем, слів, речень), які, з одного боку, повсякчасно відтворюються з метою передачі думки й забезпечення комунікації, а з другого – доступні для сприймання. Кожен такий знак має дві сторони: означуване (план вираження, предмет думки) і означаюче (план вираження). Кожне означуване (зміст, значення) у мовному колективі в процесі комунікації втілюється в певне звучання, тобто має матеріальну форму вираження, яка й забезпечує реалізацію і сприймання змісту за допомогою органів мови і слуху. Зміст і форма (значення і звучання) нерозривні. Зв'язок цей умовний, але обов’язковий. Завдяки йому кожен такий знак (кожна лінгвістична одиниця) завжди розпізнається носіями мови й відрізняється від інших знаків, і саме тому він може служити засобом спілкування.

Матеріальною формою лінгвістичних знаків виступають різні звукові одиниці: звуки, наголос та інтонація.

Отже, звукова сторона мови, в тому числі самі звуки, не мають самостійного значення, вони є матеріальним втіленням певних значень, тобто звукові одиниці – це не знаки, а лише план вираження знаків.

Як же конкретно відбувається комунікація?

Коли в процесі спілкування одна людина хоче передати якесь повідомлення іншій, вона хоче, щоб те, що вона думає або переживає в даний момент, стало відомим і зрозумілим іншій людині. Оскільки предмет думки не може бути перекладений з однієї свідомості в іншу безпосередньо, то для цього люди користуються таким способом: мовець перетворює предмет своєї думки за допомогою мовних органів у послідовність звукових хвиль, тобто звуків. При цьому кожне значення в мові передається окремою послідовністю звуків, відповідно організованою, або за допомогою наголосу (коли це слово), або за допомогою інтонації (коли це речення). Кожна така звукова послідовність, природно, має цілком визначені акустичні характеристики.

Поширюючись у повітрі, звукові хвилі досягають барабанної перетинки слухача й приводять її також у відповідні коливання. Ці коливання реєструються нервовою системою й аналізуються мозком. Це значить, що послідовність звукових коливань у процесі цього аналізу знову перетворюється у факт свідомості і дає змогу розуміти повідомлення.

Узагальнюючи, можна сказати, що весь процес передачі думки складається з таких ланок: формування думки – перетворення (перекодування) її за допомогою відповідних рухів мовних органів у послідовності мовних звуків – передача звукових хвиль по каналу – сприймання звукових послідовностей слуховим апаратом співрозмовника – перетворення (декодування) їх знову в предмет думки.

Звичайно, в цьому процесі необхідною умовою взаєморозуміння є те, щоб мовець і слухач користувалися тією самою системою знаків і тими самими правилами перетворення предмета думки в звукову послідовність і, навпаки, звукової послідовності в предмет думки, іншими словами, щоб вони користувалися тією самою мовою. Так, наприклад, коли українець поняття «мати» втілю

Є в звукову послідовність «мама», то й слухач, сприймаючи цю послідовність повинен співвідносити її з таким самим поняття. Тоді комунікація відбудеться. Коли є слухач виявляється грузином, він співвіднесе звукову послідовність «мама» з поняттям «батько» - тобто сприйнята інформація не відповідатиме тій, яка була передана. Іншими словами, комунікація не відбудеться.

Поиск по сайту: