Мета і задачі створення заповідних об’єктів та територій

Розділ 1

Заповідні об’єкти та території: їх характеристика, класифікація, призначення, функції.

Зміст, визначення та об’єкти заповідної справи

План

1. Зміст та визначення заповідної справи.

2. Об’єкти заповідної справи.

3. Структура заповідної справи як навчальної дисципліни [1] c. 7-10

1. Зміст та визначення заповідної справи. “Заповідна справа” – термін, який широко використовується й є загальноприйнятим. Однак у середовищі фахівців, які цією справою займаються, не склалося узгодженості поглядів на зміст і самий обсяг цього поняття. Відтак, досі не виробилося його єдиного визначення. Головні відмінності у поглядах зводяться до того, що одні фахівці розглядають заповідну справу як сферу практичної діяльності щодо створення природоохоронних територій та забезпечення виконання ними необхідних функцій. Звичайно, що ця діяльність має теоретичне обґрунтування й базується на певних теоретико-методологічних засадах. Однак згідно такого “прагматичного” тлумачення заповідної справи, ці засади розглядаються як її науковий базис, який до самої заповідної справи не входить. Подібно до того, як основою комерційної справи є закони економіки, але в цю справу вони безпосередньо не входять, так і заповідна справа також ґрунтується на певних наукових законах, але не містить, а тим більше самостійно не розробляє їх.

Інша точка зору, яка зараз здобуває все більше прихильників, полягає у тому, що заповідна справа є сферою наукової та практичної діяльності зі збереження природи в межах спеціально створених для цієї мети територій та об’єктів. Отже, науковий базис заповідної справи розглядається не як її зовнішня частина, а як внутрішня складова. Ця складова досить розгалужена й містить теоретичні положення багатьох наук природничого та гуманітарного циклів. Методи цих наук також є дуже різними, однак об’єднує їх те, що всі вони спрямовані на вирішення спільної групи питань: які території й об'єкти слід оголосити природно-заповідними?, в чому їх цінність?, як організувати їх охорону?, які заходи в них можна й які не можна проводити? тощо.

Спільність питань, які ставить заповідна справа перед науковцями різних напрямів, визначає те, що працюють вони на “одному полі” та ще й у тісній співпраці з практиками. Це, зокрема, знаходить вияв у тому, що науковці таких різних напрямів, як юристи та біологи, працюючи на ниві заповідної справи, легко знаходять спільну мову, розуміють стиль і завдання роботи один одного.

Базисом цього взаєморозуміння та взаємозбагачення різних наук є чітко окреслена мета заповідної справи – зберегти й відновити природні комплекси чи їх окремі компоненти на спеціально призначених для цього територіях. Шляхи досягнення цієї мети різні (наукові та практичні, економічні й екологічні, in situ й ex situ тощо), однак їх спрямованість на досягнення спільної мети визначає те, що заповідна справа являє собою цілісний напрям людської діяльності. Він охоплює як наукові пошуки, так і практичні заходи. Отже, заповідну справу можна визначити як теорію та практику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонентів, а також їх раціонального використання в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Із сформульованого визначення заповідної справи видно, що складається вона з двох частин: теоретичної (наукової) та практичної. Який зміст і статус ці частини зараз мають?

Ведучи мову про наукові підвалини заповідної справи, слід зазначити, що поки що навряд чи є підстави вважати їх за окрему науку й навіть за чітко виокремлений науковий напрям. Такі пропозиції, щоправда, лунали. Так, Микола Реймерс розділ наукових знань щодо охорони природи на спеціально створених ділянках пропонував іменувати сепортологією (від англ. “ support ” – підтримка, поміч). Созологію в її вузькому розумінні також пропонується розглядати як науку про природоохоронні території. Однак, на даний час заповідна справа у науковому відношенні являє собою не окрему науку чи науковий напрям, а комплекс наук, чиї закони, закономірності, концепції та інші положення і методи знаходять застосування при вирішенні питань, важливих для охорони природи на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. Не сама заповідна справа шукає та формулює нові наукові закони чи концепції, вона лише користується науковими положеннями інших наук. Також, ставлячи перед цими науками завдання, що необхідні для розвитку заповідної справи, вона стимулює їх шукати нові закономірності, розробляти нові методи досліджень тощо. Отже, “науковість” заповідної справи не лише в тому, що вона має потужний науковий базис, але й в тому, що сама заохочує розвиток нових наукових напрямів. У біології, наприклад, такий напрям одержав назву “біології охорони природи” (англ. – conservation biology).

Друга складова частина заповідної справи, що позначена у вищенаведеному визначенні як “практика”, є не менш розгалуженою, аніж її теоретична частина. Хоча деякі фахівці й нарікають на те, що самий термін “заповідна справа” не зовсім вдалий, та, на наш погляд, він дуже чітко вказує на те, що охорона природного середовища є саме справою, а не тільки знанням, теорією чи закликом до дій. В рамках заповідної справи теорія тісно сплітається з конкретними діями. Вони різноманітні (від підготовки законодавчих документів до охорони певної популяції безпосередньо на місці її зростання), виконуються на різних управлінських рівнях (від загальнодержавного до місцевого), займають різний час (від довгострокового планування до термінових дій), проте в своїй сукупності становлять цілісний комплекс. Цей комплекс складний і багаторівневий. Він існує не автономно від інших напрямів суспільної діяльності (наприклад, з територіальним плануванням, розвитком рекреації та відпочинком тощо), а має тісні зв'язки з ними. В ідеалі, він має бути органічно вписаним у загальну структуру народногосподарського комплексу як на рівні держави, так і її окремих регіонів.

Досягнення цього ідеалу вимагає вмілого планування розвитком заповідної справи та управління нею на різних рівнях. А це, в свою чергу, вимагає знань того, як заповідна справа реалізується практично. Отже, заповідна справа, навіть і за її “прагматичного” тлумачення, повинна вивчатися і, відповідно, становити самостійну навчальну дисципліну. Та обставина, що заповідна справа навряд чи може розглядатися як окрема наука чи науковий напрям, не означає, що вона не являє собою цілісної навчальної дисципліни. В добу міждисциплінарних наукових та науково-практичних розробок теза “одна наука – одна навчальна дисципліна” не діє. Навіть і більше того: значущий ефект від міждисциплінарної взаємодії фахівців і налагодження цієї взаємодії можливі лише при обізнаності цих фахівців із різними аспектами наук, що взаємодіють. Саме такі широкі міждисциплінарні знання й необхідні для того, щоби розвивати заповідну справу в сучасних умовах. Головне завдання заповідної справи як навчальної дисципліни – дати людині такі знання.

В Україні заповідна справа як самостійна навчальна дисципліна була визнана де-факто і де-юре разом із введенням до навчальних планів провідних вищих закладів освіти курсу із однойменною назвою. Його мета – дати студентам основи знань із заповідної справи, включаючи її наукові, правові, організаційні, управлінські та інші основи.

2. Об’єкти заповідної справи. Традиційно в якості об’єктів наук чи сфер людської діяльності прийнято розглядати певні досліджувані сутності, пізнавані реалії, причому – безвідносно їхніх матеріальних чи ідеальних іпостасей. У природничих науках і матеріальних видах діяльності їх об'єктами є звичайно матеріальні сутності, в гуманітарних – ідеальні. З цієї точки зору особливість заповідної справи полягає в тому, що вона охоплює як сутності чисто матеріального ґатунку (наприклад, фізичну територію, певні природні об'єкти тощо), так і торкається питань гуманітарного змісту (наприклад, морально-етичних аспектів охорони природи, цінності природи, екологічної освіти та виховання тощо). Отож, вважати що об’єктом заповідної справи є лише території та об'єкти, які становлять природно-заповідний фонд або потенційно можуть бути до нього включеними, було б не зовсім точно. Ці території – лише арени, на яких практично вирішуються завдання заповідної справи. Об’єктивно ця справа охоплює широке коло питань, об’єктна сутність яких виходить далеко за межі конкретної природоохоронної території чи їх мережі.

Матеріальними об’єктами заповідної справи можуть виступати природні територіальні комплекси, їх компоненти (передусім – рослинність та тваринний світ, а також геологічні утворення, водні тіла, ґрунти та інші), які становлять цінність з природоохоронної точки зору. Зокрема, це природні комплекси у межах існуючих територій природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ). Також матеріальними об’єктами заповідної справи можуть бути і природні комплекси та їх компоненти у межах територій, які зараз не входять до складу ПЗФ, але які становлять цінність з природоохоронної точки зору. Їх всебічне дослідження необхідне для вирішення питання щодо можливого заповідання таких територій та об’єктів. Збільшення числа та площі територій ПЗФ, оптимізація їх територіального розподілу по території держави, розбудова національної екомережі України є важливими напрямами заповідної справи. Відтак, у територіальному відношенні її об’єктом є мало не вся територія держави.

Ряд категорій ПЗФ України (такі як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва) являють собою матеріальні сутності, але є не суто природними територіями, а штучно створеними об’єктами. Отже, не тільки природні території та природні комплекси є матеріальними об’єктами заповідної справи, але й комплекси штучного походження, що мають особливу наукову, освітню, виховну та іншу цінність і підлягають збереженню.

Ідеальні об’єкти заповідної справи. Як вказувалося вище, в сучасній філософській думці розуміння об’єкту науки чи певної людської діяльності не зводиться до того, що таким об’єктом має бути тільки матеріальне тіло. Ними також можуть бути і певні ідеальні сутності. Заповідна справа торкається багатьох морально-етичних і ціннісних аспектів взаємодії людини з природою. Отже, такі ідеальні феномени, як морально-етичні норми людського ставлення до живої та неживої природи, її сакральна, духовна, естетична та інші “нематеріальні” цінності, індивідуальні та соціальні (зокрема, етнічні) значення певних ландшафтів, їх символізм тощо є тими об’єктами ідеальної природи, на які також спрямована заповідна справа. У наш час гуманізації науки та інших форм людської діяльності, поширення в суспільстві екоцентричних світоглядів значення таких ідеальних об’єктів заповідної справи неухильно зростає.

3. Структура заповідної справи як навчальної дисципліни. З викладеного вище видно, що заповідна справа – складний комплекс наукової та інших форм діяльності людини щодо охорони та відновлення навколишнього природного середовища. Структурувати цей комплекс можна по-різному, залежно від тої мети, заради якої ця структуризація є доцільною. Розглядаючи заповідну справу як навчальну дисципліну, видається за раціональне (в тому числі й для організації її викладання) виділення в її межах наступних структурних частин.

Перша структурна частина заповідної справи, яку можна умовно назвати “сутнісною”, торкається проблеми самої суті заповідної справи, її тлумачення, дефініції (визначення), її об’єктів тощо. Наукові основи заповідної справи становлять другу її частину. Підкреслимо, що нумерація цих та інших частин заповідної справи ні в якому разі не пов’язана з ранжуванням відповідних підрозділів за їх значенням, вагою, чи пріоритетом, а лише відбиває логіку та послідовність їх викладу в рамках навчального курсу. Наукові основи заповідної справи, в свою чергу, можна умовно поділити на дві частини: 1- наукові основи власне заповідної справи та 2 - наукові дослідження у межах територій та об’єктів ПЗФ, серед яких особливе значення має наукове забезпечення Літопису природи.

Організаційно-правові засади заповідної справи становлять її третю крупну частину. Вона охоплює такі групи питань, як законодавча база заповідної справи, правовий режим територій та об’єктів ПЗФ, категорії ПЗФ України і Світу. Важливою складовою цієї частини є розгляд засад, на яких ґрунтується міжнародне співробітництво у галузі заповідної справи.

Знання наукових основ та організаційно-правових засад заповідної справи дозволяє розглянути її наступну частину, а саме створення та проектування територій ПЗФ. У цьому напрямку заповідної справи можна розрізнити три групи питань, наукове обґрунтування та правова база яких відрізняється певними особливостями. Ці питання такі: 1 - створення територій ПЗФ України, 2 - створення транскордонних природоохоронних територій, 3 – розбудова національної екомережі України на основі територій ПЗФ.

Після створення територій ПЗФ, в них проводиться відповідна діяльність. Отож наступною частиною при вивченні заповідної справи є група питань, пов’язаних із природоохоронною діяльністю на територіях та в об’єктах ПЗФ. Ця частина охоплює такі різноманітні питання, як режими охорони, порядок використання та контролю природоохоронних територій, рекреаційна, наукова, освітньо-виховна та інші види діяльності в межах ПЗФ.

Нарешті, розглядаючи заповідну справу як навчальну дисципліну, її важливою складовою слід вважати і знання про природоохоронні території, якими володіє нація. Отже, структура та зонально-регіональні особливості природно-заповідного фонду України розглядаються як важлива частина заповідної справи.

Контрольні запитання:

1. Дайте визначення заповідної справи. Які є основні погляди на її зміст?

2. Що являють собою матеріальні й ідеальні об'єкти заповідної справи?

3. Охарактеризуйте структуру заповідної справи як навчальної дисципліни

Література:

1. Заповідна справа в Україні: Навчальний посібник. / За загальною редакцією М.Д. Гродзинського, М.П. Стеценка. – К.: 2003. - 306 с.

2. Ковальчук А.А. Заповідна справа: науково-довідкове видання. Ужгород: підприємство „Ліра”, 2002. – 312 с.

3. Міждержавні природно-заповідні території. / Під загальною ред. Т.Л.Андрієнко. - Міжвідомча комплексна лабораторія наукових основ заповідної справи НАН України та Мінекобезпеки України. Київ, 1998. - 132 с.

4. Андрієнко Т.Л., Онищенко В.А., Клєстов М.Л., Прядко О.І., Арап Р.Я. Система категорій природно-заповідного фонду України та питання її оптимізації (під ред. д.б.н. проф. Т.Л. Андрієнко). – К.: Фітосоціоцентр, 2001. – 60 с.

Мета і задачі створення заповідних об’єктів та територій

При вивченні цієї теми основну увагу необхідно привернути питанням мети створення заповідників та основних завдань, які вирішуються за їх допомогою, екологічної ролі по підтриманню рівноваги в природних екосистемах.

Державні заповідники створювалися з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів, для вивчення в них ходу природних процесів і явищ, і розробки наукових основ охорони природи. Територія заповідника вилучається з господарського користування. Заповідники наділяються працівниками спеціальної служби охорони, науковим, науково-технічним і адміністративно-господарським персоналом.

Перед державними заповідниками поставлено ряд завдань:

-забезпечення охорони природних комплексів і заповідного режиму;

-проведення науково-дослідних робіт, які відповідають науковому профілю заповідника;

-пропаганда основ заповідної справи, проблем охорони і раціонального використання природи, сприяння підготовці кадрів.

В 1970 році офіційно прийнята програма “Людина і біосфера” на ХVІ сесії генеральної конференції ЮНЕСКО. Одним з 14 проектів цієї програми був проект №8 “Біосферні заповідники”. Станом на 1983 рік в світі нараховувалось 226 біосферних заповідників в 62 країнах, які представляли найбільш характерні геосистеми 193 біогеографічних провінцій. Ці заповідники передбачені для постійних і всесторонніх спостережень за станом і ходом природних процесів на незмінених або слабозмінених типових ділянках біосфери. Вони використовуються для дослідження еволюції екосистем. Це в певній мірі саморегулюючі природні системи, тому повинні бути масштабними і екологічно обособленими від сусідніх екосистем і антропогенного впливу. В Україні статус “біосферний заповідник” надано Чорноморському, Асканії-Новій, Карпатському, Дунайському.

Станом на 1.01.2000р. в Україні нараховувалось 4 біосферних та 16 державних природних заповідників. В зоні мішаних лісів – 2 (Поліський, Рівненський); в лісостеповій зоні – 3 (Розточчя, Медобори, Канівський); в степовій зоні – 9 (Асканія-Нова, Дунайський, Чорноморський, Дніпровсько-Орільський, Казантипський, Луганський, Опукський, Український степовий, Єланецький степ); в Карпатах – 2 (Карпатський, Горгани); в Кримських горах – 4 (Карадазький, Кримський, Мис Мартьян, Ялтинський).

Характеристика заповідників подається за наступною схемою:

- загальні відомості;

- фізико-географічні умови формування екосистеми;

- рослинність і флора;

- фауна і тваринний світ;

- наукові дослідження;

- стан екосистем.

Історія нас вчить, що мудрість будь-якого народу проявляється в тому, як зберігаються природні умови, його існування та використовуються ресурси, добробут сучасних і майбутніх поколінь.

Питання охорони життєвого середовища та раціонального його використання, збереження й збагачення природних ресурсів з кожним роком все більше й більше турбує людство.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Поиск по сайту: