Придністровський конфлікт

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР).

Площа – 4100 кв. км. Населення – 550000 чоловік (2004). 32% - молдовани, 30%- росіяни; 29% - українці.

За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи, хоча в 1990 році тут вироблялося близько 40% ВВП Молдови, при тому що частка населення складала лише 17%.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Метою етнонаціонального крила молдовської еліти було здобуття в ході перебудови якомога більшої автономії від союзного центра – аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову ідентичність молдован. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією.

Придністровська еліта формувалася не стільки за етнонаціональними ознаками, скільки за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров’я були росіянами або українцями), а отже відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв’язків з нею. Врешті, промисловий комплекс Придністров’я було розраховано насамперед на ринки РСФСР та УРСР. Таким чином, Придністровські керівники не підтримали курс, взятий в Кишиневі. Їхня мета полягала у недопущенні «румунізації» Придністров’я, збереженні його економічних та політичних зв’язків із СРСР.

Історично Придністров’я входило до складу Молдовської республіки із 1940 року, до цього – було частиною УРСР. Етнічний склад Придністров’я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: молдован, росіян та українців. Натомість, населення решти Молдови більш гомогенне. Воно користується молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Розіграш майже від самого початку лінгвістичної та етнічної карт молдовським керівництвом створив передумови для швидкої ескалації конфлікту.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше – російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та населення в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність армії завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв’язання конфлікту. У 1992 році командування армією було доручено генералу Олександру Лебєдю.

Об’єкт конфлікту:

суверенітет над територією Придністров’я.

Фази конфлікту:

Конфлікт складається із трьох основних фаз:

Перша фаза – 1989-1992 роки – характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стале мовне питання.

Після початкової проби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Румунії; придністровська – в радянській столиці. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розроблявся в 1991 році, як окремий суб’єкт СРСР. Однак, після провалу ГКЧП в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

З цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту і виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює т.зв. «повзучий путч», витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, Кишинів оголошує 28 березня 1992 року введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого озброєного протистояння.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. В результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери було жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії.

Разом з тим, цілий ряд проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим же є «спільна держава» Молдови і Придністров’я, існує набагато більш важлива економічна проблема. В Придністров’ї сформувалася специфічна економічна система – гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує т.зв. «номенклатурна приватизація» - явище, знайоме для пост-радянських республік. Це створює передумови для перетворення Придністров’я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що непокоїть вже зовнішніх акторів, таких як Україна, Росія та ЄС. Політичні чинники тісно переплітаються із економічними.

Існування цих проблем визначало хід конфлікту в третій фазі. Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання. З них найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака – заступника Голови адміністрації Президента РФ – передбачав перетворення Молдови на т.зв. «асиметричну» федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров’я та Гагаузія. При цьому Придністров’я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. Невеликий російський миротворчій контингент (до 2000) залишався в Придністров’ї щонайбільше до 2020 року. Таким чином, план Козака пропонував вирішення проблем державного устрою та демілітаризації сторін. Однак, розміщення російських військ в Придністров’ї стало приводом для Президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися підписувати його.

Після відмови від плану Козака триває пошук сторонами компромісного формату ведення переговорів та вирішення конфлікту. Основними учасниками подій виступають Молдова та ПМР, а також Росія, Україна та ОБСЄ як посередники. В квітні 2005 року один із посередників – Україна – пропонує «план Ющенка», висунутий Президентом України на саміті ГУУАМ в квітні 2005 року. Цей план передбачає внутрішню демократизацію в Придністров’ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг україно-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ; та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачає створення федеративної держави в Молдові, але передбачає прийняття спеціального закону про статус Придністров’я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднуватиметься до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров’ю надавався статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом оголошувалася Верховна Рада Придністров’я. Кордони автономії повинні були уточнюватися за допомогою референдумів в ряді населених пунктів. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров’я розходилася із інтересами авторитарного режиму Президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

В 2006 році відбулося чергове загострення конфлікту, на цей раз в зв’язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров’я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров’ю. З травня підприємства Придністров’я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт. Тим не менш, ескалація конфлікту відбулася, і в її ході керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення в 2006 році референдуму про незалежність.

Хронологія подій:

31 серпня 1989 – прийняття закону про офіційний статус молдавської мови на основі латинського алфавіту (фактично – румунської). Масові протести в Придністров’ї.

23 червня 1990 – Декларація про державний суверенітет Молдови.

2 вересня 1990 – Другий з’їзд народних депутатів Придністров’я проголошує про створення Придністровської молдавської республіки (ПМР).

27 серпня 1991 – проголошення незалежності Молдови.

Вересень 1991 – початок «повзучого путчу» в Придністров’ї.

1 грудня 1991 – референдум в Придністров’ї схвалив незалежність ПМР.

28 березня 1992 – введення на території Молдови надзвичайного стану. Початок збройної боротьби.

9 червня 1992 – угода про припинення вогню.

19-21 червня 1992 – битва за Бендери.

21 липня 1992 – в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Березень 1994 – план НБСЄ із врегулювання конфлікту, що пропонував широку автономію Придністров’я.

Квітень 1994 – підписання Президентом Молдови та Президентом Придністров’я ряду документів, що регулювали відносини сторін в сферах економічних, фінансових, транспортних відносин.

Листопад 1999 – початок виведення 14 російської армії з території Придністров’я.

Серпень 2003 – т.зв. «конфлікт шкіл» - протистояння навколо мови викладання в молдовських та придністровських школах.

Листопад 2003 – відмова Молдови підписати план Козака.

Квітень 2005 – висунення «плану Ющенка».

22 липня 2005 – схвалення Парламентом Молдови Закону про статус Придністров’я у відповідності до плану Ющенка. Закон відхилено урядом ПМР.

Лютий 2006 – черговий раунд переговорів в форматі «2+5» (Молдова, Придністров’я та Росія, Україна, ОБСЄ, ЄС та США).

Березень 2006 – «економічна блокада» ПМР.

31 травня 2006 – Президент ПМР Смирнов оголосив про проведення до кінця вересня в республіці референдуму щодо незалежності.

17 вересня 2006 -на референдумі в ПМР близько 97% населення висловились за незалежність республіки від Молдови та подальше входження її до складу Російької Федерації. Офіційний Кишінеу не визнав результати референдуму. Так само результати не визнали США, ЄС та ОБСЄ. Представники Російської Федерації заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

Поиск по сайту: