Формування світової валютної системи

Міжнародна валютна система – це сукупність існуючих грошово-економічних відносин, обумовлених існуванням світового господарства і посиленням взаємозв’язків національних економік. Вона охоплює певну сукупність фінансових міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини, національних банківських та позабанківських установ, міжнародних платіжних засобів, усталених правил, які регулюють режим обміну валют, комплекс договірних настанов та методів здійснення міжнародних розрахунків. Світова валютна система базується на різних формах грошей, які обслуговують міжнародні відносини. Тому ці гроші називаються світовими. Функціональні форми останніх розвивались паралельно з національними грошима, тобто вони пройшли шлях від золотих до кредитних.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла такі основні етапи:

І (до 1914 року) – період панування системи золотого стандарту, коли золоту надавалась роль резервної валюти й інструменту врегулювання сальдо платіжних балансів;

ІІ (з 1914 до 1946 року) - період її розпаду, пов’язаний з заміною золотого стандарту золотовалютним, де провідну роль грали фунт стерлінгів і американський долар;

ІІІ (з 1946 до 1973 – 1974 років) – відміна золотовалютного стандарту, створення міжнародних фінансових інститутів і панування долара як основної резервної валюти. Долар перетворився в основну резервну валюту і зайняв панівне положення в системі міжнародних платежів. Були створені нові міжнародні гроші – спеціальні права запозичення (СПЗ), які є розрахунковим кошиком провідних валют світу;

ІV (з кінця 70-х років) – відбувається формування сучасної світової валютної системи.

У 1944 році представниками найбільших країн Заходу був сформульований новий міжнародний валютний порядок (Бреттон-Вудська грошова система), оснований на фіксованих валютних курсах. Кожна країна-учасниця сама визначала номінальну вартість своєї валюти до золота і долара США, використовуючи власні валютні резерви для підтримання рівноваги між попитом і пропозицією. США взяли на себе зобов’язання здійснювати купівлю-продаж золота за ціною 35 доларів за тройську унцію (31,1 г.). Це був відхід від золотовалютного стандарту і встановлення системи фіксованих валютних курсів (відхилення допускались не більше одного відсотка). Валютний обмін відбувався тільки через офіційні органи, тобто була створена жорстко регульована грошова система. Для підтримки її стабільності та регулювання валютних зв’язків були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк. Оскільки найбільш міцним становищем в цей період користувався долар США, де було зосереджено більше 70% світових золотих запасів, то валюти країн-учасниць виражались в золоті й доларах. Уряди країн більш охоче купували долари, а не золото, оскільки передбачалось, що США при необхідності будуть викуповувати долари за золото. Долар перетворився в основний орієнтир для світової торгівлі валютою і почав виконувати функцію світової резервної валюти. Отже, в основу міжнародної монетарної системи був покладений долар США, і його вартість по відношенню до золота залишалася незмінною (35 доларів), хоча формально статус резервної валюти закріплювався і за фунтом стерлінгів. Фактично ця система базувалась на доларовому дефіциті й служила меті відновлення економіки європейських країн. Фактично був відновлений механізм міжнародних розрахунків, який діяв вже не стихійно, а на основі чітко визначених принципів. Однак зі зміцненням економічного становища інших країн, ставка на долар в якості єдиної резервної валюти вже не відповідала зрісшим вимогам торгівлі, яка розвивалася. На кінець 50-х років в європейських країнах накопичились значні запаси доларів, і США вже були не в змозі підтримувати об’явлену ціну на золото. Доларові зобов’язання США перевищили їх офіційні резерви. Виникла реальна загроза доларової інфляції в зв’язку з подорожчанням золота на приватних ринках. Американська адміністрація була вимушена ввести обмеження на використання доларових депозитів. Тобто обмежувався доступ до кредитних ресурсів США. Наслідком цього процесу стало формування нового міжнародного ринку євродоларів, а в майбутньому і євровалютного ринку. Першим суттєвим сигналом краху Бреттон-Вудської системи стала девальвація в 1967 році англійського фунта, котрий з цього моменту втратив свій статус резервної валюти. Виникла реальна можливість девальвації долара, що повинна була викликати втрати у країн, які накопичили значні доларові запаси. В середині 60-х років з погіршенням економічного стану США і, насамперед, дефіцитом зовнішньоторгового балансу, фіксований валютний курс, заснований на доларі, почав давати збої. США припинили обмін доларів на золото, ввели податки на імпорт. Закінчилась епоха монополізму США на світових фінансових ринках. В 70-х роках долар втратив свої міжнародні позиції під тиском валют інших економічно розвинутих країн – ФРН і Японії (марки та ієни).

Однак на початку 70-х років робиться спроба зберегти Бреттон-Вудську систему. Наслідком цього було укладання Смітсоніанівської угоди в 1971 році, у відповідності з якою долар був девальвований на 8%, і ціна золота підвищилась до 38 доларів за унцію. Був збільшений інтервал відхилення обмінних курсів від паритетів. Виникла необхідність переходу до лібералізації валютної системи. У 1973 році долар був знову девальвований на 10%, а основні валюти почали “плавати” одна відносно одної. Паралельно почала формуватись європейська валютна система, стержнем якої стала штучна валюта ЕКЮ.

Збільшення масштабів міжнародного переміщення капіталу, швидкий розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК), широке використання державами банківських ставок процента вимагало остаточної відміни системи фіксованих курсів. Це підтвердила Ямайська угода 1976 року. МВФ дозволив країнам вибирати правила встановлення валютного курсу за своїм бажанням, але своєчасно інформувати його про це (раз на рік). Була поставлена крапка на демонетаризації золота, і відбувся остаточний перехід до використання в якості світових грошей національних валют і міжнародних розрахункових грошових одиниць (СПЗ, ЕКЮ). Вводились вільний продаж золота, а також право вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу. В результаті за золотом зберігалась роль міжнародного резерву для придбання ключових валют. Національна валюта визнавалась ключовою, якщо вона була конвертованою і виконувала всі три функції грошей. Що ж до штучних валют, то вони виконували дві функції грошей: функцію резерву і міри вартості. Фактично з кінця 70-х років почала формуватися сучасна валютна система, в рамках якої склались три види міжнародних грошей: золото, ключова валюта і штучна валюта. Однак у перспективі золото взагалі перестане виконувати свої традиційні функції, а золотий запас МВФ буде ліквідований.

З метою збільшення міжнародних резервів МВФ заснував у 1969 році штучну базову валюту (символічне золото) – спеціальні права запозичення (СПЗ, або СДР), які є рахунковою одиницею і засобом підвищення ліквідності валют у світі. Це нова форма міжнародних активів, які призначені для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках конкретних країн. Її умовна вартість розраховується на базі середньозваженої вартості й валютного курсу основних валют світу (“кошика”). Вартість 1 одиниці СПЗ визначають: долар США (39%), німецька марка (21%), японська ієна (18%), французький франк і британський фунт стерлінгів (по 11%). Частки визначались у відповідності з важливістю кожної валюти в міжнародній торгівлі й розрахунках. СПЗ в якості рахункової одиниці не замінили золото і долар, а стали пунктом відрахунку (орієнтиром) для різних угод і операцій. Разом з тим, СПЗ поки що не користуються тією довірою і популярністю, що їм призначались. Вони не виконують свою основну функцію – головного резервного інструменту. Основною резервною валютою залишається долар США.

Будь-яка валюта є платіжним засобом для конкретної країни. Для того, щоб можна було розрахуватися з іншою країною, необхідний обмін валютами. Властивість однієї грошової одиниці обмінюватися на іноземні валюти називається конвертовністю. Легкісь, з якою одна валюта обмінюється на іншу, залежить від ступеня розвитку економіки країни.

Розрізняють декілька видів валют:

1) вільно конвертовні валюти, які без обмежень обмінюються на будь-які іноземні валюти. Таку валюту мають 10 країн з високоефективною економікою (США, Канада, Японія та ряд найбільш розвинутих країн Європи);

2) частково конвертовні валюти обмінюються на окремі іноземні валюти (приблизно 50 країн);

3) неконвертовні (замкнуті) валюти, тобто такі, що не обмінюються на інші іноземні валюти.

Володіння конвертованою валютою дозволяє громадянам відповідної країни (резидентам) а також іншим особам (нерезидентам) обмінювати її в необмеженій кількості на інші валюти. Повністю конвертовані валюти називають твердими валютами, які є відносно стабільними в порівнянні з іншими валютами. Однак вони не є рівноцінними. Серед них виділяють резервні або ключові валюти, які держава накопичує і зберігає в своїх резервах. Роль світової валюти залежить від таких чинників, як:

- економічний стан країни і її частка у світовій торгівлі;

- ступінь незалежності від зовнішніх ринків;

- стабільність національної валюти;

- масштаби ринку капіталів тощо.

На кожному етапі формування світової валютної системи статус резервної валюти закріплювався за валютами країн з розвинутою економікою. У світовій торгівлі роль основної валюти продовжує відігравати долар США. Фактично він перетворився в експортний товар. Якщо в 1977 році майже 80% всієї доларової емісії використовувалось всередині США і лише 20% експортувалось, то через двадцять років ситуація змінилась: 75 і 25%, відповідно. За деякими даними більше половини доларів знаходиться в обігу за межами США. Причому колись найбільшими споживачами долара були країни Латинської Америки і Близького Сходу. Сьогодні більше всіх доларів споживає Росія. До ключових валют відносяться: німецька марка, “євро”, японська ієна, фунт стерлінгів, французький франк, швейцарський франк і голландський гульден. Однак монополія залишається за доларом. Про це свідчать дані про питому вагу окремих валют в резервах центральних банків в середині 90-х років: долар – 64, німецька марка – 15, ієна – 8, інші валюти – 13%.

Отже, сучасні світові гроші – це набір національних валют, які використовуються іноземними банками як платіжно-розрахунковий знак і резервний засіб, а також виступають базою визначення валютного паритету і валютного курсу. Кредитні гроші на відміну від золота не можуть виступати в якості повноцінних світових грошей, оскільки не мають власної вартості й не можуть виступати загальним платіжним засобом. Оскільки в світі ще відсутні єдині гроші, обов’язкові для приймання всіма державами, то виникає необхідність в купівлі-продажу банками іноземних валют і наявності різних норм та інструментів, які забезпечують функціонування валютного ринку.

В США з 1980 року ощадні установи випускають власні чеки, і в результаті 98% населення не користуються готівкою. Цей процес є характерним для розвинутих країн. В останні роки поширились розрахунки за допомогою кредитних карток і чеків. Введення електронних грошей означає відмову від матеріальних носіїв в розрахунках. В цьому проявляється основна специфіка сучасних грошей.

Поиск по сайту: