Фінансово-кредитні послуги

У період фінансової кризи питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні стало особливо актуальним. Кількість фактів порушення цих прав значно зросла, про що свідчить велика кількість звернень до суду.

Сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у Законах № 1023-XII та № 2664-III від 12 липня 2001 року терміни "споживчий кредит", "фінансова установа", "фінансова послуга" дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону № 1023-XII.

Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У ч. 1 ст. 4 Закону № 2664-III визначено, що фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

Фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.).

Підхід Європейського Союзу (далі - ЄС) до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до: достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг; не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг; програм фінансової освіти.

Ці принципи охоплені у кількох Директивах ЄС, які стосуються захисту прав споживачів, а саме: розкриття інформації та реклами, практики продажів, ведення рахунків клієнтів, компенсаційних та гарантійних схем, а також конкуренції та фінансової стійкості надавачів послуг.

Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектору, ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів: ЦК, законами від 7 грудня 2000 р. № 2121-III "Про банки і банківську діяльність", від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", від 5 квітня 2001 р. № 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", постановою Національного банку України (далі - НБУ) від 28 серпня 2001 р. № 368 "Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні", постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" та ін.

В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.

Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі № 15-рп/2011 роз'яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону № 1023-XII треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, гак і виконання такого договору.

Позивач вважає за необхідне ще раз довести суду деякі норми законодавства України відповідно до яких Відповідачем були порушені права Позивача:

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

На виконання умов Договору, Позивач здійснив Вклад на рахунок банку, в той час, як банк зобов’язаний був повернути цей Вклад разом із відсотками за користування коштами на вимогу Позивача у будь-який час протягом строку дії Договору.

Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» до відносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» належать, зокрема, ті, що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

До того ж, відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК України, договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором.

Частина 1 ст. 633 ЦК України дає визначення поняттю публічний договір: публічний договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 633 ЦК України умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» клієнт банку – будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку.

Виходячи з вищенаведеного, вкладник за договором банківського вкладу є споживачем послуг банку (клієнт банку), зокрема у сфері залучення коштів на депозитні рахунки. Відповідно захист його прав як споживача регламентовано Законом України «Про захист прав споживачів» та відповідними нормами Цивільного Кодексу України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Пунктом 13 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначається: належна якість товару, роботи або послуги — властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем.

Згідно з п. 2 ч.1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на належну якість обслуговування.

Частиною 1 ст. 1058 ЦК України визначається: за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові цю суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, установлених договором (п. 2.4. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 року №516 (далі – Положення від 03.12.2003 р. №516) ).

Згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 2 ст. 1060 ЦК України, банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Згідно п. 1.2. Положення від 03.12.2003 р. №516, договір банківського вкладу (депозиту) укладається на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу (вклад (депозит) на вимогу) або на умовах повернення вкладу (депозиту) зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад (депозит).

За договором банківського вкладу (депозиту) незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, розміщених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором (абз. 2 п. 3.3. Положення від 03.12.2003 р. №516).

Отже резюмуючи викладене Позивач вважає, що Відповідачем були порушені умови договору (Фінансової послуги) та порушені права Позивача як споживача. Тому Позивач звернувся до суду за захистом своїх прав відповідно до Законодавства України.

пРОшу:

1. Провадження по справі продовжити, зважаючи на роз’ясненнями Позивача відповідно до ухвали судді Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу,., від 16.07.2015 року, відповідь на яку в строк, що становить 5 (п’ять) днів надана.

Позивач _________________/

30.07.2015 року

Поиск по сайту: