На житлово-комунальні послуги

Виробництво товарів характеризується такими економічними категоріями, як витрати виробництва і вартість цих товарів. Грошовим вираженням вартості є ціна товару, а витрат виробництва – собівартість.

Ціна і ціноутворення стосовно діяльності місцевих органів влади теж має особливості. У приватному секторі цінова політика використовується як дієвий інструмент для підвищення попиту на товар та послуги. У міському господарстві є поняття безоплатних послуг, а інколи немає необхідності в підвищенні попиту.

Ціна – це грошове вираження вартості; вона залежить від співвідношення попиту та пропозиції, конкретних суспільно-історичних умов і може суттєво відрізнятись від вартості. Ціни на послуги називають тарифами, що поділяються на транспортні, побутові, комунальні, тарифи на електричну і теплову енергію. Як правило, вони зазнають дещо менших коливань, ніж ціни в ринковій економіці, і залишаються незмінними протягом певного періоду.

Найважливішим фактором, що впливає на ціну, є державне регулювання цін та тарифів. Застосовуються прямі й непрямі заходи впливу держави на ціни. Прямі заходи здійснюються шляхом встановлення визначеного порядку ціноутворення, непрямі заходи спрямовуються на зміну кон’юнктури ринку, створення певного становища у сфері фінансів, валютних і податкових операцій, оплати праці. При цьому ціни можуть бути фіксованими, регульованими та договірними. За фіксованої форми ціну встановлює держава, а за регульованої – держава встановлює правила для підприємства, а воно самостійно визначає ціни (встановлюються граничний рівень цін, граничні надбавки). За договірної форми держава визначає правила гри на ринку, забороняючи несумлінну конкуренцію.

Залежно від порядку затвердження цін і тарифів житлово-комунальні послуги (ЖКП) поділяють на три групи:

перша група – комунальні послуги з постачання електроенергії та природного газу, тарифи на які затверджують центральні органи управління;

друга група – послуги, тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування:

· з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій;

· централізованого постачання холодної води;

· водовідведення;

· централізованого опалення;

· централізованого постачання гарячої води;

· прибирання, вивезення та знешкодження побутових відходів;

третя група – ЖКП, ціни і тарифи на які визначаються договором.

Встановлення тарифів у сфері житлово-комунального господарства має певні особливості і суттєво впливає на діяльність підприємств галузі. Тарифи на послуги підприємств житлово-комунального господарства є регульованими. Це зумовлено соціальною значущістю галузі та наявним у ній монополізмом. Можна також зауважити значну диференціацію тарифів у різних регіонах. На тарифах практично не позначається якість житлово-комунальних послуг. Тарифи затверджуються місцевими органами влади, нормативи та методичні рекомендації центральних органів управління житлово-комунальним господарством мають здебільшого рекомендаційний характер, що спричиняє певну складність затвердження тарифів. Практично немає механізму коригування тарифів, особливо потрібного за наявного рівня інфляції.

У міжнародній практиці застосовують такі методи тарифного регулювання:

1. Метод встановлення граничного рівня рентабельності –це метод, коли підприємство може відшкодовувати в тарифах витрати операційної діяльності, капітальні витрати та забезпечувати прибутковість акціонерного або інвестованого капіталу. Головний недолік цього методу ціноутворення полягає в тому, що він стимулює до збільшення обсягів інвестицій понад потрібний рівень.

2. Метод встановлення граничного рівня ціни. Орган, уповноважений здійснювати регулювання тарифів, встановлює на кожен період чинності тарифів (3-5 років) цінову межу. Щороку затверджений тариф коригується згідно з індексом цін та показником ефективності галузі. Недоліки цього методу в тому, що підприємство може отримати прибутки лише тоді, коли працюватиме з ефективністю, вищою від тієї, якої сподівається регулятивний орган. Крім того, система регулювання заохочує до зменшення операційних витрат та збільшення капітальних інвестицій. У підсумку підприємство зацікавлене в нарощуванні вартості основних засобів.

3. Метод встановлення граничного рівня доходів. За цим методом регулюється максимальний рівень доходів, які може одержати підприємство. Регулятивний орган заохочує підприємство до максимізації прибутків шляхом зменшення витрат протягом періоду регулювання та дозволяє підприємству вільно розпоряджатися заощадженими завдяки цьому коштами.

4. Метод нестійкої шкали (або механізм участі в розподілі прибутку). Підприємствам дозволяють одержувати прибуток у розмірі, що визначається встановленими межами норми прибутку. Упродовж періоду регулювання фактична норма прибутку може змінюватися лише у визначених межах, але тариф при цьому не коригується. Метод є досить складним з погляду його впровадження, оскільки потребує від органу регулювання жорсткого контролю за рівнем витрат та прибутків.

5. Метод умовної конкуренції. Підприємство, ціни якого регулюються, порівнюється з групою схожих підприємств. Недолік цього методу полягає в складності отримання потрібної інформації для порівняння результатів діяльності компаній.

6. Метод часткового коригування витрат. Встановлюється зв'язок між коригуванням ціни та змінами у витратах підприємства за даними базисного року.

7. Метод цільового заохочення – досягнення ефективності в певних аспектах діяльності підприємств. Цей метод може застосовуватися для того, щоб сприяти дотриманню екологічних стандартів, підвищенню технічної ефективності та покращанню якості певної послуги [67, 56].

Як правило, в міжнародній практиці жодного із розглянутих методів не використовують у чистій формі. З метою регулювання тарифів найчастіше застосовують комбінацію різних схем, що посилює ефективність розроблених для підприємств – природних монополістів стимулів до зменшення витрат. У зв’язку з цим розглянемо досвід США, де федеральний уряд затверджує загальні стандарти якості, безпеки, енергоспоживання та праці. Місцеві органи влади створюють комунальні підприємства, які мають муніципальну або приватну форму власності і діяльність яких є фінансово незалежною.

Застосовують декілька методів нарахування плати на підставі фактичних обсягів споживання:

1. Вартість одиниці послуги – вартість одиниці реалізованої послуги розраховується як відношення повної вартості виробництва послуг до очікуваного обсягу реалізованих послуг.

2. Нарахування за регресивною шкалою – споживачі сплачують досить високу базову плату і отримують право на споживання певного обсягу послуг. Споживання понад цей базовий обсяг оплачується за нижчим тарифом. Так вигідними тарифами заохочують великих індустріальних споживачів.

3. Нарахування за прогресивною шкалою – протилежний метод для стимулювання економного споживання послуг.

4. Нарахування відповідно до споживання взимку та влітку – стимулювання економного споживання води у літній період. Метод є несправедливим для тих, хто споживає комунальні послуги рівномірно протягом року.

5. Метод нарахування на мінімально необхідний рівень споживання – метод застосовується для соціальних цілей.

6. Метод нарахування відповідно до кількості сантехнічних виводів.

7. Метод нарахування залежно від довжини ділянки, на якій стоїть будівля.

Нормативні акти щодо визначення та регулювання тарифів в ЖКГ поділяють на декілька груп: нормативно-правові акти концептуального характеру (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про Концепцію розвитку житлово-комунального господарства в Україні» №150 від 27 лютого 1995 р.; постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму розвитку водопровідно-каналізаційного господарства» №1269 від 17 листопада 1997 р.; Указ Президента України «Про прискорення реформування житлово-комунального господарства» №1351 від
19 жовтня 1999 р.); рішення Конституційного Суду України з питань регулювання тарифів; спеціальні нормативно-правові акти [6,7,14,15,70].

До 90-х років XX ст. загальний розмір витрат на оплату житлово-комунальних послуг становив 2–3% бюджету сім'ї. За такого рівня тарифів витрати підприємств ЖКГ відшкодовувалися лише частково, всі інші витрати компенсувались завдяки державним дотаціям.

Уперше про регулювання цін та тарифів в незалежній Україні було згадано в Законі Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР» №142 від 3.08.90 р. Цим законом проголошувався перехід до ринкових цін на товари та послуги, за винятком тих, що мають важливе соціальне значення.

На другому етапі був ухвалений Закон «Про ціни та ціноутворення» №507 від 3.12.90 р., у якому визначено такі методи державного регулювання цін та тарифів:

· встановлення державних фіксованих цін та тарифів;

· встановлення граничних рівнів цін та тарифів;

· граничні відхилення від державних фіксованих цін та тарифів.

Перелік методів розширено Кабінетом Міністрів України постановою №135 від 22.05.95 р., а саме:

· встановлення граничних рівнів торговельних надбавок і постачально-збутових націнок;

· встановлення граничних нормативів рентабельності;

· запровадження обов`язкового декларування зміни цін.

На наступних етапах відбувалося підвищення тарифів на комунальні послуги постановами уряду України. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №733 від 21 жовтня 1994 р. «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» та №88 від 4 лютого 1995 р. облвиконкоми, які здійснювали на той час державне регулювання цін та тарифів на житлово-комунальні послуги, під час визначення їхнього рівня повинні були забезпечити відшкодування населенням з 1 лютого 1995 р. – не менше 20%, з 1 травня 1995 р. – не менше 30%, з 1 липня 1995 р. – не менше 40%, з 1 вересня 1995 р. – не менше 60% фактичних витрат виробників послуг. У Києві фактично за рік, від січня 1995 до січня 1996 року, ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги зросли в 10-30 разів. Зокрема, на послуги водопостачання – в 27,4 раза, на гарячу воду – в 21,5 раза, на центральне опалення – в 20,5 раза. Одночасно постановою Кабінету Міністрів України «Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу та твердого палива» №89 від 4 лютого 1995 р. почала реалізовуватися Програма житлових субсидій. З 1 травня 1995 р. за житлово-комунальні послуги сім`ї почали сплачувати не більш як 15% середньомісячного сукупного доходу.

Система пільгна оплату житлово-комунальних послуг в Україні охоплює:

· пільги, які надаються відповідно до соціального статусу громадян (інваліди та ветерани війни, репресовані, чорнобильці тощо);

· пільги, які надаються за професійною ознакою (співробітники міліції, судді, військовослужбовці, працівники пожежної охорони тощо).

Механізм надання пільг є безадресним – вони надаються відповідно до належності громадянина до певної пільгової категорії, визначеної законодавством, без урахування доходів та матеріального добробуту пільговика та його сім`ї. Пільги надаються у безготівковій формі шляхом зменшення плати за житлово-комунальні послуги або звільнення від сплати. До серпня 1996 року пільги на оплату житлово-комунальних послуг надавалися переважно без обмеження обсягу спожитих послуг. Постановою Кабінету Міністрів №879 від 1 серпня 1996 року «Про встановлення норм користування житлово-комунальними послугами громадянами, які мають пільги щодо їх оплати» встановлено, що пільги на електроенергію та газ для побутових потреб, а також за користування житлом та тепловою енергією для опалення надаватимуться в межах визначених норм. Послуги, спожиті понад встановлені норми, мають оплачуватися в повному обсязі.

У статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування» №280 від 21 травня 1997 р. зазначено, що до повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування залежить встановлення в порядку і в межах, визначених законодавством, тарифів на оплату побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади [2].

Тариф на житлово-комунальні послуги – це офіційно встановлена органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування ставка плати за утримання житлових будинків і прилеглих територій або надання комунальної послуги населенню і суб’єктам господарювання, що забезпечує мінімально потрібний рівень відшкодування експлуатаційних витрат та фінансування програм розвитку об’єктів житлово-комунальної сфери за дотримання нормативних вимог щодо якості послуг.

Кошти, отримані від реалізації комунальним господарством продукції, – основний вид доходів і джерело відшкодування експлуатаційних витрат. Сума коштів безпосередньо залежить від двох чинників: обсягу поставленої споживачам продукції та розміру тарифів на неї.

Собівартість послуг підприємств житлово-комунального господарства складається з витрат, пов’язаних з обслуговуванням основних фондів, управлінням технологічними процесами виробництва і реалізацією послуг, використанням матеріальних, паливно-енергетичних, трудових та інших видів ресурсів.

Згідно з «Порядком формування тарифів на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2006 № 959, «Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, «Правилами користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України», затвердженими наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 27.06.2008 № 190, «Порядком формування тарифів на виробництво, транспортування, постачання теплової енергії та послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 № 955, Законом України "Про житлово-комунальні послуги", постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 № 560 "Про затвердження Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій", наказу Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 04.08.97 № 59 "Про затвердження типових норм часу та норм обслуговування для робітників і виробничого персоналу, зайнятих утриманням житлового фонду" на першому етапі розрахунку тарифів аналізується фактичний рівень собівартості в попередньому періоді, з`ясовують резерви зниження витрат. На основі даних аудиту тарифів визначають потребу в коригуванні розміру фактичних витрат [6,14,15,67,70].

На другому етапі розрахунку тарифів формується планова собівартість як результат узагальнення всіх зовнішніх та внутрішніх чинників. Конкретний склад і розмір окремих статей собівартості залежить від виду послуги й особливостей технологічного процесу її виробництва і реалізації. Планова собівартість визначається як сума витрат за кожною статтею собівартості. Планові витрати на матеріали, паливо, електроенергію й інші прямі витрати залежать від планового обсягу виробництва матеріального носія послуги (води, теплової енергії), у якому враховано плановий обсяг реалізації послуг споживачам, технологічні витрати і втрати матеріального носія послуги.

Розрахунок витрат на оплату праці ґрунтується на галузевій тарифній угоді, аналізі чисельності персоналу підприємства, зіставленні її з чисельністю працівників на аналогічних підприємствах, а також з укрупненими показниками, наприклад, чисельністю працівників на 1000 жителів, що обслуговуються. У визначенні витрат на оплату праці важливим для аналізу є показник середньої заробітної плати на підприємстві.

Амортизаційні відрахування на повне відновлення основних засобів визначаються на підставі чинних норм амортизаційних відрахувань і балансової вартості основних засобів.

Витрати на продукцію, яка купується на стороні (воду, тепло), додаються до собівартості послуг у тих випадках, коли підприємство не має достатніх потужностей для виробництва матеріального носія послуги. Додавання цих витрат до собівартості послуг суттєво позначається на тарифі.

Третім етапом формування тарифів є обчислення економічно обґрунтованого прибутку (рівня рентабельності) на основі визначення об’єктивних потреб підприємства у фінансових ресурсах для забезпечення розвитку його виробничої і соціальної сфери.

На розмір тарифів впливають містобудівні особливості населеного пункту (насамперед щільність населення, протяжність мереж; рівень благоустрою житлового фонду; потужність підприємства і рівень її використання; особливості технологічного процесу виробництва послуги; види і технологічні схеми доставки матеріального носія тощо.

Двоставковий тариф – це тариф на послуги теплопостачання, який складається з річної вартості обслуговування одиниці приєднаного теплового навантаження та вартості одиниці спожитої теплової енергії [70]. Приєднане теплове навантаження визначається технічними умовами на приєднання споживача та обумовлюється договором між теплопостачальною організацією та споживачем про використання теплової енергії та гарячої води, а кількість спожитої теплової енергії визначається теплолічильником. Плата за одиницю приєднаного теплового навантаження включає умовно постійну частину витрат теплопостачальної організації на виробництво, транспортування та розподілення теплової енергії. Плата за фактичний обсяг спожитої теплової енергії компенсує умовно змінну частину витрат теплопостачальної організації.

Умовно постійні витрати:

· сировина та матеріали для забезпечення технологічних процесів (вартість води для продувки котлів, хімреактивів для обробки води тощо);

· паливо, що витрачається на компенсацію теплових втрат у розподільних мережах та на власні потреби котельні;

· покупна теплова енергія для технологічних потреб (на компенсацію теплових втрат у розподільних мережах);

· електроенергія на технологічні потреби (на внутрішні виробничі потреби та транспортування теплоносія до споживача);

· оплата праці, роботи та послуги виробничого характеру сторонніх організацій, загальновиробничі витрати, загальногосподарські витрати, зворотні відходи;

· відрахування обов’язкових платежів згідно з чинним законодавством.

Умовно змінні витрати:

· паливо – вартість палива, витраченого на вироблення спожитої теплової енергії;

· покупна теплова енергія – вартість спожитої покупної теплової енергії;

· електроенергія – вартість електроенергії, витраченої на транспортування спожитої теплової енергії.

Для розрахунку тарифів потрібно брати до уваги нормативи ресурсомісткості, періодичність і повноту сплати платежів, вимоги до якості, класності та категорії послуг, рівень платоспроможного попиту населення. Для обґрунтування розміру тарифів потрібно брати до уваги також такі індикатори, як рівень тиску води; температура води; якість води; рівень теплопостачання; температура повітря в приміщенні; наявність газопостачання; стан двору, освітлення та рівень благоустрою; якість вивезення сміття та прибирання; стан даху, балконів та ін.

Виконавці послуг з централізованого постачання холодної води та водовідведення холодної та гарячої води здійснюють розрахунки з населенням відповідно до показників будинкових засобів обліку, а в разі їх відсутності - за нормативом, тобто тарифом на одну особу, як передбачено Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630.

Нині в місті Києві відбувається поетапне підвищення тарифів на всі види комунальних послуг.

Поиск по сайту: