Соціально-економічного розвитку міста

Основу ресурсного забезпечення розвитку територіального утворення формує комунальна власність. Взагалі, привласнення – визначальна категорія власності. Міра привласнення може бути різною. Повний власник може чинити з об’єктом своєї власності будь-які дії, не заперечені законодавством. Неповне привласнення характеризується категоріями володіння, користування та розпорядження. Власник має право розпоряджатися та користуватися, тоді як користувач і розпорядник не обов’язково є власниками. Розпорядження може бути повним й обмеженим.

Право господарського відання – це форма обмеженого розпорядження для суб’єктів господарювання. Обмеження полягає в зобов’язанні розпорядника узгоджувати питання продажу, приватизації, відчуження, оренди, утворення інших підприємств з власником. Право оперативного управління – це форма обмеженого розпорядження для бюджетних установ, шкіл, дошкільних, медичних закладів тощо. Фактично в цьому випадку йдеться про використання, бо власник (наприклад, місто) обмежує права суб’єкта управління утриманням та обслуговуванням об’єкта власності без права отримувати навіть орендну плату. Керівники цих установ несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями лише коштами, що є в їхньому розпорядженні, тобто передбачені місцевим бюджетом.

Відповідно до Конституції України комунальна власність – це самостійна форма власності, так само як державна, колективна чи приватна. У нині чинному Законі України «Про власність» комунальна власність розглядається лише як різновид державної власності. У зарубіжних країнах комунальну форму власності найчастіше називають муніципальною.

Комунальна власність є правою, соціально-економічною і політичною категорією [34].

У Конституції України та Законі «Про місцеве самоврядування» визначено основні засади правового статусу комунальної форми власності. Власність міської, селищної, сільської громади, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування» розглядається як право відповідної територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування [2].

Як соціально-економічна категорія комунальна власність – це майнові, фінансові та інші ресурси, що належать територіальній громаді. Залежно від економічної спроможності комунальна власність може бути прибутковою, нейтральною, дотаційною.

В Україні розрізняють обласні, районні, міські, районні в містах, сільські та селищні різновиди комунальної власності.

Суб’єкти права комунальної власності – територіальна громада та сформовані нею органи місцевого самоврядування.

До об’єктів комунальної форми власності належать:

1. Матеріальні об’єкти:

· комунальні підприємства та організації;

· майнові частки в статутних фондах підприємств;

· природні ресурси (водойми, земля, ліси, корисні копалини);

· об’єкти соціальної інфраструктури (комунальний житловий фонд, об’єкти спорту та відпочинку, заклади соціального обслуговування, об’єкти комунально-побутової сфери, об’єкти соціально-побутової сфери, заклади культури, освіти, охорони здоров’я);

· майно органів місцевого самоврядування (будинок ради та його облаштування, службовий транспорт).

2. Фінанси місцевого самоврядування:

· місцевий бюджет (поточний бюджет, бюджет розвитку);

· позабюджетні фонди;

· цінні папери.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки визнаються суб'єкти, які діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує органам місце­вого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяль­ність цих суб'єктів.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності, утворюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також контролюють їх діяльність. Міські, селищні ради мають право здійснювати всі повноваження щодо їх комунальної власності, передбачені законом (виконувати всі майнові операції, передавати об’єкти в постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам, продавати та купувати, використовувати як заставу тощо). За необхідності міська та селищні ради можуть прийняти рішення про передачу окремих повноважень щодо управління комунальною власністю іншим утвореним ними органам або їх структурним підрозділам, визначивши межі цих повноважень та умови їхнього здійснення.

Управління об’єктами комунальної власності спрямовано на виконання соціальної, регулювальної, захисної функцій. Методи управління включають податкове регулювання, місцеві податки та збори, пільгове оподаткування; кредитну політику, надання кредитів на пільгових умовах під соціальні завдання; інвестиційну політику, бюджетне фінансування будівництва та інвестиційних проектів; муніципальне замовлення; бюджетні дотації організаціям муніципальної власності; формування привабливого інвестиційного клімату, підприємницької активності, первинного та вторинного ринку майна, земельних ділянок та ін. [51, 56].

Більшість об'єктів комунальної власності є неприбутковими підприємствами й утримуються за кошти місцевих бюджетів. Окрім передбачених законодавством податків та обов'язкових платежів, ніяких інших доходів підприємства комунальної власності зазвичай місцевим бюджетам не приносять.

У комунальній власності перебуває: житловий і нежитловий фонд та об'єкти зовнішнього благоустрою (парки, сквери, дороги, скульптури, трамвайні колії, тролейбусна, водопровідна і каналізаційна, електрична, газова, теплопровідна мережі).

У складі об'єктів комунальної власності розрізняють: об'єкти, що фінансуються з місцевого бюджету (школи, позашкільні заклади, лікарні, будинки культури, установи соціального захисту, органи місцевого самоврядування) та інші об'єкти.

Доходи від об'єктів комунальної власності згідно з бюджетною класифікацією включають: податок на прибуток підприємств комунальної власності; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності територіальної громади; кошти від відчуження майна, яке перебуває в комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває в комунальній власності; плату за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності; власні надходження бюджетних установ, що утримуються за кошти відповідного бюджету.

У Бюджетному кодексі ці надходження віднесено до складу власних доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

У цілому протягом останніх років спостерігається тенденція до поступового збільшення абсолютних обсягів окремих груп доходів від комунальної власності, які акумулюються в місцевих бюджетах. Так, за останні три роки плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого комунального майна збільшилась у 2,5 раза, у 2,2 раза зросли надходження від відчуження майна комунальної власності, у 4,5 раза – надходження від продажу землі і нематеріальних активів. Але доходи від власності, яка належить органам місцевого самоврядування, за постійного збільшення абсолютних обсягів становлять занадто малу частку їхніх сукупних фінансових ресурсів – до 5 %. Для порівняння: частка поточних доходів від власності в сукупних доходах місцевих бюджетів у 2007 р. в Греції становила – 3,58 %, у Франції – 6,16%, у Великій Британії – 13,53 % [46, 47].

Невеликі за обсягами доходи від комунального майна, яке перебуває в розпорядженні і управлінні органів місцевого самоврядування України, зумовлені, зокрема, морально і фізично застарілим станом матеріально-технічної бази підприємств, установ й організацій, на які поширюється право комунальної власності. Так, на початку 2007 р. ступінь зношеності основних фондів комунальної власності становив 42,8 %, у тому числі у сфері державного управління – 50,7, в освіті – 49,7, охороні здоров’я та соціальної допомоги – 53,9 % [46, 47].

Основними функціональними формами управління комунальною власністю є самостійне використання, спільне використання, продаж, оренда, концесія, іпотека, застава, приватизація, безоплатна передача в державну власність [56].

Самостійне використання комунального майна територіальною громадою передбачає створення на базі комунальної власності комунальних підприємств, установ та організацій для надання послуг населенню з правом ухвалення рішення про їхню ліквідацію, консервацію, реорганізацію. Об’єктами самостійного використання територіальною громадою можуть бути підприємства комунального обслуговування, заклади соціальної інфраструктури.

Спільне використання об’єктів комунальної власності означає об’єднання на договірних засадах зусиль декількох територіальних громад різних поселень щодо фінансово-матеріального утримання спільних об’єктів комунальної власності. У спільному використанні можуть бути загальноосвітні школи, дільничні лікарні, заклади пожежної охорони, об’єкти зі збору, зберігання, утилізації сміття, водопостачання, газопостачання, дорожнє господарство. Нині ця форма управління комунальною власністю практично не застосовується.

Продаж комунального майна – це ринкове відчуження комунального майна. Кошти від продажу спрямовують на поповнення місцевого бюджету. Об’єктами продажу можуть бути земельні ділянки та інше майно, що є ліквідним для покупця та незатребуваним територіальною спільнотою.

Оренда комунального майна – це передача об’єкта комунальної власності в тимчасове користування на платній основі. Об’єктами оренди є переважно земля та інше нерухоме майно. На сьогодні це одна з найпоширеніших форм управління комунальним майном та суттєве джерело поповнення місцевих бюджетів.

Концесія означає надання фізичним та юридичним особам на строковій та платній основі права створення та експлуатації певних комунальних об’єктів з метою задоволення громадських потреб. Об’єктами концесії можуть бути об’єкти водопостачання та водовідведення, будівництво та експлуатація доріг, послуги в сфері житлово-комунального господарства, громадського харчування.

Застава комунального майна – це використання комунального майна як об’єкта гарантії повернення залучених ресурсів для реалізації програм економічного та соціально-культурного розвитку. Для кредитора предметом застави може бути ліквідне комунальне майно з одночасним страхуванням ризиків втрати майна.

Іпотека комунального майна – це застава землі та іншого нерухомого майна для отримання кредиту органами місцевого самоврядування.

Приватизація комунального майна – це трансформація комунальної власності у приватну. Методи проведення приватизації – викуп, продаж на аукціоні та за конкурсом, продаж пакету акцій. Об’єктами приватизації найчастіше виступають заклади торгівлі, громадського харчування, сфери побутового обслуговування.

Безоплатна передача комунального майна в державну власність означає відмову від частини комунального майна на користь держави. Об’єктом в такому разі є музеї, пам’ятки історії, які мають загальнонаціональну цінність, а також об’єкти соціальної інфраструктури, де надають послуги членам різних територіальних громад (санаторії, бази відпочинку).

З метою ефективного управління комунальним майном потрібно, щоб територіальні громади володіли ліквідним, вартісним майном, здатним суттєво поповнити місцевий бюджет. Але в сучасних умовах такі форми управління, як іпотека, концесія, застава, практично не застосовуються через нерозвиненість інституційно-правових механізмів їхньої реалізації та брак відповідних об’єктів комунальної власності в територіальної громади. Оренду та приватизацію використовують внаслідок небажання або неспроможності територіальної громади господарювати в тій чи іншій сфері діяльності.

У процесі управління комунальною власністю потрібно прагнути не отримання прибутку, а до максимального задоволення потреб членів територіальної громади. Комунальне підприємство значно відрізняється від приватного тим, що є частиною майнового комплексу територіальної громади, і місцева влада безпосередньо впливає на всі сфери економіки територіальної громади. Деякі комунальні об’єкти за своєю сутністю не можуть мати іншої форми власності (більшість доріг, вулиці, мости та ін.). У сфері міського господарства функціонують водоканал, каналізація, електромережі та інші монополії, приватизація або оренда яких може зумовити зростання цін.

Етапи процесу вибору форми управління комунальною власністю включають:

· з’ясування основних характеристик об’єкта;

· визначення принципової можливості застосування різних форм управління комунальною власністю;

· визначення зовнішніх умов (стан конкуренції, ємність ринку, ринкова кон’юнктура, життєвий цикл ринку та ін..);

· з’ясування можливості зміни призначення об’єкта без спричинення шкоди інтересам членів територіальної громади;

· аналіз економічної ефективності зміни призначення об’єкта та порівняння норми прибутку з аналогічними об’єктами;

· проведення процедури санації упродовж одного року та визначення її результатів;

· вибір форми використання комунальної власності відповідно до проведеного аналізу.

У розвинутих країнах вдаються також до корпоративної форми управління. Частка корпорацій у загальній кількості організацій різних форм господарювання становить приблизно 10%, але забезпечує до 90% всіх отриманих доходів. З метою забезпечення можливості дієвого впливу на ухвалення управлінських рішень та запобігання негативним наслідкам діяльності комунальної корпорації для територіальної громади частка власності громади в корпоративному капіталі товариства повинна становити не менше 25%. А в корпораціях, які функціонують у найбільш значущих для територіальної громади сферах (водо-, енерго-, теплопостачання, водопровідно-каналізаційне господарство, освіта, охорона здоров’я, соціальний захист, екологія) частка комунальної власності має становити не менш ніж 50% корпоративного капіталу. Наприклад, в Австрії, Бельгії, Німеччині та Італії більш як половину зареєстрованих промислових корпорацій контролюють акціонери, що володіють понад 50% акцій. У Польщі, Чехії з метою подолання монополізму в комунальній сфері залучають приватний капітал. Москва – учасник більш ніж 400 акціонерних товариств, діяльність 22% яких (що працюють у найважливіших секторах) повністю контролює міська влада, у 24% корпорацій місто володіє блокувальним пакетом акцій.

Досвід функціонування акціонерних товариств у комунальному секторі України був набутий ще в другій половині ХІХ ст. Наприклад, у Києві газове освітлення міста з 1870 року забезпечувало Київське газове акціонерне товариство, а в 1872 році Київське акціонерне товариство водопостачання ввело в експлуатацію міський водогін [44].

Поиск по сайту: