Чутки як активний засіб модифікації суспільної свідомост

Особливий різновид неформальної комунікації – чутки, з одного боку, відображають соціально-психологічну, соціально-політичну, соціально-економічну, соціально-культурну ситуацію в суспільстві, а з іншого, за певних обставин, можуть бути активним засобом модифікації суспільної свідомості, перетворювачем дійсності. Чутки пов’язані не тільки з актуальною подією, а й з пануючими в суспільстві масовими настроями та громадською думкою. Вони можуть бути відповіддю на невизначеність, колективні тривожні очікування, суспільні бажання. Більше того, чутки, за їх генезою та психофізіологічною побудовою, можна вважати певним проявом колективного підсвідомого. За соціальним спрямуванням, як наголошують деякі автори [13], чутки слід розглядати як соціальну діяльність, одну з форм участі громадян, корпоративних груп, політичних об’єднань, владних структур у політичному житті країни [7].

Чутки як явище народилися ще на світанку людської цивілізації і супроводжують людство протягом майже всієї його історії. Вони були одним із основних засобів поширення інформації. З часом чутки активно використовуються в боротьбі за владу, під час війн тощо

Розвиток засобів масової комунікації не зміг поховати чутки як соціальне явище. Цей феномен в нових умовах набув специфічних функцій [7, с. 6]. Суспільство медіакратії зацікавлене у спеціальному продукуванні чуток. В сучасних умовах вони використовуються в інформаційних і конкурентних війнах. Особливого розмаху їх використання набуло в політичній практиці.

Потенціал новітніх технологій в контексті інформаційної епохи вимагає найприскіпливішої уваги до феномена чуток. Водночас аналіз праць вітчизняних і російських дослідників [4; 5; 6; 7; 9; 11; 13] свідчить, що ця тема майже не розроблена. Одностайності поглядів щодо визначення умов і чинників виникнення чуток, їх онтогенезу й специфіки функціонування, навіть самого їх визначення немає. Так, за твердженням одних фахівців [5, с. 368], „під чутками розуміють специфічну форму недостовірної або частково достовірної інформації”. Інші вважають, що ступінь достовірності не стосується того, кваліфікуємо ми певну інформацію як чутки чи ні. Важливо, що вона (інформація) передається мережею міжособистого спілкування [4, с. 89]. Існують і проблеми з типологізацією чуток.

Водночас визнається, що значення чуток у веденні інформаційних і психологічних війн неабияке. Їх беруть на озброєння як традиційніи засоби масової комунікації, так і Internet-media.

Чутки активно вивчали й вивчають спецслужби різних країн. Особливо пильну увагу приділяли їм США і Німеччина напередодні Другої світової війни. Саме тоді було розпочато системне дослідження чуток. Розроблялися методи їх використання у пропаганді, у психологічній війні як фактора супутнього, такого, що сприяє одержанню переваги над супротивником як до початку війни, так і під час бойових дій. У період „холодної війни” в США існували цілі інститути, що переймалися цією проблематикою. Механізми поширення чуток професійно вивчали в ЦРУ, Пентагоні та в спецпідрозділах американської армії. У посольствах спеціалісти ретельно відстежували тематику, зміст і динаміку чуток, що циркулювали в країні перебування [4, с. 90]. Аналогічна робота велася і в Радянському Союзі.

Чутки – валідне джерело інформації про суспільну думку, політичні настрої, ставлення до керівництва країни, державного устрою, засобів масової інформації тощо. Аналіз чуток, що циркулюють у суспільстві, суттєво доповнює картину, котра складається на підставі традиційних і, як правило, прямолінійніших методів [4, с. 92]. Значний інтерес до феномена чуток, як і їх активації, спостерігається під час перехідних етапів у суспільстві, при виникненні напруги в ньому, під час революцій і війн.

Характер поширення чуток відбиває психологічний стан певної аудиторії зокрема і суспільства взагалі. Будучи віддзеркаленням їх архетипів і стереотипів у ситуації напруги очікування, чутки є дуже важливим показником загального стану суспільства. Як комунікативні одиниці, вони спираються на певні, інколи затемнені комунікативні наміри. Проте вони матеріалізують їх зовні, виявляють, фіксують [9, с. 396]

Зазвичай чутки виникають тоді і там, де бракує інформації, або коли інформація, що поширюється ЗМІ, не є такою, як очікується. Одночасно простота й доступність задоволення потреби, що виникає, дозволяє чуткам швидко поширюватися, створюючи тривалі й масштабні ефекти в середовищі.

ЗМК і неформальна комунікація виступають творцями реальності. Вони завжди існують поряд і є основою керуючих реакцій і рішень окремих індивідуумів і цілих спільнот. Діяльність особистостей чи соціальних груп, що випадають за рамки „осьових” медіа-стандартів, може й замовчуватися. Отже, ідеологічний вплив ЗМК проявляється не тільки в змісті повідомлення, а й у систематичному вилученні певного масиву інформації зі сфери публічного обговорення. Зона мовчання ЗМК дорівнює зоні поширення чуток [9, с. 395]. Водночас самі ЗМК можуть створювати інформаційні нагоди для чуток, підтримувати їх. До того ж, кожне повідомлення ЗМК, як текст, що є у розширеному семіотичному сенсі певною послідовністю знакових одиниць, задає певну інтенцію, загальну настанову і може містити різні імплікатури, тобто неявну, приховану інформацію. Відтак ЗМК можуть не тільки породжувати той дефіцит інформації, який заповнюватиметься такими засобами неформальної комунікації, як чутки, а й беруть активну участь у створенні певного дискурсу. Вони не тільки сприяють виникненню чуток, а й можуть їх спрямовувати, приховуючи справжні цілі.

Якщо дискурс – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами, текст, взятий у подійовому аспекті [1, с. 136], то, відповідно, й чутки є соціальними смислопобудовами. Смисл задається конкретними словами, фразами, реченнями, які втілюються в тексті. Передумовою поширення чуток слугує відповідна фонова ситуація в суспільстві та відповідність екстралінгвістичного контексту, тобто відповідність обстановки, місця й часу, до яких відноситься висловлювання, а також реальна дійсність, що дозволяє реципієнтові правильно інтерпретувати інформацію. Умовою сприйняття й поширення чуток є лінгвістичний контекст, тобто мовне оточення, в якому використовується конкретна одиниця мови в тексті.

Слід зазначити, що іманентно зв’язаний і цілісний текст повинен бути, за задумом адресанта, декодований реципієнтом певним чином. Відповідно, з одного боку, він має будуватися на архетипах і стереотипах масової свідомості, а з іншого – на установках, потребах, уявленнях адресата. Саме друга обставина вимагає індивідуально-психологічного підходу адресанта до адресата, що зумовлює, в свою чергу, видозміну початкової інформації. Отже, похідна інформація щоразу змінюється: деякі деталі можуть з’являтися, інші відпадати. В той же час внутрішня змістова організація тексту, частіш за все, не змінюється, хоча акценти розставляються інакше. Зрозуміло, що чутки, аби дістати поширення, повинні містити емоційно-оціночні компоненти. Це може додатково пояснювати видозміну інформації в процесі передачі, проте не пояснює того, що спонукає індивідуума до її поширення.

Будь-яка видозміна чуток при збереженні внутрішнього змісту та їх виражена часова стійкість, на наш погляд, обумовлена також інтригою, що задається ними, і є сукупністю упорядкованих „фактів”, виражених словами, фразами, реченнями, які утворюють ефект незакінченості та передбачають необхідність подальшої роботи над смислопобудовою, розв’язанням поставлених поміж рядків питань. І це зрозуміло. За ван Дейком, осмислюючи подію, подану в тексті, ми водночас сприймаємо і контекст, який спирається на відповідні знання. Частково ця інформація виникає з так званих культурно-окреслених сценаріїв, конвенціональних знань тощо. Звідси – обумовленість виникнення, тривалості й поширення чуток соціокультурним середовищем, тобто тим, що офіційно приймає спільнота з позиції моральності й аморальності на загальному та побутовому рівнях, у тому числі з елементами культури, які самі по собі зрозумілі, але не усвідомлюються членами спільноти – так звана імплікацитивна культура.

Ефективність чуток обумовлююється навіть самою формою комунікації – „із вуст у вуста”. Вербальність, сповнена довірливості, дає можливість адресантові продемонструвати свою значущість (в процесі передачі інформації – чутки – він має на меті особисте утвердження чи/та підвищення свого позиціювання), а адресатові – відчути себе причетним до обраних. Загальне ж відчуття володінням „надзнанням”, спільна причетність до таємного підвищує статус обох – як адресанта, так і адресата. Адресат, отримавши інформацію, набуває ролі адресанта лише у випадку зацікавленого сприйняття інформації. Тільки те, що цікаве, може передаватися, протидіючи природному затуханню [9, с. 398].

Отже, потреба особистого утвердження індивідуумом через володіння „надзнанням“ перетворює адресанта в інформаційного генератора. В ситуації невизначеності, напруги очікування він висуває свою версію подій, явищ тощо, яка за певних умов, як вже говорилося, набуває трансляції й ретрансляції. І байдуже, версія подій виникла спонтанно чи була привнесена штучно – вона починає циркулювати. Той, що слухає, згодом стає тим, що говорить, передає чутку далі. Цей тип повідомлення можна назвати самотрансляційним. Людина в будь-якому випадку прагне передати повідомлення далі і, виконавши цю „місію”, відчуває психологічне полегшення [9, с. 394 – 395].

Отже, чутки слід визначити як різновид неформальної комунікації, коли інформація в ситуації невизначеності чи напруги очікування з невизначеним ступенем достовірності, який з’ясувати в даний момент неможливо, викликаючи підвищений інтерес, швидко поширюється і стає надбанням великої аудиторії.

Яскравість чутки за своїм характером нагадує видовищність театру, мелодрами [9, с. 399]. Вона не просто відповідає уподобанням аудиторії, а й має певний смак. Звідси й посилання на фасцинативні ознаки чуток.

Ефективність впливу чуток на масову свідомість обумовлена особливостями людської психофізіології, її соціалізації [3, с. 56 – 61]. Масова свідомість завжди чекає підказки [8, с. 42]. Чутки актуалізуються архетипами. Проникаючи в особистість адресата, здійснюючи особистісний вплив на людину маси, вони перетворюють масу на юрбу, що продукує гранично обмежені реакції і світосприйняття в межах певної соціокультурної групи. Задає тон соціальна напруга або напруга очікування, наслідком якої є масова фрустрація, що, в свою чергу, обертається агресивними і/чи панічними настроями. В ситуації напруги очікування люди здебільш відчувають схожі емоційні стани. Ситуація невизначеності і збудження при можливості міжособистісного спілкування спонукає людей об’єднуватися в групи для пошуку відповідей. Члени групи прагнуть спільно вирішити питання. Народжуються різні версії, починають циркулювати чутки, що призводить до ще більшої напруги й збудження, внаслідок чого виникає емоційна індукція, яка виливається в стихійні форми масової поведінки. Чутки, народжені в надрах мас, поширюються, стають відповіддю на невизначеність, діалогом колективної свідомості з колективною ж свідомістю [9, с. 400].

Чутки не мають загальновизнаного автора, вони анонімні [7, с. 9 – 10]. І це є однією з умов їх активного поширення. Повідомлення набуває форм і ознаки чуток лише тоді, коли автор версії подій прагне надати їй більшої вагомості, приховує своє авторство незалежно від того, вірить він в істинність своєї версії чи ні. Авторство також може бути втрачене під час ретрансляції повідомлення. У випадку цільового завдання авторство, як правило, також приховується або приписується іншим.

Виникнення чуток у певному соціокультурному середовищі з різними етнічними та національними архетипами, стереотипами і міфами, особливостями перебігу психічних процесів, з певним менталітетом створює умови для кількох інтерпретацій подій. Перехрещення кількох із них задає загальний модус, уніфікуючи і водночас деталізуючи пояснення. Тим самим підвищується ступінь достовірності чутки, що забезпечує адаптацію її до суспільної свідомості. Емоційна складова при цьому набуває особливого значення, створюючи умови для тривалого існування та надзвичайно швидкого поширення повідомлення.

Щодо чуток, створених із заздалегідь визначеним наміром, то ними можна не тільки управляти, а й визначати їх тривалість та ефективність дії.

Слід визнати можливість виникнення чуток і через низький рівень комунікативної компетентності, коли артикульована адресантом адресату інформація в процесі, що може бути заданий схемою інтенція адресанта – смисл – кодування – передача – декодування, спотворюється.

Однією з підстав виникнення й поширення чуток може бути така особливість людської психіки, як психологічний захист. У формі проекції він пов’язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних особистих почуттів, бажань і прагнень на інших. В результаті роботи цього механізму людина несвідомо змінює інформацію про особистий негідний вчинок, небажані якості так, що змінює їх приналежність: вона вже відносить їх не до себе, а до іншої особистості чи об’єкта [7, с

Безумовно, свою роль у виникненні та циркуляції чуток відіграють й інші механізми психологічного захисту – наприклад, витискування, регресія, заміщення, раціоналізація, сублімація тощо.

Коли ж говорити про колективне несвідоме, то слід звернути увагу і на ймовірне функціонування колективних захисних механізмів. Відтак стає можливим комплексний підхід – маніпулятивна технологія, яка передбачає ініціювання, закріплення і підсилення чуток через використання колективних захисних механізмів.

Становлення засобів масової комунікації, а згодом і перехід до інформаційного суспільства, інформаційна революція обумовили широкий доступ до різних сфер знання тощо. Спільнота має можливість одержувати інформацію в режимі реального часу. Інформаційна реальність зумовила і якісне зростання ефективності використання неформальної комунікації, зокрема, чуток. Ситуація в суспільстві й створення інформаційної нагоди сьогодні, як ніколи, дозволяють використовувати неформальну комунікацію як потужну зброю маніпулятивного впливу на широкі маси, скеровуючи їх світосприйняття та дії. Саме ЗМК можуть у найкоротший термін створити напругу в суспільстві, невизначеність, підґрунтя для чуток, а потім спрямувати суспільну свідомість у заданому напрямку пошуку „істини”.

Тобто, замовчуючи певні події і поширюючи відомості про інші, медіа конструюють реальність. Їх вплив не обмежується лише творенням реальності, а й набуває важливішого змісту – визначення майбутнього. За таких умов вони виступають не тільки джерелом соціально значимої інформації і тлумачем політичних кодів, а й механізмом, який запускає генератор цих кодів, створює умови для їх виникнення, визначає спрямування їх поширення і бажану тривалість. ЗМК стають ефективним засобом розгойдування „емоційного маятника” спільноти, збудження суспільства. Німецький психофізіолог В. Вунд говорить, що коливання такого маятника відбувається у трьохвимірному просторі, заданому осями „напруження – розслаблення”, „збудження – гальмування” і „задоволення – незадоволення”. Таке уявлення досить добре пояснює механізм виникнення і поширення чуток, особливості їх циркуляції.

Ведучи мову про модифікацію суспільної свідомості, не можна оминути визначення ролі та місця в поширенні чуток агентів впливу – „лідерів думок” і певних груп фахівців, що вивчають цей феномен.

Сьогодні, в умовах світових терористичних викликів, складних, неоднозначних трансформаційних процесів, рівень уважності, обережності стосовно оперування інформацією обумовлює стан здоров’я суспільства. Проте певна політична кон’юнктура часто спричиняє інше – зростання напруги в ньому. Відтак утворюється загальний дискурс протистояння. Він активно підтримується як владними інституціями, окремими їх представниками, так і опозиційними колами. Внаслідок цього підвищується психологічна напруга в усьому суспільстві, зростає готовність учасників комунікативного процесу, зокрема й представників загального інформаційного поля, до активності. Саме за таких умов народжуються найнереальніші чутки. Коли очікування дисонують з можливостями, маса, скеровувана певними політичними силами, шукає виходу. А це виливається в акти громадянської непокори – ті, на які й розраховували політичні чи інші сили, що з певними намірами використовують таке явище, як чутки.

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства.

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі[Джерело?]. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та леґенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, леґендою — історії про героїв-людей, застосовані на історичних постатях та подіях.[1].

Політичний міф як архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах

Валентин ЛИСЕНКО,

політолог

Сьогодні можна впевненою говорити, що вивчення і продукування політичних міфів стало науковою дисципліною, несуттєво як її називають — ідеологією, пропагандою, політичним РR чи політичною рекламою. Звернення до міфу як до засобу модифікації суспільної свідомості визначається його сутністю. Синкретичне, нерозчленоване начало, яке містить міф, становить величезний інтерес для фахівців у галузі віртуалізації навколишнього простору. Сьогодні достатньо створити хаос, а потім запропонувати свою образно-категоріальну сітку…

Ніщо не нагадує так міфологію, як політична ідеологія

Клод Леві-Строс

«Структурна антропологія»

Серед гострих дискусійних проблем, обговорюваних філософами і політологами, соціологами і психологами, антропологами і культурологами, є питання про місце і роль міфу в сучасних умовах. Міфологія — це не тільки історично перша, універсальна і єдина форма суспільної свідомості, що дійшла до нас із глибини сторіч у формі міфів, легенд, переказів, а щось більш значиме, те, що визначає основи соціокультурного простору. Дослідники щоразу чіткіше визначають тенденцію до набуття нових ознак у сучасній міфотворчості. Фокусується вона навколо соціально-політичних проблем.

У міфі сходиться минуле з сучасним і визначається майбутнє. Дослідження підтверджують, що суспільство, особистість можуть реагувати на кризову ситуацію, на загрозу, або виробляючи інноваційну ідею, що відкриває нові творчі можливості, або повертаючись до старих ідей, що виправдали себе під час попередніх криз. Смисл рішення другого типу полягає в тому що ускладнення проблем відповідного суб'єкту не формує адекватного потенціалу. Суб'єкт перебуває у владі історичного досвіду, що склався у звичайних умовах, і, відповідно, спирається на неефективні, неадекватні новій, ситуації рішення. Відповідно, архаїзація — результат наслідування суб'єктом культурних програм, які раніше склалися і не відповідають сьогоднішнім складнощам світу, характеру і масштабам загроз. Архаїзація як форма регресу ніколи не буває в чистому вигляді, проте завжди хаотично змішана з досягненнями наступного розвитку, які можуть завдати руйнівних наслідків, що зростають внаслідок ускладнення суспільства. Сьогодні ми є свідками лавиноподібного процесу архаїзації. Архаїзація опановує думки, призводить до масових практичних дій. Суспільство «заряджене» архаїкою. Воно йде «до рефеода-лізації… до архаїки і архетипу, до архаїчного індивіду» [1, с. 89–90].

Міф формує ментальність народу і нею ж формується, визначаючи історичний вибір нації.

Звідси контроль продукування міфів, їх поширення і самого існування, — це визначення долі нації.

Архаїчний міф виконував роль єдиного універсального способу організації розумового процесу древньої людини, а сучасний, вибудуваний на його основі міф змушує сприймати і розуміти дійсність, спираючись на виключно чуттєво-образне сприйняття, позбавляючи людину можливості використовувати механізми поняттєво-логічного мислення. Зрозуміло, в політичному міфі ми знаходимо ту ж символізацію і гіперболізацію подій і явищ суспільного життя, проте за своєю феноменологічною суттю він сприймається як реальність, над якою не замислюються. Політичний міф, як і архаїчний міф, наполягає на своїй природності, сповнений емоційності і сугестивності, має свою логіку і відстоює свою внутрішню правду. Клод Леві-Строс визначав: «Сутність міфу становить не стиль, не форма оповіді, не синтаксис, а описана в ньому історія. Міф — це мова, проте ця мова працює на найвищому рівні, на якому смислу вдається так би мовити відділитися від мовної основи» [3, с. 187].

Ведучи мову про політичний міф, слід виокремлювати усвідомлену і неусвідомлену міфотворчість. Будь-який політичний міф певною мірою є технологічним, містить відбиток часу і вирішує конкретні політичні, ідеологічні, соціальні, економічні й інші завдання.

Міф завжди був, залишається і буде хронополі-тичним, в ньому віддзеркалення його часу. Міф — культурний феномен, іманентний для історичної епохи, відповідає політичному, соціальному і психологічному дискурсам часу, є засобом самоіден-тифікації індивіда й суспільства. Політичний міф — система координат, за якою визначається особистість у суспільстві, певна семіотична модель, що, з одного боку, фіксує стан речей і спрямована на легітимацію існуючого порядку та слугує концептуальним обґрунтуванням поведінки в суспільстві, з іншого, — може бути основою рушійної оновлюючої сили, що нищить один соціальний порядок і створює інший, відповідно визначаючи нові конвенції і норми поведінки.

Ідеологічні засади будь-якої влади міфологічні. Міф легітимізує владні інститути, стає основою легітимної влади і її ідеологічним стрижнем, ідео-логема і міфологема зливаються в одне ціле. Особливо важлива в державотворенні історія нації. Міфи про походження і про історичний шлях, покладені в основу національної самоідентифіка-ції, становлять фундамент унітарності держави. Тому в зазіханні на політичні міфи держави завжди вбачають спробу підірвати самі підвалини влади. Відповідно політичне протиборство претенденти на владу трактують як руйнування політичних міфів пануючої ідеології. В умовах штучно створених кризових ситуацій політичні міфи спрямовані на формування нової цілісності світу, де у масовій свідомості нові володарі долі нації набувають легітимності.

Руйнування існуючих і становлення нових політичних міфів не послідовний, а паралельний процес, може вимагати тривалого часу або відбутися миттєво. Можна вести мову про природне чи штучне, поступове чи раптове руйнування домінуючих політичних міфів. Це був і є історично зумовлений процес. Отже, політичний міф, його дієвість обмежена у просторі і часі. Штучний, цілеспрямовано сконструйований політичний міф, майстерно вмонтований у сучасність, не тільки може виявити виключну життєздатність і проіснувати тривалий час, а й стати ядром кристалізації міфотворчої активності мас, що згодом зафіксує історія.

Водночас криза міфотворчості, коли зруйновані міфи не замінюють інші, нові, — це ризик руйнування не тільки владних інституцій, а краху державності, самої нації.

Свідомість окремої особи, свідомість мас мусить бути заповненою. Із психотерапевтичної практики добре відомо, коли особа, яка зазнала сугестивного впливу і приходить до тями після таких глибинних стадій гіпнозу як сомнамбулізм, — людський мозок у разі відсутності реальної чи навіюваної інформації постгіпнотичного спрямування, аби позбутися когнітивного й емоційного дисонансу, сам створює концепт дійсності. При цьому концепт дійсності не виходить за межі екс-траконцепції і відповідає істинній, неудаваній інтраконцепції особистості.

Для носія міфу його сприйняття світу — це не картина світу, а сам світ, тобто певний «об'єктивний опис». Уявлення про картинність видимого, про те, що воно — лише суб'єктивний опис, для носія міфу ніби за межами усвідомлення. У цьому смислі міф — це не світогляд, оскільки в останньому наявний вагомий свідомий компонент: ми можемо ставити питання щодо світогляду, відстоювати його тощо. Міф — це особливості світосприйняття (установки, «координати сітки»), які не усвідомлюються, «екстра-концепція». На відміну від неї, «інтра-концепція» — це звичайні уявлення про світ, які усвідомлюються як «погляди», «позиції» тощо. Людина може дотримуватися цих поглядів, порівнювати їх, спростовувати, вибирати більш придатні, — тобто маніпулювати ними у своїй свідомості. Однак, вірогідно, чіткого розмежування між екстраконцепцією й інтраконцепці-єю немає, оскільки інтраконцепція поринає корінням в екстраконцепцію, мотивується нею: остання неминуче впливає на вибір того чи іншого світогляду як суб'єктивного [6].

Існує певна усталеність екстраконцепції і активна інтраконцепція носія міфу яким є кожен із нас. Відтак, ведучи мову про ґенезу міфу в широкому смислі, слід усвідомлювати, що руйнування екстраконцепції — це пасіонарне випробовування для суспільної свідомості на кшталт виникнення монотеїзму чи відкриття Коперніка (засновник геліоцентричної системи всесвіту), випробовування, що навіть не порівняне з кризою масової свідомості як наслідком революції інтраконцеп-ції, а тим паче еволюційних перетворень цієї інт-раконцепції.

Оскільки древні міфи виникали в суспільній свідомості закономірно, вони як те життєдайне джерело визначають міфологію сучасності. Вивчення етногенетичної спадщини яскраво демонструє, з одного боку, спільність, з іншого, — унікальність концептуальної спрямованості різних етносів, національностей і народностей. На їхню спільність вказує Карл Густав Юнг, стверджуючи, що людство загалом і всі культури зокрема, так само, як і індивіди, підвладні несвідомим змістам, які не виходять з особистого досвіду і передують як особистому, так і колективному досвіду. Ці неосяжні сили виявляються у колективній та індивідуальній поведінці в універсальних психічних формах відповідно до ментальних особливостей певної суспільної групи.

Колективне несвідоме — найбільш глибинний рівень психіки. Юнг розглядав його і як результат попереднього філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені в ту чи іншу епоху міфологеми, що виражали «дух часу». Воно «містить весь спадок еволюції людства, що відроджується в структурі мозку кожного індивідууму» [5, с 219]. Згідно з Юнгом, колективне несвідоме — це «образ світу, на формування якого пішла вічність /…/ (Воно) складається із сукупності інстинктів і їхніх корелятів, архетипів», що втілені в архаїчному міфі.

Архетипів існує стільки, скільки існує типових життєвих ситуацій. Для прикладу можна навести архетип матері, архетип батька, архетип героя / воїна, архетип мудрого старця, архетип відьми тощо. Будь-який архетип може мати чималу кількість символічних репрезентацій, які визначаються культурними й особистими факторами, водночас сама архетипова форма єдина й універсальна. Так, у світі існує безліч міфів про героя, історій, що розповідають про його пригоди. Проте суть поведінки «героя» завжди одна й та сама в усіх героїчних міфах. Самі терміни — жрець, мудрий старець, Бог мають універсальне значення в усіх культурах, хоча конкретний стиль чи втілення, в якому виражає себе той чи інший архетип неминуче буде варіюватися в деталях у різних культурах і суспільних групах [2, с. 373–374]. Історичний досвід, що поєднує певну людську групу, згодом перетворюється в колективне переживання, формуючи «колективну пам'ять», чим ідентифікує її, відрізняє її від інших груп. Чи створений міф суб'єктом, чи запозичений з колективної традиції (між індивідуальними і колективними міфами здійснюється взаємопроникнення і обмін), він різниться лише матеріалом образів, якими оперує; структура ж залишається незмінною, і саме завдяки їй міф виконує свою символічну функцію [3, с. 181].

Міф, народжуючись у свідомості індивіда, формується у процесі комунікації. Отже міф — це результат колективної творчості, ядром кристалізації якого є індивідуальний спрямований семантичний смисл, що відповідає екстраконцепції спільноти, до якої належить цей індивід. Той чи інший індивід належить одночасно до різних груп, носіїв тих чи інших міфів. Тобто слід вести мову про розгалужену багатопластову систему міфів, що панують у суспільстві. Водночас хронопо-літичний міф — не міф tabula rasa, з чистої дошки. В основі сучасного міфу закладена структура архаїчних міфів. Відтак задля привнесення нового іншого політичного міфу не слід намагатися здолати весь об'м існуючих, старих осучаснених і реліктових міфів, що накопичувалися роками, століттями чи тисячоліттями, достатньо створити хаос, «розруху в головах» людей, — тим самим проникнути до самих основ, матриці суспільної свідомості, і тоді запропонувати нову свою концепцію всесвіту для всіх і для кожного.

Дуальність світу — це Хаос і Міф. Створюючи хаос, ми відтворюємо основи того первинного міфу. К. Леві-Строс зазначає: «Мета міфу — дати логічну модель для вирішення якогось протиріччя (що неможливо, якщо протиріччя реальне), то ми матимемо безконечну кількість пластів, причому кожен буде дещо відрізнятися від попереднього. Міф розвиватиметься по спіралі, поки не вичерпається інтелектуальний імпульс, що його спричинив» [3, с. 306].

Інформаційне суспільство — крок вперед, і можна позбутися дійсності. Не проблема створити хаос, надавши суспільству суперечливу інформацію і так її багато, що воно не спроможне все це перетравити; потім — керований хаос, коли в інформаційне середовище привносяться невипад-кові збурення, що впорядковують суспільство певним чином, — тим самим визначити «первинні припущення» і призначити новий, свій, відлік часу. Для цього потрібен відповідний ресурс і ті, хто знається на певних технологіях модифікації суспільної свідомості.

Більшість сучасних міфологем сконструйовані на основі знань про особливості функціонування людської психіки, актуальних досягнень в галузі психології, соціології, психолінгвістики. На жаль, як правило, новочасний міф спрямований не на відповідність потребі суспільної свідомості, а на пропозицію заздалегідь визначених виборів.

Відомо, що активне продукування міфологем пов'язане з нестабільністю в суспільстві. У періоди воєн і революцій, соціальних потрясінь і суспільних криз, у періоди невизначеності стан напруженого чекання провокує суспільну свідомість на міфотворчість. У такій ситуації міф, звертаючись до суспільного несвідомого, до архетипів, є ілюзорним образом, що усуває в суспільній свідомості сприйняття суперечливості реальності, за реальність беруть міф, вона (реальність) віртуалі-зується. За допомогою міфів спочатку віртуально, а потім і насправді долаються перепони, переборюються негаразди, перемагається ворог.

Міф в своїй основі «поетичний», а не «мальовничий». Без «поезії», точніше кажучи, без слова міф ніколи не торкнувся б глибини людської особистості. Він був би зв'язаний назавжди споглядально-пластичними формами і ніколи не зміг би виразити того, на що здатне тільки слово. Слово — принципово розумне й ідейне, водночас образ і картина принципово споглядальні, зримі, й «ідею» передають настільки, наскільки вона виразна у видимому [4, с. 72–73]. Всі, хто розуміється на цьому, добре знають, що люди можуть сприйняти політичну ідею лише за умов її міфологічного означення. Міф — це картина світу, консолідуюча, надихаюча і мобілізуюча сила, дієвий інструмент та механізм впливу на маси.

Проте питання не лише у відповідності сконструйованого політичного міфу конструкту самого міфу, ментальності «міфоспоживача», пануючим архетипам як міфотворчій структурі колективного несвідомого, а й у вирішенні завдання актуалізації ідеї, що прихована за оболонкою певного політичного міфу. Відтак ідея набуває форми символа, слогану і набуває нового метафоричного наповнення в житті, поширюється на шпальтах газет і журналів, на екранах телевізорів, на радіо, в Інтернеті, провокує чутки.

Сьогоднішній політичний міф творить не тільки сучасне і майбутнє, він вторгається в минуле. Архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах — це повернення не до витоків: ні в історичному, ні в культурному, ні в духовному планах, це насильницьке, добровільно-вимушене повернення до архаїчного способу мислення.

Політичні міфи розробляються для вирішення проблем влади, для панування одних соціальних груп над іншими.

Новітня історія стає історією продукування одних і тих самих міфів. Суспільству нав'язується, прищеплюється надзвичайно щільна міфологічна структура, де немає місця для свободи мислення. Створюється міф, який за енергетикою й ефективністю потужніший від попередніх, проте знову стає затребуваним інтелект, готовий заради ідеї, з одного боку будувати концентраційні табори, з іншого — сидіти в цих таборах. Країни так званих перехідних економік, як найбільш сприятливі для широкомасштабного експерименту, сьогодні стали заручниками своїх можновладців-політиканів, недолугої внутрішньої і зовнішньої політики. Нові технології активно відпрацьовуються на пострадянському просторі, закладаючи основу нових «пос-ткольорових технологій», що приходять на зміну технологіям експорту революцій і демократій.

Нині як ніколи політичний міф сприймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як дійсність, як буття. Це наслідок відкритого суспільства, а також результат відмови від критичного погляду на світ. Зрозуміло, політичний міф абсолютно не маркований, це не політичні вподобання, а значно більше. Його не можна ні помацати, ні понюхати, ні скуштувати. Коли людина опиняється в полі міфу, він повністю опановує нею. Потрібна не тільки наднапружена робота мислення, аби відрефлексувати цей міф, а й розуміння такої потреби, мотивація, стимул, внутрішня установка. За відсутності таких, лише потужний струс може спричинити зсув суспільної свідомості, протверезити погляд на дійсність, проте — це вже інший міф.

Політичний міф як інструмент сучасних виборчих технологій

Політика завжди прагнула знайти своє обґрунтування у філософії або релігії та своє виправдання у моралі. Історія політики довела, що моральною політика бути не може. “Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. “Філософічною” (ідеологічною) вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну свідомість

Внаслідок канонізації відповідної символіки на рівні масової політичної свідомості відбувається поступовий, але неухильний процес стереотипізації та міфологізації політичної свідомості. В основу цього процесу покладений складний, але дієвий механізм ідейно-психологічного впливу на масову свідомість – маніпуляція свідомістю.

Маніпулювання, як система засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення й поведінки людей всупереч їхнім інтересам, може бути оперативним (ситуативним) та стратегічним. Одним із найдієвіших маніпуляторів сучасності виступають засоби масової інформації, які застосовують особливі прийоми психологічного впливу. Зокрема це прийоми лінгвістичного маніпулювання, викривлення масштабів подій та часу, звернення до негативних рівнів свідомості, “метод Геббельса” (ефект блискавичної пропаганди з фальсифікацією подій та фактів). Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає використання арсеналу конкретних методів впливу на підсвідомість. Наприклад, це методи фрагментації, - створення фактів, - історичних аналогій, - семантичного маніпулювання, - використання дезінформації

Усі ці методи та засоби (виборчі технології) вже багато десятиліть використовуються на Заході. У західному суспільстві існують перевірені часом методи впливу на поведінку електорату, навіть на мотиви такої поведінки. Проте, як зазначає український політолог І. Буркут, найперші спроби перенести на пострадянський ґрунт західні виборчі технології не принесли сподіваних результатів. Можна припустити, що результатом процесів, пов’язаних із деідеологізацією та деміфологізацією суспільної свідомості в транзитивних політичних системах (до яких певним чином належить й політична система України), стає ідеологічний вакуум, котрий неодмінно заповнюється реміфологізованою суспільною свідомістю, що вірогідно є наслідком ефективного маніпулювання свідомістю. Наскільки нові стереотипи і міфи виявляться тривалими – питання часу.

На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя. На думку видатного російського філософа М. Мамардашвілі, міф – це машина культури, що перекидає місток від природного стану людини до цивілізації, конструює саму людину. Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити.

В умовах жорсткої інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію міфологізованої реальності цільовій аудиторії. Політичний міф у такій спосіб покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як засіб інтерпретації дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного панування або панування політичної ідеології. На думку українського політолога Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна конструкція, яку завжди можна наповнити конкретним політичним змістом.

Російський учений А. Цуладзе виокремив два види політичного міфу. Технологічні міфи. Вони створюються для реалізації конкретних політичних завдань. Це “міфи на один день” або псевдоміфи, оскільки не мають укорінення в архетипах. Натомість “вічні” або архетипні міфи глибоко укорінені в ментальності народу – архетипах, які виступають енергетичним зарядом міфу. Як влучно зауважила російська дослідниця О. Г. Рюмкова, політичний міф – це архетипічна конструкція, яка визначає існування певної політичної системи та претензії на особливу роль у цій системі особистості або групи. За умови кризових ситуацій суспільство може через міф відновлювати картини світу що були зруйновані та опановувати їх знову. Головна роль політичного міфу – це відновлення зруйнованого соціального світу та подолання світоглядної кризи. Отже, якщо при конструюванні політичні міфи не спиратимуться на архетипи й не відображатимуть компонентів міфу традиційного, то міфічні конструкції (міфологеми) що виникатимуть не будуть сприйнятті масовою свідомістю.

Важливою функцією політичного міфу є легітимізація владних інститутів. Міф є основою легітимної влади та її стрижнем водночас. Тому зазіхання на головні політичні міфи держави є зазіханням на основи легітимності цієї держави. Стосовно національної свідомості, то вона також просякнута міфами. За суттю історія нації – це міф, що створений нею про саму себе, виходячи з ідейно-політичних міркувань про власне місце у швидкоплинному світі, адже політичний міф виступає своєрідним гарантом національної самоідентифікації в історичному минулому.

Архетипи зашифровані також і в політичній мові і можуть активізуватися за допомогою слів, фраз, образів. Звернення до архетипів дозволяє вирішити проблему різного сприйняття слів різними соціальними верствами. Наприклад, Гітлер казав: “Я розумію народ і не спілкуюсь з ним, доки він не перетвориться в масу”. Вправно нагнітаючи емоції юрби, він дійсно “змішував” робітників, селян, бюрократів, військових, домогосподарок у єдину сіру масу. Не випадково нацисти перетворювали свої збори на феєричні шоу. Коли юрба впадала в екстаз, Гітлер починав говорити те, що хотів донести до людей. Він спілкувався із натовпом мовою образів, звертався до найпримітивніших структур свідомості людей, до тих міфологічних пластів, які швейцарський психоаналітик К. Юнг називав архетипами. За К. Юнгом, на цьому рівні зникає індивідуальність, а є лише колективне несвідоме.

Найбільш інтенсивна емоційна реакція пов’язана із сексом і смертю. Секс і смерть – це табуйована інформація, яка блокується захисними механізмами у сфері свідомості. Проте несвідоме сприймає табуйовану інформацію завдяки символам та образам, і в такий спосіб надовго закарбовується у пам’яті, адже, приміром, захисний механізм блокує свідомість від сприйняття сексуального символу, але підсвідомо людина все ж сприймає його і тому підсвідоме враження від такого сприйняття асоціюється із пропонованою ідеєю і, коли об’єкт пропаганди стає одним з варіантів вибору, людина обере його в такий спосіб, нібито вибір було здійснено як її власний

Нарешті ідея “освяченої” смерті також є доволі потужним чинником міфологізації свідомості. “Загиблі за ідею” завжди додають ваги тій чи іншій ідеології.

Отже, міф як політичний інструмент дозволяє докорінно зламати ситуацію, що склалася на політичній арені, різко змінити громадську думку; перерозподілити владні ресурси, не зустрічаючи суттєвих перешкод з боку деморалізованого супротивника; отримати вихід до нових вагомих важелів влади.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Тобто політичний міф містифікує (спотворює) політичну реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість, яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Міфосвідомість дозволяє «олюднити» владні відносини, змалювати їх як арену боротьби сил добра і зла, справедливості та несправедливості, й у такий спосіб, сприяти самоідентифікації особистості, вибору певних симпатій та антипатій, реакцій і дій. У процесі політичної боротьби дуже часто створюються ідеологічно маркіровані міфи, які використовуються різними групами у їхній боротьбі за владу. У такому випадку міфи постають як конкуренти в ідеологічній боротьбі за міфосвідомість.

Розрізняють міфологію минулого, міфологію сучасності, міфологію майбутнього, а також міфологію комунізму, міфологію демократії та міфологію фашизму (нацизму).

Наприклад, для міфології демократії характерні такі міфологеми, як політична свобода і особистий вибір громадян, громадянське суспільство, демократична політична влада, незалежність засобів масової інформації, моральність політики.

Стосовно міфології фашизму, наведемо фрагмент інтерв’ю 1938 р. К. Юнга, в якому він здійснив психологічний аналіз сучасних йому вождів й, зокрема, Гітлера: “Не виникає сумнівів у тому, – зазначав К. Юнг, – що Гітлер належить до категорії дійсних містичних шаманів. Гітлер, який неодноразово показав, що усвідомлює своє містичне покликання, постає для фанатиків Третього Рейху чимось більшим, ніж просто людина… Гітлер вас лякає. Ви розумієте, що ніколи не зможете розмовляти з цією людиною, тому що це ніхто, це не людина, але колектив. Він не особистість, він ціла нація”. Політичні міфи утворюють зрозумілий образ майбутнього, позбавляючи людей від страхів щодо реальності і виступають своєрідним соціальним наркозом. Якщо відчуття соціальної тривожності долає відповідну межу, то виникає замовлення на лідера, героя-месію.

В основу політичної міфотворчості традиційно покладені різноманітні “теорії змов”, які за певних обставин сприяють нагнітанню суспільного страху і масового психозу – сприятливого ґрунту для міфологізації масової свідомості.

Іншою, модернізованою технологією сучасних політичних міфів є симуляція масової демократії. Це штучна апеляція до суспільної свідомості за допомогою маніпуляції експертів з рейтингами – за результатами вибіркового опитування, коли респондент вибирає між варіантами суджень самого експерта. Такі рейтинги є штучними моделями реальної думки широких мас, які нібито “оживляють” експерти. Прикладом симуляції масової демократії – можуть бути “екзит-поли” (соціологічне опитування виборців на виборчих дільницях в день голосування), які активно застосовувалися опозиційними політичними силами на президентських виборах у Сербії (2000), в Грузії (2002), в Україні (2004) та у Білорусі (2006). Результати “екзит-полів” оприлюднювалися в якості альтернативних даних, які начебто відображали реальну громадську думку. Це створювало враження, що нібито офіційна влада замовчувала дійсні результати голосування або ж фальсифікувала їх, хоча самі “екзит-поли”, зрозуміло, не витримували жодної критики стосовно їхньої об’єктивності. Маніпуляції за результатами соціологічних досліджень, коли будь-який соціологічний інститут здійснював “оперативне” опитування громадян на замовлення однієї з політичних сил, призводять до того, що створювалася монополія на громадську думку з боку певних політичних сил, які прагнули використати міф про демократію виключно як політичний інструмент в боротьбі за владу.

Особливе місце у процесі із маніпуляцією масовою свідомістю посідають, як вже зазначалося, засоби масової інформації, які є потужним інструментом оперативного управління масовою свідомістю, і, які, на думку А. Цуладзе, тоталітарні за своїм змістом, оскільки прагнуть контролювати волю людей, їхні думки й почуття, і в такий спосіб обмежують свободу особистості, пригноблюючи її. Засоби масової інформації не здатні трансформувати саму реальність, але вони цілком спроможні змінити про неї уявлення. Якщо це вдається, то в дійсності відбуваються зміни, які викликані інформаційним впливом. Метою інформаційного впливу є змінення поведінки об’єкта впливу завдяки трансформації “картини світу”, що існує в його свідомості. Якщо для свідомості характерний стереотип, що у минулому – усе погано, а майбутнє – невизначене, то такою свідомістю краще маніпулювати, але не управляти.

Таким чином, політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення сучасних виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову політичну свідомість, хоча і містить у собі певні недоліки. Зокрема, його використання призводить до симуляції головних інститутів демократії, відвертого обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. У такий спосіб виникає реальна небезпека політичної відчуженості особистості, суспільної зневіри у головних демократичних цінностях та сумнівів щодо можливостей ефективної політики, контролю за державною політикою з боку суспільства.

Сатира (лат. satira) - прояв комічного в мистецтві, що представляє собою поетичне принизливе викриття явищ за допомогою різних комічних засобів: сарказму, іронії, гіперболи, гротеску, алегорії, пародії та ін Успіхів в ній досягли Горацій, Персий і особливо Ювенал, який визначив її пізнішу форму для європейського класицизму. На жанр політичної сатири вплинули твори поета Аристофана про афінському народовладдя.

Гумор в сатирі використовується для того, щоб розбавити пряму критику, інакше сатира може виглядати як проповідь. Це характерно вже для перших сатиричних творів

Поиск по сайту: